101 Історія Української рср. К., 1979. Т. 2. С. 306.

Як тільки скінчилася війна з Туреччиною й царське військо почало повертатися з фронту, генералу П. Текелію було наказано несподівано зайняти Січ і розігнати запорозьке козацтво. Наприкінці травня 1775 року царське військо вступило на Запорожжя і рушило на Січ. Звістка про намір Текелія була зустрінута січовим козацтвом з обуренням. Воно хотіло дати бій російським військам, але сили були надто вже нерівні. Старшина, з огляду на це, відговорила козаків від бою. Спомин про ці трагічні події зберегла українська пісня.

Світ великий, край просторий, та ніде прожити:

Славне військо Запорозьке хотять погубити.

Ой цариця загадала, а Грицько (Потьомкін. — В. Г.) пораїв,

Щоб зігнати запорожців та аж до Дунаю.

Вже ж на річці Базавлуці і москалі стали,

Ой вже ж Москаль Запорожжя кругом облягає,

А наш батько Калнишевський того й не гадає,

А вже ж Москаль, а вже ж Москаль Січу обступає.

Васюринський казарлюга не п’є, не гуляє

Та свойого отамана рано пробужає:

«Та встань, батьку-отамане, кличуть тебе люди,

Ой як станеш ти на башті, Москаля не буде!»

А москалі не дрімали, запас обдирали,

А московськії старшини церкву грабували;

Та беруть срібло, та беруть злото, восковії свічі,

Ой заплакав пан кошовий з старшиною в Січі.

Ой зайшов же пан кошовий та на круту гору:

«Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!»

Запорожські отамани, як орли літали,

Свого батька кошового вірненько благали:

«Позволь, батьку-отамане, нам на башти стати,

Ні одному генералу з плеч головку зняти,

Москва стане лагерями, а ми курінями,

Москва стане із штиками, а ми з кулаками,

Ой, щоб слава не пропала поміж козаками».

«Не дозволю, миле браття, вам на башти стати:

Однакове християнство — грішно вигубляти!»

А вже ж уступила одна дивізія та серед самої Січі —

Ой взяла ж вона січові гармати, всі козацькі здобичі. /531/

Ой крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи серед церкви:

«Прибирайтесь, славні запорожці, так, як би ік смерті!»

Ой крикнув же та Калниш кошовий, та стоячи на дзвіниці:

«Гей відкидайте, славні запорожці, списи та рушниці!»

Ой пливе щука з Кременчука, розбита із лука...

Ой тепер же нам, Калниш кошовий, з тобою розлука:

Ой пішли, пішли славні запорожці, та не пішки — дубами,

Ой як оглянуться до славної Січі, умиваються сльозами.

На Зелені Свята (4 червня) військо генерала Текелія оточило Січ. Козаки здалися. Саму Січ було знищено, а архів та цінності з церкви — вивезено ¹⁰². Було також конфісковано майно тієї частини старшин і заможних козаків, яких підозрювали в нелояльності до царського уряду. Найбільше постраждали кошовий отаман останньої Січі Петро Калнишевський, суддя Головатий та писар Глоба.

102 Полонська-Василенко н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 102.

Незважаючи на те, що вони не допустили козаків до опору російським військам, царський уряд з надзвичайною жорстокістю поставився до них. Спочатку їх було засуджено до смертної кари, яку пізніше замінили довічним ув’язненням в монастирі. Петра Калнишевського відправили до Соловецького монастиря на Білому морі, де замкнули в сирій і темній келії, звідки випускали лише кілька разів на рік до церкви. Звільнили його аж у 1801 році за указом Олександра І, коли він вже осліп, оглух і мав 109 років. Він вже не міг скористатися з такої запізнілої «свободи». 1803 року кошовий помер в Соловецькому монастирі. На таку трагічну долю прирік царський уряд останнього кошового. Донині в сумної пам’яті Соловецькому монастирі серед невідомих могил українських, патріотів, яких засилали сюди на смерть починаючи від мазепинців і аж до часів сталінського терору, лежить єдина надгробна плита з такими глумливими для в’язня словами: «Здесь погребено тело в бозе почившего кошевого бывшей некогда Запорожской грозной Сечи казаков атамана Петра Калнишевского, сосланого в сию обитель /532/ по высочайшему же повелению в 1776 году на смирение. Он в 1801 году, по высочайшему же повелению, снова был освобожден, но уже сам не пожелал оставить обитель, в коей обрел душевное спокойствие смиренного христианина, искренно познавшего свои вины. Скончался 1803 года, октябре 31 дня, в субботу, 110 лет от роду, смертію благочестивою, доброю».

Січового писаря Глобу і суддю Павла Головатого заслано до сибірських монастирів, де й вони закінчили життя в тяжкій неволі.

Така жорстокість до Калнишевського і його товаришів викликає подив. Навіть M. С. Грушевський писав: «Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли запорожців не противитися, а покоритися царській волі, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке заслання» ¹⁰³.

Справді, Калнишевський завжди користувався повагою у всесильного фаворита Катерини II Потьомкіна, котрий, як ми знаємо, навіть був записаний у запорозькі козаки. Хіба Г. Потьомкін ліквідацією Січі не домігся всього, чого бажав? Навіщо ж йому було так жорстоко мститися на старому кошовому? Не дає роз’яснення цьому і міркування О. Апанович: «Жорстока розправа з Калнишевським, Глобою і Головатим пояснюється тим, що вони репрезентували вищу владу на Січі, її кошовий уряд, були виразниками автономності, самостійного самоврядування Запорожжя» ¹⁰⁴. Але ж після зруйнування Січі цих проблем перед урядом уже не було.

Розгадка цього криється, мабуть, ось у чому: Г. Потьомкін дуже цінував запорожців як важливу у війнах з турками і татарами військову силу. Після ліквідації Січі він планував створити із запорожців нове військо ¹⁰⁵, яке було б покірним знаряддям у його руках. Але події в дечому зруйнували його плани. Справа в тому, що значна частина запорозької сіроми після зруйнування Січі подалася на Тилигул, нібито на рибальство, а насправді перейшла до Туреччини, де і заснувала Задунайську Січ ¹⁰⁶. Пішло майже 5 тис. чоловік.

¹⁰³ Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. С. 504.

¹⁰⁴ Апанович О. Не пропала їхня слава: Передумови і наслідки скасування Запорізької Січі // Вітчизна. 1990. № 9. С. 172.

¹⁰⁵ Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. С. 504.

¹⁰⁶ Див.: Голобуцкий В. О. социальных отношениях в Задунайской Сечи // Истор. записки АН СССР. 1949, Т. 30. /533/

«Це було, — пише Ф. Щербина, — в повному розумінні слова, глузуванням над генералом Текелієм і його військами. Генералу було наказано, та й сам він застосував усі заходи, щоб не випустити з Січі жодного запорожця, наперед запропонувавши козакам дуже тяжкі умови — перейти в поселяни. Він оточив Запорозький Кіш з трьох сторін суходолу тісним колом російських військ, усюди була розставлена сторожа, стирчали вартові й снували роз’їзди. Але невеликого розуму переможець без перемоги не додумався до того, що в Січовому Коші була ще четверта сторона — береги Дніпра... Запорожці, скориставшись неуважністю російського полководця, сіли на човни і попливли з Січі по Дніпру аж до Туреччини. Так пішла ціла половина перебуваючого в Січі війська і забрала з собою ті вільні думки, проти яких було влаштовано погром, але яких, мабуть, не зрозумів брат-слов’янин Текелій (мається на увазі те, що Текелій виходець із Сербії — В. Г.)» ¹⁰⁷. Отже, замість повного знищення запорозького козацтва і перетворення його на регулярне російське військо, сталося зовсім інакше: значна частина козацтва опинилась на боці Туреччини, з якою Росії ще треба було вести боротьбу на південних кордонах. Крім того, новостворена Задунайська Січ залишалась форпостом свободи й «найбільш енергійні представники народу, невдоволені покріпаченням населення і гнітючими російськими порядками, весь час тікали в Туреччину до осілих кошем на Дунаї запорожців, поповнюючи їхні ряди і посилюючи козацьку вольницю» ¹⁰⁸.

¹⁰⁷ Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. Т. 1. С. 469.

¹⁰⁸ Там само, С. 470.

Такий прорахунок Г. Потьомкін вирішив віднести на карб запорозької влади — кошового, судді і писаря. Можливо, вплинуло на вирок Калнишевському й те, що він був не в фаворі у Катерини II, яка ще 1765 року незадоволено сприйняла його повторне обрання на кошового. До того ж, у Петербурзі не забували про донос на Калнишевського від 1767 року, в якому полковий старшина Павло Савицький писав, що коли в жовтні 1766 року Калнишевський приїхав додому від президента Малоросійської колегії Румянцева, то, зачинившись у своїй спальні, почав казати своєму писареві: «Як видно, не треба сподіватися від них (російського уряду —В. Г.) надії, а треба відписати до турецького цісаря і, вибрав/534/ши у війську добрих 20 чоловік, послати з проханням прийняти під турецьке покровительство, а у військо напишемо, щоб усі у готовності і ісправності були до походу; напишемо, що коли великоросійська регулярна або гусарська якась команда у запорозькі дачі вступить, то щоб ні єдиної людини не допустити в кордони, а в разі насильного вступу в дачі запорозькі, то ставились би до них як до неприятеля». Крім того Савицький доносив: «Чи писали до турецького цісаря, чи ні, сказати не можу, а у військо — точно моєю рукою попервах через полковника Антона Красовського в минулому 1766 році в серпні місяці, а потім через осавула в жовтні писали, щоб всі в готовності були до походу проти Росії і не пропускали б у свої кордони ні за чим жодного росіянина» ¹⁰⁹.