8. Феномен української традиції студентського мандрування: «мандровані дяки».

Надзвичайно цікавим явищем в історії українського шкіль-

ництва та освіти в XVII–XVIII ст. були так звані «мандрівні», або

«мандровані» дяки. Вони також називалися «школярами», «бака-

лярами» (бакалаврами), «спудеями» (тобто студентами, від латин-

ського слова studere — вчитися), «миркачами» (від першого слова

вітальної промови, з якою вони входили в дім — мир вам), і на-

віть «пиворізами» (вочевидь, від нахилу до певного типу напоїв).

Як зазначають дослідники, «в дослідженнях та художніх творах

їх здебільшого виводили як потішників, голодранців, бешкетни-

ків, затятих випивох, любителів пива і браги, авторів гумористич-

них бурлескно-травестійних творів, норовливих громил-дяків,

в’юнких канцеляристів» 1 .

Цей феномен мандруючих студентів мав дещо запізненні па-

ралелі до побутування середньовічних західноєвропейських ваган-

тів. Ваганти (від латинського слова vagantis — блукаючий) — це

«мандрівні студенти» (vagantis scholares), які переходили з одного

західноєвропейського університету до іншого для навчання. Вони

з’явилися разом з заснуванням університетів в Італії, Франції, Ні-

меччині, тому розквіт цієї досить специфічної студентської куль-

тури вагантів з притаманною їм літературною діяльністю прий-

шовся на XIII–XVI ст. До українських земель ця традиція прийшла

з певним запізненням, і поширилася разом із заснуванням Києво-

Могилянської академії та низки інших навчальних закладів. Як за-

значав дослідник історії Слобідської України Дмитро Багалій, тра-

диція навчання, пов’язаного з мандрами, має свої глибоко вкоріне-

ні традиції як в Європі, так і на українських землях: «А мандрувати

треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як

і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобіч-

ній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб

його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра

до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, дру-

гий менше і окрім того вони не хтіли одкривати одразу своєї науки.

Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському, що у школах обу-

чали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець

і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «са-

могласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос

два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної сло-

боди в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-

дяки. Але ті теж не одразу і не все об’ясняли своїм учням, тримаю-

чися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе 132 133

школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже

виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай,

навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив

собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівни-

ків: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання:

там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не

мали пристановища» 1 .

Отже, «мандровані» або «мандрівні» дяки — це народні на-

зви спудеїв (студентів) Києво-Могилянської академії, колегіумів

(Переяславського, Чернігівського чи Харківського), вихованців

духовних шкіл, семінарій, а іноді й духовних осіб без посади, які

мандрували українськими землями в пошуках засобів до існу-

вання. Це ж зазначали й дослідники, що прикметним феноменом

пізнього бароко були «мандровані дяки», «самобутня верства ви-

хованців Києво-Могилянської академії та Чернігівської, Харків-

ської, Переяславської колегій, котрі часто виконували в парафіях

повноваження читців («дяків»), служили писарями, але воліли не

обтяжувати себе родиною, сталою оселею, використовуючи свят-

ковий час для скромного підробітку» 2 .

Виникає питання, чому студентів називали «дяками»? Зде-

більшого «дяками студентів, які мандрували, називали за їхній

одяг, подібний до дяківського, та за те, що вони охоче виконували

тимчасові дяківські обов’язки» 3 . В ці обов’язки входив церковний

спів та читання псалмів, «Апостола» під час церковної літургії, та-

кож і навчання дітей. Більша частина незаможних школярів муси-

ла дбати про свій прожиток, одяг та харчування, тому вони шука-

ли місця вчителя в школах чи посади домашнього вчителя, також

місце секретаря, дяка, писаря тощо. Зазвичай студенти, прослу-

хавши декілька навчальних курсів, в основному курси поетики та

риторики, на канікулах (вакаціях), мандрували Гетьманщиною та

Слобідською Україною, допомагаючи місцевим дякам у навчанні

дітей, співали в церковному хорі, або ж наймалися приватними

вчителями до заможних сімей. В своїй повісті «Близнюки» Т. Шев-

ченко зображує розповсюджену традицію наймання бурсака-

школяра для приватних домашніх уроків. Описуючи цього нуж-

денного семінариста, Т. Шевченко зауважує, що ще було «щось

довге в засмальцьованому халаті і в старій та короткій фризовій

шинелі… Це був ніхто інший, як сам світоч, чи, простіше кажучи,

вчитель, виритий з брудних семінарських аудиторій» 1 . Але, незва-

жаючи на це, виявилося, що школяр мав непогані знання, ба на-

віть й педагогічний хист: «На другий день, тобто 2 жовтня, явився

Степан один на хутір і, прочитавши звичну молитву, прийнявся

за справу. І з тієї пори кожного Божого дня, яка б погода не сто-

яла, чи дощ, чи сніг, ні на що не зважаючи, крокував наш педагог

з хутора і на хутір, вранці та ввечері, не прискорюючи і не упо-

вільнюючи крок, як заведена машина. Навчання букварю, завдяки

кмітливості дітей, швидко просувалося вперед… До 1-го грудня,

тобто протягом двох місяців, був вивчений буквар до останньої

букви, навіть і «Иже хощет спастися»» 2 .

Окрім педагогічної діяльності, ці мандруючі «спудеї» заробля-

ли на хліб писанням скарг, листів, малюванням (саме вони могли

створювати улюблені українським народом картини про козака

Мамая). Вони створювали вертепні вистави, канти, псалми, писали

панегірики і вірші-орації, співали по домах благочестивих міщан та

заможних селян духовні та світські пісні, ставили діалоги, комедії

і трагедії, складали гумористичні і бурлескні вірші, навіть грали на

музичних інструментах. На Великодні свята давали діалоги й дра-

ми. Взимку під час Різдвяних свят ходили зі звіздами та вертепом

по домах або ярмарках, де показували містерії (містерія — це віль-

ний переказ євангельських сюжетів) про народження Ісуса Хрис-

та. Також вони показували інтермедії з народного життя, героями

яких були козаки й ляхи, янголи й чорти, селяни й пани. Саме цей

момент описується Миколою Гоголем в його повісті «Вій»: «В уро-

чисті дні та свята семінаристи і бурсаки відправлялись по домах

з вертепами. Іноді розігрували комедії, і в такому випадку завжди

відзначався якийсь богослов, ростом трошки нижче київської дзві-

ниці, який представляв Іродіаду або Пентефрію, дружину єгипет-

ського царедворця. В нагороду отримували вони шматок полотна,

чи мішок проса, чи половину вареного гуся і тому подібне» 1 .

Діяльність мандрівних дяків була невід’ємним атрибутом то-

дішнього громадського життя на українських землях, вони ставали

героями інтермедій, віршів-орацій, де змальовувалися як веселі та

відчайдушні молодики, здатні видурити в простодушних селян та

міщан трохи сала, хліба й горілки, невипадково часом їх називали

«пиворізами», «горілкопивцями». Так, в наступному вірші-орації

свято Різдва Христового в уяві голодного «бакаляра» асоціюється

з «гастрономічною» темою споживання ковбас, сала та сивухи:

Хочу вас, панове, чогось іспитати:

Що тепер за празник, чи ви можете знати?

Чи се той празник, що Христос родився,

Од чистой Діви Марії воплотився?

Кажеться він, бо почали їсти ковбаси і сало,

Чого у нас у школі зроду не бувало.

Мені сеї ночі ві сні приверзлося,

Що з небес у школу сало приплелося,

Ковбаси около як в’юни вертяться, –

Тії-то потрави і для нас годяться!

Коли мене щастя одарило,

Що стоїть край сала сивухи барило!

Впавши я в сумління, став далі соваться —

Не знаю, до чого наперед хвататься,

Чи до сала, чи до барила! 2

Самі ж «бакаляри» у жартівливо-пародійному тоні зображу-

вали у віршах своє студентське життя та пригоди під час мандрів.

Це принагідно зазначають й дослідники, що «мандровані дяки»

«засвоїли ази шкільної премудрості й шукали їм застосування, ви-

конуючи важливу роль у національній культурі, що формувалася.

У своїй творчості вони відтворювали, хай і в умовному вигляді,

тяготи шкільного життя, стосунки з вчителями й наукою. Школа,

її побут, мистецтво й наука «опускались» в улюблені на Україні

усні жанри, жебрацькі вірші, що їх декламували колишні школярі,

скаржачись на свої біди, голод і злидні. Ось школяр ламає зуби об

сухарі, п’є чотириденний квас; голодний, цілий день співає в церк-

ві. Наближається Пасха, а перед очима в нього не розп’яття, а паска

і ковбаса. Із сумом згадує він ситне життя на печі в хаті рідного

батька. Вірші подібного змісту залучались у стихію народного гу-

мору, породжуючи особливі шкільні цикли поезії. Ці твори — без-

цінний документ епохи, в них проглядає особистість автора або

його узагальнений образ, що є знаком культури нового типу» 1 .

Звична річ, що найочікуванішим та найжаданішим періодом

школярів та студентів був час літніх вакацій (канікул), «коли мож-

на було на певний час позбавитися зубріння, різок, латині, задуш-

ливої бурси та вирватися на волю. Заможні студенти поспішали

до батьків, напівсироти допомагати матерям, бідні і круглі сироти

мріяли запастись бодай на певний час продуктами. Для них на-

ставав час великого мандрування по всій Україні, Білорусі, а то

й Росії» 2 . З цих «трудових» вакацій «бакаляри», набувши дещицю

грошей, відгодовані та з новими чоботами, знову поверталися до

навчання. Цей факт українського життя знайшов своє відобра-

ження в творі Миколи Гоголя «Вій». Ось як, наприклад, він описує

початок «вакансій», тобто літніх канікул, коли починалися «тру-

дові студентські» будні «бакалярів» та «спудеїв»: «Найбільш уро-

чистою для семінарії подією були вакансії — час з червня місяця,

коли зазвичай бурса розпускалась по домівках. Тоді весь великий

шлях кипів граматиками, філософами і богословами…. Філосо-

фи та богослови вирушали на кондиції, тобто, брались учити або

підготовляти дітей людей заможних, і діставали за це нові чоботи

в рік, а іноді і на сюртук. Вся ця ватага сунула разом цілим табо-

ром; варила собі кашу й ночувала серед поля. Кожен таскав за со-

бою торбину, де лежала сорочка та пара онуч. Богослови були осо-

бливо дбайливі та акуратні: щоб не стоптати чобіт, вони скидали

їх, вішали на ціпки й несли на плечах, особливо, коли була грязь...

Адже їм треба було з’явитися на очі того, до кого наймалися репе-

титорами, в пристойному вигляді» 1 .

Але якась частина найбідніших або не таких здібних школярів

не поверталася до навчання: «слабодухі не витримували злиднів

та суворої дисципліни і упевнившись, що їм не подолати мудрощів

науки («к наученію непонятный» або «в учениях безнадежен», —

говорили про них наставники), осідали дяками при церкві чи

писарями на селі. Інші, уподобавши мандрівний спосіб життя,

вважали за краще перебиватися будь-якою випадковою роботою,

ніж марнувати молоді роки «на латину». Деякі добиралися аж до

Запорозької Січі і тут ставали в пригоді своїми знаннями або вза-

галі міняли перо на шаблю» 2 . Переходячи з місця на місце, «бака-

ляри» шукали не тільки заробітку, а й нових вражень, знайомств,

а часом і пригод, адже «спонукали до мандрів звичайного укра-

їнського «молодика» потяг до знань і бажання побачити світ» 3 .

На знаменитій картині видатного художника Іллі Репіна «Козаки

пишуть листа турецькому султану» в ролі писаря виступає саме

такий колишній спудей, одягнений в темний «дяківський» сурдут,

неспокійна доля якого занесла на Запорізьку Січ.

Дяківські школи. Основними видами діяльності мандрова-

них дяків було викладання в парафіяльних сільських та містеч-

кових школах; також вони часто працювали вчителями в маєтках

поміщиків. Нижчою ланкою системи освіти на українських зем-

лях у другій половині XVII–XVIII ст. продовжували залишатися

традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при

церковному приході й утримувалися коштом громади чи церков-

них братств. На думку дослідників, «головним притулком студен-

тів були передусім провінційні школи, в яких одні назавжди зупи-

нялися, інші через певний час йшли далі, аж поки не знаходили

«теплого» місця. Такі мандри з однієї школи в іншу були звичним

явищем у всій Європі» 1 .

Ці дяківські школи за змістом навчання та формою залиша-

лися майже незмінними протягом століть і були характерними

для всіх українських земель. Учителями цих шкіл були в одних

випадках учні братських шкіл (до початку XVIII ст.) або Києво-

Могилянської Академії, колегіумів або семінарій, які з тих чи ін-

ших причин не могли продовжувати своє навчання (через брак

коштів чи неуспішність). Важливо зауважити, що призначенням

на посаду дяка-вчителя завжди займалася громада (сільська або

парафіяльна). Так, в повісті Т. Шевченка «Княгиня» цей несклад-

ний процес описується наступним чином: «Совгирь-сліпий (слі-

пим його звали за те, що він був тільки кривооким, а не сліпим)

був в нашому селі дячком — не те щоб стихарним, справжнім

дячком, а так собі, приблудою. Попередник його, Никифор Хмара,

теж був у нас нестихарним дячком, тільки раз у титаря на меду за-

хворів вночі, а вранці й помер, Бог його знає від чого. А Совгирь-

сліпий случився тут же в титаря на банкеті, та, не довго мудруючи,

в наступну ж неділю став на кліросі, проспівав обідню, прочитав

Апостола, та так прочитав, що громада й сам отець Касіян тільки

цмокнули. Ось так після обідні громадою був проголошений слі-

пий Совгирь дячком і з честю, як і належить його сану, введений

був у школу, яко в свою дідівщину. Великий чоловік громада!» 2

Батьки віддавали дітей «в науку» після досягнення 7–8 років,

навчання розпочиналося пізньої осені. В обов’язки дяка входило

навчання дітей «грамотці». Основою цього викладання було ви-

вчення абетки, а також вміння читати, писати, рахувати, знати За-

кон Божий та співати церковні наспіви. У дяківських школах вчили

читати церковнослов’янською мовою за Псалтирем та Часословом.

Навчання велося за давньою і важкою для сприйняття учнями ме-

тодикою: склади утворювалися за першими літерами повних назв

церковнослов’янських літер, наприклад, склад «ва» утворювався

від літер «веді» та «аз». Ця наука давалася дітям важко, тому осно-

вною формою педагогічного «заохочення» лишалося покарання.

Дотепно та влучно цей драматичний для школяра процес навчання

«бакаляром» описується в відомому сатиричному вірші, коли різки

та биття школяра були частиною навчального процесу. Ці гуморис-

тичні орації і так звані «вірші про школярську науку» дають мож-

ливість подивитися на школу зсередини, очима самого школяра:

Ой, як мене моя мама та дала до школи.

Ой, зазнав я бідний там тяжкої неволі.

Казав мені бакаляр промовити: аз, аз –

А як же я не вимовив, він по пиці раз, раз.

Крикнув він удруге: «А ну, кажи: буки».

Ой, ще ж бо я не вимовив, попав в його руки.

Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив: віде, –

А вже його жвава рука по чуприні їде.

Ой, як сказав учетверте: вимовляй — живіте!

Нуте ж, хлопці, зараз його на лаву кладіте.

І просився, і молився, а ще більше злякався,

Бо таку задали хльосту, що світа зцурався… 1

Можна зауважити, що навряд чи дяківські школи відіграли

б таку роль у культурному житті України, якби наука в них обмежу-

валася лише навичками читання та письма церковнослов’янською

мовою, елементам арифметики та співу. На цю обставину свого

часу вказував дослідник української літератури П. Житецький.

Аналізуючи шкільні збірники, укладені в дяківських школах, він

знайшов там безліч різних віршів, народних пісень з нотами, сен-

тенцій, прислів’їв, малюнків, що характеризувало не лише есте-

тичні, а й моральні уподобання шкільних вчителів-дяків. Щодо

мандрівних дяків П. Г. Житецький зазначав: «це були єдині роз-

повсюджувачі шкільних знань, навиків і смаків у народі, який ди-

вився на них без жодної неприязні. Головне достоїнство їх поляга-

ло у тому, що вони пристосовували важку шкільну премудрість до

розуміння народу, в свою чергу запозичуючи від нього своєрідні

особливості думки і мови його… Ось саме в цьому середовищі

напівнародному і напівкнижному підтримувалась звичка писати

вірші, які становили раніше необхідну приналежність шкільної

освіти не тільки в містах, але і в селах, задовольняючи в той же час

моральні й естетичні потреби усіх верств українського народу» 1 .

Літературна творчість «мандрівних» дяків. Літературні

твори, що вийшли з-під пера студентів-бакалярів, входять до кра-

щої частини української літератури XVII–XVIII століття. Їх твор-

чість, а саме створення бурлескно-гумористичної літератури, що

ознаменували появу низового бароко, відноситься до української

сміхової культури ХVII–ХVIII ст. Це здебільшого гумористичні та

бурлескні твори, вірші-травестії, пародії, сатири, гумористичні

діалоги, ліричні поезії.

Мандрівні дяки писали також сатиричні вірші, пародії на цер-

ковні псалми та біблійні легенди (наприклад, «Синаксар виписан

із служби дванадцяти нетлінних братів Коропських на пам’ять

пиворізам о ізобліченії сивухи»), інтермедії, вертепні драми. Тво-

ри мандрівних дяків, писані близькою до народної мовою, стали

основою для народження нової української літератури, зокрема

творчості Івана Котляревського. Він написав свою знамениту

«Енеїду», сатирична основа якої виходить з літературної творчості

українського вченого школярства.

Також ці спудеї розносили по українських землях прочитані

колись середньовічні гумористичні оповідання та анекдоти, урив-

ки шкільних вистав і влаштовували вертепи. Це вони перелицьо-

вували біблійні сюжети й насичували їх такою кількістю реалій,

що самий сюжет просто губився в них. Також «бакаляри» за не-

величку платню декламували уривки шкільних орацій, прослав-

ляючи Різдво та Великдень. Джерелом для написання цих різд-

вяних та великодніх творів були перекази біблійних сюжетів. Як

зазначають дослідники, «поряд з виголошенням поважних різд-

вяних орацій чи не більшим успіхом користувалися гумористич-

ні бурлескно-травестійні й пародійні твори про бідацьке навчан-

ня школярів-бурсаків. У таких віршах Бог, диявол, святі, ангели,

рай, пекло та інші святині подано як звичайні явища, забарвлені

народно-побутовим колоритом, значною мірою добродушного

гумору, причому гумору саме українського. Наприклад, в одному

досить популярному різдвяному вірші йдеться про народження

Ісуса Христа. З цієї нагоди всі гарно нарядилися і веселяться, діди

й баби п’ють пиво, меди, горілку; хлопці й дівки попід хатами

«скурнечуть колядки», мати-земля «б’є гоцака», ангели плещуть

у долоні на небі; старенький Бог диктує писареві архистратигові

Гавриїлу листа до праотця Адама з повідомленням, що народився

Ісус, який визволить з пекла і його з Євою, яка колись «вирвала

кисличку» і «за один плод увесь народ у пекло втащила», Адам же

тоді «щось, кажуть, прокудив». У «фіналі» зазначалося, що сю ві-

ршу завжди читали і з святом Рождеством всіх поздравляли» 1 .

Вірша на Різдво Христове

Христос родивсь, мир звеселивсь!

Сьогоднішніми часи

Для сих родин всяк христянин

Вминає ковбаси.

Баби, діди, пиво-меди,

Горілку варену

Кухликом п’ють, з книшами труть

Свинину печену.

Хлопці, дівки навпередки

Бігають під хатки

І, як вовки, або свинки,

Скиргичуть колядки.

Пани, купці, славні кравці

Шинкарство, міщани

Об сім Різдві усі в нові

Убрались в жупани.

Мати-земля уся гуля

І, взявшись у боки,

Пісні гука, б’є гопака

В підківки широкі.

На небесі янголи всі

Аж б’ють у долоні,

З радості б’ють, пісні гудуть

Якимовій доні.

Старенький Біг на стіл ізліг

І сам собі дума:

«Празник душам. Тільки Адам

Із Євою рюма».

Важко здихнув, потім кликнув

Гаврила швиденько,

Да й приказав, щоб лист послав

Адамові хутенько.

Архістратиг метнувся вмиг –

Папір і чорнило,

Де треба взяв, да й написав

Адаму так мило:

«Чесний Адам, що всім людям

Праотець зовешся,

Годі, не плач, от-от, як бач,

Із пекла спасешся.142 143

Бо вже на світ, як рожа-цвіт, –

Христос народився» 1

Велику кількість віршів склали мандрівні поети про цікаве,

але почасти злиденне своє життя. Різні пригоди та події трапля-

лися з дяками-студентами на їхньому тернистому шляху: і лихі,

і радісні, і навіть кумедні. Тому саме цим школярам та бакалярам

належали «своєрідні утопічні твори, де відображалась мрія про

земний рай: там гори поросли книшами, зайці печуть пироги,

свиней годують мигдалем із золотих корит; там течуть річки го-

рілки, а на деревах ростуть ковбаси. Цей утопічний світ — світ

достатку й веселощів» 2 . Саме цьому утопічному світу дармових

харчів і присвячений наступний «нищенський вірш» з репертуару

мандрівних дяків:

Це я, що із чужої землі привандрував,

Сто миль я із чучманських країв марширував,

І видів я там дуже великії дива,

Скажу усім, коли б хто купив мені пива.

Там гори маслянії книшами порослі,

Висяться два високі, докупи ізрослі.

І пироги дві баби на горах тих плещуть,

І лапами два зайці усе у піч мечуть.

Отож пиріг ось стільки, узявши, ухватив,

Куснув його зубами, та він нараз застив.

Заклинулися зуби, що я онімів,

І жодного вже слова сказать не умів.

Але тепер Господь Бог вернув мені мову,

Повідаю, панове: піймав я тут сову,

Та вирвало совисько мені відтак очі,

І хитро з рук у мене сова як не скочить!

Подайте-но, панове, гарячого книша

І бідного потіште в нещасті голиша. 1

Таким чином можна стверджувати, що мандрівні дяки, бур-

саки та «бакаляри» (бакалаври) були вагомою проміжною лан-

кою між високою елітарною писемною культурою, котру вони

опановували в колегіумах та академіях, та народною культурою.

Як освічені люди, які вивчали риторику, піїтику і музику, ман-

дрівні дяки справили великий вплив на розвиток української на-

родної культури та вертепу, адже вони більшою чи меншою мі-

рою були популяризаторами шкільної науки і поезії в народних

масах. Як стверджують дослідники, «за зовнішньою богемно-

пригодницькою стороною життя мандрівних дяків дуже виразно

проступала їхня корисна діяльність. Вони навчали молоде поко-

ління, розвивали його естетичний смак, прищеплювали любов до

художнього слова» 2 .

Перепис 1782 року в Російській імперії припинив традицію

побутування мандрівних дяків: їх прикріплено до певного місця,

в якому вони могли виконувати церковні служіння. Час вільного

мандрування через різні причини скінчився. Окрім того, «у другій

чверті XVIII століття пристрасть до писання віршів починає при-

гасати. Цьому спричинилися й суспільні обставини — занепад

двох основних друкарень: Київської та Чернігівської, а також по-

слаблення значення Київської академії як духовного центру Укра-

їни. Виходить з ужитку друкована поетична книга, поезія культи-

вується тільки в рукописних збірниках. Сотні ближче незнаних

нам поетів розсипають свої твори (писані часто й народною мо-

вою) в народ, він їх підхоплює й трансформує в пісню; часом ці

автори вписували свої ім’я в акровірш і тільки так зберегли його

для нащадків. Це був героїчний чин: наповнити свій народ висо-

кою й досконалою поезією, а самим розчинитися у часі назавжди.

.Отож ми повинні шанувати ці сотні безіменних чи малознаних, бо

завдяки їхній праці постав дивовижний феномен народної пісні,

яка через півстоліття збудить українських романтиків. Романтики,

черпаючи з цього джерела обома руками, гадали, що вони корис-

туються поезією неписьменних гречкосіїв, і в голову не кладучи,

що колись неграмотні гречкосії були такі освічені (згадаймо про

високий рівень освіченості населення України XVII– XVIII сто-

літь), що ця поезія не виникла на вітрі, а перейшла в уста і сві-

домість народу через поетів українського бароко, тих, яким не

було доступу до друкарського верстата, але які чудово володіли

поетичною технікою, отож і мали силу та спромогу наділити свій

народ текстами високої емоційної сили. З другого боку, не треба

забувати й про велику творченосність самого народу» 1 . Тому зна-

чення «мандрівних» дяків полягає в тому, що «українські ваганти

є органічною частиною нашої історії та освітянського руху. Без

мандрівних «бакалярів», учителів-дяків, «студентів-інспекторів»

з їхнім переважно горопашним і подвижницьким життям, вічним

бідуванням і жадобою знання не було б початкової освіти, а відтак

середньої та вищої. Як правило, здобувалася вона не легко. Зага-

лом же давні студенти були нашими бардами, предтечами великої

культури і духовності» .