76 Дорошенко д. Нарис історії України, с. 164.

Окреме місце в Конституції займало запорозьке питання. Так, тут зазначалося, що всі російські фортеці на Запорожжі мають бути зруйновані. До Запорозького війська відходили міста Трахтимирів, Калеберда і Переволочна з перевозами; йому ж віддавався весь Дніпро з притоками від Переволочної аж до Очакова.Конституція 1710 року свідчить, що краща частина старшини зрозуміла причини своєї поразки в боротьбі з Петром І, побачила, що без підтримки широких верств народу, без запорожців не можна сподіватися на остаточне визволення.

Навесні 1711 року Орлик з вірними йому козаками, з польським відділом Йосифа Потоцького і татарськими загонами спробував відновити військові дії проти Москви. Спершу військова вдача була на його боці, до нього приєднувались правобережні козацькі полки, втікачі з Лівобережжя. В ході боїв вдалося розбити послане Скоропадським проти Орлика військо на чолі з генеральним осавулом Бутовичем. Дійшовши до Білої Церкви, Орлик зупинився. Брак артилерії не дав йому змоги взяти цю добре укріплену фортецю. До того ж населення Правобережжя, яке на початку походу зустрічало його з радістю, тепер відсахнулось. Причиною цього було, як це часто повторювалось в історії України, варварське поводження з населенням його союзників татар. Усе, чого домігся Орлик, насамперед симпатії народу до своєї акції, було втрачене через татар.

Влітку того ж року Петро І оголосив Туреччині війну і вирушив з армією на Правобережжя, жорстоко караючи по дорозі населення, яке раніше піддалося Орлику. Смерть і руїна знову запанували на Правобережжі. Але цей похід закінчився для Петра І не так, як він сподівався. В Бесарабії, на берегах Прута, його військо ото/483/чили турки. На царя чекали ганебна капітуляція і полон. Вийти з цього становища вдалося лише завдяки спритності підканцлера Шафірова, який підкупив великого візиря, і той випустив з пастки російське військо з царем. На хабар візиреві пішли коштовності, які зняли з себе цариця Катерина і придворні дами, що супроводжували військо. Згідно з укладеним договором цар зобов’язувався віддати туркам Азов, зруйнувати фортеці, збудовані у пониззі Дніпра і в гирлі Самари, не втручатись у польські справи і не турбувати козаків, шведському королю забезпечувався вільний вихід в його володіння тощо ⁷⁷.

77 Соловьев с. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 387.

Як бачимо, цей договір був досить прийнятним з огляду на скрутне становище царя та його війська. Коли Карл XII довідався про нього, його затрясло від гніву. Одне тільки могло полегшити його стан: Петро І зазнав майже того, що й сам Карл XII пережив під Полтавою. Сріблолюбець великий візир, що врятував російського самодержця від ганьби, був доставлений на розправу до султана в Стамбул і поплатився за це головою.

Полтавська битва розв’язала руки Петру І щодо України. Він уже менше рахувався з необхідністю підтримувати ілюзорну гетьманську владу. Один лише приклад, 17 липня 1709 року Іван Скоропадський одразу ж після Полтавської баталії звернувся в м. Решетилівці до царя з петицією, в якій просив підтвердити права і вольності козацтва та разом з тим вирішити такі болючі питання: не призначати командирами над козаками, що перебувають у походах, російських офіцерів, бо вони знущаються з них, а залишати командирами козацьких старшин; віддати козацькому війську гармати, забрані російським військом у Батурині та в інших містах; російським воєводам заборонити втручатись у внутрішнє управління в Україні; звільнити населення від постоїв царських військ; не називати українців зрадниками тощо. Петро І відповів, що в цілому підтверджує «права і вольності», та більш докладно обговорювати статті не захотів, посилаючись на обмаль часу в зв’язку з війною. Щодо призначення російських офіцерів над козаками, то цар сказав, що під час походів не тільки рядові козаки, а й навіть козачий гетьман мусить перебувати під командою російських генералів. Генерали ж зобов’язуються /484/ використовувати козаків лише у військових справах — їм і їхнім офіцерам забороняється примушувати козаків возити дрова і сіно, пасти худобу і коней, як це було раніше. Що стосується батуринських гармат, то вони повинні залишатись у Москві як військовий трофей. А ось як цар відреагував на прохання гетьмана про заборону російським воєводам втручатись у внутрішні справи України: він дозволив їм «интересоваться» цими справами, проводити «розыск» і суд над місцевою людністю в згоді з полковниками й старшиною, а «государственные дела», такі як зрада «и прочее тому подобное», зовсім виключив із юрисдикції місцевої влади ⁷⁸.