1.2. Декоративно-прикладне мистецтво – важлива складова частина художньої освіти

Українське народне і професійне декоративно-прикладне мистецтво набуло широкого визнання в нашій країні та за кордоном. У його предковічних образах, зручних утилітарних формах і динамічних образах орнаменту містяться символи таємничої, чарівної природи, складні перипетії нашої історії, особливості побуту, доброта і щедрість душі українського народу.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво є важливішою складовою частиною системи художньої освіти і розвитку творчої особистості. Постійно зростає всезагальний інтерес до нього. Відкриваються нові факультети і відділення у вищих і середніх педагогічних та художніх закладах, організовуються курси підвищення кваліфікації з питань народного мистецтва і народознавства.

У загальній народній культурі важливу роль відіграє декоративне мистецтво - широка галузь мистецтва, яка художньо-естетично формує матеріальне середовище, створене людиною. До нього належать такі види: декоративно-прикладне, монументально-декоративне, оформлювальне, театрально-декораційне тощо[39].

Між названими видами декоративного мистецтва існують тісні взаємозв'язки та взаємовпливи. З'ясування художньої специфіки кожного з них неможливе без вивчення конкретних періодів історії людства. Найчастіше для визначення суті декоративно-прикладного мистецтва вживається назва - народне мистецтво. Бо декоративно-прикладне мистецтво - це мистецтво широких мас. Воно виникло в процесі трудової діяльності народу і нерозривно пов'язане з його життям і побутом.

Народне декоративно-прикладне мистецтво - одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності. Воно зародилось у первісному суспільстві, коли людина жила в умовах родового ладу, а засоби для існування добувала примітивними знаряддями. Тоді вся діяльність могла бути тільки колективною. Відсутність складних трудових операцій призводила до того, що всі члени колективу мали одні й ті ж обов'язки, опановували одні й ті ж трудові навички. Розподіл праці проходив таким чином: праця чоловіків (мисливство) і праця жінок (приготування їжі, виготовлення одягу, ведення домашнього господарства). Спільна праця зумовлена спільною власністю на знаряддя праці, землю, продукти колективного виробництва. Майнової нерівності ще не було. Народне мистецтво створювалось у сфері колективного матеріального домашнього виробництва. У ньому відбивалися риси первісної свідомості людини, міфологічний характер спілкування з природою. Знаряддя праці, зброя, одяг, житло повинні були передусім бути зручними, магічними, щоб ніщо, ніякі ворожі сили не перешкоджали людині жити і працювати.

Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадковості традицій і розвивалось в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв'язки з історичним минулим. Ніколи не розриває ланцюжка локальних і загальних законів, які передаються із покоління в покоління, збагачуються новими елементами.

Народні художні промисли - одна з історично зумовлених організаційних форм народного декоративно-прикладного мистецтва, яка втілює товарне виготовлення художніх виробів при обов'язковому застосуванні творчої ручної праці.

Сьогодні декоративно-прикладне мистецтво розглядається як важлива художня цінність, що виконує численні функції - пізнавальну, комунікаційну, естетичну, розвиваючу та ін.

Життя підтверджує, що декоративно-прикладне мистецтво збагачується новими аспектами філософсько-естетичного звучання, його змістовна краса потрібна людині, в наш час зростає його художньо-культурна цінність.

Декоративно-прикладне мистецтво - предметно-духовний світ людини - включає в себе численні види художньої практики. Це плетіння і ткання, розпис і вишивка, різьблення і виточування тощо. Одні види - кераміка, обробка кістки і каменю, плетіння - виникли на зорі людської цивілізації, інші - молоді: мереживо, гобелен, вироби з бісеру, витинанки з паперу.

Багато дослідників доводять, що із загального числа проявів національної культури найбільший вплив на формування людської особистості, що відбувається найінтенсивніше в дитячому віці, справляє мистецтво. Це пов'язано з тими функціями, котрі мистецтво виконує як елемент суспільної та індивідуальної свідомості. Щоправда, судження щодо конкретного їх переліку в окремих учених ще розходяться.

Так, А.Блахут головною для мистецтва вважає функцію самореалізацїї особистості, причому цей процес пов'язується в першу чергу з трудовою діяльністю[17].

В.Селівачовим наголос робиться на функціях самореалізації та соціалізації особистості, комунікації та ретрансляції. Останнє на його думку - це процес перенесення духовних цінностей та ідей суспільної свідомості в індивідуальну свідомість.

А.Канцедикас, поряд з функціями творчої самореалізації особистості та пізнавальною, акцентує увагу на об'єднуючому, колективізуючому впливі мистецтва та його комунікативних можливостях. Під комунікацією він розуміє інформаційно-емоційний зв'язок між попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями[44].

Своєрідне бачення впливу декоративно-прикладного мистецтва на людину характерне для М.Кагана. На його думку, мистецтво є неодмінним елементом усіх видів людської діяльності: пізнавальної, ціннісно-орієнтаційної і перетворюючої. Вступаючи в прямий контакт з кожним із цих видів діяльності, мистецтво утворює кілька рядів змішаних або гібридних утилітарних форм[43].

Зокрема, в результаті перетворюючої і художньої діяльності народжуються всі плоди щеплення предметної праці і мистецтва: декоративно-прикладне мистецтво, архітектура дизайн тощо. У створюваних речах і спорудах може різко переважати утилітарно-технічна сторона над художньо-естетичною (скажімо, в промисловій архітектурі або в дизайні промислового устаткування) чи навпаки, художня сторона (декоративний посуд, прикраси тощо), хоча може спостерігатися й відносна врівноваженість утилітарних і художніх якостей.

Таким чином, М.Каган розглядає декоративно-прикладне мистецтво як своєрідну пантеїстичну субстанцію, що пронизує всі види людської діяльності, звичайно, якщо вона здійснюється на творчому, а не примітивному рівні. Воно завжди зберігало свою єдність з людською свідомістю в усіх формах її активності, презентуючи пізнання світу, його оцінку, працю і спілкування як окремі прояви духовного особистості[43].

Декоративно-прикладне мистецтво справляє величезний вплив на формування всіх якостей школяра. Безпосередньому розвитку під впливом засобів мистецтва підпорядковується уява (як апарат образно-чуттєвого відображення навколишньої дійсності й духовної сфери особистості) та почуття (як основа ціннісно-орієнтаційної діяльності).

Однак значно більший не безпосередній, а опосередкований вплив має декоративно-прикладне мистецтво на особистість, на чому особливо наголошують А.Блахут, Ю.Петров та ін. Вони вважають, що основна цінність мистецтва полягає у його впливі на мислення людини як інструмента пізнавальної діяльності, комунікативні якості як засіб духовного й ділового спілкування і на творчі здібності як основний засіб самореалізації особистості. На цій основі всебічно вдосконалюється й практична дальність особистості - духовна і матеріальна[17].

Ось чому слід рішуче і послідовно ставити питання про необхідність широкого залучення декоративно-прикладне мистецтво до справи навчання і виховання. Це сприятиме значному зростанню питомої ваги мистецтва не лише в сфері моралі, а й у різних формах професійної творчості. Здатність мистецтва відтворювати людську діяльність цілісно назавжди забезпечує йому помітне місце в культурі, місце тим відповідніше, чим більше суспільство відчуватиме потребу в цілісних особистостях.

Підтвердження такої думки можна знайти у прогностичних висновках польського соціолога В.Павлючка, що найважливішим завданням нашого часу повинен бути новий синтез різноманітних аспектів життя індивіда і суспільства, нова єдність світу людини. Культура постіндустріальної епохи буде, з цієї точки зору, ідентичною народній культурі в її забезпеченні гірших рис сучасності: дегуманізації праці, розриву між цивілізацією і культурою, пасивною участю в культурному процесі тощо. Ідентичність цієї культури народній культурі буде виявлятися насамперед у тому що це знову буде культура, де всі творіння людських рук і розуму будуть виражати людину в усій її повноті, в її всебічних зв'язках із суспільством і світом[20].

Особливе значення для національно-культурного виховання підростаючих поколінь має відродження народних ремесел і промислів України. У Київській Русі налічувалось понад 100 ремісничих спеціальностей. Першість за обсягом виробництва втримували ковалі, гончарі, вишивальниці й склодуви[32].

Українські ремісники й кустарі в цей час демонстрували виняткові творчі здібності, надаючи навіть простим побутовим речам довершених форм, художньої виразності й своєрідного колориту.

До розвитку художніх промислів в Україні особливо посилилась увага наприкінці ХІХ століття. Свідченням цього слід вважати появу різноманітних курсів, пересувних навчальних майстерень і спеціальних шкіл, що давало змогу готувати і майстрів-виконавців, і конструкторів з художніх ремесел. За ініціативою земських діячів "створюються школи-училища для дітей кустарів", художнє ремесло почало відроджуватися на початку XIX століття.

До середини XIX століття народні ремесла досягли свого апогею, але з розвитком промислового виробництва почали занепадати.

Нині спостерігається відновлення і зростання деяких з традиційних промислів, зокрема, ковальства, гончарства, теслярства, стельмаства, гутництва, ткацтва і вишивки. Це пояснюється двома причинами. Перша з них - зростання в суспільстві інтересу до всього національного в архітектурі і побуті, друга - вимушена натуралізація сільського господарства. Відомі непоодинокі приклади введення посильних для дітей видів народних ремесел до навчально-виховного процесу в школах у вигляді уроків трудового навчання чи гурткових занять. Це має неабияке культурне і, разом з тим, профорієнтаційне значення, бо в Україні (особливо в західних регіонах) функціонують десятки підприємств місцевої промисловості, що виготовляють продукцію за технологіями народних промислів.

У контексті нашого дослідження виникає потреба розглянути сутність ряду органічно взаємопов'язаних понять: "народні ремесла", "народні промисли", "прикладне мистецтво". Літературні джерела не дають однозначного визначення зазначених понять.

Так, В.Горленко змішує поняття ремесла і промислу, вважаючи їх складовою частиною декоративно-прикладного мистецтва[32]. Є.Антонович декоративно-прикладне мистецтво, поряд з монументально-декоративним, оформлювальним і театрально-декоративним, вважає складовою частиною декоративного мистецтва[1]. К.Духанін ототожнює декоративно-прикладне мистецтво з кустарним і ремісничим виробництвом, а В.Рафаєнко - з народними художніми промислами[69].

Докладно проаналізувавши зміст окремих понять та співставивши точки зору різних авторів, В.Мусієнко, Р.Захарченко, В.Сидоренко, Д.Тхоржевський висловили наступне бачення аналізованих понять. Під декоративно-прикладним мистецтвом вони розуміють індивідуальне або частково механізоване (допоміжні операції формоутворення на метало- чи деревообробному верстаті, гончарному крузі тощо) виробництво речей, що поєднують утилітарно-ужиткові та художньо-декоративні якості. Самостійними полюсами декоративно-ужиткового мистецтва ними визначено ремесло - виробництво ужиткових речей з відсутністю або мінімальною декоративністю, і декоративне мистецтво, продуктом якого є художні твори без ужиткової спрямованості.

Народні промисли визначено ними як колективне виробництво певного виду товарної продукції з обов'язковим розподілом праці всередині гурту (стародавній тип колективної організації праці), цеху (середньовічний тип), мануфактури (організація періоду промислової революції) чи бригади (сучасна форма) з максимально можливим рівнем механізації формотворчих і обов’язковою присутністю ручних оздоблювальних робіт.

Народні ремесла і промисли - це народна творча діяльність, у процесі розвитку якої на різних історичних етапах створювались пам'ятки культури.

Особливе місце в національній культурі посідає народне мистецтво. У нашому дослідженні розглядається предметне мистецтво України, зокрема, декоративно-прикладне. До нього найчастіше відносять виготовлення і художнє оздоблення кустарним чи промисловим способом побутових речей, що мають не тільки практичне, а й естетичне значення (вишиті та різьблені вироби, плетені вироби з лози, гончарні вироби та багато іншого). Поверхню цих речей оформлюють таким чином, що декорування не вступає у протиріччя з утилітарною формою, а перебуває в тісному зв'язку з нею, утворюючи одне ціле. До таких речей в першу чергу слід віднести художньо оздоблений посуд, меблі, одяг, декоративні тканини, килими, вишивку, мереживо тощо.

Суттєві риси народного декоративно-прикладного мистецтва - це конструктивність, декоративність і орнаментальність виробі. На думку багатьох дослідників, саме ці риси дають підставу розглядати витвори мистецтва як результат естетичної діяльності народу. Народні промисли важливо розглядати як компонент національної культури. Прикладне мистецтво є цінним духовним надбанням народу.

Що ж стосується поняття "художнє ремесло", то його найчастіше визначають як культуру трудових професійних навичок і технічних прийомів художньої обробки матеріалів. Конкретний досвід у художньому ремеслі складається з поступового накопичення ефективних прийомів роботи, з яких в естетичному розумінні формується техніка художньої обробки матеріалів. Разом з тим, є свідчення, що на засадах художнього ремесла почала розвиватись естетична діяльність, оскільки художнє ремесло було першою формою естетичної діяльності в матеріальному виробництві. Прикладне мистецтво, що розвивалось на основі матеріального виробництва, було тісно пов'язане з народним фольклором[20].

У стародавні часи за рівнем розвитку народних ремесел оцінювався добробут держави і рівень культури окремого народу.

Зародки художнього ремесла нашого народу губляться в глибині тисячоліть. На знайдених у Києві та на Чернігівщині кістках мамонта вчені помітили вирізьблений геометричний орнамент - меандр, що пізніше набув поширення в мистецтві Стародавньої Греції. Це була творчість пращурів сучасних українців, які жили понад 75 тисяч років тому.

Народне художнє ремесло було основним шляхом розвитку народного прикладного мистецтва, коли від діда, батька, матері передавались секрети майстерності, під їх впливом формувалися професійні вміння та навички. Саме народні ремісники створювали стародавні витвори декоративно-прикладного мистецтва.

Декоративно-прикладне мистецтво охоплює широке коло предметів з різних сфер людської діяльності. Для їх виготовлення використовують різноманітні матеріали: метали, деревину, глину, кістку, скло, каміння, вовну, льон та деякі штучні матеріали. Матеріал, з якого виготовляють певні речі, вимагає своєрідної, характерної лише для нього техніки обробки.

Обов'язковими вимогами декоративно-прикладного мистецтва є доцільність форми предмета і відсутність протиріччя між його декоративною й ужитковою функціями. Витвори цього виду мистецтва несуть у собі риси народних традицій, втілюваних у формі предмета, матеріалі й техніці його обробки, художніх сюжетах і орнаментальних мотивах декорування.

З точки зору технології виготовлення предмети декоративно-прикладного мистецтва бувають двох видів. Вироби, виготовлені одним народним майстром ремісником-кустарем ручним способом, розглядаються як предмети народного мистецтва. Вироби масового виготовлення у промислових умовах вважаються предметами художньої промисловості.

Застосування різних матеріалів і видів техніки обробки породжує велику різноманітність видів декоративно-прикладного мистецтва. Огляд літератури показує, що види декоративно-прикладного мистецтва розрізняються або за типом матеріалу, з якого виготовляють виріб (кераміка, скло, кістка), або за технікою обробки матеріалу (різьблення, карбування, вишивання), або за назвою готового виробу (килимарство, мереживо, макраме). Виходячи з наведеного підходу, Р. Захарчук-Чугай наводить таку класифікацію видів декоративно-прикладного мистецтва:

• кераміка (майоліка, порцеляна, теракота, фаянс);

• скло (вази, деталі будівельні, мозаїка, художній посуд);

• художні вироби з металу (вироби освітлювальні, вироби ювелірні, деталі архітектурні, речі побутові, скульптура настільна тощо);

• художнє різьблення (деревини, каменю, кістки, пластмаси);

• меблі (побутові, громадського застосування);

• текстиль (вишивка, килими, мереживо, оксамит, тканини декоративні й набивні, шпалери);

• іграшки (різних видів) [39].

Очевидно, що наведена класифікація носить еклектичний характер, бо вона не має єдиної основи, тому багато відомих видів обробки, наприклад, інкрустація чи розпис, не потрапили до жодної з наведених груп.

Ґрунтовніший підхід до класифікації видів декоративно-прикладного мистецтва запропонований Є.Антоновичем. У його основі лежить поділ категорій народного мистецтва на види, роди, жанри і твори[2].

До видів ним віднесено художню обробку деревини, каменю, кістки і рогу, художню кераміку, скло, метал, обробку шкіри, плетіння, в'язання, художнє ткацтво, килимарство, вишивку, розпис, батік, фото-фільмдрук, писанкарство, карбування, висічку, художнє ковальство, випалювання, гравіювання, різьблення, скань, витинанки, мереживо, виготовлення виробів з бісеру й емалі. Поділ на роди пов'язаний з функціональним призначенням виробів: меблі, посуд, знаряддя праці, прикраси, побутові речі, іграшки тощо.

Категорією третього порядку у класифікації Є.Антоновича виступає типологічна група - стале поєднання однотипних предметів. Наприклад, у роді "посуд" можна виділити групу "миски", до якої належать: великі миски "яндови", середні й малі (в яких діаметр дна не перевищує половини верхнього діаметра вінця, береги похилі, але не високі), а також тарілки й тарілочки (плоскі миски).

Нарешті, сам предмет-виріб - утворює четверту сходинку морфологічної структури декоративно-прикладного мистецтва. Це реальна річ, що має певні фізико-механічні властивості, утилітарну і художню цінність. Вона поєднує в собі ознаки групи, роду і виду, наприклад: "миска велика глиняна поливана, оздоблена розписом".

Здійснюючи дослідження, ми виходили з положення про те, що художні ремесла - це не тільки духовне надбання народу, але й важливий компонент національної культури. Художня праця, що була започаткована в домашніх ремеслах, також є складовою духовної спадщини народу, оскільки стала і джерелом прикладного мистецтва і основою народної педагогіки. Навчання народним ремеслам виховувало поважне ставлення до праці та формувало моральні якості особистості, зокрема працелюбність, повагу до людей, праці, відповідальне ставлення до неї, естетичні смаки, що вважалося не менш цінним, ніж формування професійних умінь.

Художнє ремесло завжди зберігало свою національну самобутність і відносилось до декоративно-прикладного мистецтва. На думку багатьох дослідників, художні промисли - одна з основних форм розвитку сучасного українського народного декоративно-прикладного мистецтва.

Розкриваючи сутність поняття "народне декоративно-прикладне мистецтво", Р.Захарчук-Чугай зазначає, що це - "одна із форм суспільної свідомості і суспільної діяльності", і дає таке визначення: "ремеслом називають ручне виготовлення виробів, а домашнім ремеслом називається виробництво виробів для задоволення власних потреб господарства, членами якого вони виготовлені"[2].

До народного ремесла, підкреслює Л.Манакова, завжди можна застосувати критерій "природного" і "морального"[62]. Цікавим є факт спрямованості учня на досягнення майстерності: творити краще свого вчителя-майстра. Високорозвинені різноманітні ремесла поступово ставали професійним декоративним мистецтвом.

Існує таке визначення, що "мистецтво – це вид духовного освоєння дійсності людиною"[59, с.74], мета якого - розвинути її творчі здібності. Прикладне мистецтво - національне за своєю природою, воно народжується із звичаїв, звичок, вірувань народу і безпосередньо наближене до його виробничої діяльності, до його побуту.

Звернемося до сутності поняття "народне мистецтво". A. Іваночко пише "Під народним мистецтвом... розуміють всю художню творчість народу, але в етнографічному розумінні народним мистецтвом вважають побутову народну творчість, яка знаходить своє відображення у фольклорі, образотворчому мистецтві, народних ремеслах і промислах"[41, с.10-11].

Положення про те, що народне мистецтво є часткою культури - загальновідоме. Народне мистецтво стає соціальним явищем, оскільки відкриває внутрішній світ творця.

Народні ремесла (різьба по дереву, гончарство, лозоплетіння, розпис, вишивка та інші) як культурні надбання завжди були поруч із соціальними подіями (свята, обряди, традиції тощо).

Діяльність робітників з народних ремесел за своєю суттю є творчим процесом, оскільки мова йде про прикладне мистецтво. Творчий процес у мистецтві - духовна практична діяльність художника, що безпосередньо спрямована на створення художніх творів. Проте в матеріалах досліджень проблеми розвитку декоративно-прикладного мистецтва зустрічаються різні підходи до визначення його ролі в розвитку суспільства. В.Антонович розглядає так зване "ужиткове мистецтво", твори якого виробляються для загального вжитку. Воно пов'язане з національним орнаментом на різноманітних виробах. У процесі розвитку мистецтва від "ужиткового мистецтва" відвернулись, як від ганебного ремесла, але в XIX столітті до нього знову повертаються, і воно починає формуватись як самостійна галузь мистецтва.

У процесі історичного розвитку прикладне мистецтво завжди пов'язувалось з технікою виконання виробів, адже в давньогрецькій естетиці поняття "техне" означало одночасно мистецтво, уміння, майстерність, а також твір, виріб.

Суттєва характерна особливість традиційних народних ремесел полягає в тому, що це - довершена, суспільно корисна праця. Корисність і художня цінність, матеріальна та духовна потреба в народних ремеслах нерозривні.

Підводячи підсумки розглянутому, є всі підстави зробити висновок про те, що у всіх галузях народного прикладного мистецтва є власні яскраво виражені специфічні особливості, техніки виконання та цілі. Але всі вони знаходяться в постійному взаємозв'язку та взаємозалежності.