3. Деякі секрети формулювання висновків

Загальні Висновки дипломної роботи виконують роль закінчення, зумовленого логікою проведення дослідження у формі синтезу накопиченої в основній частині наукової інформації. Цей синтез – послідовне, логічно струнке викладення отриманих підсумкових результатів та їхнє співвідношення із загальною метою і конкретними завданнями, поставленими і сформульованими у Вступі. У Висновках міститься так зване «вивідне» знання, яке є новим стосовно вихідного знання.. Саме воно виноситься на обговорення й оцінку наукової громадськості при публічному захисті дипломної роботи.

Це вивідне знання (себто Висновки) не можна підмінювати механічним складанням докупи висновків у кінці розділів, не можна заміняти цитуванням вузлових місць роботи з невеличким коментарем, адже це те нове, суттєве, що становить кінцеві результати дослідження, сформульовані у вигляді певної кількості пронумерованих (чи непронумерованих) абзаців. Їхня послідовність визначається логікою побудови дипломного дослідження. При цьому визначається не лише його наукова новизна і теоретична значущість, які випливають з кінцевих результатів, а й практична цінність.

Висновки передбачають також узагальнену підсумкову оцінку виконаної роботи. При їхньому написанні важливо звернути увагу на її головний сенс, отримані важливі сторонні наукові результати, нові наукові завдання, які постають у зв’язку з виконанням дипломної роботи. Висновки, складені за таким планом, доповнюють характеристику теоретичного рівня дипломного дослідження, а також демонструють рівень професійної зрілості та наукової кваліфікації випускника. Отже, Висновки – це не простий перелік отриманих результатів проведеного дослідження, а їхній остаточний синтез, тобто формулювання нового, запропонованого його автором у вивчення і розв’язання проблеми.

Як зазначалося вище (п. 1.4), складати Висновки дуже допомагають грамотно сформульовані завдання дослідження, тому продемонструємо цю залежність на конкретному прикладі. За зразок було узято наукову роботу [7], в якій досліджується творчість одного з польських письменників як найбільш показову у цьому відношенні. Справа в тому, що близько третини дипломників щорічно присвячують свої роботи розгляду особливостей та редагуванню творів різних діячів літератури (як української, так і зарубіжної) і в них найчастіше виникають труднощі при складанні Висновків.

Отже, у Вступі роботи [7] сформульовано такі завдання:

«– охарактеризувати особливості рецепції та типології прози Вацлава Гонсьоровського в контексті літературної ситуації у Польщі кінця XIX–початку XX ст.;

– дослідити роль і місце прози Вацлава Гонсьоровського в польській літературі;

– з’ясувати аксіологічні засади художнього осмислення письменником дійсності;<…>»

Висновки побудовано як відповіді, але без прямого зв’язку із запитаннями-завданнями (без слів «отже», «значить», «таким чином» тощо), у формі наукового оповідання. Абзаци у даному випадку не нумерувалися.

Результати виконання першого завдання (про особливості рецепції та типології прози) передано в такій науково-стилістичній манері.

Витоки історичної прози Вацлава Гонсьоровського укорінені в архетипі «polskości» («польського характеру») Г. Сенкевича, критичному реалізмі Болеслава Пруса, у «pokrzepieniu serc» («зміцненні сердець») С. Жеромського. У той же час вона включає в себе окремі модуси прози модерністів, зокрема К. Тетмайєра, В. Оркана. Оцінки письменником окремих подій минувшини формувалися під впливом не лише прозаїків, які знайшли своє покликання в історичному жанрі, а й вчених-істориків, зокрема представників так званої «краківської школи», хоча праці останніх неоднозначно сприймалися в літературному середовищі, що знайшло своє відображення в неоднакових акцентах при висвітленні різними авторами одних й тих самих подій в історичних романах. Класичні теми, повернуті В. Гонсьоровським до читача новими гранями і висвітлені ним під іншими кутами зору, набували іноді несподіваних обрисів. Уявлення про високе й низьке, трагічне і героїчне парадоксально зміщувалися, накладаючись одне на одне, і у такому зміщенні вгадувалися ознаки самобутньої художньої системи письменника.

(Про рецепцію (сприйняття) творчості письменника йдеться відразу у першому реченні. Без вступів, загальних слів, адресності до конкретного завдання. Далі розкриваються типологія прози письменника, літературний контекст, в якому він творив. Автори методичних вказівок радять звернути увагу як в наведеному уривку, так і в наступному на стиль викладу: стриманий, максимально точний, від третьої особи, в міру доповнюваний термінами латинського походження (вони позначені жирним курсивом), які надають тексту неповторної «дзвінкості», що загалом справляє позитивне враження на членів Державної екзаменаційної комісії. Нижче з’ясовуються аксіологічні засади письменницької дійсності, роль і місце його творчості в польській літературі.)

Аксіологічні засади художнього осмислення письменником дійсності визначалися рамками культурологічної парадигми, що домінувала у тогочасному польському суспільстві і характеризувалася появою таких літературних течій, як символізм, декадентство, неоромантизм, а також змістом філософських дискусій щодо покликання літератури (так званий «модерністський бунт»), поширенням поетики настрою, імпресії, ліризму, енергійними пошуками письменниками і поетами покоління «Молодої Польщі» нових засобів самовираження. Вацлав Гонсьоровський, дотримуючись у своїй прозі традицій і норм критичного реалізму, певною мірою дистанціювався від новітніх літературних тенденцій. Його проза має складну природу і включає не лише виклад фактографічного матеріалу, але і його суб’єктивне «аранжування», аналіз причинно-наслідкових зв’язків, прогностичні елементи. Історичний дискурс творів В. Гонсьоровського виявляється у спогадах, внутрішніх монологах персонажів, побутових деталях, даючи неповторну візію подій минувшини, зокрема змагань польського народу за незалежність. Обрана В. Гонсьоровським тематика породжена складною правдою життя. У письменника помітне прагнення простежити вплив конкретних подій на внутрішній світ людини, дати психологічне обгрунтування її вчинків. Привертає увагу щирість його поетичного тону, позбавленого штучної риторики, присутність авторського «співпереживання». Приваблює віталістична енергія, категоричність і контрастність оповіді, чітко виражене бажання впливати на емоційний стан та світогляд читача. Саме способи передавати плин думки, що розвивається у борінні протиріч, у складних співвідношеннях з почуттями, з вольовими спонуками, з дією, роблять В. Гонсьоровського письменником суто індивідуального психологічного стилю.

Філософські сентенції героїв про сенс буття, про їхнє ставлення до суспільної проблематики, якими сповнені твори В. Гонсьоровського, пов’язані з літературними асоціаціями автора і часто виконують функцію емоційних інтродукцій до наступних подій. Водночас вони є переконливою ілюстрацією і до історико-літературних поглядів самого письменника, підтверджуючи їхню глибину й тематико-хронологічну масштабність... [7, с. 162–163].

В наведеному уривку Висновків містяться відповіді на завдання, зазначені вище. Стилістика тексту відповідає дискурсу «можна зробити висновок...», «отже, випливає...», «значить...», але авторський колектив ще раз наголошує(!) – ніде адресних прив’язок до завдань немає, звичайний перерахунок наукових досягнень відсутній, гармонію в насиченні латинізмами дотримано. Даний приклад манери Висновків можна використовувати і в роботах на інші теми: з журналістики, реклами, менеджменту видавничої справи тощо. Слід лише творчо адаптувати його, звернувшись по допомогу до керівника.