78 Яковлів а. Українсько-московські договори в XVII — XVIII ст. Варшава, 1934. С. 141.

У січні 1710 року цар знову повернувся до українських справ. Він дав гетьману грамоту, де підтверджувалось те, що було обіцяне йому в Решетилівці. Був і додаток про заборону під страхом покарання називати всіх українців зрадниками, бо зрадником, підкреслив він, був Мазепа з невеликим числом однодумців. Для того щоб запобігти в майбутньому зраді, продовжував цар, треба поставити біля гетьмана великоросійського чиновника, який би наглядав за його поведінкою і доносив царю про все, що той робить. На це місце тут же призначив стольника Ізмайлова, якому доручалось разом з гетьманом стежити за миром і спокоєм в Україні, відловлювати всіх бунтівників, зі зброєю в руках перешкоджати запорожцям оселятися в колишній Січі та в інших місцях Російської держави. Водночас сам Ізмайлов повинен був стежити, щоб гетьман нікого із старшин і полковників не звільняв без царського дозволу, щоб він самовільно ніколи не смів маєтності і землі ні надавати, ні відбирати ні в кого. Нагородження землями мало відбуватись із загальної згоди генеральної старшини і за дозволом царя.

Як бачимо, гетьман не тільки був поставлений в залежність від царського урядовця, а й віддалений від старшини, яку тепер не міг ні звільняти з посад, ні нагороджувати. Цим цар домагався розірвати зв’язки між гетьманом і старшинами, а отже, зменшити вплив гетьмана на внутрішню політику Гетьманщини.

Таємним, додатковим обов’язком Ізмайлова було: ретельно наглядати за гетьманом, старшиною, полковниками і запобігати їхнім зв’язкам з турками, татарами, поляками, шведами і мазепівцями. На випадок виступу /485/ проти російської влади Ізмайлов мусив негайно зв’язуватись із київським воєводою і з допомогою великоросійських полків, розміщених в Україні, придушувати заворушення. До того ж Ізмайлов мав довідуватися з розмов та іншими засобами про лояльність і вірність старшини та козаків цареві ⁷⁹.

Ізмайлов недовго втримався в Україні — у вересні 1710 року замість нього до гетьмана приставили вже двох російських урядовців — дяка Вініуса і стольника Протасьєва. Усі ці перетурбації викликали невдоволення в Україні. Київський воєвода князь Дмитро Голіцин у листі Головкіну (лютий 1710) писав про це: «Казав мені колишній чигиринський сотник Невінчаний, що коли він їхав з Москви, то по дорозі зустрів гетьманського посланця, який відвозив государеві дичину. Цей посланець спитав його: що діється у Москві? А у нас в Україні чути, що цар хоче українських всіх людей перевезти за Москву, а в Україні поселити російських людей. Москва кращі міста хоче собі забрати. Які ж у нас вольності? Міністр, що при гетьмані, кожен лист перевіряє. Погано зробив гетьман Мазепа, що не оповістив всій старшині і посполитим людям. Тепер гетьман (Скоропадський. — В. Г.) просив усю старшину, щоб потерпіли, хоч би там які були тягарі від російських людей, до весни, поки не вийдуть в поле, а як в поле вийдуть, то будуть писати до царя, щоб їх вольності були, як і раніше; а якщо цар тим їх не вшанує, то інше будуть думати. Невінчаний питав у того ж посланця, чи не прийшли запорожці повинитися цареві? І той відповідав: «Хіба стануть дурнями, що підуть. Вони добре роблять, що Орду піднімають; а як Орду піднімуть, то вся Україна вільною буде, а то від Москви вся Україна пропала». Той же Невінчаний розповів, що зустрілись з ним два запорожці, які йшли повинитися цареві, і казали йому: «Всі запорожці тому не йдуть винитися до царя, що з України їм дали знати: якщо ви підете, то всі загинете, укладайте союз з татарами і звільняйте нас, тому що ми всі від Москви пропали» ⁸⁰.

⁷⁹ Соловьев С. М. История России... Кн. 8, Т. 15 — 16. С. 348.

⁸⁰ Там само. С. 348 — 349.

Київський воєвода мав, як бачимо, досить повну інформацію про настрої в Україні та про зв’язки певних кіл Гетьманщини з Орликом і запорожцями. Його лист цікавий і тим, що він кидає світло на ті методи, з допо/486/могою яких царські урядовці керували Україною. Той же Голіцин писав, що для зміцнення влади царя в Україні потрібно перш за все посіяти розбрат між полковниками і гетьманом (Скоропадським). Для цього не слід виконувати всілякі прохання гетьмана, особливо ж, коли проситиме нагородити кого-небудь селами, млинами або чимсь іншим. Тим, хто був близьким до гетьмана Мазепи і мав великий чин, радить він, давати відставку, а на їхнє місце призначати тих, хто бодай трохи прислужився цареві. Якщо народ довідається, пояснює далі Голіцин, що теперішній гетьман не має такої влади як Мазепа, то багато людей прийде з доносами. До донощиків, навіть і тоді, коли вони прийдуть з неправдою, треба ставитись ласкаво: двоє прийдуть з брехнею, а третій, може, і з правдою.

Тут же Голіцин розповідає про свою зустріч із Скоропадським у Глухові. Хоч, каже Голіцин, були вони обидва напідпитку, та зі слів гетьмана він зрозумів, що той дихає злобою на тих, хто хоч трохи прихильний до російської влади в Україні. Тому, радить він, не треба задовольняти прохання гетьмана нагородити його Уманню, що близька до татарських кордонів і місцевостей, де часто бувають запорожці. Гетьмана потрібно тримати в середині України під невсипущим оком росіян, продовжує Голіцин, а у прикордонних містах повинні бути полковники, не згодні з гетьманом. У такому разі всі їхні наміри будуть відомі ⁸¹. Цей лист не залишає найменшої ілюзії про справжній характер царської політики в Україні. Якщо цар під час тривалої війни ще не наважувався знищити рештки українського самоврядування, то вже по закінченні Північної війни він перекреслив і їх.