109 Соловьев с. М. История России... Кн. 14, м., 1965, с. 47 — 48.

Тоді в Петербурзі на донос Савицького великої уваги не звернули, але 1775 року у зв’язку з переходом козаків до Туреччини, про це мабуть згадали. Ці обставини звинувачення кошової старшини і мав, очевидно, на увазі Г. Потьомкін, коли писав Катерині II: «Всемилостивіша государине! Вашій імператорській величності відомі всі зухвалі проступки колишнього Січі Запорозької кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого і писаря Івана Глоби, яких віроломне буйство настільки велике, що не дерзаю уже я, всемилостивіша государине, перечислюванням оного хвилювати ніжне і людинолюбне ваше серце, а до того ж і не знаходжу ні малої потреби приступити до будь-яких досліджень, маючи явним доводом оригінальні до старшин ордери, що засвідчують великість злочину їхнього перед освяченим вашої імператорської величності престолом, которі за всіма громадянськими і політичними законами заслужили, по всій справедливості на смертну кару (підкреслення моє. — В. Г.)». Як бачимо, крім глухих натяків на «зухвалі проступки» старшини, Г. Потьомкін нічого конкретного не наводить. Це можна зрозуміти лише з огляду на те двозначне становище, в яке потрапив він сам. По-суті запорожці пошили його в дурні, хоча й були ніби цілком у його руках. Вони вислизнули і подались на сторону потенційного ворога — турків. Цей факт Г. Потьомкін не хотів афішувати і тому, посилаючись на «великість злочину» старшини, нічого, крім якихось «ордерів», їм не пред’являє. Разом з тим розуміючи, що смертна кара викли /535/че інтерес до справи, і потрібно буде багато чого пояснювати, Г. Потьомкін поспішає просити Катерину II оголосити старшині «милосердне рятування їх від заслуженої ними кари, а замість того, по звіданій уже небезпеці від ближнього перебування їх до колишніх запорозьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі...» ¹¹⁰.

Г. Потьомкін швидко збагнув свою помилку і надалі намагався виправити її. Перед ним уже постала нова проблема: відвернути бодай решту запорожців від утечі до Туреччини. Він змінив політику щодо запорожців і почав роздавати запорозьким старшинам армійські чини, які їх урівнювали з російськими дворянами, і наділяти землями. За ними не тільки залишали колишні запорозькі землі з їхніми зимівниками, а й навіть додавали «до норми» — ще стільки, скільки треба було, щоб припадало по 1.500 десятин на особу ¹¹¹. Дехто отримав і більші наділи. Так, полковник Стрець на Токмаківці — 14.636 десятин; полковий осавул Пишмич — 12.490 десятин на Камишеватій Сурі; отаман Кирпан — 11.912 десятин на Токмаківці; старшина С. Білий — 9.000 на Інгульці; отаман Вершацький — 7.950 десятин на Дніпрі ¹¹² і т. д.

Рядових козаків спочатку залишили жити в їхніх зимівниках, а з 1776 року почали переселяти до великих слобід, що робилось як для нагляду за ними, так і для кращої організації господарства ¹¹³.

Гірша доля спіткала запорожців, які опинилися на землях, відведених поміщикам — вони пізніше були закріпачені. Однак це було вже не за часів Г. Потьомкіна, який добре розумів значення вільної праці для колонізації краю. Цікаво, що одним з перших ордерів Г. Потьомкіна був таємний наказ від 1776 року: «втікачів не повертати» ¹¹⁴.

¹¹⁰ Ходатайство Потемкина о замене запорожской старшина смертной казни заточением в монастырь // Киев. старина. Т. 19. С. 112.

¹¹¹ Полонська-Василенко Н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 119.

¹¹² Там само.

¹¹³ Там само. С. 120.

¹¹⁴ Там само. С. 111.

Як бачимо, чомусь таки він навчився у запорожців. Збереглась відповідь Г. Потьомкіна на скарги чернігівських поміщиків, що їхні збіглі селяни переховуються десь у Херсонському повіті. Потьомкін відповів так: «Чому втекли ці люди? Тут вони стали /536/ корисними для суспільства та держави робітниками і нічого злого не роблять. Вина власників, які своєю жорстокістю примушують людей тікати, покидати свої хати, рідних» ¹¹⁵.

Після смерті Г. Потьомкіна, 12 грудня 1796 року Павло І видав указ, який поклав початок кріпацтву на півдні України. Відтоді вже селяни тікали не сюди, а на Кубань, на Кавказ, у Туреччину. Селяни добре зрозуміли: «...те, що в свій час почала Катерина II, руйнуючи Запорожжя, закінчив її син Павло I» ¹¹⁶.

Репресії царизму щодо козацтва, яке зажило гучної слави своєю боротьбою проти чужоземних загарбників і кріпосників, викликали в країні подвійну реакцію. Поміщики раділи: віднині, здавалося їм, кріпакам нікуди буде тікати. Народ же, природно, з глибоким сумом зустрів ці прикрі вісті. Адже не одне століття тікали селяни до козаків. Обурення народу знайшло вияв у відомій пісні:

«Катерина, вража бабо, що ти наробила,

Степ широкий, край веселий ще й занапастила...»

Із занепокоєнням зустріли заходи царизму також передові кола західно-європейських країн, насамперед, французькі філософи-енциклопедисти, яких Катерина II так старанно запевняла, що в Росії свої специфічні соціальні умови і що вона справжня, мати для народу. Ось чому цариця поспішила їм пояснити свої вчинки, зокрема щодо Запорожжя.

В своєму указі від 3 серпня 1775 року Катерина II в переліку причин ліквідації Запорозької Січі на перше місце поставила «проступки і непослух, проявлені цими козаками в непокорі нашим височайшим повелінням, а також образа нашої імператорської величності». Далі вона звинувачувала запорожців у тому, що «стали вони приймати без розбору в своє погане товариство людей всякого наброду, всякої мови і всякої віри». Крім того, вона вказувала на загрозу можливого виходу Запорозької Січі зі складу імперії. «Заводячи власне хліборобство, — пише цариця, — розторгали вони тим самим основи залежності від престолу нашого і помишляли, звичайно, створити із себе посеред вітчизни область цілком незалежну під власним своїм шаленим управлінням...» ¹¹⁷.

¹¹⁵ Там само. С. 112.

¹¹⁶ Там само. С. 126.

¹¹⁷ Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст.; Зб. док. К., 1970. С. 560.

А це, як відомо, навіть із сучасних подій, /537/ є найстрашнішим злочином, який завжди жахав прибічників імперії. Нарешті, цариця оповіщала, що соціально-політичний устрій Січі був протиприродний і суперечив державному ладу імперії. Ось чому «немає тепер більше Січі Запорозької в політичній її потворності» ¹¹⁸. Зрозуміло, що Катерина II виражала настрої і думки всього панівного класу імперії.

Запорозького козацтва не стало, закінчилась в історії України козацька доба. Землі Запорозької Січі увійшли до складу спочатку Новоросійської і Азовської губернії, а з 1784 року — до Катеринославського намісництва. Ці землі, политі кров’ю і потом українського січового козацтва, російський уряд став щедрою рукою роздавати поміщикам, офіцерам і іноземцям. Наприклад, на уславленій Хортиці в 1796 році було поселено 86 родин німців — менонитів ¹¹⁹. А для українського селянства запроваджувалось кріпосне рабство. Не стало вже за порогами його захисників.

Пізніше наш Великий Кобзар передав тугу поневоленого українського народу за тими, хто так довго й щиро боровся за його свободу, такими зворушливими словами:

Б’ють пороги, місяць сходить,

Як і перше сходив...

Нема Січі, пропав і той,

Що всім верховодив.

Нема Січі! Очерети

У Дніпра питають:

— Де то наші діти ділись?

Де вони гуляють?

Чайка скиглить літаючи,

Мов за дітьми плаче;

Сонце гріє, вітер віє

На степу козачім...

У віковічній боротьбі запорозької вольниці з феодальним світом перемога сталася на боці останнього. Але історичний прогрес зупинити не можна. Майбутнє виявилось за тим світом, який репрезентувало запорозьке козацтво.

¹¹⁸ Там само. С. 564.

¹¹⁹ Писаревский Г. Из истории иностранной колонизации в России в XVIII в. М., 1909. С. 337.

Хоч Запорозька Січ і перестала існувати, вона залишила незгладимий слід у пам’яті народу. Запорозькі козаки уславили себе героїчною боротьбою проти чужо/538/земних загарбників і обороною південних кордонів України. Запорожці завжди були з українським народом і в періоди національно-визвольних рухів разом з ним ділили радість перемог і гіркоту поразок. Козацтво, створивши Запорозьку республіку, виявило незвичайну сміливість і оригінальну творчу здібність в організації військової справи, відстоюванні нових форм соціального, політичного і економічного буття, у створенні своєрідної культури. Сам запорозький козак для українського народу став еталоном найкращих людських якостей, виразником національного духу. Непримиренність козацтва до поневолювачів, його героїзм будили й підтримували в народі надію на визволення, запалювали наступні покоління на боротьбу за кращу долю. І сьогодні, в часи нового національного відродження, історія запорозького козацтва надихає сучасних борців продовжувати змагання за вільну суверенну Україну.