Розділ 1 Теоретичні основи розселення населення та його зайнятості

1.1. Розселення населення: поняття, форми та чинники впливу

Одним із фундаментальних понять розміщення продуктивних сил є поняття «розселення». Аналіз літературних джерел свідчить про те, що проблемі розселення населення найбільшої уваги приділялося в 60-70-ті роки минулого століття, а також про те, що ще й досі не можна вважати тему повністю вичерпаною. Різниця трактування термінів і визначень пов’язана, головним чином, з фахом дослідників. Саме це є причиною акцентування тих чи інших аспектів, хоча у дійсності усі вони присутні у явищі, яке розглядається.

Термін «розселення населення» мав подвійне тлумачення. Це і процес розподілу та перерозподілу населення по території, і його результат – мережа поселень (населених пунктів). Складний соціально-економічний процес розселення населення стосується його розміщення по території і в населених пунктах, функціонально-територіальних взаємозв'язків поселень (систем розселення), міграцій населення (незворотних, сезонних, маятникових). Власне демографічним аспектом вивчення розселення традиційно вважається аналіз процесів розподілу і перерозподілу населення по території (за одиницями статистичного обліку, у тому числі й населеними пунктами) [8, с. 42].

В англійській містобудівній науці та практиці для запобігання неточності і невизначеності понять вживають такі терміни, як «settlement раttern» – поселенська мережа (мережа поселень) і «settlement process» процес розселення [5, с. 51].

В. Давидович термін «розселення» визначає як розміщення мережі населених пунктів різної величини, які виконують ті чи інші народногосподарські функції (міст, селищ, сіл) по відношенню до місць виробництва, ліній транспорту, природного середовища і по відношенню одне до одного, а також розміщення населення по їхній території. Можна розглядати розселення на території усього світу, окремих країн, районів, промислових вузлів та міст» [3, с.15].

Розглядаючи далі поняття «розселення», слід зважити на те, що як результат відповідного процесу, фахівці виділяють такі види розселення (своєрідна ієрархія об’єктів): 1 – окреме житло – індивідуальний житловий будинок (квартира); 2 – населений пункт; 3 – територіальні системи розселення [5, с. 51].

Така ієрархія розселення відповідає ієрархії структури соціальної і територіальної організації суспільства: – сім’я – громада (міська, селищна) – суспільство (регіон, держава).

На сучасне визначення поняття «форма розселення» немає єдиної точки зору, єдиних критеріїв.

Одна група вчених розглядає поняття «форми розселення» з позицій різновидів взаємного розташування – «рисунків розселення». При цьому усе різноманіття «форм розселення» визначається виходячи із трьох ознак:

1) число населених пунктів – розміщення населення в єдиному територіальному масиві, що обслуговує усі підприємства, або устрої ряду відокремлених поселень, що розміщені поблизу окремих підприємств та їхніх груп;

2) форми розташування житлових територій: компактна, лінійна або скупчення окремих поселень;

3) «тяжіння» поселень одне до одного – розподіл функцій адміністративно-господарських і культурно-побутових [5, с. 57].

Третя ознака цілком справедливо розглядається як доповнююча характеристика типових форм розселення, тому що вона стосується поняття не форми, а системи розселення, бо тут йдеться про зовнішні зв’язки між поселеннями [3, с. 24].

Відповідно до зазначених ознак, вчені виділяють дві форми розселення: централізована – єдине місто і групова форма. Серед регіональних форм розселення відрізняють також: компактні та лінійні. Форми розселення в межах великих міст, мегаполісів, великих агломерацій також можуть бути компактні або лінійні; компактні або розчленовані. Комбінації цих структур створюють безліч просторових форм планувальних структур міського і регіонального розселення: радіальні, лінійні, лінійно-вузлові та ін. Усе це безумовно стосується саме морфологічних аспектів поняття «форм розселення».

Друга група вчених серед форм розселення розрізняє «автономну» і «групову». Автономна форма розселення виникає внаслідок суттєвої територіальної віддаленості сусідніх поселень, або внаслідок слабкого розвитку транспортних комунікацій. Групова форма забезпечує тісні, стійкі зв’язки в сфері виробництва, праці, побуту і відпочинку, а масштаби і темпи подальшого розвитку окремих населених місць стають дедалі більш взаємопов’язаними. Як видно з наведеного визначення, в основу класифікації покладені просторові соціально-економічні зв’язки, які відносяться більше не до форм, а до систем розселення [21, с. 116].

Деякі вчені в якості форм розселення розглядаються дві основні форми – місто і село. В результаті історичного розвитку процесу розселення ці основні форми змінювались і виникали усе нові різновиди. Так з’явились міста різної величини і різного економічного профілю, різноманітні селища і сільські поселення. З огляду на вищенаведене, не можна погодитись з віднесенням до поняття «форми розселення» такі явища, як «село» і «місто», оскільки загальновизнаними критеріями визначення таких понять є: співвідношення чисельності працюючих (зайнятих у сільськогосподарських і несільськогосподарських галузях суспільної праці) до чисельності населення. А тому доцільніше виділяти міське і сільське розселення як типи поселень, що, в свою чергу, пов’язані з відповідними формами розселення [2, с. 102].

Характеристику міського і сільського розселення в розрізі форм його територіальної організації розглянуто на рис. 1.1.

Розселення населення

Міське розселення

Сільське розселення

Місто

Конурбація – кілька компактно розташованих міст

Міська агломерація – система поселень на певній території, об’єднаних між собою різними зв’язками

Мегаполіс – об’єднання міських агломерацій і злиття зон суцільної урбанізації

Групова форма (села) та інші види (Україна, Китай)

Розкидана (дисперсна) форма – хутірська, фермерська (США, Канада, Австралія)

Змішана форма

Рис. 1.1. Характеристика просторових форм розселення населення

Джерело: [22, с. 128].

Місто – місце концентрації промислового виробництва і населення з обслуговуючою його невиробничою сферою [15, с. 8].

Сільське розселення – форма територіальної організації життя населення на позаміській території у вигляді сукупності сіл, поселень інших типів, призначених для постійного або тимчасового проживання. Воно відрізняється від міського типу тим. що забезпечує виконання головним чином інших господарських функцій (сільськогосподарське виробництво, лісопромислове виробництво, рекреаційне обслуговування. природоохоронні функції).

Класифікація міст та сіл за людністю населення має широке призначення. Від величини міста чи села залежить багато його ознак – темпи росту, деякі елементи демографічної і функціональної структури і характер планування. Під час розробки типології міст та сіл кількість їх населення враховуються як невід'ємна ознака [13, с. 155].

Для кожного виду поселень чи форми розселення існують свої критерії визначення груп людності. Так, до категорії малих належать міста людністю менше 50 тис. осіб, селища міського типу – менше З тис. осіб, села – менше 500 осіб, хутори – менше 25 осіб, до великих – міста людністю понад 100 тис. осіб, селища міського типу – понад 10 тис. осіб, сільські поселення – понад 5 тис. осіб [4, с. 111].

Залежно від кількості населення в офіційних статистичних джерелах і містобудівній практиці виділяють такі групи міст: маті – до 50 тис. осіб, середні – від 50 до 100 тис. осіб, великі – від 100 до 500 тис. осіб, дуже великі – від 500 тис. до 1 мли осіб і міста-мільйонери. Більшість міст України – це малі та середні міста [24, с. 222].

До форм розселення відносяться також агломерації. Агломерації, як форма розселення, характеризуються наявністю територіально близько розташованих поселень, або таких, що зрослися між собою. Такі поселення утворюються внаслідок економічного, демографічного та територіального росту окремих населених місць, здебільшого в районах видобувної промисловості, курортно-рекреаційних районах, зонах впливу великих міст. Багатогалузевий та багатофункціональний характер агломерацій обумовлює необхідність розгляду їх і як форми розселення, і як форми розміщення суспільного виробництва. Об’єднання населення, системи господарюючих об’єктів, інфраструктурних одиниць, науково-технічного потенціалу дозволяє означити агломерацію безпосередньо як сучасну просторову форму концентрації трудового потенціалу [23, с. 110].

Викладене вище доводить, що поняття розселення населення необхідно розглядати не лише як розміщення населення на території та утворення різних форм і типів його просторового зосередження, а трактувати його як єдність таких взаємопов’язаних між собою аспектів: просторового, функціонального та управлінського. А тому загальна схема розселення включає систему структурних елементів та зв’язків, що відображають функціонування та взаємодію між ними (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Структура та взаємодія елементів розселення населення

Примітка. Джерело: [7, с. 19].

Основними чинниками розселення, в тому числі його інтенсивності та напрямів, є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні та демографічні. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них [20, с. 60].

Крім того, існує думка, що формування просторової асиметрії розселення населення обумовлено, по-перше, істотними відмінностями територій, на яких розміщається й розвивається виробництво, і, по-друге – специфікою функціонування самих виробництв, що відносяться до різних галузей [19]. Виходячи з цього, фактори просторової асиметрії розміщення трудових ресурсів, як однієї зі складових продуктивних сил, доцільно поділити на дві групи.

Першу групу створюють умови розміщення продуктивних сил на конкретній території. Виділяють 4 класи умов розміщення:

1) природно-ресурсні фактори: мінерально-сировинні, паливно-енергетичні, водні, лісові, територіально-біологічні, земельні, кліматичні й інші ресурси;

2) економічні фактори: економіко-географічне положення, енергетичні й будівельні бази, основні виробничі й невиробничі фонди, виробнича інфраструктура, в тому числі транспортна мережа, регіональні потреби, капітальні вкладення, регіональна економічна політика й т. д.;

3) соціальні фактори: регіональна демографічна політика, зайнятість населення в суспільному виробництві, забезпеченість населення об’єктами соціальної інфраструктури;

4) екологічні фактори: забруднення й охорона водойм, атмосфери, загальна екологічна ситуація в регіоні [25, с. 339].

Вплив цих факторів на розміщення трудових ресурсів згодом може змінюватися під впливом науково-технічного прогресу й умов соціально-економічного розвитку. Одним із найбільш важливих і постійно діючих факторів розміщення трудових ресурсів по території країни є природне середовище, що є необхідною умовою існування й розвитку суспільства. Природні ресурси впливають на процес розселення через господарську діяльність. Їхні запаси, доступність, можливість і доцільність освоєння є основою продуктивної й непродуктивної діяльності. Природні умови й ресурси мають значні територіальні відмінності, які визначають особливості розміщення населення в регіонах країни.

Друга група факторів просторової асиметрії розміщення трудових ресурсів охоплює безпосередньо фактори розміщення продуктивних сил, які обумовлені техніко-економічними особливостями, своєрідністю технічної організації підприємств і галузей виробництва. До факторів розміщення відносять електро-, тепло-, водо-, трудомісткість продукції, транспортабельність сировини й т. д.