Розділ 3 Основні заходи та наміри регулювання ринку праці з врахуванням форм розселення

Державне регулювання зайнятості забезпечує зміни її рівнів та структури, створює умови для послідовних переміщень трудових ресурсів з урахуванням диспропорції в їх розподілі, ставлячи в основу цих переміщень критерій економічної доцільності та ефективності господарювання.

Об’єктивна необхідність раціонального використання трудових ресурсів існує постійно. Раніше дана проблема розв’язувалася шляхом ліквідації безробіття і забезпечення повної зайнятості, а тепер головним завданням стає підвищення ефективності їх використання (повна зайнятість населення).

Впровадження ринкових механізмів господарювання вимагає від держави завчасної розробки та реалізації спеціальних програм, які б сприяли зайнятості населення.

Одним із способів регулювання ринку праці є удосконалення розселення населення. Удосконалення розселення населення – це надзвичайно важлива проблема раціонального розміщення та територіальної організації продуктивних сил України. У сучасних умовах фактор розселення в інтенсифікації господарства та територіальній організації суспільства зростає. НТП посилює вплив розселення на виробництво, ускладнює взаємозв’язки між ними. Поглиблюється також взаємовплив розселення та соціальних процесів розвитку країни, особливо її соціальної інфраструктури.

Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов’язаної мережі всіх поселень передбачає створення, насамперед, обласних систем з визначенням їх місця у системі вищого рангу. Обласні системи розселення – це сукупність міських і сільських поселень, об’єднаних навколо обласних центрів і керованих ними. Виділяють ще і локальні системи у межах областей: міжрайонні, кущові й елементарні. Всі вони формуються навколо якогось центру на основі виробничих, трудових, культурно-побутових, адміністративних та родинних зв’язків.

Важливим напрямком удосконалення розселення є поліпшення умов життя сільських жителів через формування мережі великих упорядкованих селищ, проведення в них капітального, житлового і виробничого будівництва, а також через введення сільських поселень в обласні системи населених місць усіх рангів.

Поділ поселень на міські та сільські заснований на відмінностях у характері матеріального виробництва, яке має визначальний вплив на розмір та розміщення поселень. Розвиток міських поселень пов’язаний з потужністю, спеціалізацією та розміщенням промислових підприємств, об’єктів будівництва та транспорту, сільських поселень – з використанням землі, розвитком та розміщенням сільськогосподарського виробництва. Для сільських поселень більш характерна, порівняно з міськими, віддаленість від місць прикладання праці, значний зв’язок населення із землею та природним середовищем, деконцентрація та територіальна розосередженість сільського населення.

Неоднакові темпи зміни кількості населення та відповідних змін у системі розселення спричиняють поляризацію демографічного і розселенського потенціалу, зростання ролі окремих поселень і зниження інших. При цьому динаміка соціально-економічного розвитку поселень визначається не тільки їх функціональною структурою, рівнем розвитку промислового і сільськогосподарського виробництва, інтенсивністю транспортних зв’язків, але і впливом таких нових форм територіальної організації продуктивних сил, як вільні економічні зони, регіональні кластери, технопарки, технополіси, нові форми транснаціонального співробітництва. Саме ці територіальні утворення і форми міжрегіональних взаємодій чинять найбільш істотний вплив на сучасну систему розселення, оскільки активізують територіальний рух працездатного населення та його найбільш активної частки – робочої сили, стимулюють її економічну активність, залучення до продуктивної трудової діяльності у сфері малого та середнього підприємництва.

Основними заходами регулювання ринку праці України на сучасному етапі є:

1) застосовування комплексу заходів економічного, правового та організаційного забезпечення. Зокрема, економічне забезпечення державної політики зайнятості передбачає створення економічного механізму формування та функціонування ринку праці, стимулювання створення нових робочих місць, надання фінансової підтримки підприємництва, пом’якшення економічних наслідків масового відтоку робочої сили на ринку праці тощо. Правове забезпечення політики зайнятості реалізується під час розробки правових механізмів реалізації економічної політики, створення законодавства, що визначає зміст діяльності суб’єктів зайнятості. Організаційне забезпечення політики зайнятості передбачає наявність органів, що реалізують державну політику зайнятості та створення умов для їх належного функціонування [16, с.229];

2) застосування глобальних підходів до змін у сфері зайнятості, які забезпечують гнучкість ринку праці і розширюють можливості застосування робочої сили різного професійно-кваліфікаційного рівня. Процес розвитку гнучкого ринку праці повинен підкріплюватись державними заходами зі скорочення сфери стандартних умов найму і стимулювання нових гнучких форм зайнятості [6, с. 7]. Зокрема, розширення сфери зайнятості можливе шляхом: реструктуризації державних підприємств із залученням інвестицій для розвитку підприємництва у виробничій сфері на основі модернізації застарілих і створення нових робочих місць; встановлення сприятливого інвестиційного режиму для підприємств, на яких створюються нові робочі місця; запровадження системи державного замовлення на створення нових робочих місць та зайняття населення на оплачуваних громадських роботах; надання державної підтримки депресивним регіонам; підтримки самостійної зайнятості населення та розвитку підприємництва; використання потенціалу вакансій та незайнятих робочих місць; економічного стимулювання підприємств до створення робочих місць для безробітних і підтримки підприємницької ініціативи безробітних; гарантованого надання робочого місця спеціалістам, підготовленим за державним замовленням; стимулювання фахівців дефіцитних професій для працевлаштування у сільській місцевості;

3) визначення пріоритетів регулювання попиту на робочу силу та її пропозиції. Розробка ефективної стратегії управління процесами на ринку праці вимагає також комплексного підходу до вирішення економічних, соціальних, демографічних проблем, які безпосередньо впливають на нього та визначають його стан;

4) прийняття і реалізація заходів з використання економічних важелів по легалізації зайнятості;

5) вироблення економічного механізму державного регулювання зайнятості населення, який би охопив служби зайнятості, міністерства, відомства, підприємства і заклади для спільних зусиль робітників, роботодавців і профспілок по створенню цивілізованого ринку праці з використанням економічного механізму державного регулювання зайнятості населення, особливо по працевлаштуванню вивільнених і безробітних;

6) інтенсифікація використання можливостей оплачуваних громадських робіт;

7) взаємоузгодження політики зайнятості та економічної політики держави, консолідація зусиль усіх гілок влади, об’єднань роботодавців і профспілок у сприянні вирішенню питань зайнятості населення;

8) посилення мотивації до легальної продуктивної зайнятості;

9) прийняття загальнодержавних й територіальних програм зайнятості населення, які повинні бути спрямовані на: сприяння розвитку та структурній перебудові економіки, створенню умов для направлення вивільнюваних працівників, у першу чергу, на рентабельні виробництва й у пріоритетні сектори національної економіки; запобігання розвиткові безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств у створенні додаткових робочих місць, переважно із гнучкими формами зайнятості; поліпшення системи відтворення робочої сили в поєднанні з розвитком робочих місць, професійної орієнтації, підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації населення, ефективне використання трудових ресурсів; захист безробітних і їх сімей від негативних наслідків безробіття та забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці; формування матеріальної, кадрової, інформаційної, фінансової та науковометодичної бази державної служби зайнятості; сприяння зайнятості населення, яке проживає в сільській місцевості [14, с. 305].

Враховуючи форми розселення, слід виділяти окремо напрямки регулювання ринку праці у сільській місцевості.

Сільський тип розселення, на відміну від міського, характеризується деконцентрацією населення та мережі господарюючих суб’єктів. Структурно слід виокремлювати групове сільське розселення та розсіяне сільське розселення. Більшість сільських поселень в межах України слід відносити до групової форми розселення, оскільки своєму формуванню вони завдячують компактному розміщенню жител у селах, селищах. Розсіяний тип сільських поселень є менш поширений, оскільки передбачає досить віддалене розташування окремих жител сільських мешканців із прилеглими земельними ділянками одне від одного і об’єктивно оправдовує себе лише в складних географічних умовах. Так, наприклад, на високогір’ї Карпат окремі садиби розміщуються досить віддалено одна від одної.

Певним чином даною властивістю обумовлюється й така характеристика жителів сільських поселень, як високий ступінь консервативності. Оскільки життєві норми та принципи, так як і історично та культурно обумовлені особливості, у жителів сільських поселень змінюються досить повільно та не піддаються суттєвому впливу глобалізації у царині суспільного життя, зміни якісних характеристик трудового потенціалу сільських мешканців не носять значних динамічних характеристик.

Однак, не зважаючи на значну консервативність, на сільських жителів все частіше поширюється тенденції поширення міського способу життя та зайнятості в містах.

Пріоритетним на селі має стати введення малого і середнього бізнесу в аграрній сфері та створення належних інституційних передумов для його розвитку, особливо стосовно захисту внутрішнього аграрного ринку від недобросовісної конкуренції, зменшення податкового навантаження, доступності мікрокредитування, спрощення звітності та послідовної реалізації інших дерегуляторних заходів.

Традиційно вирішення проблеми зайнятості на селі здійснюється через такі заходи подолання безробіття, як працевлаштування державною службою зайнятості, перепідготовка безробітних, залучення до суспільних робіт, розвиток трудомістких галузей у сільському господарстві. Більшість з них вже показали свою неспроможність у вирішенні цієї проблеми. Так, обмеженість фінансування державної служби зайнятості, недостатні інвестиції в розвиток робочих місць на селі перетворюють її лише на посередника між роботодавцем та потенційним працівником. Діяльність служби зайнятості певним чином зменшує напруження на регіональних ринках праці, але не створює сприятливу кон'юнктуру ринку праці. Стратегія подолання безробіття на селі шляхом створення нових робочих місць у сільському господарстві суперечить прогнозам про те, що зайнятість в сільському господарстві через зростання продуктивності праці та перехід на працезберігаючі технології буде скорочуватись.

Одним із перших кроків подолання безробіття та підвищення рівня зайнятості і життя сільського населення, на нашу думку, повинно бути вдосконалення нормативно-правової бази, що забезпечило б розвиток сільського господарства та зменшило рівень зайнятості в сільській місцевості.

Завжди виробництво сільськогосподарської продукції було основою зайнятості сільського населення. Тобто через те, що в Україні недостатньо розвинене сільське господарство, втрачається чимала кількість робочих місць. Для розвитку сільського господарства необхідно вдосконалити систему збуту виготовленої продукції, чого можна досягнути через втручання держави шляхом захисту національного виробника та надання пільг щодо оподаткування експортованої продукції. Ці заходи допомогли б, по-перше, розвинути ринок збуту, а по-друге, збільшити кількість робочих місць для сільського населення.

Крім того, одним із намірів удосконалення розселення населення, що визначений Генеральною схемою планування території України є створення умов для продуктивної зайнятості та збільшення доходів сільського населення, стабільного функціонування і розвитку соціальної інфраструктури з урахуванням характеру розселення і регіональної специфіки проживання населення у сільських населених пунктах, забезпечення мережами водо-, газо- і енергопостачання, дорогами [17].

Зміни у напрямках регулювання зайнятості виникають також внаслідок урбанізаційних процесів.

На даному етапі активізація негативних чинників, пов’язаних із функціонуванням агломерацій, спричиняє процес субурбанізації, що пов'язаний із переміщенням вагомої частини жителів центрального міста агломерації у приміську зону. Таке переміщення тісно пов’язане зі змінами загальної структури господарювання та зайнятості.

Так, внаслідок переміщення торгівлі, сфери обслуговування, окремих виробництв у приміські зони, здійснюється перерозподіл трудового потенціалу між «центром» та «периферією» агломерації.

Не зважаючи на те, що процеси відтоку трудового потенціалу у напрямку приміських територій відбувається значно повільнішими темпами, ніж процеси переселення жителів, актуалізується питання подальшого розвитку великих центральних міст.

На даний час Україна, на відміну від більшості розвинених країн, перебуває на зародковій стадії етапу субурбанізації, що, однак, вимагає вироблення превентивних виважених кроків державного регулювання щодо подальшого розвитку як новоутворених при агломераційних поселенських форм, так і вироблення стратегії розвитку міських центрів. Деконцентрацію населення та виробництв слід розглядати більшою мірою не як ризик, а як можливість розвитку більш прогресивних просторових форм розвитку і поселенської мережі, і трудового потенціалу.

Урівноваження процесів відтоку сільських жителів у міста, надмірного агломерування та, відповідно, концентрації населення та сфери виробництва у містах лежить у площині налагодження дієвої системи управління процесами розселення та формування трудового потенціалу. Дані процеси повинні протікати на фоні загального підвищення ефективності господарської діяльності, впровадження передових інноваційних технологій у сільськогосподарському виробництві та зростання його конкурентоспроможності.