Лекція 11 на тему: «Державне управління безпекою життєдіяльності суспільства. » – 2 год.

Питання, які виносяться на лекцію:

1. Національна безпека та її вплив на інститути держави.

2. Державне управління і сфера особистого життя людини.

3. Управління енергетичними ресурсами та ризики підприємництва.

4. Продовольча безпека та державне управління.

1. Національна безпека суспільства та її державне управління.

Національна безпека – сукупність зв’язків і відносин, що характеризують стан особи, соціальної групи, суспільства та держави в цілому, коли гарантується їх стійке стабільне існування, здатність до саморозвитку і прогресу, ефективного протистояння внутрішнім та зовнішнім загрозам.

Відповідно до ст.17 Конституції України, забезпечення економічної безпеки є найважливішою функцією держави.

Складовою економічної безпеки є продовольча безпека, підтримання та гарантування якої покладається згідно з чинним законодавством на органи державної влади.

Вирішальну роль у формуванні та ефективної системи НБ відіграє: по-перше, адекватне матеріальному та духовному потенціалу народу усвідомлення національних цінностей, інтересів і цілей; по-друге, - їх закріплення у політичній та соціально-економічній організації суспільства.

НБ має інтегральний характер, що виявляється у діяльності всіх гілок влади на всіх рівнях. Головними об’єктами НБ є:

- громадянин та його права і свободи;

- суспільство- його духовні та матеріальні цінності;

- держава- її конституційний лад, сувереніте, територіальна ціліність і економічна незалежність;

Основні принципи забезпечення НБ:

• пріоритет прав людини;

• верховенства права;

• пріоритет договірних (мирних) засобів у розвязанні конфліктів;

• адекватність заходів захисту національних інтересівреальним іпотенційним загрозам;

• демократичний цивільний контроль за військовою сферою;

• дотримання балансу інтересів особи, суспільства і держави; їх взаємна відповідальність;

• чітке розмежування повноважень органів державної влади.

Завдання забезпечення НБ:

• оцінка, вимір і моніторинг загроз;

• оцінка макроекономічного середовища і вимір економічної безпеки;

• вимір екологічної безпеки;

• оцінка соціальної архітектоніки та вимір соціальної напруги.

На систему забезпечення НБ держави покладаються такі основні функції:

• створення і утримання основних засобів та сил забезпечення НБ: правових засад, розподіл функцій, формування організаційної структури, кадрове, фінансове, матеріальне, технічне, інформаційне забезпечення;

• управління діяльністю системи забезпечення НБ, що складається з вироблення стратегії та планування конкретних заходів;

• здійснення планової та оперативної діяльності забезпечення НБ;

• участь у міжнародних системи безпеки через входження в до існуючих та утворення нових систем безпеки; двосторонніх договорів тощо;

Загальна система суб'єктів гарантування національної безпеки охоплює: а) орган законодавчої влади — Верховна Рада і органи державного управління загальної компетенції — Кабінет Міністрів, місцеві державні адміністрації; б) органи державного управління спеціальної компетенції — Міністерство внутрішніх справ; Служба безпеки; Міністерство оборони; Державний комітет у справах охорони державного кордону; Міністерство юстиції; Національне бюро розслідувань; спеціалізовані управління і служби Міністерства закордонних справ; Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи тощо;

в) правоохоронні органи – органи прокуратури; суди загальної юрисдикції; Конституційний Суд; адвокатура;

г) громадські структури – адвокатура; Товариство сприяння обороні

України; пункти охорони громадського порядку.

Координаційним органом з питань національної безпеки є Рада національної безпеки і оборони України.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України.

У разі воєнного нападу або загрози збройної агресії проти України Президент приймає рішення про оголошення стану війни, загальну або часткову мобілізацію і своїм указом вводить воєнний стан на всій території України чи в окремих її місцевостях. Про введення воєнного стану та інші заходи з цих питань Президент зобов'язаний невідкладно повідомити Верховну Раду (внести на розгляд); Президент також приймає рішення і видає наказ Збройним Силам на ведення бойових дій (ст. 85, 106 Конституції; ст. 5 Закону України «Про оборону України»)

Рада національної безпеки і оборони України як координаційний орган з питань НБ і оборони при Президентові України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сферах безпеки і оборони (ст. 107 Конституції).

Кабінет Міністрів України як вищий орган у системі органів виконавчої влади, котрий відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, НБ України; громадського порядку і боротьби зі злочинністю.

Кабінет Міністрів здійснює також заходи щодо обороноздатності країни, гарантування НБ, оснащення Збройних Сил озброєнням, військовою технікою, керує мобілізаційною підготовкою й мобілізаційним розгортанням народного господарства та переведення його на режим роботи в умовах воєнного стану тощо (ст. 116 Конституції, ст. 7 Закону України «Про оборону України»). У межах визначеної законом компетенції Кабінет Міністрів забезпечує керівництво державними органами щодо національної безпеки; організує й контролює розробку та реалізацію заходів щодо гарантування національної безпеки міністерствами і відомствами, іншими підпорядкованими йому органами України, Автономної Республіки Крим і областей.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції та законів України з відповідних питань.

Суди загальної юрисдикції забезпечують захист конституційного устрою в Україні; здійснюють правосуддя у справах щодо злочинів, які посягають на безпеку особистості, суспільства та держави; забезпечують судовий захист громадян, громадських та інших організацій і об'єднань, чиї права були порушені у зв'язку з діяльністю у сфері гарантування національної безпеки.

Прокуратура України здійснює свої повноваження у сфері національної безпеки і оборони відповідно до Конституції України.

Національне бюро розслідувань України здійснює заходи щодо зміцнення НБ держави; забезпечує належний захист конституційних прав і свобод людини й громадянина; проводить відповідно до законодавства України до судове слідство та оперативно-розшукові заходи в особливо складних кримінальних справах про злочини, які становлять значну суспільну небезпеку; виконує інформаційно-аналітичну роботу з метою виявлення й усунення причин та умов, які сприяють корупції, вчиненню інших небезпечних злочинів; прогнозує динаміку злочинності в суспільстві тощо. Національний банк України розробляє й здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки України.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади у межах своїх повноважень, наявних засобів бюджетного й позабюджетного фінансування забезпечують реалізацію законів України, указів Президента України, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки; забезпечують створення, підтримання в готовності й застосування сил та засобів щодо НБ, а також управління їх діяльністю; розробляють внутрівідомчі інструкції (положення) щодо гарантування НБ і подають їх на розгляд Ради національної безпеки і оборони.

Обсяг і складність вирішуваних завдань у системі національної безпеки залежить від оцінки реальних загроз і ступеня їх небезпеки для життєво важливих інтересів України, зроблених на основі об'єктивного аналізу. За результатами цих оцінок завдання НБ слід розділити за часовими параметрами на оперативні, тобто такі, які потребують невідкладного вирішення, тактичні, що передбачають деякий, не дуже значний часовий інтервал для їх вирішення, і стратегічні, тобто такі, вирішення яких здійснюється у віддаленій перспективі.

Верховна Рада України: визначає пріоритети у захисті національних інтересів і об'єктів безпеки; розробляє систему правового регулювання відношень у сфері безпеки; встановлює порядок організації та діяльності органів гарантування безпеки; здійснює контроль за кадровою політикою державних органів та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки; заслуховує щорічну доповідь Президента України про гарантування національної безпеки України; визначає бюджетні асигнування на фінансування органів і програм гарантування національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки; ратифікує та денонсує міжнародні договори і угоди України з питань національної безпеки. До повноважень Верховної Ради України Конституція також належать питання війни та укладення миру; направлення підрозділів Збройних Сил до іншої держави; введення воєнного чи надзвичайного стану тощо (ст. 85, 92 Конституції).

Загальне керівництво державними органами щодо гарантування НБ здійснює Президент України, який виступає гарантом безпеки і оборони країни. Він очолює Раду національної безпеки і оборони України; спільно з Верховною Радою визначає стратегію гарантування національної безпеки; контролює й координує діяльність державних органів щодо національної безпеки; приймає оперативні рішення щодо гарантування національної безпеки в межах компетенції, визначеної законодавством; не менше як раз на рік подає Верховній Раді звіт про забезпечення національної безпеки України. Особливе місце посідає Служба безпеки (СБ) України. В інтересах національної безпеки держава покладає на органи СБ завдання захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб.

До завдань СБ України також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції і організованої злочинної діяльності в сфері управління і економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам особистості, суспільства і держави.

В комплексі заходів, які проводяться органами державного управління в сфері національної безпеки, важлива роль належить органам внутрішніх справ. Сьогодні їх діяльність носить досить складний характер. Вона містить у собі декілька груп суспільних відносин, зокрема, організацію боротьби зі злочинністю (в тому числі і з організованою); забезпечення громадського порядку і громадської безпеки; паспортної системи; режиму проживання й т. ін.

Для безпосередньо виконання цих завдань органам внутрішніх справ надається відповідна система прав і функціональних обов'язків. Діяльність органів внутрішніх справ містить у собі ряд організаційно-правових форм, що характеризуються специфічними ознаками й призначеннями, а саме: адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну функції. Всі функції нерозривно пов'язані між собою і утворюють єдиний комплекс діяльності органів внутрішніх справ щодо охорони громадського порядку, забезпечення громадської безпеки та боротьби зі злочинністю як головною загрозою цим та іншим об'єктам національної безпеки. При цьому зміст і діяльність органів ВС має визначатися рівнем та напрямком загроз життєво важливим інтересам України. У гарантування національної безпеки, і насамперед військової безпеки, важлива роль відводиться органам військового управління Збройних Сил України. Це основний державний інститут, покликаний гарантувати захист України від зовнішньої збройної агресії (ст. 17 Конституції). У даному випадку діяльність органів військового управління у цій сфері носить виконавчо-розпорядчий характер. Система військового управління Збройних Сил, яка складається із центральних органів, органів управління військових округів (флотів), органів управління військових об'єднань, частин тощо, об'єднується й керується Міністерством оборони України як центральним органом військового управління. Специфічним видом органів військового управління потрібно виділити штаб.

Характер управлінських функцій та обсяг компетенції щодо забезпечення оборони й військової безпеки України визначається місцем кожного органу військового управління у централізованій системі військового управління як галузі державного управління.

Як особливо важливий орган гарантування безпеки і виконання завдань оборони країни Міністерство оборони України також розробляє та подає на розгляд Президента України проекти державних програм будівництва Збройних Сил, розвитку озброєння та військової техніки, пропозиції щодо зміцнення обороноздатності держави тощо В умовах введення військового стану завдання й повноваження органів військового управління в сфері забезпечення оборони та безпеки країни, підтримки громадського порядку можуть бути розширені спеціальним правовим актом.

У комплексі заходів щодо гарантування НБ важлива роль відводиться Прикордонним військам, головним завданням яких є захист недоторканості державного кордону на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, а також охорона економічної зони України.

Виконавчо-розпорядча діяльність Державного комітету у справах охорони державного кордону України як центрального органу управління Прикордонних військ здійснюється безпосередньо виданням правових актів. При виконанні службових обов'язків Прикордонні війська керуються Конституцією України, Законом «Про державний кордон України» та Законом «Про Прикордонні війська України» та іншими законодавчими актами. Екологічна безпека – стан навколишнього середовища у межах світового господарства, у країні та в окремих регіонах і на підприємствах, що не загрожує життєдіяльності людини. Кризовий стан навколишнього середовища визначає екологічну небезпеку, яка визначається пороговими (критичними) значеннями відповідних показників. До таких показників слід віднести ступень забруднення середовища (води, повітря, продуктів харчування, земельних ресурсів) шкідливими для здорові речовинами. Екологічна безпека – це 1) сукупність дій, станів та процесів, які прямо або опосередковано не призводять до життєво небезпечних загроз, що завдаються природному середовищу, окремим людям та людству в цілому;

2) комплекс станів, явищ та дій, що забезпечують екологічний баланс на Землі та на різних її територіях на рівні, до якого фізично, соціально-економічно, технологічно та політично підготовлено людство. Екологічну безпеку можна розглядати на глобальному, регіональному, локальному рівнях, в тому числі в межах держави.

Останніми десятиліттями люди все більше почали усвідомлювати, що економічний розвиток не може зупинитись, але він має йти таким шляхом, аби не завдавати значної шкоди довкіллю. Головне завдання XXI ст. полягає саме в тому, щоб вирішити проблему екологічної безпеки життєдіяльності людей.

В 1992 році в Ріо-де-Жанейро (Бразилія) відбулася Конференція ООН з питань довкілля та розвитку, в якій взяли участь глави та інші вищі посадові особи із 179 держав. Це була найбільша зустріч світових лідерів. До них приєдналися сотні офіційних осіб із організацій ООН, представники органів місцевої влади, ділових, наукових, неурядових та інших кіл. Крім основної роботи Всесвітнього форуму-92, в його межах було організовано й проведено низку зустрічей, лекцій, семінарів і виставок для громадськості з питань довкілля та розвитку. Загалом у міжнародних зустрічах в Ріо взяли участь 18 000 представників із 166 країн, а також 400 000 відвідувачів. Перебіг цих зустрічей висвітлювали 8 000 журналістів, а результати їх роботи спостерігали, слухали й читали люди майже всього світу.

Процес в Ріо був започаткований ще в 1972 році, коли представники 113 країн зібралися на Стокгольмську конференцію з питань довкілля людини – першу всесвітню зустріч з питань довкілля. В 1983 році Організація Об’єднаних Націй створила Всесвітню комісію з питань довкілля і розвитку. А вже за чотири роки в її звіті “Наше спільне майбутнє” пролунало застереження про те, що людство має змінити багато чого в своїй діяльності та способі життя, позаяк на нього чекають неймовірно важкі випробування й значне погіршення довкілля.

Комісія заявила, що економіка має задовольняти потреби і законні бажання людей, проте її зростання повинне вписуватись у межі екологічних можливостей планети. У 1989 році ООН розпочала підготовку до Конференції з питань розвитку і довкілля. щоб сформулювати принципи досягнення сталого розвитку. Впродовж двох років експерти з усього світу напрацьовували складні угоди, готуючи зустріч у Ріо. Тисячі людей із неурядових організацій, із сфери бізнесу, освіти, представники жіночих груп, корінних народів і багато інших зробили свій внесок у підготовку цих документів.

У результаті зустрічі в Ріо було схвалено п’ять основоположних документів, а саме:

1. Ріо-де-Жанейрська Декларація щодо довкілля і розвитку, в якій 27 принципів визначають права і зобов’язання країн у справі забезпечення розвитку і добробуту людей;

2. Порядок денний на XXI сторіччя – програма того, як зробити розвиток збалансованим із соціальної, економічної та екологічної точок зору;

3. Заява про принципи щодо управління, захисту і сталого розвитку всіх видів лісів, які життєво необхідні для забезпечення економічного розвитку та збереження всіх форм життя;

4. Рамкова конвенція ООН про зміни клімату (ратифікована Верховною Радою України 29 жовтня 1996 року), метою якої є зменшення і стабілізація концентрації газів, зокрема вуглекисню, що можуть спричинити дисбаланс у світовій кліматичній системі;

5. Конвенція про біорозмаїття, головною метою якої є збереження біологічного розмаїття, стале (збалансоване) використання його компонентів та спільне отримання на справедливих засадах вигод, пов’язаних із використанням генетичних (біологічних) ресурсів, в тому числі через надання необхідного доступу до генетичних ресурсів і належну передачу відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології, а також завдяки належному фінансуванню (в принципі, це все і складає грунт сталого розвитку суспільства).

Державне управління природокористуванням здійснюється за такими правилами: 1) управління направлене на досягнення певної мети, сукупність наближення до якої необхідно фіксувати кожного моменту (це відбувається з допомогою одержання певної інформації на основі обернених зв’язків); 2) необхідно знати позитивні та від’ємні реакції сукупності, що управляється на вже проведені акції; 3) важливим є облік об’єктивних обмежень природно-ресурсного та еколого-економічного потенціалу; 4) доцільно направляти всі процеси на виникнення бажаних матеріально-енергетичних обернених зв’язків з посиленням досягнутого позитивного ефекту; 5) управління повинно бути ієрархічно організованим, що в свою чергу потребує щоб: а) дії нижчого рівня гармонічно комплектувались вищими в просторово-часовій ієрархії; б) вищі рівні (за значимістю в просторово-часовій розмірності) не перешкоджали функціонуванню нижчих; в) число рівнів управління зводилось до мінімуму; 6) управління повинно бути оптимальним; 7) управління доцільно організовувати на базі адекватної форми управління; 8) ефективність управління потребує відповідності меті даної дії з додаванням позитивних результатів; 9) управлінські рішення повинні бути своєчасними, без фізично та морально застарілих дій; 10) управління повинно бути прогнозованим з урахуванням еколого-соціального впливу та засновано на багатоваріантному аналізі можливих ситуацій; 11) система управління повинна бути адаптивною, тобто змінювати свою структуру та способи функціонування у відповідності з набутим досвідом.

Регламентація питань організації та здійснення державного контролю в галузі охорони довкілля була здійснена в затвердженому Указом Президента України від 10 лютого 1995 року Положенні про Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України. Основними завданнями Мінекобезпеки України серед інших названо державний контроль за додержанням вимог законодавства з питань охорони навколишнього природного середовища, ядерної та радіаційної безпеки.

В Україні, як і в країнах колишнього СРСР у великих промислових центрах: 60% викидів припадає на автомобільний транспорт. Внаслідок нижчої якості автомобілів у країнах СНД кожний з них викидає у повітря у 6 разів більше забруднюючих речовин, ніж у країнах Європи.

Особливо складна екологічна ситуація в Україні. Майже 10% її території охоплено глибокою екологічною кризою, близькою до катастрофи, і майже 70% загальної земельної площі наближається до такого же стану. Лише 1% території України займають екологічно чисті ареали. Такий стан навколишнього природного середовища спричинений надмірною концентрацією екологічно небезпечних виробництв. (Поняття "екологічна безпека промислового виробництва можна визначити як стійкість екосистем і безпечність проживання на певній території, що підлягає прямому і опосередкованому техногенному впливу. Екологічна безпека промислового виробництва охоплює два аспекти: безпеку території, тобто ступінь стійкості відповідних екосистем (територіальний аспект), та безпечність промислового виробництва, тобто рівень його шкідливого впливу (технологічний аспект).

Окремо існує технологічний аспект забезпечення екологічної безпеки. Він пов'язаний з розробкою, аналізом та інженерно-економічною оцінкою технічних норм забруднення у робочій зоні та виробничих циклах.) Так, загальна площа України становила лише 2% території колишнього Союзу, але на ній було зосереджено 25% усього промислового потенціалу. На частку нашої республіки припадало 25% забруднення природного середовища колишнього СРСР. Щороку з таких виробництв в атмосферу викидалося понад 100 млн. т шкідливих речовин, але при цьому не знешкоджувалася навіть частина їх.

Важливою причиною загострення глобальних екологічних проблем є також варварське ставлення людини до природи, що найбільше виявляється в хижацькому вирубуванні лісів, знищенні природних річок, створенні штучних водоймищ, забрудненні шкідливими речовинами прісної води. Щороку у світі знищується 15 млн. га лісів, на одне посаджене дерево припадає 10 вирубаних, кожну секунду вирубуються ліси площею у футбольне поле. У США і Канаді з 170 млн. га лісів збереглося не більше 10 млн. га. Тропічні ліси вирубуються зі швидкістю 5, 5 га за хвилину. На заході Африки площа лісів скорочується на 5% за рік. За одну хвилину на планеті знищується 20 га лісу. Інтенсивно вирубуються ліси в Росії, Україні та в деяких інших країнах колишнього СРСР.

З початку ХХ ст... споживання прісної води зросло більше як у 7 разів. У найближчі 30 років споживання води зросте в 1,5...2 рази. Водночас, за даними Всесвітньої організації охорони здоров'я, близько 80% всіх видів захворювань пов'язані із споживанням неякісної води. В Україні близько 800 сіл користуються привозною водою, 89% сіл не мають водогону, кількість річок зменшилася на 3 тис. Внаслідок непродуманих заходів з меліорації земель в Україні знищено 1 млн. га найродючіших у світі ґрунтів. Хижацьке ставлення людей до природи виявляється також у втраті величезних масивів землі. За останні 100 років людство втратило 200 млн. кв. км землі, а нині щорічно втрачає близько 6...7 млн. га найродючіших земель.

Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Місія:

Міністерство екології та природних ресурсів України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні і забезпеченні реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, екологічної та у межах своєї компетенції біологічної, генетичної та радіаційної безпеки, поводження з відходами, пестицидами і агрохімікатами, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів (надр, поверхневих та підземних вод, внутрішніх морських вод і територіального моря, атмосферного повітря, лісів, тваринного (у тому числі водних живих ресурсів, мисливських та немисливських видів тварин) і рослинного світу та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України (природні ресурси), відтворення та охорони земель, збереження, відтворення і невиснажливого використання біо- та ландшафтного різноманіття, формування, збереження і використання екологічної мережі, організації, охорони та використання природно-заповідного фонду, збереження озонового шару, регулювання негативного антропогенного впливу на зміну клімату та адаптації до його змін і виконання у межах компетенції вимог Рамкової конвенції ООН про зміну клімату та Кіотського протоколу до неї, розвитку водного господарства і меліорації земель, геологічного вивчення та раціонального використання надр, а також у сфері здійснення державного нагляду (контролю) за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання, відтворення та охорону природних ресурсів.