
- •1 Крип’якевич і. Студії над державою Богдана Хмельницького. Ч. 9. Держава Богдана Хмельницького // Записки нтш. Т. 151. С. 150.
- •2 Соловьев с. М. История России. Кн. 6. С. 13.
- •3 Там само. С. 30 — 31.
- •11 Эварницкий д. История запорожских казаков. Т. 2. С. 310 — 311.
- •17 Дорошенко д. Нарис історії України. Т. 2. С. 73. 18 Костомаров н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. Спб, 1905. С. 22.
- •41 Костомаров м. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 15. Руина. С. 117.
- •50 Літопис Самовидця. С. 121.
- •51 Там само. С. 122.
- •Розділ XIII запорозьке козацтво кінця XVII — початку XVIII століття, гетьман мазепа і запорожці. Гетьман орлик. Олешківська січ.
- •8 Січинський в. Чужинці про Україну. С. 117 — 118. /455/
- •12 Костомаров н. И. Исторические монографии и исследования. Кн. 6. Т. 16. Мазепа. СПб, 1905. С. 483.
- •13 Січинський в. Чужинці про Україну. С. 126.
- •16 Анисимов е. В. Петр I: рождение империи // Вопр. Истории. 1989. № 7. С. 20.
- •74 Борщак і. Шведчина й французька дипломатія. С. 88.
- •75 Мацків т. Гетьман Іван Мазепа в західно-європейських джерелах 1687 — 1709. С. 15.
- •76 Дорошенко д. Нарис історії України, с. 164.
- •77 Соловьев с. М. История России... Кн. 8. Т. 15 — 16. С. 387.
- •78 Яковлів а. Українсько-московські договори в XVII — XVIII ст. Варшава, 1934. С. 141.
- •81 Там само. С. 349 — 350.
- •82 Джиджора і. Україна в першій половині XVIII віку: Розвітки і замітки. К., 1930, с. 3.
- •94 Там само.
- •51 Цдіа України. Ф. Кзс. Док, 234. Арк. 2. /508/
- •101 Історія Української рср. К., 1979. Т. 2. С. 306.
- •102 Полонська-Василенко н. Південна Україна після зруйнування Січі. С. 102.
- •109 Соловьев с. М. История России... Кн. 14, м., 1965, с. 47 — 48.
Розділ XII
ЗАПОРОЗЬКЕ КОЗАЦТВО У 1657 — 1687 РОКАХ. РУЇНА
Після смерті Богдана Хмельницького Україна опинилася в надзвичайно складному зовнішньому і внутрішньому становищі. Передусім державному проводу України треба було остаточно вирішити таке важливе питання: як залишатися далі, чи перебувати під зверхністю російського царату за умови гарантування ним автономії України, чи повернутися до Польщі? Московський уряд грубо нехтував правами України, без дозволу присилав у міста воєвод і війська, всіляко підкреслюючи свою владу. Справді, з’єднання козацької республіки з автократичною державою, якою була Росія, не могло не призвести до всіляких ускладнень. До того ж в Україні збільшилася соціальна поляризація головних суспільних сил. За часів Богдана Хмельницького зберігався загальнонаціональний фронт і керівну верству, очолювану гетьманом, в цілому підтримували народні маси. Але вже надалі влада почала концентруватись у руках старшини і близького до неї українського шляхетства, що переслідували в соціальній політиці свої станові егоїстичні інтереси 1.
1 Крип’якевич і. Студії над державою Богдана Хмельницького. Ч. 9. Держава Богдана Хмельницького // Записки нтш. Т. 151. С. 150.
Політика, яка в основному зводилася до реставрації феодальних відносин, не могла підтримуватись масами покозаченого значною мірою люду України. Центром невдоволення такою політикою була, як і раніше, Запорозька Січ. У зв’язку з цим спроби проводити правлячою верствою української держави незалежну зовнішню політику трактувались народними масами як бажання повернути Україну до тих порядків, які існували напередодні Хмельниччини. Звідси зрозуміло, чому з таким рішучим невдоволенням зустріли демократичні кола України план Івана Виговського спертися на Польщу для збереження самостійної української держави. Цими настроями вміло диригував московський уряд. Ставлячи /416/ перед собою головну мету — домогтися повної ліквідації автономії України, що й було досягнуто через певний час, Москва підбурювала нижчі соціальні прошарки проти вищих, які намагалися в нових умовах продовжувати незалежну політику, балансуючи між Польщею і Росією. «Вже і Богдану, — писав російський історик С. М. Соловйов, — який звик у часи боротьби з Польщею розпоряджатися самовільно, важко було підкорятися Московській державі, такій ревній до своїх прав, вже Богдану важко було викручуватися перед послами великого государя, які вимагали незаперечного виконання обов’язків» 2.
2 Соловьев с. М. История России. Кн. 6. С. 13.
Нестерпною була зверхність Росії і для І. Виговського, обраного гетьманом після смерті Б. Хмельницького всупереч волі більшості козацтва, яке вбачало в цьому нехтування волі покійного гетьмана і прав його сина Юрася на булаву.
І. Виговський спочатку не поривав з Росією, але невдовзі зрозумів, що союз із слабкою на той час Польщею вигідніший для України, ніж підкорення постійно зростаючим вимогам Москви. Однак не маючи широкої популярності серед простого народу, який вважав його за прибічника аристократії, Виговський мимохіть викликав проти себе сильну опозицію, що призвело до повстання, на чолі якого став полтавський полковник (ставленик Москви) Мартин Пушкар. Його підтримувало і Запорожжя.
Уклавши угоду з татарами, І. Виговський 17 травня 1658 року підійшов до Полтави і зупинився біля міста. Наступного дня почався бій з повстанцями, що скінчився поразкою для останніх, і вони були змушені відступити до Полтави. Вирішальний бій відбувся 1 червня. Залишивши татар біля Полтави, а німців-найманців біля Соколиного Байраку, Виговський з частиною війська вирушив на Полтаву і розташувався між селами Жуки і Рибці. Полтавський полковник Пушкар з огляду на переважаючі сили Виговського не наважився виступити з міста, але «чернь» (слова царського представника Скуратова), тобто головна сила повстанців, наполягала дати рішучий бій. Вранці 1 червня Пушкар вивів військо з міста і напав на Виговського. Військо Виговського, зазнавши поразки, залишило табір. Проте через якийсь /417/час Виговський повернувся назад. У цей момент на полі бою з’явилися запорожці з Я. Барабашем. Об’єднаними силами повстанці зломили опір війська Виговського і знову вступили в його табір. Виговський, за словами Величка, скочив на коня і помчав до Полуозера. Знявши там орду Карач-бея і німецьку піхоту в Соколиному Байраці, кинув їх на повстанців. Цього разу повстанці, погано озброєні і дуже втомлені, зазнали поразки. Пушкаря було вбито. Запорожці залишили Полтаву і рушили на Січ. Виговський вступив у місто.
Після придушення повстання Виговський повертався до Чигирина, по дорозі зустрів козака, який передав йому листа від білоцерківського полковника. В листі були неприємні для Виговського вісті: київський воєвода А. Бутурлін повідомляв полковникові, що у Білу Церкву призначено московського воєводу. Роздратований Виговський кинув присутньому тут Скуратову: «Воєводи знов приїхали бунти заводити». На це новоспечений чигиринський воєвода Скуратов відповів, що він сам просив царя послати воєвод в Україну. Тоді Виговський, не криючись, у таких словах висловив свою думку про політику московського уряду щодо України: «Що я до великого государя пишу, над тим в Москві сміються, я ніколи не писав про те, щоб у Білій Церкві був воєвода; як воєвода приїде, так і поїде, нічого я йому давати не дозволю. Государеві воєводи мусять приїжджати спочатку до мене і вже тоді в міста їхати, а то я нічого не відаю, а вони вже по містах роз’їжджаються. В Києві государеві люди по сю пору безупинно з черкасами (українцями. — В. Г.) киями б’ються. Тепер я з свавільниками сам управився, государеві воєводи і ратні люди мені більше не потрібні, вони тільки бунти почнуть. Якщо ж злочинець у нас щось накоїть і піде в государеві українні міста, то воєводи нам його не видають; так і я тих злочинців, які перейдуть до мене з государевих міст, віддавати не хочу. З Пушкарем під час бою государеві люди були: мої німці у них барабан взяли. Государ мене потішав грамотами і досі навмисно барився». Виговський, як бачимо, прекрасно розумів хитрощі московського уряду. Поділяв міркування гетьмана і відомий полковник Іван Богун, який прослухавши усе, що було сказано, почав кричати: «Нам воєвод не треба, приїхали до нас наших жінок і дітей переписувати». І, звернувшись до Скуратова, додав: «Ти до нас у Чигирин воєводою ідеш, нездоровим від нас вийдеш». Скуратов вимагав угаму/418/вати Богуна. Виговський звелів Богуну втихомиритись і додав: «Не своєчасна ця мова» 3.