20. Поняття субстанції, атрибутів, акцидентів. Реальне та ідеальне буття.

Субста́нція, Перви́нна субста́нція (лат. substantia — істотність; те, що лежить в основі, синоніми: істотність, речовинність, істота, річ, матерія, суть, основа, голова) — в арістотелівській логіці перша з десяти категорій (класів, розрядів, які спрощують процес розумового визначення будь-якої речі), річ яка існує сама по собі, а не лише як видозміна чогось іншого. Приклади окремих субстанцій можна легко знайти в усіх природніх тілах: мінералах, рослинах, істотах. Різноманітні частини цих тіл, такі як листя, стовбури, органи та кінцівки теж входять в категорію первинних субстанцій.

Атрибу́т- У філософії — суттєва, невід'ємна властивість предмета або явища.

Акциде́нція (лат. accidens — випадковість) — випадкова, минуща, тимчасова, неістотна властивість.

Це поняття вперше ввів Арістотель («Метафізика», «Фізика»). Воно широко вживалося в середньовіч. схоластиці, а також у філософії 17—18 ст., де А. як мінливий стан протиставлялася субстанції — незмінній сутності речей. З точки зору діалектичного матеріалізму таке протиставлення неправомірне: всі властивості (істотні й неістотні, необхідні й випадкові, сталі й несталі) є рухливими, мінливими, такими, що переходять одна в одну; не існує незмінної основи речей. Тому в марксист. філософії термін «акциденція» як правило не вживають.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методологічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є часовість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується індивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов´язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності. На підставі такого поділу він критикує матеріалізм за зведення реальності до матерії та протяжності. Психічні та духовні явища не є матеріальними (не є протяжними), але вони належать до сфери реальності, оскільки характеризуються часовістю.

Нове методологічно обґрунтоване поняття реальності М. Гартманом справило значний вплив на онтологічні конструкції інших філософів. Характеризуючи відношення між шарами реального буття, він відзначав, що найбільша прірва лежить між матеріальним (неживими і живими шарами) і психічним. Перші — просторові, другі — ні. Менша відмінність між неживим і живим та психічним і духовним. Гартман допускає виникнення живого з неживого, підкреслює зумовленість вищих шарів нижчими, відзначаючи в той же час їх самостійність. До наук, що вивчають сферу реальності, він відносив: точні науки про неорганічну природу, біологію, психологію, науки про Дух (філософію, філологію, історію, юриспруденцію та ін.).

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. «Реальне та ідеальне буття розрізняються радикально аж до протилежності. Числа, трикутники, цінності є чимось зовсім іншим, ніж речі, події, особи, ситуації». Ідеальні сутності характеризуються позачасовістю (вічністю), загальністю (не індивідуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). Їх вивчають математика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об´єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а виявляє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають підставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії.