25. Спеціальний суб'єкт злочину: поняття, ознаки і значення.

Спеціальним суб' єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб' єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб'єкт — це особа, яка, крім обов' язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку), має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини КК для суб'єкта конкретного складу злочину.

Відповідно до ч.3 ст.18 КК службовими є особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, на підпри­ємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов' язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адмі­ністративно-господарських функцій або виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.

Значення: спеціальний суб'єкт несе кримінальну відповідальність лише по 5 статтям Кримінального кодексу.

26. Суб'єктивна сторона злочину: поняття, ознаки і значення.

Суб'єктивна сторона злочину — це внутрішня сторона злочину, тобто психічна діяльність особи, що відображає ставлення її свідомос­ті і волі до суспільно небезпечного діяння, яке вона вчиняє, і до його наслідків. Зміст суб' єктивної сторони складу злочину характеризують певні юридичні ознаки: вина, мотив та мета вчинення злочину.

Згідно зі ст. 23 КК вина — це психічне став­лення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої ККУ, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності.

Форми вини — це зазначені в кримінальному за­коні поєднання певних ознак свідомості і волі особи, що вчиняє суспіль­но небезпечне діяння.

Чинне кримінальне законодавство виділяє дві форми вини — умисел (ст. 24 КК) та необе­режність (ст. 25 КК).

Умисел та необережність мають свої види. Умисел може бути прямим і непрямим, а необережність існує у вигляді злочинної самовпевненості та злочинної недбалості. Поза цими конкретними видами вина відсутня.

Ступінь вини — завершальний елемент поняття вини. Це оціночна, кількісна категорія, яка багато в чому визначає тяжкість учиненого діяння і небезпечність особи винного.

Мотив - це спонукання, яким керувалася особа, скоюючи злочин.

Мета - це той кінцевий результат, до якого прагнула особа, скоюючи злочин.

27. Умисел та його види. Особливості умислу в злочинах з формальним складом.

Закон розрізняє два види умислу: прямий та непрямий. Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого ді­яння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямий умисел — це такий умисел, за якого особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його сус­пільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).

Свідомість і передбачення становлять інтелекту­альні ознаки умислу, а бажання або свідоме припущення наслідків — його вольову ознаку.

Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу поляга­ють в усвідомленні суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і передбаченні його суспільно небезпечних наслід­ків.

Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передба­чуваних наслідків своєї дії чи бездіяльності. Найчастіше особа прагне в цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу по­требу.

Непрямий умисел. Усвідомлення за непрямого умислу є анало­гічним усвідомленню за умислом прямим. І в цьому разі свідомість особи включає розуміння всіх фактичних обставин, що характеризують об' єктивні ознаки конкретного складу злочину, в тому числі характеру і значення об' єкта та предмета посягання, характеру дії та бездіяль­ності, а також місця, часу, способу їх учинення та ін.

Передбачення за непрямого умислу характеризується своєю роз­пізнавальною особливістю. Як і за прямого умислу, воно має конкрет­ний характер. Особа в цьому разі чітко усвідомлює, що саме її конкрет­на дія чи бездіяльність може спричинити конкретний суспільно небез­печний наслідок, і тим самим передбачає загалом розвиток причинно­го зв'язку між діянням та його можливим наслідком. Проте цей на­слідок особа передбачає лише як можливий результат свого діяння. Передбачення неминучості настання наслідку за непрямого умислу виключається. Воля особи в цьому разі не спрямована на досягнення суспільно небезпечного наслідку. Саме в цьому і полягає розпізнаваль­на особливість передбачення наслідків за непрямого умислу. Однак основна сутність непрямого умислу — в його вольовій ознаці.