Ідеал людини в культурах Стародавнього Сходу і античності
Термін «античний» (давній) ввели італійські діячі епохи Відродження для позначення давньої греко-римської культури (з ІІІ тис. до н.е. до сер. V ст. н.е.).
На початку І тис. до н.е. провідна роль у суспільному розвитку переходить від давньосхідної до античної цивілізації, центр якої виник у Середземномор'ї (Балканський та Аппенінський півострови).
Антична цивілізація базувалася на якісно інших соціально-економічних і політичних засадах, ніж цивілізації Сходу.
Внаслідок спустошливих розливів рік, злив, посух головними темами мешканців країн Сходу були: тема марності буття, загубленості малої людини в суперечностях світу. Система цінностей зводилася до проповідування смиренної молитви божеству, виправдовування страждання, визнання людини іграшкою в руках сліпого провидіння та деспотичної влади.
Географічні особливості Балканського та Аппенінського півостровів: численні невеликі острови, що губляться в морських просторах, простота й завершеність оточення, сприяли розумінню співрозмірності людини і природи. Це виявилось у формуванні особливого типу державного устрою: полісу з республіканською формою правління. Найвищою цінністю для античної людини була сама спільнота, яка забезпечувала добробут кожного громадянина.
Античний світ визначив протилежну Сходу шкалу цінностей:
В центрі культури Сходу – теоцентрична світоглядна концепція, в основі якої лежить розуміння Бога-творця, що встановлює незмінний світовий і соціальний порядок. Антична ж культура звернена до людини, тому в центрі уваги філософії та мистецтва – людина.
Головною ідеєю Стародавнього Сходу є ідея влади царя (фараона, імператора). Головною ідеєю античного світу є ідея верховної влади народу.
Ідеалом першочергової значимості в Стародавньому Сході було підтримання за будь-яку ціну вічного встановленого порядку, щоб не накликати гнів богів. Ідеалом античного світу були блага громадянина.
Культурна спадщина стародавньої Греції та Риму вважається колискою європейської цивілізації. Саме античний світ заклав основи європейських філософських, правових, політичних, художніх, наукових систем; заклав фундамент християнства.
Періодизація розвитку Давньогрецької культури
Крито-мікенська (егейська) культура (кінець III – середина II тис до н.е.).
Героїчний (гомерівський) період (з XІ по ІX ст. до н.е.).
Архаїчний період (VІІІ – VІ ст. до н.е.).
Класичний період (V – ІV ст. до н.е.).
Еллінський період (остання третина ІV – І ст. до н.е.).
Крито-мікенська культура та культура героїчного періоду
«Прелюдією» Давньогрецької культури була крито-мікенська культура, або егейська цивілізація (кінець III – середина II тис до н.е. ), котра існувала одночасно з давньосхідними культурами. Центрами цієї егейської цивілізації були Крит та місто Мікени на півострові Пелопоннес. Це були держави ранньомонархічного типу з розвинутим бюрократичним апаратом, сильними общинами. Вони схожі на давньосхідні деспотії. Кліматичні та ландшафтні умови сприяли землеробству, скотарству, морській справі й торгівлі.
У кінці III – на початку II тис. до н.е. наймогутнішим було Крітське царство, яке займало виключне географічне положення і володіло сильним флотом. Крітські майстри обробляли бронзу, але не знали заліза, виготовляли гарний керамічний посуд, прикрашаючи його кольоровими зображеннями рослин, тварин, людей. Особливо відомим є парадний посуд з «морськими» сюжетами.
У 1900 р. видатний англійський археолог А. Еванс приступив до розкопок давнього міста Кносс, де знайшов великий палац, що був резиденцією верховного правителя Криту. Загальна площа Кносського палацу становила 24 тис. кв.км.
План цієї багатоповерхової споруди нагадує лабіринт. Багато приміщень, сполучених складною системою переходів, коридорів, сходів, не мали зовнішніх вікон і освітлювалися через спеціальні світлові шахти. У палаці діяла система вентиляції і водопостачання. Стіни прикрашали чудові фрески, найзнаменитіші з яких – «Принц з ліліями» та «Парижанка» (так А.Еванс назвав зображення молодої гарно вбраної жінки з темним волоссям).
Кносський палац змусив пригадати грецький міф про Лабіринт. За міфом, на Криті колись царював правитель Мінос – цар, законодавець, глава морської держави. Пасифая, дружина Міноса, запалала божевільною пристрастю до бика і накликала на острів нещастя, породивши дивовижного Мінотавра. У Міноса був підземний палац – Лабіринт, із якого неможливо було знайти вихід. Цар загнав жахливе чудовисько в Лабіринт. Раз на дев'ять років Мінос віддавав йому на поживу сімох юнаків і дівчат. Афінському героєві Тезею вдалося вбити Мінотавра і вийти з Лабіринту за допомогою клубка ниток, який дала йому Аріадна.
Це могло б бути казкою, якби розкопки на Криті не показали, що Лабіринт справді існував. Сказання про дивовижну людину-бика Мінотавра теж мало культурологічну основу (центральним був культ бика): дах палацу прикрашали монументальні стилізовані зображення рогів, у вигляді голови бика виготовляли ритуальний посуд (ритон), на одній з фресок зображена гра акробатів з биком.
Пізніше палаци, подібні до Кносського, були виявлені й в інших місцях Криту.
Внаслідок невстановленої катастрофи близько 1700 р. до н.е., – чи то землетрусу, чи то зовнішнього нападу, чи то внутрішніх усобиць, Кносс був зруйнований, і Кріт втратив своє панівне становище.
Після цього центром ранньої грецької цивілізації стало місто Мікени, де жили греки-ахейці. Місто оточували могутні оборонні мури з величезних, грубих кам'яних блоків. Головні ворота – Левові – прикрашала трикутна стела з рельєфним зображенням двох левиць. Г. Шліман знайшов також «золоту усипальницю» мікенських царів – розташовані по колу підземні споруди з купольним перекриттям. У кінці II тис. до н.е. Мікени очолили війну греків проти міста Трої в Малій Азії. Приблизно в XII ст. до н.е. греки-ахейці були витіснені племенами греків-дорійців, які переселилися з півночі Балканського півострова. Останні стояли на нижчому рівні розвитку. Вторгнення первісних племен дорійців спричинило занепад міст і політичного життя, втрату ранньогрецької писемності.
Протягом «темних століть» міста перетворилися на дрібні поселення серед руїн, відбувся розклад первісних відносин. Історія Стародавньої Греції починається заново.
Цей період «глухих часів», що тривав приблизно з ХI по IХ ст. до н.е., називають гомерівським, оскільки він відомий насамперед з поем Гомера «Іліада» та «Одіссея».