2. Поняття і система інститутів конституційного права України

Інститут КП – система норм права, що регулює однорідні й органічно пов’язані між собою констит. правові відносини в межах даної галузі права. Вони мають певну автономію та відносну самостійність правового регулювання, і об’єднуються на основі певних принципів і методів.

У своїй сукупності утворюють систему, яка є основою Конституції. Вони розташовані в певному порядку, включені до тексту Конституції.

Розрізняють за змістом, за структурою, методами та завданнями правового регулювання.

За змістом: Інститути КП: =інститут основ конституційного ладу України; =прав, свобод й обов’язків людини і громадянина; =форм безпосереднього народовладдя (вибори, референдуми...) =законодавчої влади; =Президента; = виконавчої влади; = територіального устрою; = місцевого самоврядування. Окремі інститути КП набули ознаки галузей (гуманітарне, виборче, парламентське П.).

Інститути бувають: прості – об’єднують малу кількість норм та регулюють один чи декілька видів суспільних відносин (ін-т депутатського запиту, імпічменту Президента) та складні – охоплюють значне коло відносин (ін-т виборчого права (виборче право, виборчий процес).

Розділяють загальні (основ правового статусу людини і громадянина), головні (громадянства), початкові (втрати громадянства) інститути.

Інститути також класифікують за відносинами, які вони закріплюють в джерелах КП (інститути народовладдя (безпосереднє та представницьке народовладдя, місцеве самоврядування), правового статусу людини та громадянина (громадянство, система основних прав та обов’язків, їх гарантії), державного будівництва (форма, механізм, територіальна організація держави) тощо).

2. Конституційно-правові норми, їх особливості

Конституційно-правові норми (КПН) – це встановлені чи санкціоновані державою загальнообов’язкові правила поведінки, які регулюють конст.правові відносини та становлять предмет галузі КП.

Їм властиві риси, притаманні всім правовим нормам: вони регулюють суспільні відносини, встановлюються чи санкціонуються державою; мають державно-владний характер, є формально визначеними загальнообов’язковими правилами поведінки; закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами; мають двосторонній характер (встановлюють не тільки права, але й обов’язки); передбачають наявність особливого механізму реалізації (матеріальні, ідеологічні, соціально-психологічні та правові чинники); охороняються державою, визначають можливість багатоваріантної поведінки; мають ситуаційний характер.

Мають особливості за:

1. особливим змістом та сферою суспільних відносин, які вони регулюють

2. установчим характером приписів – визначають основи побудови правової системи

3. джерелами, в яких вони вміщені, норми мають прямий характер дії, вищу юридичну силу (основне джерело – Конституція – найвищу юридичну силу), найбільш високу стабільність, підвищений рівень захисту з боку держави.

4. особливостями структури (не завжди мають 3 елементи = більшість має лише диспозицію, = часто відсутня санкція, якщо є, то має профілактичне, організаційне та виховне призначення, = гіпотеза не завжди має словесне вираження).

5. особливе коло суб’єктів (народ, держава, органи державної влади, територіальні громади (органи місцевого самоврядування), які відрізняються від інших політичним характером, правоздатністю і компетентністю 6. мають загально регулятивний характер (норми-принципи, норми-дефініції, норми-декларації, норми-цілі, норми-програми)