3. Складнощі в аналізі типових помилок та оформленні відредагованого матеріалу

Як випливає з назви, в даній частині практикуму належить обгрунтувати зроблені правки, щоб у Державної екзаменаційної комісії склалося враження про рівень редакторської майстерності випускника. Тобто студент повинен переконати її членів, що авторський текст зазнав його втручання не тому, що цього просто вимагають процедура захисту і вимоги до практикуму, а через те, бо інакше не можна – буде брак редакторської роботи.

Цей композиційний елемент складається з двох частин: власне аналізу й правленого оригіналу (так званої «мазанини»), що інколи викликає труднощі при їхній структуризації відносно одна одної. Передусім у студентів часто виникають питання стосовно обсягів «мазанини» та пояснювальної записки (тобто власне аналізу) й нумерації першої, адже вона може вже мати (і переважно має) якусь пагінацію.

Відповідь тут буде такою: обсяг правленого оригіналу – 60–70 стор. формату А4 обов’язково українською мовою (російська мова не дозволяється). Навіть якщо випускник має трудові відносини з російськомовним видавництвом, де йому охоче нададуть робочі матеріали, він мусить знайти українськомовний рукопис. Пагінація рукопису повинна бути включеною в загальну нумерацію практикуму, тобто у правому верхньому куті синім олівцем проставляється поточний номер сторінки практикуму (але не рукопису!). Синій олівець (у видавництвах пагінація авторських рукописів завжди робиться синім кольором) вказує, що попередня нумерація не дійсна. В усьому практикумі пагінація проставляється за такими самими правилами, що й у першій частині дипломної роботи.

Редакторські правки в рукописі слід робити двояко: при одностовпчиковому наборі застосовують коректорські знаки, при дво-, три- та багатостовпчиковому – ажжами (інколи їх називають «віжки»). Багатостовпчиковий набір зустрічається, як правило, в рукописах, що беруться в редакціях періодичних видань. Такі оригінали для практикуму становлять певну (інколи велику) кількість статей, часто-густо не пов’язаних одна з одною, що становить додаткові труднощі для студента як при написанні редакторського висновку (багато тем), так і при подальшій верстці (про це йтиметься нижче). Цих проблем не буде, якщо узяти 70 сторінок повноцінного книжкового видання. Якщо ж комп’ютерну роздруківку книги дістати не вдається, то масив статей у правленому оригіналі слід згрупувати за їхніми темами (мистецтво, спорт, політика, дозвілля тощо), щоб Державна екзаменаційна комісія не зробила зауваження стосовно «мозаїчності» рукопису для дипломної роботи. До того ж таке групування полегшує і написання редвисновку (на кожну групу, тобто кілька редвисновків в одному).

Пояснювальну записку розташовують перед правленим оригіналом, не відділяючи її шмуцтитулом від нього. Записка складається з коротенького коментаря, які саме помилки зустрічалися в рукописі (граматичні, синтаксичні, пунктуаційні, лексичні тощо) та до яких редакторських прийомів найчастіше доводилося вдаватися; який в цілому був характер тексту. Обсяг такого коментаря-анотації – з-півсторінки. Після аналізу авторської роботи подається таблиця типових помилок на 4–6 сторінок. У таблиці повинно бути три стовпчики: «Було», «Причина виправлення», «Стало». У стовпчику «Було» слід зазначати у круглих дужках також номер сторінки правленого оригіналу, на якій знаходиться помилка, наприклад (с. 25). Зі сторінки на сторінку таблиця мусить переноситися за правилами, викладеними у попередньому розділі даних методичних вказівок, з однією лише різницею: номера вона не матиме й тому у колонтитулах над головками слід писати не Продовження (Закінчення) табл., а Продовження (Закінчення) таблиці. Перед початком таблиці слово «Таблиця» писати не треба. Можна написати тематичний заголовок, наприклад: «Типові помилки авторського оригіналу», але це не обов’язково. Таким чином, загальний обсяг пояснювальної записки до рукопису – 5–7 сторінок.