Риторика і воля до влади
Бажання, щоб інша людина прийняла якесь положення, здійснила якийсь вчинок, співвідноситься з такою філософською категорією, як „воля до влади”. Вона набула значного поширення завдяки роботам відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше. „Воля до влади” – потужний стимул людської поведінки, наявний у кожної людини. Людина прагне підкорити собі навколишній світ, до складу якого входять і інші люди. Існують вчинки, які нічим не вмотивовані, окрім бажання утвердити себе серед людей. Однак шляхи реалізації цих стимулів підлягають моральній оцінці. Підкреслення значимості мистецтва впливу знаходимо в романі видатного англійського письменника О.Уайльда „Портрет Доріана Грея”:
„... Ах, до чого ж це захоплююче – здійснювати вплив на інших людей! Хіба можна що-небудь порівняти з цим? Вкласти свою думку в чиюсь досконалу форму хоча б на недовгий час; чути відгук своїх власних думок і поглядів, збагачених музикою палкої молодості й юної пристрасті; передати іншому свій настрій і душевний стан, наче це були найтонші флюїди або екзотичні пахощі, - все це дає невиразну радість, можливо, найбільшу радість, яку може відчути людина у наш меркантильний, вульгарний час із його брутальними чуттєвими насолодами й приземленими ідеалами”.
Риторика дає можливість будь-якій людині цивілізовано реалізувати свою „волю до влади”. Саме в процесі публічних виступів людина може домогтися переваги над іншими людьми.
Розглядаючи ораторську діяльність, можна зафіксувати два випадки:
аудиторії невідомий предмет промови; тоді мета оратора – інформування. Він повинен зацікавити слухачів, аби уникнути ситуації „не знаю, і знати не хочу”;
в аудиторії є певні погляди на предмет промови; тоді мета оратора – переконати слухачів у слушності, прийнятності власної позиції.
У будь-якому випадку результатом успішного публічного виступу є те, що аудиторія бачить предмет „очима” оратора.
Серед інших шляхів реалізації „влади до волі” (примус, маніпулювання, навіювання тощо) переконання характеризується такими відмітними рисами:
переконання є свідомим впливом з боку оратора на аудиторію. У слухачів є можливість протистояти йому. Ситуація переконливої кумуляції враховує факти існування оратора й аудиторії.
Переконанням оратор формує волю людини. Аудиторія діє відповідно волі оратора, але вважає при цьому, що діє на свій розсуд.
Переконання є „владою над розумом”.
Переконувати складно. Чому? Справа в тому, що людський інтелект прагне до самозбереження. Спочатку чиниться опір тому, що намагається нав’язати інша людина. Заперечення нового – це прагнення економити власні зусилля. Психологами відмічено, що енергетично значно легше відстоювати власну точку зору, ніж спробувати дослухатися до іншої думки й засвоїти її.
Перш ніж переконувати, потрібно, якщо не спростувати, то хоча б похитнути точку зору іншої людини. Це перший крок, тобто виклик сумніву щодо слушності позиції, якої дотримується людина.
Тип нервової
системи, тип темпераменту, типу і способу
мислення
Мотиви поведінки,
ставлення до предмета мовлення та
суб’єкта, який його викладає
„зовнішня
оболонка людини”: стать,
вік, національність, освіта, професія,
Соціально-демографічних
Соціально-психологічних
Аудиторiя - це група людей, у думках чи поведінці яких мають відбутися зміни, до яких прагне оратор.
Академічне красномовство – різновид публічного мовлення, майстерність наукової доповіді, повідомлення, вузівської лекції або навчальної бесіди.
Аргумент – підстава, доказ, які наводяться для обґрунтування, підтвердження судження, посередництвом якого обґрунтовується істинність якогось іншого судження.
Вплив - це дія на стан, думки, почуття i вчинки іншої людини за допомогою вербальних i невербальних засобів, у результаті якої відбуваються зміни в поглядах чи поведінці.
Гомілетика – вчення про майстерність церковної проповіді, бесіди священика з віруючими.
Девіації у спілкуванні – різноманітні типи комунікативних невдач, помилок, обмовок, описок тощо, пов’язані з мовною та комунікативною компетентністю учасників спілкування.
Дискурс – зв’язний текст у контексті багатьох конституйованих та фонових чинників: соціокультурних, психологічних тощо.
Елоквенція – красномовство.
Етос - це засоби впливу, що апелюють до моральних принципів, до норм людської поведінки.
Класична риторика - це перший етап у розвитку риторики, тривав з У ст. до н. е. до середини ХХ ст., засновником iї був давньогрецький софіст Горгiй.
Комунікація – обмін знаковими повідомленнями, інформацією в різноманітних процесах спілкування.
Логос - це засоби впливу, що апелюють до розуму.
Мовлення – процес використання людиною мови для спілкування з іншими людьми. Мовлення не існує відірвано від мови. Воно здійснюється певною мовою з дотриманням законів і правил цієї мови.
Мовлення внутрішнє – різновид мовленнєвої діяльності, що виступає в ролі механізму мовного мислення. „Внутрішнє мовлення – це живий процес народження думки в слові” (Л.Виготський).
Неориторика — це другий стан у розвитку риторики, триває з середини ХХ ст. до нашого часу, засновником її с бельгійський вчений Х. Перельман.
Оперативна пам’ять – особливий вид пам’яті, функціонування якого побудовано на сполученні інформації, що доходить із довгочасної і короткочасної пам’яті при розв’язанні певного завдання.
Оратор - це людина, яка переконує iнших прийняти певнi твердження або виконати певнi дії.
Пафос — це засоби впливу, що апелюють до почуттiв.
Переконання - це свiдома аргументована дiя на iнших людей з метою прийняття ними певних тверджень або намiрiв.
Предмет риторики — це публiчний виступ у процесi комунікації.
Промова - це мовленнєве повiдомлення, з яким оратор звертається до аудиторії.
Риторика - це наука про способи пiдготовки та виголошення ораторської промови з метою певного впливу на аудиторiю.
Риторичні (стилістичні) фігури – конструкції, що сприяють виразності промови: анафора (повторення однакового слова на початку речень), епіфора (повторення однакового слова у кінці речень), паралелізм, антитеза (зіставлення протилежних явищ), градація (розподіл однорідних понять, предметів за ступенем якості або кількості), інверсія, умовчування, риторичні запитання, звертання тощо.
Теза – один з елементів доказу; положення, істинність якого обґрунтовується в доказі; коротко сформульоване положення підготовленої доповіді, виступу.