1.Первіснообщинний лад на т-рії України.Первісні люди з’явились на території України близько 800 тис. років тому. Вчені – археологи та антропологи вважають, що давня людина прийшла на України в першу половину палеоліту в ашельську добу. Дані про первісних людей – неандертальців дійшли до нас через археологічні пам’ятки. Найдавніші стоянки первісних людей – Королеве (Закарпаття), Будівна, Лука – Врублевецька, Молодове (Прикарпаття), Мізин (Чернігів), Житомирська стоянка, Кодак, Василівка, Кручлик (Сер. Подніпров’я), Амвросітвка, Деркул (Донбас), Кітк – Коба (Крим).

Палеоліт продовжувався до Х тис. до н. е. Основним заняттям було мисливство, рибальство, збиральництво. Вже виготовлялись найпростіші знаряддя праці з каменю; за цей період поступово засвоївся вогонь. Жили люди невеликими колективами – родовими первісними стадами, які в пошуках їжі постійно кочували. Близько 10 –6 тис. до н. е. – період мезоліту – винайдено лук, ускладнюється знаряддя праці (накладні). Найбільш важливим періодом став неоліт (V – III тис. До н. Х) – основна риса –перехід від присвоюючи до відтворюючих форм господарства – землеробства; скотарства. Першими одомашненими тваринами стали корови, вівці, кози, свині.

З IV тис. до н.е. починається епоха енеоліту, найвищого розвитку в якій досягла Трипільська культура (IV – III тис. до н. е ).

.Починаючи з II тис. до н. Х. людство вступає в епоху бронзи, коли відбувається відокремлення скотарства від землеробства і відбувається перехід до патріархату.

Серед народів, що заселяли територію Пд. України першими в писемних джерелах називаються кіммерійці (Х – VIII ст. до н. Х.). Кіммерійці виробляли вже залізні речі. Мали добре кінне військо. Основою господарства кіммерійців було кочове скотарство, при чому перевага надавалася конярству. Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. Були розгромленні скіфами. На VI – V ст. до н. е. скіфи зуміли закріпитись у Пн. Причорномор’ї. У скіф поступово формується ранньорабовласницька держава, найбільшого розвитку, яка досягла за царя Атея. З ІІІ – ІІ ст. до н. Х. скіфів завойовують племінний союз сарматів (алани, язичи, аорти, роксолани) – ірономовні кочівники , що прийшли з – за Волги.В І пол. ІІІ ст.сармати поступово змішуються з чотськими племенами, що утворили в Пн. Причорномор’ї Готську державу (Черняхівська к - ра).

У VII ст.. до н. е. В Пн. Причорномор’ї з’являються грецькі міста – колонії. Першим грецьким містом стала Борисфеніда (о. Зміїний). В ІІ ст. до н.е. тут виникають міста Тіра, Ольвія, Керкінтіда, Херсонес, Феодосія, Пантікапей, Танате

Причинами грецької колонізації були:

а) пошук нових ринків; б) демографічний вибух;

в) аграрна проблема; г) політична боротьба в містах – метрополіях.

Населення грецьких міст займалось землеробством , виноградарством, рибальством торгівлею з скіфами (зерно, риби, ліс, хутра). Найбільшого розвитку поліси досягли в IV – III ст. до н. е. У І – ІІ ст. н. е . римські автори згадують давньослов’янські племена венедів. В 2 пол. ІІІ ст. н. е. Згадуються племінні об’єднання антів та склавинів. У цих об’єднаннях з’являються перші елементи державності. Головним заняттям давніх слов’ян було землеробство (підсічне). Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, жито, гречку. Займались скотарством, мисливством, рибальством. Розвивались ремесла. Розвивалась торгівля, зокрема зовнішня (з римськими провінціями). Панувала общинна власність,

було патріархальне рабство.

В V ст. слов’янські племена починають своє розселення з регіону межиріччя Дніпра – Вісли. Саме вони створюють перші слов’янські держави – Само (VII ст.), Карантіт (VIIст.) та Слов’яно – болгарська держава (VII ст.).

2.Трипільська культура.З IV тис. до н.е. починається епоха енеоліту, найвищого розвитку в якій досягла Трипільська культура (IV – III тис. до н. е.). Творці цієї культури заселяли територію від Дніпра до Карпат. За походженням племена трипільців були прийшли і злились з неолітичним населенням Буго – Дністровської к – ри. Перша землеробська культура на території України дістала назву трипільської від назви перших її памятників, розкопаних поблизу с. Трипілля на Київщині.Відкрита ця культура була Вікентієм Хвайкою напр. ХIХ ст.

Головним заняттям трипільців було землеробство (жито, ячмінь, просо), займались садівництвом (слива, абрикос, алича), скотарством та рибальством. Поряд з кам’яними та кістяними знаряддями праці з’являються мідні. Поселення трипільців коливаються від кількох десятків до сотень. Відомі поселення – Ленківці, Лука – Врублевецька (Подністров’я), Троянів, Сандраки, Володимирівка, Майданецьке, Усатове, але найбільше їх на Черкащині.

Будинки розташовувались сферичними колами. З домашніх тварин розводили корів, свиней, овець, коней. Знали прядіння, ткацтво, гончарство.

Ніхто не знає, якою мовою вони говорили. Існують гіпотези, що трипільці зробили крок до створення писемності. Деякі трипільські символи мають схожість з шумерської клинописом. Однак у 3500 - 3300 рр.. до н.е. трипільська цивілізація занепала, і процес створення писемності був зупинений. Причини занепаду напевно не відомі, можливо, він був викликаний кліматичними змінами, можливо нападом давніх іранців. Можливо трипільці були змушені переселитися в інше місце, втративши при цьому значну частину культурної спадщини. Але можливо трипільська культура не зникла безслідно. Все більш популярним серед істориків стає думка, що частина її характерних рис знаходить віддзеркалення в манері будівництва будинків на Україні епохи середньовіччя, в орнаментах, використовуваних в українській вишивці, кераміці аж до теперішнього часу, при розписі будинків і пасхальних яєць.

3.Кіммерійці,скіфи,сармати та інші племена на території України.Серед народів, що заселяли територію Пд. України першими в писемних джерелах називаються кіммерійці (Х – VIII ст. до н. Х.). Кочові скотарі іраномовного походження. Кіммерійці виробляли вже залізні речі, мали добре кінне військо. Кіммерійці вели кочовий спосіб життя - пересувалися разом зі своїми стадами на великі відстані.Основою господарства кіммерійців було кочове скотарство, при чому перевага надавалася конярству. Коні були основним засобом пересування і забезпечували продуктами харчування.Велику роль у житті кіммерійців відігравала війна. Були розгромленні скіфами. На VII-III ст. до н.е. до н. е. скіфи зуміли закріпитись у Пн.Причорномор’ї. Згадки про скіфів знаходяться у праці старогрецького історика Геродота "Історія" (Історія греко-перських війн).У скіф поступово формується ранньорабовласницька держава, найбільшого розвитку, яка досягла за царя Атея. З ІІІ – ІІ ст. до н. Х. скіфів завойовують племінний союз сарматів(III ст. до н.е. - III ст. н.е.) (алани, язичи, аорти, роксолани) – ірономовні кочівники , що прийшли з – за Волги.В І пол. ІІІ ст.сармати поступово змішуються з чотськими племенами, що утворили в Пн. Причорномор’ї Готську державу (Черняхівська к - ра). Готи (III-IV ст. н.е.)були повністю розгромлені гунами і антами близько 375 р. Найпершу звістку про гунів(IV-V ст. н.е.), що жили між аланами і бастармами (останні мешкали в Карпатах), ми дістаємо від давньогрецького географа Птолемея, який жив у II ст. На своїй мапі Птолемей помістив їх в околицї Днїпра. Вірменські письменники знають гунів під іменем “Гунк”. Авари(VI-VII ст. н.е.) Уперше з'явилися на території сучасної України у 558 році, напавши на населення Приазов'я. Основним заняттям аварів було екстенсивне кочове відгонне скотарство. Економічно вони залежали від підкорених ними землеробських народів.

4.Грецька колонізація Північного Причорномор’я.

Причинами грецької колонізації були:

а) пошук нових ринків; б) демографічний вибух; в) аграрна проблема; г) політична боротьба в містах – метрополіях. Заселення греками Північного Причорномор'я не було поодиноким, випадковим явищем в історії розвитку античного суспільства. Воно становило один з напрямків їх розселення у VIII—VI ст. до н. е. Міграція населення з Греції у VIII—VI ст. до н. е. відбувалася за умов утворення нової соціально-економічної формації — рабовласницького ладу, переходу до вищого рівня розвитку виробничих відносин. Колонізація була зумовлена відносним перенаселенням — тиском надлишку населення на продуктивні сили при низькому рівні розвитку останніх, коли для збереження життєздатності суспільства необхідно було обмежити кількість населення на одиницю площі. «У стародавніх державах, у Греції й Римі, — писав К. Маркс, — вимушена еміграція, яка набирала форми періодичного заснування колоній, була постійною ланкою суспільного ладу. Вся система цих держав базувалась на певному обмеженні чисельності населення, яку не можна було перевищити, не наражаючи на небезпеку самих умов існування античної цивілізації». У Північному Причорномор'ї поява більшості античних міст датується VI ст. до н. е., хоча, судячи з розкопок поселення на о. Березані (Очаківський район Миколаївської області), початок колонізації цього району слід віднести до другої половини VII ст. до н. е., а взагалі перше знайомство греків з Північним Причорномор'ям — до часів гомерівської Греції.Заселювалося не тільки морське узбережжя, а й береги лиманів, причому місцями густота розташування невеликих поселень була досить високою — іноді одне від одного знаходилося в межах видимості. Виділяються три основні райони зосередження античних міст і поселень: район Боспору Кіммерійського (Керченський і Таманський півострови) з найбільшими містами Пантікапеєм (Керч), Фанагорією (поблизу ст. Сінної на Таманському півострові), Гермонассою (ст. Таманська

У складі населення античних, особливо боспорських, міст дедалі більше зростав прошарок місцевих елементів, які відігравали все помітнішу роль у їх житті. Разом з тим відбувалася певна еллінізація навколишніх племен, прискорювався процес їхнього соціально-економічного розвитку. Зокрема, в Боспорській державі мав місце досить активний перехід до осілості місцевого кочового скотарського населення.

5.Східні слов’яни напередодні утворення держави,їх племінні об’єднання.Питання походження східних слов'ян і на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов'янський етнос, та часу, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слов'янства, так званий передслов'янський, сягає другої половини II - I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, які пізніше стали характерними для слов'ян. Передслов'янський період пов'язаний з виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, яка, на думку більшості вчених, є спільною для всього слов'янства. У той період населення межиріччя Десни, Сейму і Сожа було осілим, жило в основному з землеробства, ремесел і торгівлі. Уперше слов'яни згадуються у працях Тацита, Птоломея (I ст. н.е.) під назвою “венеди”. Розселялися вони у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. з венедів вирізняються дві групи слов'янського населення - анти і склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону і Азовського моря і склали згодом східну гілку слов'янства. Основою господарства антів лишалися землеробство і скотарство. Значного розвитку набули і ремесла - ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля з містами - державами Північного Причорномор'я та арабськими країнами. Окрім цього, річка Дніпро, яка протікала через територію антів, була важливим міжнародним торгівельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь і старшини, але всі важливі питання вирішувались на народних зборах - віче. Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. А в середині V ст. підкорені гунами анти разом із ними брали активну участь у Балканських війнах.Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV - початок VII ст. ) і у 602 році загинула під натиском аварів. Після цього у письмових джерелах анти вже не згадуються. Починаючи з VII ст. у літературі трапляється назва "слов'яни" - людність, яка мешкала на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних об'єднань східних слов'ян, які заселяли землі нинішніх України, Росії і Білорусі. Перелік цих об'єднань міститься у “Повісті временних літ”: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в'ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються й великі спільноти. Існують згадки про три центри - Куявію (Київська земля з Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених - Ростово-Суздальська земля). Ранні слов'яни селилися здебільшого по берегах річок і озер. Житла були дерев'яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слов'ян слід виділити - Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів.Жили ранні слов'яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі роди - патріархальні об'єднання за кревною спорідненістю. Але поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було не походження, а місце проживання.Суспільний лад ранніх слов'ян характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується в руках сильних вождів (князів). Спершу ті обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їх влада пеpедається у спадок.Життя і праця східних слов'ян були тісно пов'язані зі своєю сім'єю і природою. Це і визначило два основних культи - обожнення сил природи і культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слов'ян, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед яких найбільш шанованими були: Дажбог - бог Сонця й добра; Перун - бог грому; Сварог - бог неба; Дана - богиня води; Стрибог - бог вітрів, Велес - бог худоби.Служителями язичницької релігії були жерці, їх називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще й медичними, астрономічними знаннями.Вірили східні слов'яни і в духів - домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо.Вже в ті часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається з 12 місяців і чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч.Розвивалось у східних слов'ян й ужиткове мистецтво зі “звіриним” і “геометричним” жанровими стилями. Вдосконалювалась й музична творчість.

Східні слов'яни створили високу культуру, яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

6.Праукраїнська держава “Руська земля”. Кий, Аскольд і Дір. Від літописної назви держави з центром у Києві – Руська земля – вчені історики утворили книжну назву «Київська Русь», яка нині є загально-вживаною.Закріплення за державою з центром у Києві назви «Руська земля» відбулося у другій половині 9 ст. і було пов’язане з діяннями руських володарів Діра та Аскольда. І досі не вщухають суперечки про те, ким були ці названі літописцем київські правителі. Одні, пристаючи до думки автора «Повісті минулих літ», вважають їх варязькими воєводами. Інші вбачають у Дірові та Аскольді полянських князів – нащадків Кия. Про князювання Діра сьогодні нічого певного сказати не можна. Значно більше поталанило Аскольдові, з яким дослідники пов’язують засвідчений чужоземними джерелами морський похід проти Візантії 860 р. Зібравши чимале військо, Аскольд 860 р. Пограбував і спустошив передмістя візантійської столиці, а сам Константинополь протримав тиждень в облозі. Потужний удар руського флоту змусив Візантію визнати Русь як державу. Як зауважив літописець, відтоді вона стала називатися Руською землею.Ймовірно, того року під час мирних переговорів з імператором Аскольд і більшість його дружин-ників охрестилися. Щоправда, справа подальшого поширення христи-янства в Руській державі наразилася на труднощі. Князі Аскольд і Дір особливо цінні тим, що саме з їхнього князювання (862-882 рр.) розпочи-нається чотирьохсотлітня епоха Київської велико-державності. Незадо-вго до їхнього князювання військо Русі (так у VIII – XVIII століттях називалася Центральна Україна, а з XII до XX століття – й Західна Укра-їна), обложило столицю Візантії Константинополь. У ті часи це було все одно, що сьогодні напасти на Вашингтон. Водночас, нині вчені вважають, що Аскольд і Дір князювали не разом, а по порядку, спочатку Аскольд, а потім Дір. До цієї думки призводить той факт, що арабський мандрівник аль-Масуді називає лише одного „слов‘янського короля” – Діра. За да-ними Масуді, „ перший між слов‘янськими короля-ми – король аль-Дір. Він має великі міста, численні залюднені землі, у столицю його держави приходять мусульманські купці з різними това-рами”.Про князя Кия (VI століття)ми можемо дізнатись із сторінок «Повісті минулих літ». У низці найдавніших і маловідомих постатей української історії найціка-вішою особистістю безперечно є князь Кий.Та чи й могло бути по-іншому,адже саме з його особою пов’язане становлення столиці України.

7.Роль князів Олега, Ігоря, Ольги і Святослава у становленні Київсь-кої держави. Утворення держави Київська Русь літописна традиція пов'язує з іменем князя Олега. Відомості про Олега здебільшого є легендарними, а не історично достовірними. Залишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів. З літописів відомо, що у 882 р. Олег силою підкорив Київ, вбивши київських князів Аскольда та Діра і тим самим об'єднавши два державотворчі центри у Східній Європі: Славію (Ладога, Новгород) і Київ. Ці міста були головними на торговель-ному шляху з «варягів у греки». Заволодівши Києвом, він намагав-ся поширити свою владу на сусідні племена: сіверян, древлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів, словен. Поширивши владу на ці території (тобто право на збір данини), вступив у конфлікт з хозарами, які не бажали мати сильного противника на своїх кордо-нах і втрачати джерело надходження невільників і прибутків від транзитної торгівлі. Війна Олега з хозарами скінчилась тим, що він зруйнував їхні порти на Каспії. Щоб закріпитись у Києві і домо-гтись міжнародного визнання, він здійснив походи на Константи-нополь (907, 911) і уклав вигідні торговельні угоди.Після смерті Олега київський престол перейшов до сина Рюрика Ігоря (912-945), який народився 875 р. У 903 р. Ігор одру-жується із Ольгою. Як і його попередники, він утверджував свою владу, здійснюючи походи на сусідні племена, Візантію, хозар. Але його успіхи були мінімальними. Зміцнивши свою владу в сусідніх племенах, він після двох невдалих походів проти Візантії (941, 944) змушений був укласти з нею невигідну торговельну угоду. Погра-бувавши багаті волзькі міста хозар, Ігор під час збирання данини з підвладних племен (древлян) потрапив у засідку і загинув. Древля-ни, що повстали проти нього, були невдоволені прагненнями князя зібрати подвійну данину.Ставши на престол по смерті свого чоло-віка Ігоря, Ольга (945-964) показала себе гнучким і розумним полі-тиком. Конфлікт з древлянами виявив усю недосконалість управл-іння державою. Помстившись древлянам (Ольга наказала спалити їхнє місто Іскоростень) і тим самим засвідчивши свою владу, вона провела реформи, спрямовані на запобігання таких конфліктів у майбутньому. Княгиня Ольга упорядкувала систему збирання данини (створювались спеціальні укріплені пункти (становища), в яких представники княгині приймали данину за визначеними розмірами - «уроками»). Вона заклала основи для створення державного апарату. У ключових містах держави влаштовувались спеціальні опорні пункти, де зосереджувалась адміністративна та судова влада княгині. На відміну від своїх попередників, княгиня Ольга зовнішньо-політичні проблеми намагалась вирішувати мирними засобами. Так, у 957 р. вперше в історії Київської Русі відбувся офіційний візит глави держави - княгині Ольги - до столиці Візантійської імперії Константинополя. Давньоукраїнський літопис захоплено розпові-дає про хід переговорів, зазначаючи, що Ольга вела розмову з імпе-ратором сидячи, що було надзвичайним привілеєм, яким до того іноземні посольства не користувалися. Предметом обговорення стали питання взаємних відносин, зокрема торговельних, а також християнізація Русі. Щоб здійснити тиск на Візантію, книгиня Ольга зав'язала відносини з західноєвропейськими державами, зокрема з Німеччиною.У 964 р. на чолі держави стає Святослав, який насамперед був князем-воїном. Майже все своє коротке прав-ління він провів у постійних походах і війнахСвятославу вдалося заволодіти багатими придунайськими землями. Зрозумівши їх вигідне розта-шування, він намагається перенести туди центр своєї держави. Під час повернення з важкого походу на Святослава біля дніпровських порогів напали печеніги і вбили його.У період князювання Олега, Ігоря, Ольги, Святослава відбувається становлення нової могутньої держави у Східній Європі, яка стає вагомим чинником у міжнародних відносинах.

8.Завершення формування Київської держави. Володимир Великий і його реформи. Історичне значення хрещення Русі. Після смерті Святослава (972 р.) між його синами Ярополком, Олегом та Володимиром кілька років точилися міжусобиці за великокняжий престол. У цій боротьбі переміг Володимир. Ставши Великим князем київським, він багато зробив, аби зміцнити державу, встановити лад і порядок. За його князювання та ще потім за князюванню його сина Ярослава Київська Русь досягла вершини політичної могутності й стабільності, економічного і культурного розвитку. Князювання Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого історики виділяють у другий період історії Київської Русі (978-1054 рр.). За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981р.), в'ятичів (982 р.), радимичів (984 р.) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Деруна верховним богом країни, а в 988р., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив на Русі християнство. Близько 988 р. великий князь провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадни-ками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемі-нному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, - «Закон земляний». Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних відносинах Русі відводилося, як і раніше, Візантії. В останні роки X ст. Володимир зосередив зусилля на боротьбі з кочівниками-печенігами, що загрожували Русі з півдня. Він будував захисні вали й фортеці, не раз виходив з військом супроти печенігів і перемагав їх. Князь Володимир був видатним державним діячем і полководцем, одним із засновників Давньоруської держави. Він увійшов в історію і як Володимир Хреститель, що запровадив на Русі християнство, зробив його офіційною релігією Київське держави. Запровадження християнства на Русі Володимиром Великим було підготовлене попереднім історичним розвитком східнослов'янських земель. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві з'явилася сила, яка не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а й впливала на все соціально-економічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки з ними. Навесні 988 р. відбулося масове хрещення киян, що поклало початок хрещенню всієї країни. Процес християнізації в Київській державі проходив повільно, а нерідко і з труднощами, однак за Володимира більшість населення країни навернулася, принаймні формально, у нову віру. Християнство принесло нову культуру й докорінно змінило світоспри-ймання та самовиявлення населення Київської Русі. Запровадження християнства мало прогресивний характер. Завдяки цьому Київська Русь прилучилася до європейської цивілізації, пожвавилися міжнародні зв'язки нової християнської країни, зріс її авторитет у Європі як могутньої держави. Надзвичайно піднісся й авторитет самого князя. Таким чином, у період князювання Володимира Великого Київська Русь досягла значного політичного, економічного й культурного розвитку і стала однією з найбільших держав Європи. Вчені порівнювали її з великою Франкською імперією Каролінгів.

9. Київська Русь за часів Ярослава Мудрого. Руська правда.Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб і Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р. У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав - у Чернігові до своєї смерті у 1036 р. Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозваний Мудрий, звертається до зовнішніх проблем і починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор. У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря і пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів'їв Волги та Дону на сході. Активізувалася й дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки з кількома провід-ними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведсь-кою принцесою Інгігердою, його сестра Марія була дружиною польського короля Казимира І, син Ярослава був одружений з дочкою Казимира, інший - з візантійською принцесою, ще двоє - з німецькими княжнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша - за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя - за французького короля Генріха І. Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім пробле-мам Київської Русі. За його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», які захищали приватну власність і власника. Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - не грека, як то було раніше, а слов'янина - Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, й по смерті Ярослава Мудрого у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек. За Ярослава Мудрого Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, встала нарівні з найвпливовішими країнами середньовіч-ної Європи. Ярослав розбудував Київ, спорудивши величне «місто Ярослава», головною окрасою якого стали Золоті ворота та Софіївський собор. У 1051 р. на схилах Дніпра було засновано Печерський монастир -- майбутній центр утвердження християн-ства й культури на Русі. Загалом у Києві в той час нараховувалось 40 церков. Із розвоєм християнства Ярослав у 1051р. призначив київським митрополитом видатного письменника русича Іларіона. Тим самим була послаблена залежність Русі від візантійського імператора. З ім'ям Ярослава пов'язаний розквіт давньоруської культури, писемності й наукових знань. За любов до книжок і науки його й прозвали Мудрим. З ім'ям Ярослава Мудрого пов'язане створення першого літописного зводу 1037-1039 рр. та першого писаного зводу законів -- «Руської правди». Об'єднання звичаєвих правових норм у збірник законів вважається однією з найбільших заслуг Ярослава Мудрого. «Руська правда» не передбачала застосування смертної кари, відрубування рук, ніг чи інших аналогічних пока-рань. А кровна помста хоча й допускалася за часів Ярослава Мудрого, вже його синами була категорично заборонена. Замість неї вводилася грошова компенсація. «Руська правда» відіграла важливу роль у соціально-економічному розвит-кові суспільства, поступі державності і формуванні державного управління. За Ярослава Володимировича Київська Русь сягнула зеніту свого розквіту й могутності, стала в один ряд з головними країнами середньовічного світу -- Візантією та Германською імперією; та його сини не змогли підтримати державу на тому рівні, на який вона піднеслася за їхніх діда й батька.

10. Відновлення могутності київської держави за Володимира Мономаха.Велике значення для історії Русі мало правління онука Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха (1053-1125). Все його життя пройшло у безперервних війнах (він здійснив 83 великі походи і багато менших).У 1078-1094 рр. Володимир князював у Чернігові, потім -- у Переяславі. Великі походи руських князів у 1107, 1109, 1111 рр. теж закінчилися перемогою. Коли у квітні 1113 р. київський князь Святополк помер і київський простолюд почав грабувати двори лихварів, київське боярство запросило до Києва «на стіл отчий і дідній» В. Мономаха. Оскільки князь вагався, до Переяслава приїхало друге посольство, яке змалювало небезпеку, що у випадку продовжен-ня народних хвилювань могли постраждати двори вдови-княгині та бояр, монастирі. Володимир погодився. У Києві він скликав нараду за участю київських бояр і послів чернігівського князя. Було розроблено «Статут Володимира Мономаха», який став доповненням до «Руської Правди». Нові статті обмежили безконтрольну діяльність лихварів і землевласників. Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Володимир Мономах під час київського правління (1113-1125 рр.) востаннє об'єднав під своєю владою більшу частину Русі -землі Київську, Переяславську, Смоленську, Волинську, Турово-Пінську, Мінську, Новгородську, Ростово-Суздальську. Було припинено князівські усобиці. Верховну владу київського князя визнавали навіть чернігівські та галицькі князі. Розвивалися сільське господарство й ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста. Зміцнюються династичні зв'язки: сам Володимир Мономах був одружений з дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька - за угорського короля. По смерті Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі став його син Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель - період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств. Успіхи політики Володимира Мономаха позитивно вплинули на внутрішній розвиток Русі. Пожвавилися існуючі та виникли нові господарські зв'язки. Величними будовами прикрасилися міста. Під Києвом споруджено дерев'яний міст через Дніпро. Мономах написав видатний літературний твір «Повчання дітям».

11. Політична роздрібненість Київської Русі та її наслідки.Кінець XI -- середина XIII ст. увійшли в історію Київської Русі як період політичної роздробленості. Протягом короткого часу дедалі більше поглиблюється розпад давньоруської держави. Набирають сили відцентрові тенденції. Вже у XII ст. на теренах Русі з'являються окремі самостійні князівства і землі: Галицьке, Волинське, Київське, Муромське, Переяславське, Полоцько-Мінське, Ростово-Суздальське, Смоленське, Тмутараканське, Турово-Пінське, Чернігово-Сіверське князівства та Новгородська і Псковська землі. Характерною рисою роздробленості був її прогресуючий характер. Так, якщо у XII ст. утворилось 12 князівств (земель), то на початку XIII ст. їх кількість досягла 50, а у XIV ст. -- 250. Роздроблення отримало в науці назву «феодального», бо його визначальними причинами були утвердження і подальший розвиток землеволодіння, виділення окремих земель і поява значних політичних центрів, їх прагнення до самостійності та незалежності від головного державного центру -- Києва. Політичну роздробленість спричинило кілька факторів. 1. Великі простори держави та етнічна неоднорідність населення. За часів Володимира Русь простягалася майже на 800 тис. кв. км, що, залежно від обставин, могло бути або свідченням державної могутності, або ж джерелом слабкості. Поруч зі слов'янами тут проживало більше 20 народів: на півночі і північному сході -- чудь, весь, меря, мурома, мордва, на півдні -- печеніги, половці, торки, каракалпаки, на північному заході -- литва і ятвяги. 2. Зростання великого феодального землеволодіння. Розвиток продуктивних сил, утвердження феодальних відносин сприяли появі та зміцненню великого землеволодіння. Базуючись на натуральному господарстві, в основі якого лежала замкнутість, воно посилило владу місцевих князів і бояр, створило передумови для формування економічної самостій-ності та політичної відокремленості давньоруських земель.  3. Відсутність чіткого незмінного механізму спадкоємності князівської влади.

Тривалий час серед істориків панувала думка про те, що основною причиною роздробленості було порушення принципів престолонаслідування. Спочатку на Русі домінував «горизонтальний» принцип спадкоємності князівської влади (від старшого до молодшого, а після смерті представників старшого покоління -- від сина старшого брата до сина наступного за віком). Паралельне існування, зміщення та накладання цих двох принципів, на думку ряду фахівців, було причиною феодальної роздробленості.В центрі міжусобного протистояння знаходився Київ, який у той час був не тільки символом, ай засобом влади. Лише за одне століття (1146-1246 рр.) київський стіл 46 разів переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, 35 князів перебували при владі не більше одного року. Київ був своєрідним важелем для нарощення і розширення власного впливу.

4. Зміна торговельної кон'юнктури і занепад торгівлі.

У цей час половецькі кочовища фактично перерізали торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів. Крім того, серйозного удару по транзитній торгівлі Київської Русі було нанесено двома подіями світового значення: по-перше, ослабла Візантія у 1082 р. за допомогу у війні з Сицилією дала дозвіл Венеції торгувати без мита і мати свої порти на території Візантійської імперії; по-друге, хрестові походи відкрили для італійських, французьких та німецьких міст морський шлях на схід, безпосередньо зв'язали Західну Європу з Малою Азією та Візантією. Внаслідок цього Київ залишився поза основними торговими шляхами. Такий стан справ не тільки зумовив певний занепад Києва, а й сприяв появі поліцентрії у зовнішній торгівлі. Дедалі серйозніше починають заявляти про себе Чернігів, Галич, Новгород, Смоленськ, Полоцьк. Варто підкреслити, що зростаючі на торгівлі міста стали в цей час джерелом фінансових доходів, опорою політичного впливу.