2. Порядок внесення змін та доповнень до конституцій

В одних країнах механізм змін визначений в К-ях, в інших - не передбачений взагалі. В ряді країн ухвалювалися „конституційні закони”, в інших проводилися „реформи” чи „референдуми”. Так, згідно К. Франції ініціативу перегляду К. має Президент та члени Парламенту. Зміни вносяться прийняттям „конституційних” законів, які розглядаються на референдумі чи, за рішенням Президента, Конгресом Парламенту.

Зміни до К. У. 1996 р., внесені законом від 8 грудня 2004 р., діють з 1 січня 2006 р. передбачають перехід до парламентсько-президентської форми правління. З метою забезпечення стабільності К. в Україні розділом XIII К.У. та Регламентом ВРУ визначено особливий порядок внесення до неї змін:

1. право на внесення законопроекту про зміни до К. мають Президент чи 1/3 нардепів (150 гол.) 2.обговорення та попереднє схвалення проекту більшістю від конституційного складу ВРУ (226 гол.) 3.направлення законопроекту до Конституційного Суду для отримання висновку щодо його відповідності ст.157, 158 К. 4. остаточне прийняття законопроекту не менш як 2/3 нардепів від конституційного складу (300 гол..) на наступній черговій сесії парламенту, що дає можливість його ґрунтовно вивчити. Якщо проект не прийнято, він може повторно подаватися до ВРУ не раніше ніж через рік. ВРУ протягом строку повноважень не може двічі змінювати ті ж самі положення К.

К. не можна змінити у разі скасування чи обмеження прав та свобод людини та громадян, ліквідації незалежності чи порушення територіальної цілісності, а також в умовах воєнного та надзвичайного стану.

Для проектів про внесення змін до розділів I.”Загальні засади”, III „Вибори. Референдум”, XIII „Внесення змін до К.” передбачено особливий порядок, а саме суб’єктами ініціативи можуть бути Президент та 2/3 нардепів, і за умови його прийняття не менш як 2/3 нардепів, він затверджується всеукраїнським референдумом, що призначається Президентом.

2. Суть конституціоналізму

З появою перших К-цій зародився конституціоналізм = ідейно-політичний рух, вчення про К-ії, що обґрунтовує призначення К., її природу і сутність, предмет констит.регулювання, форми та спосіб прийняття... = це правління, обмежене К. чи політична система, що спирається на конституційні методи управління.

Початок його становлення пов'язують з працями Гроція, Лейбніца, що виступали за обмеження держави природним правом людини. Монтеск’є пропонував поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову та систему «стримувань та противаг». Ідеї суспільного договору та народного суверенітету набули подальшого розвитку у працях Жан-Жака Руссо.

Теоретичні положення вчених використані при розробці писаних конституцій, актуальні і на сьогодні, зокрема конст-лізм передбачає Конституцію, що:

= забезпечує рівність, захист та гарантованість природних прав і свобод людини

= закріплює організацію державної влади на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, що ускладнить можливість узурпації всієї влади

= встановлює межі здійснення публічної (державної) влади; = має найвищу юридичну силу щодо актів державної влади

= є суспільним договором, компромісом між членами суспільства (класами, соціальними прошарками, територіальними або національними спільнотами...) щодо форми організації влади,

= має письмову форму, що забезпечує чітке виконання умов договору, однозначне тлумачення його положень.

Конст-ізм - особлива система конституційно-правових відносин, які опосередковують у загальному вигляді повновладдя народу, його суверенітет. Є барометром прогресу і розвитку всього суспільства. Конст-ізм ширше конституційного законодавства.

Елементами конст-ізму є: фактична і юридична конституція, конституційна теорія, конституційні відносини, конституційна правосвідомість, конституційна законність і правопорядок