1.2. Поняття зайнятості населення, форми і види зайнятості

Як свідчать дослідження, у різній економічній, соціальній, правовій літературі інтерпретація сутності поняття «зайнятість» розглядається як соціально-економічна категорія, яка проявляється в економічному і соціальному аспектах. В основі економічної сутності категорії зайнятості лежить слово «заняття», яке має подвійний зміст: з одного боку це характеристика праці (рівень залучення у трудову діяльність) конкретної особи, а з іншого – наявність певного корисного для суспільства виду зайнятості в державі. Економічна сутність зайнятості полягає в корисній діяльності працездатного населення, яка створює суспільний продукт (національний дохід) [10, с. 1] .

Соціальна сутність зайнятості полягає в корисній діяльності частини населення, що пов'язана з необхідністю самовираження і задоволення соціальних потреб суспільства відповідно до рівня його економічного розвитку.

Зайнятість з економічної точки зору має для суспільства вирішальне значення, бо визначає економічний потенціал суспільства, рівень і якість життя населення. Зайнятість із соціальної точки зору пов'язана з відтворенням робочої сили (виховання дітей, навчання в загальноосвітніх школах, середніх та вищих навчальних закладах), службою в армії, зайнятістю в домашньому господарстві, доглядом за хворими та людьми похилого віку участю в роботі громадських організацій [12. с. 13].

Зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин щодо участі людей у суспільному виробництві й пов'язана із забезпеченням масштабів, умов, форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу та використання трудових ресурсів. Виходячи з сутності зайнятості до основних функцій зайнятості можна віднести:

• створення національного доходу та забезпечення матеріальних і духовних благ суспільства;

• забезпечення життєдіяльності та розвиток суспільства;

• забезпечення життєдіяльності та розвиток непрацездатних членів суспільства;

• забезпечення якості та конкурентоспроможності робочої сили;

• забезпечення достойного рівня життя населення [1, с. 35].

Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення», зайнятість – це діяльність громадян, пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб, і така, що, як правило, приносить їм доход у грошовій або іншій формах. Зайнятістю визначається діяльність, яка базується на праві вільного володіння своєю здатністю до праці і право власності на засоби виробництва для її здійснення [18].

Більшість дослідників не виділяє окремо види і форми зайнятості населення. Проте на думку В. Петюха, потрібно розрізняти і види, і форми зайнятості. Він вважає, що види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за ознакою використання праці [12, с. 120]. У межах кожного виду зайнятості організація праці людей може розрізнятися різноманітними організаційно-правовими формами і нормами регулювання тривалості та режимів робочого дня.

Зайнятість населення поділяється на окремі види за такими ознаками:

• видами діяльності зайнятість населення поділяється на: зайнятих на підприємствах усіх форм власності: робота за кордоном; виконання державних і громадських обов’язків; служба в армії; навчання в денних загальноосвітніх школах, середніх спеціальних навчальних закладах; ведення домашнього господарства; догляд за хворими, інвалідами та людьми похилого віку; інші види діяльності, встановлені законодавством України;

• видами власності: зайняті на підприємствах і в організаціях різних форм власності: державної, приватної або змішаної;

• галузевою ознакою: зайняті в матеріальному виробництві; невиробничій сфері; окремих галузях національної економіки (промисловість, сільське господарство, будівництво, торгівля, фінансова діяльність, операції з нерухомістю та ін.);

• професійно-кваліфікаційною ознакою: професія, спеціальність, кваліфікація;

• статево-віковою ознакою: чоловіки та жінки, молодь, населення працездатного віку, населення після працездатного віку (пенсіонери);

• соціальною належністю: робітники, службовці, управлінський персонал (менеджери), фермери, підприємці;

• територіальною ознакою: зайняті в цілому у країні, окремих регіонах, економічних регіонах, адміністративно-господарських одиницях, зайняті в міській та сільській місцевості [9, с.3].

Узагальнюючи підходи різних авторів до класифікації форм зайнятості населення, які мають широкий теоретичний спектр ознак, що призводять до труднощів її застосування у практичній діяльності, доцільно використовувати таку класифікацію форм зайнятості: за формою правового регулювання; за статусом зайнятості та за стабільністю трудової діяльності.

За формою правового регулювання зайнятість населення розрізняється: регламентована (легальна) зайнятість, нерегламентована (нелегальна) зайнятість, тобто діяльність громадян, яка не підтверджена жодним офіційним державним документом, а також не відповідає соціально-трудовим відносинам, що встановлені у країні. Тобто, така діяльність відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, без оплати податків (часто на межі кримінального злочину). Нерегламентована зайнятість може мати вигляд самозайнятості та зайнятості найманою працею. На нерегламентовану зайнятість найманою працею не поширюються вимоги Кодексу законів про працю, працівники, як правило, отримують заробітну плату меншу, ніж працівники на аналогічній роботі в умовах регламентованої зайнятості.

За формою правового регулювання зайнятість може бути добровільною і примусовою. Будь-який вид зайнятості людина обирає добровільно, за винятком зайнятості примусової за вироком суду або надзвичайного стану чи інших випадків, якщо такі обумовлені законом.

За статусом форми діяльності поділяються на первинну і вторинну. Первинна зайнятість громадян – це основне місце роботи (там, де знаходиться трудова книжка); вторинна зайнятість – це додаткова зайнятість, тобто додаткова зайнятість на іншому підприємстві, яка може бути регламентованою або нерегламентованою з метою отримання додаткових доходів.

За стабільністю зайнятості форми діяльності поділяються на повну, неповну, тимчасову, сезонну. Повна зайнятість окремої особи визначається ступенем індивідуального використання робочого часу (повна робоча сила).

Неповна зайнятість людини розглядається як використання нею неповної робочої зміни (неповного робочого тижня). Неповна зайнятість може бути добровільна і вимушена. Добровільна неповна зайнятість вважається тоді, коли за власним бажанням людина працює неповний робочий тиждень (зміну) (жінка, яка має неповнолітніх дітей, працівники, в яких погіршилося здоров'я, пенсіонери, забезпечені громадяни). Неповна вимушена зайнятість (приховане безробіття має організаційно-економічний характер), яка виникає через різні економічні і виробничі проблеми (зниження попиту на продукцію, цілодобові і внутрішньо змінні простої, робота підприємства у скороченому режимі тощо).

Тимчасова зайнятість – це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк .

Сезонна зайнятість – це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікацією роботи (збирання врожаю літом і пізньої осені, збір овочів, фруктів тощо). Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформлюється відповідним контрактом.

В умовах ринкової економіки зайнятість регулюється в основному державою вiдповiдно до прийнятої політики зайнятості. Основними напрямами сучасної політики бiльшостi розвинених країн є сприяння в працевлаштуванні незайнятого населення i подання допомоги в профпiдготовцi та перепідготовці, а також стимулювання створення гнучкого ринку праці.