81 Там само. С. 349 — 350.

Таке ставлення царя до України було і несправедливим, і невдячним. Він ніби забув, що Україна несла величезний тягар війни. В 1708 році Петро І залишив в Україні 10 драгунських полків на постійне перебування. Це давало йому відчутні переваги для посилення влади царя в Україні, але ж лягало і важким тягарем на економіку Гетьманщини. «Справа ся, — писав Іван Джиджора, — була настільки тяжким ударом для фінансів Гетьманщини, що тепер утримання російських полків і зв’язаних з цим інших обставин, а головне надужить з боку російських військових властей, стає одним з основних /487/«політичних» питань в зносинах гетьманів з російським правительством» ⁸².

82 Джиджора і. Україна в першій половині XVIII віку: Розвітки і замітки. К., 1930, с. 3.

Взагалі сваволя царя щодо України не знала меж. Після Полтави, а особливо після Прутського походу, царський уряд щедро роздавав землі України російським та іноземним дворянам. Маєтки одержали канцлер Головкін, підканцлер Шафіров, фельдмаршал Шереметьєв та ін. Найбільші земельні пожалування дістав Меншиков. Його власністю стали Ямпільська волость у Ніжинському полку й Погарська волость в Стародубському, які були раніше гетьманськими маєтностями. В той же час уряд наділяв маєтками сербських, чорногорських, волоських дворян, які під час Прутського походу перейшли на російську сторону. З’явилися великі маєтності Милорадовичів та інших вихідців з балканських країн. Наділення чужинців землями йшло поруч з обмеженням прав української козацької старшини на землю.

Разом з тим на перший план висувалися старшини, які підтримували царську політику в Україні. До них належали ганебної пам’яті Гнат Галаган, Кочубеї, Танські на Київщині тощо. Своїм підлабузництвом перед царем, відвертим кар’єризмом, насильницькими діями проти козаків і селян, хабарництвом, повним нехтуванням національних інтересів вони зміцнювали царську політику в Україні і разом з царськими урядовцями здійснювали пильний нагляд за гетьманом. Таку їх позицію цар, зі свого боку, всіляко підтримував.

Для того щоб ще більше послабити гетьманський уряд, який і без того ледве існував, цар всіляко підкреслював, що зловживання і несправедливості виходять не з царської волі, а від української адміністрації і суду. Він відверто і грубо продовжував стару московську політику в Україні, спрямовану на підрив і приниження гетьманської адміністрації, підбурювання народу проти неї. Цар вдавав, що він охороняє права народу, прагнучи цим націлити ненависть людей не проти справжнього винуватця — царської влади, а проти гетьманської адміністрації.

Матеріальне становище українського населення за Петра І значно погіршилось. Хоч цар і заборонив (на словах) обмежувати населення різними «тяготами», наприклад підводною повинністю, та насправді населення від цього дуже страждало. /488/

Крім участі у військових походах, в яких клали свої голови українські козаки, царський уряд використовував їх на таких тяжких роботах, як Копання каналів, будівництво фортець, укріплення ліній. Так, у 1716 році 10 тис. козаків копали канал між Волгою і Доном, в 1718 році один відділ козаків продовжував свою роботу тут же, а інший укріпляв лінію над річкою Тереком на Кавказі. Особливо важкими були роботи на Ладозькому каналі ⁸³. В 1721 році тут працювало 10 тис., а в 1722 році їх замінила така ж кількість козаків. Холодний північний клімат, нестаток харчів і теплого одягу, тяжка праця призводили до різних хвороб і смерті. За підрахунками Є. Радакової, число померлих становило 30 % від загального числа козаків ⁸⁴. Використовували українських козаків і під час війни з Персією. В Дербентському поході 1722 року брало участь 10 тис. козаків. 1724 року в поході на Сулак знов було 10 тис. У 1725 році під Дербентом стояло 6790 козаків. Як свідчать офіційні дані, з них померло від цинги та інших хвороб, а також загинуло у військових діях 5183 козаки, 961 хворого було відправлено додому ⁸⁵.

Після перемоги в Північній війні (1700 — 1721) і Ніштадтського мирного договору Петро І прийняв титул імператора. Тепер ніщо йому не заважало завдати остаточного удару по залишках автономії України. За рік до цього, 6 жовтня 1720 року, було видано сенатський указ про заборону друкувати в Україні світські книги, а церковні — пропускати через цензуру Російського синоду. Водночас було наказано позбавити мовних особливостей українські видання, «щоб особого наречія в оних не було» ⁸⁶. Постраждала за царювання Петра І і така важлива наукова та культурно-освітня установа України, як Київська академія. Після Полтавської битви цар звелів вислати за кордон студентів, які були родом з Правобережжя. І вже невдовзі кількість студентів Академії зменшилася з 1 тис. до 161 чоловік ⁸⁷.

⁸³ Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. Авгсбург, 1948. С. 28.

⁸⁴ Радакова Є. Українські козаки на Ладозькім каналі // ЗНТШ, 1896. Т. 12.

⁸⁵ Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. С. 25.

⁸⁶ Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. С. 146.

⁸⁷ Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. С. 28.

Як відомо, в 1721 році цар скасував патріаршество /489/ в Росії і замість посади патріарха встановив колегіальний орган Святійший Всеросійський Правительствуючий Синод. На чолі Синоду він поставив обер-прокурора — світську людину. Обер-прокурор не був навіть членом Синоду, зате став відмінним наглядачем за всіма церковними справами. За наказом царя відомий нам Феофан Прокопович, найближчий порадник Петра І, виробив новий церковний статус, який поставив царя над усією церквою.

Повної залежності від влади царя зазнала відтоді й українська церква, як частина загальноросійської. Було скасовано все, що відрізняло її від російської. Якщо раніше всі церковні посади в Україні — від паламаря до митрополита — обиралися, то тепер вони призначались консисторією, до того ж на важливі церковні місця садовили тільки росіян. Тепер уряд повністю контролював українську церкву. Коли у 1718 році помер київський митрополит Іоасаф Кроковський, то російський уряд не дозволив обрати нового митрополита, чим прагнув звести Україну до рівня звичайної єпархії ⁸⁸. Тільки аж у 1745 році в Україні відновилась митрополія, що було пов’язано з більш толерантним ставленням до України імператриці Єлизавети. Ось до якого жалюгідного стану довів царат українську церкву, з 1686 року прибравши її під зверхність московського патріарха! Вище духівництво України і його монашеські сфери стали, за словами В. Липинського, «в решті-решт представниками московської державності, покірно виконуючи кожне її завдання, аж до прокляття найбільш православного і найміцніше прив’язаного до православної церкви гетьмана Івана Мазепи» ⁸⁹.

⁸⁸ Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2. С. 204.

⁸⁹ Lipiński W. Z wziejow Ukrainy. С. 630.

Останній акт знищення Петром І української автономії відбувся в 1722 році. Саме тоді до Москви прибув гетьман Іван Скоропадський для подачі цареві «Пункта в общенародных всей Малороссіи интересах», де просив царя вирішити деякі, українські справи. Та Петро І натомість надіслав Скоропадському указ про утворення Малоросійської колегії. В указі була сконцентрована і доведена до логічного кінця вся попередня політика Петра І щодо України. Президентом колегії було призначено бригадира Вельямінова. У складі колегії, крім нього, значилося 6 офіцерів з розташованих в Україні російських полків та прокурор. У цивільних справах Малоросійська /490/колегія підлягала Сенату, у військових — головнокомандуючому російської армії в Україні. Підпорядкування «українських справ» компетенції Сенату означало, що Україна більше не вважається якимось державним організмом, а становить лише частину Російської імперії.

В указі цар заявляв, що Малоросійська колегія створюється не для чого іншого, як тільки для того, щоб український народ ні від кого не був обтяжений: «ані неправими судами, ані утисками старшини». За влучним висловом Д. Дорошенка, заснування Малоросійської колегії було «завершенням «геніальної демагогії», до якої вдався цар Петро для внутрішнього розкладу українського суспільства від самого кінця 1708 року» ⁹⁰.

Марно пробував Іван Скоропадський доводити царю про неправомірність створення Малоросійської колегії, оскільки її статтям суперечать статті Богдана Хмельницького. Ні з чим повернувся гетьман після 6-місячного перебування в Москві до свого Глухова і в тому ж році (3 липня 1722 року) помер.

Після його смерті нового гетьмана обирати було заборонено, то ж призначили наказним гетьманом Павла Полуботка. Між наказним гетьманом і старшиною, яка його підтримувала, і Малоросійською колегією, що теж була у Глухові, почалася запекла боротьба. Бригадир Вельямінов всіляко підкреслював (при повній підтримці царя) свою зверхність над Полуботком і генеральною старшиною. Зі свого боку, уряд вишукував перший-ліпший прецедент для арешту незадоволеної таким станом речей української старшини ⁹¹. Прецедента довго чекати не довелось.

⁹⁰ Дорошенко Д. Нарис історії України. С. 185.

⁹¹ Ефименко А. Двенадцать пунктов Вельяминова // Киевская старина. 1888. Т. 23. С. 162 — 182.

За подання «чолобитної» від імені українського народу Полуботком і старшиною з проханням скасувати Малоросійську колегію, гетьмана, суддю Черниша и писаря Савича викликали -до Петербурга, де й ув’язнили всіх у Петропавлівській фортеці. Не витримавши тортур, наприкінці 1724 року Павло Полуботок помер.

Ще раніше, 23 червня 1723 року, Петро І оголосив указ, в якому пояснює, чому він не дозволяє зараз обирати нового гетьмана: «Як усім відомо, — писав єзуїтською мовою цар, — що від часу першого гетьмана Б. Хмельницького аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди зазнала від цього наша дер/491/жава, особливо Малая Росія, тому і належить підшукати в гетьмани вельми вірну і відому людину, про що й маємо постійне старання, а поки такий знайдеться, для користі нашого края призначено уряд, котрому наказано діяти згідно з даною інструкцією і так до обрання гетьмана не буде в справах зупинки, в зв’язку з чим про цю справу докучати не треба» ⁹².

Діяльність Малоросійської колегії відразу дала знати про себе. Її оборона народу від «надужить і сваволі» насправді обернулася величезним зростанням грошових податків і натуральних поборів з людності. Так, у 1722 році Малоросійською колегією було зібрано 45 527 крб. і 16785 четвертаків збіжжя; в 1723 році — 85854 крб. і 27524 чтв.; у 1724 році — 141342 крб. і 40693 чтв. Ці побори зростали, як бачимо, з кожним роком. Усе зібране надсилалось у розпорядження російського уряду. В 1725 році помер Петро І. Російський уряд ще раз підтвердив своє рішення про створення Малоросійської колегії, а також висловив думку з приводу заарештованих і кинутих до Петропавлівської фортеці. В лютому того ж року було видано указ, в якому говорилося, що Петро І влаштував у Малоросії колегію для захисту «подлого малороссийского народа» від тяжких утисків, які він терпів від генеральної старшини, полковників та інших урядовців. Тут же сповіщалося, що Малоросійська колегія не раз отримувала скарги на українську старшину і за це її було заарештовано. Імператриця Катерина І (удова Петра І) ухвалила, «щоб українському народові більше від них утисків і кривди не було» — перевезеній до Петербурга старшині жити тут безвиїздно ⁹³.

⁹² Яковлів А. Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках. С. 155.

⁹³ Соловьев С. М. История России... Кн. 9. Т. 17 — 18. С. 611 — 612.

Так би вони і скінчили своє життя в Петербурзі, якби не змінилась зовнішньополітична ситуація. Саме в 1725 році Станіслав Лещинський віддав свою дочку Марію заміж за французького короля Людовіка XV. Це одразу посилило його шанси на повернення до польського престолу. Якраз тоді створилося дві коаліції: Ганноверська, куди увійшли Англія, Франція, Прусія, пізніше Голландія і Данія; в, другу коаліцію вступили Австрія та Іспанія. До неї у серпні 1726 року прилучилась Росія, а також, ясна річ, польський король Август II. Дуже важливою для Росії була позиція Туреччини. В 1726 році в /492/ Петербурзі побоювались навіть, що вона оголосить росіянам війну. Не остання роль у цьому належала Орликові, який не втрачав надії на повернення в Україну. Орлик мав тісні стосунки зі Станіславом Лещинським та англійським і французьким резидентами в Стамбулі. Усе це мала на увазі Верховна таємна рада, створена в лютому 1726 року за указом Катерини І. Вже на першому своєму засіданні вона звернулась до українських справ, виходячи з того, що «поки з турками до розриву не дійшло, то для задоволення і пригорнення малоросіян слід обрати гетьманом людину придатну і вірну, нові податі всі скасувати, а збирати тільки ті, що збирались за гетьманів на військо, суди мають бути тільки з малоросіян- з передачею справ до Малоросійської колегії» ⁹⁴.