3. Властивості конституції

Сутність і зміст конституції проявляються в сукупності властивостей (юридичних, політичних, ідеологічних), що характеризують її якісну своєрідність як один з елементів політичної системи сучасного суспільства. Властивості ці присутні в будь-якій конституції, але в кожній з них ті або інші мають певну інтенсивність, тобто виражені в більшому або меншому ступені (наприклад, у соціалістичних конституціях переважали політичні й ідеологічні властивості на шкоду юридичним). Досвід світового конституційного процесу свідчить, що властивості конституції в окремі періоди й в окремих країнах істотно змінювалися, як мінялося співвідношення між ними.

Конституція − це насамперед юридичний документ, і тому її головними властивостями є юридичні. Вони розкривають правову природу конституцій і визначають її місце в правовій системі країни. Конституція, образно кажучи, це закон законів. Варто підкреслити, що поняття “конституція” й “основний закон” тотожні. У деяких країнах відповідний правовий акт офіційно іменується основним законом (Основний закон ФРН 1949 р., Основний закон Республіки Гвінея 1990 р., Основний закон Монголії 1992 р.). Всі радянські конституції одночасно називалися й Основним законом. У виді явної тавтології термін “основний закон” не використовується в назві Конституції РФ 1993 р.

Визначення конституції як основного закону дається конституціями ряду країн (Алжир, Бенін, Намібія, КНР). Конституція як основний закон відрізняється від інших законів по своєму змісту, порядку прийняття й змін, місцю, що займає в правовій системі. Вона закріплює лише головні, основні групи суспільних відносин, пов'язаних з організацією, здійсненням державної влади й правовим статусом особистості, містить найбільш важливі правові норми, що володіють більш високим рівнем узагальненості правового регулювання, ніж норми інших законів. Цьому не суперечить уже, що відзначався факт, що в деяких конституціях є норми, що регулюють відносини, які по своєму змісту не є конституційними.

Конституція як основний закон − головне джерело національного права, ядро всієї правової системи, юридична база поточного законодавства. Вона впливає різноманітними способами на розвиток правової системи, встановлює в першу чергу правотворчу компетенцію державних органів, процедуру здійснення ними нормотворчої діяльності. Насамперед у конституції визначені головні цілі й об'єкти правового регулювання. Це виражається в тому, що конституція передбачає сфери суспільних відносин, що підлягають правовому регулюванню, вказуючи при цьому ті конкретні закони, які повинні бути прийняті. Наприклад, у Конституції РФ вказані десятки федеральних і звичайних конституційних законів, які повинні регулювати ті або інші права і свободи, порядок формування окремих державних органів, їхню організацію (ст. 39 − умови й порядок користування землею визначаються на основі федерального закону; ст. 81 − порядок виборів Президента РФ визначається федеральним законом і т.д.).

Конституційна доктрина й судова практика в ряді країн розглядають такі норми як зобов'язуючи законодавця прийняти відповідні закони. Невиконання законодавцем цього обов'язку (порушення ним конституції шляхом бездіяльності) може бути оскаржене в орган конституційного правосуддя в порядку процедури конституційної скарги (Австрія, Угорщина, Німеччина, Швейцарія).

Крім того, конституція встановлює офіційно визнану класифікацію нормативних актів й їхню співпідпорядкованість.

У зв'язку з визначенням конституції як головного джерела права слід зазначити особливість конституцій ряду мусульманських країн, що полягає у визнанні мусульманського права або його принципів основним джерелом законодавства (Бахрейн, ОАЄ, Іран, Пакистан, Сирія, Єгипет). Однак “мова в цьому випадку йде не про визнання мусульмансько-правової доктрини як формального джерела, а про орієнтацію законодавця на закріплення її висновків у позитивному праві”.

Найважливіша юридична властивість конституції як основного закону − її верховенство, що означає пріоритетне положення у системі джерел права, що забезпечується особливим порядком прийняття й зміни конституції й додання їй вищої юридичної чинності. Всі правові акти повинні відповідати конституції й у випадку протиріччя їй є недійсними. У цій властивості конституції знаходить висвітлення одна з ознак правової держави − верховенство права й насамперед конституції.

У значній групі країн “зрілої демократії” у конституції прямо не говориться ні про її верховенство, ні про вищу юридичну чинність. Ця властивість як би саме собою мається на увазі, властивої їй по визначенню як інституту правової держави. Змовчували про цю властивість і конституції країн з тоталітарним або авторитарним режимами, але по зовсім іншій причині. Тут вищим законом була не конституція, а устав або програма єдиної правлячої партії, що іноді визнавалася і офіційно. Так, згідно ст. 6 конституції Алжиру 1976 р., Національна хартія (програмний документ правлячих партії Фронт національного звільнення) була “основним джерелом політики нації й законів”. Національна хартія − програмний документ уряду Нігерії, схвалений на референдумі й промульгированний як закон, оголошувалася “першим джерелом законів і регламентних актів, назначених регулювати діяльність всіх державних інститутів”. Не випадково тому в багатьох країнах, що роблять перехід до демократії й ставлять своєю цілю державотворення, конституція прямо визначена як вищий закон держави, що володіє вищою юридичною чинністю (Бенін, Болгарія, Вірменія, Молдова, Казахстан, Португалія, Сейшельські Острови, Намібія, Російська Федерація). Конституція РФ 1993 р., як говорить ст. 15, має вищу юридичну чинність. Закони й інші правові акти, прийняті в Російській Федерації, не повинні суперечити конституції. У федеративній державі федеральна конституція має верховенство над конституціями суб’єктів федерації.

Верховенство конституції проявляється по відношенню не тільки до майбутнього, але й до минулого законодавства, прийнятого до вступу її в силу. Кожна нова конституція містить статті, що регламентують питання про це законодавство. Звичайно це положення про те, що усе раніше чине законодавство зберігає свою дію частково і не суперечить конституції. Наприклад, у п. 2 розд. II Конституції РФ 1993 р. говориться, що закони й інші правові акти, що діяли на території Російської Федерації, застосовуються частково, якщо не суперечать Конституції. Іноді в конституції прямо перераховуються закони, які скасовуються нею (Іспанія, Югославія) або, навпаки, зберігають свою дію (Греція).

У теоретичному й практичному плані інтерес являє питання про те, хто визначає, які правові акти продовжують діяти. Звичайно це суди, у тому числі й конституційні. Але в деяких країнах це завдання покладається на парламент. Так, згідно ст. 3 розд. VII конституції Молдови постійні комісії парламенту й уряд протягом одного року розглядають законодавство на предмет відповідності конституції й представляють парламенту належні пропозиції. Конституція, як правило, має верховенство стосовно міжнародних договорів, які має держава, що прямо передбачається основними законами. Так, згідно ст. 54 конституції Франції дозвіл на ратифікацію або схвалення міжнародного зобов’язання, який містить положення, що суперечить конституції, може бути отримано тільки після перегляду останньої. Однак у зв’язку з інтеграційними процесами, що відбуваються нині в багатьох регіонах, намітився новий підхід до проблеми співвідношення національних конституцій, міжнародних договорів й актів наднаціональних організацій. Особливий інтерес щодо цього представляє досвід країн-членів Європейського союзу. Мова йде про рішення проблеми співвідношення їхніх конституцій і гуманітарного права. У теоретичному плані це питання залишається дискусійним, по-різному вирішується він. Проте усе більш виразною стає тенденція до визнання верховенства гуманітарного (або європейського) права над національними конституціями. “Сьогодні загальновизнано, − пишуть, наприклад, судді Конституційного суду Іспанії, − що гуманітарне право у випадку конфлікту між ним і внутрішнім правом, включаючи конституційні норми, має верховенство”. Отже, традиційно властиве конституції верховенство стосовно джерел не тільки внутрішнього, але й міжнародного права, серйозно послабляється. “Авторитет писаної конституції як вищого джерела права в національній державі, − відзначає хорватський юрист С. Батьківщин, аналізуючи практику Суду Європейського союзу, − ослаблений верховенством європейського права. Одним з наслідків цього є те, що національні конституції можуть поступатись й дати перевагу застосуванню норм європейського права”. Верховенство європейського права над національними конституціями визнано як Судом Європейського союзу, так і конституційними судами ряду країн (Німеччини, Італії, Іспанія). Втім, у сфері прав людини таке верховенство має Європейська конвенція 1950 р.: у випадку невідповідності національного закону положенням цієї конвенції (навіть якщо він відповідає положенням національної конституції) Європейський суд по правах людини, як свідчить практика, визнає його недійсним, і таке рішення обов’язково для держави, які підписали Конвенцію.

У цьому зв’язку виникає питання про положення, що входять у п. 4 ст. 15 Конституції РФ, згідно яким міжнародні договори є складовою частиною правової системи Російської Федерації й мають пріоритет над внутрішнім законодавством. Російські юристи, тлумачать ці положення,у тій спосіб , що “договори мають пріоритет тільки у відношенні за­конів і не можуть переважати над положеннями Конституції”.

Одною з юридичних властивостей конституції як основного закону є її стабільність − найважливіша умова режиму законності, стійкості всієї правової системи й організації державної влади, визначеності відносин між особистістю і державою. Стабільність конституції залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів (наприклад, від стану найбільш важливих суспільних відносин, що становлять передбачення конституційного регулювання, від відношення до неї суспільства й державної влади, від рівня політичної й правової культури й т.д.). Так, нестабільність основного закону, характерна для більшості країн, що стали вільними до початку 90-х рокі. Це вірно також і для конституційного розвитку ряду постсоціалістичних держав, особливо на початковому етапі їхнього переходу до цивільного суспільства (Угорщина, Польща, Казахстан, Росія).

Разом з тим є ряд правових факторів, закладених у самій конституції, від яких багато в чому залежить її стабільність. Мова йде не тільки про особливий, ускладнений порядок зміни конституції. Велике значення має правовий зміст основного закону. Безсумнівно, наприклад, що чим більше в ньому конкретних, деталізованих норм, яким місце у звичайному законодавстві, тим частіше виникає необхідність внесення виправлень в основний закон (яскравим прикладом щодо цього була Конституція СРСР 1936 р., у якій, як відзначалося, був перелік міністерств і відомств).

Розглянуті юридичні властивості конституції, відрізняючи її від інших видів закону, мають загальний характер. Поряд з ними є ряд юридичних властивостей більш приватного характеру, не менш важливих. Насамперед це різна значимість самих конституційних норм. Традиційно в доктрині конституційного права таке розходження зводилося до проблеми юридичної природи преамбули конституції. У науці й судовій практиці закордонних країн існує два діаметрально-протилежних підходів до цієї проблеми. В одних країнах преамбула не вважається органічною частиною конституції, основному тексту якої вона протиставляється, якщо не має юридичного значення. “Для законодавця преамбула конституції має тільки моральну силу”. Нормативний і правовий характер преамбули заперечується на тій підставі, що на відміну від регулюючих норм її положення не можуть застосовуватися судами або використовуватися в інших видах правозастосовної діяльності. “Преамбула сама по собі не є документом, обов’язковим для судів.” Однак в більшості країн починає переважати інший підхід − положення преамбули розглядаються як такі,що мають ту ж юридичну чинність, що й інші конституційні положення. Щодо цього характерна позиція, зайнята Конституційною радою Франції по питанню про природу преамбули конституції 1958 р., ще тривалий час залишалось дискусійним. У преамбулі говориться, що французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини й принципам національного суверенітету, як вони визначені Декларацією 1789 р., підтвердженою й доповненою преамбулою конституції 1946 р. Якщо врахувати, що в цих двох документах мова йде про цивільні, політичні й соціально-економічні права, то ясно, яке величезне практичне значення має визначення їхньої юридичної природи. Рішення Конституційної ради 1971 р. поклало кінець доктринальним суперечкам: воно інтегрувало положення преамбули конституції 1946р. в “конституційний блок” і зобов’язало законодавця V Республіки поважати їх як конституційні принципи. Щоб уникнути яких-небудь сумнівів у деяких конституціях включене положення про те, що преамбула є складовою частиною конституції (конституція Буркіна-Фасо, 1991 р., конституція Того 1992 р.). У російській конституційній доктрині ніколи не проводилося розходження між преамбулою й іншими частинами конституції, що розглядалася як єдиний по своїй юридичній природі документ. У відповідності зі ст. 15 Конституція РФ має вищу юридичну чинність, пряму дію й застосовується на всій території Російської Федерації.

Зміна змісту новітніх конституцій, включення в них значного числа програмних положень (норми-принципи, норми-мети) знайшло відбиток у встановленні ієрархією конституційних норм. Ця юридична властивість властива головним чином конституціям, прийнятим після другої світової війни як у країнах Заходу (Іспанія, Італія, Португалія, Франція й ін.), так й у країнах, що розвиваються (Алжир, Індія, Пакистан, Намібія й ін.). Властиво воно й конституціям деяких постсоціалістичних країн, у тому числі Конституції РФ 1993 р. Питання про ієрархію конституційних норм залишається дискусійним у закордонній конституційній доктрині, неоднаково вирішується він у судовій практиці окремих країн

Конституція − важливий політичний документ. Вона виражає політичний і соціальний компроміс між різними силами, що досягає в процесі політичної боротьби. У цьому змісті вона є підсумковим документом, що закріплює підсумки цієї боротьби й разом з тим відображає досягнутий щабель розвитку суспільних відносин, які служать предметом її регулювання. Конституція визначає учасників політичного процесу й рамки, у яких протікає цей процес. “Як й будь-яка сучасна конституція, основний закон установлює принципи й передбачає реальний режим політичного процесу. З одного боку, він містить основні політичні орієнтири, яких дотримується країна, з іншого − детально визначає компетенцію й повноваження різних інститутів системи”.

Ми вже відзначали, що багато сучасних дослідників на Заході проводять розходження між політичною й соціальною конституцією. Під політичною конституцією розуміється насамперед та частина її змісту, що ставиться до організації і формам здійснення державної влади. Це головна частина, ядро будь-якої конституції, що, до речі, знаходить висвітлення навіть в офіційній назві деяких основних законів (Політична конституція Мексики 1917 р., Політична конституція Нікарагуа 1987 р., Політична конституція Колумбії 1991 р.).

Крім зазначених рис, властивих будь-якій конституції як політичному документу, для багатьох сучасних конституцій характерна така властивість, як програмність. Вона знаходить висвітлення в нормах-принципах, нормах-цілях, нормах-меті, які встановлюють основні напрямки, перспективи і цілі розвитку суспільства й держави, визначають зміст діяльності державних органів, у тому числі й законодавчих, тобто є базою поточного законодавства.

Говорячи про сучасні конституції, багато дослідників відзначають, що з політичної точки зору вони являють собою “політичний маніфест, план дій, виражений у юриди­чних термінах”. Але програмність як політична властивість конституції повинна мати свої межі. При надмірному насиченні конституції програмними положеннями вона губить юридичні властивості, переходячи переважно в політичний документ, юридичне значення якого мізерне. Саме такими були конституції соціалістичних і багатьох країн, що розвиваються, особливо країн соціалістичної орієнтації. Нові конституції, прийняті на рубежі 80-90-х років в країнах, що перебувають у процесі переходу від тоталітаризму й авторитаризму до демократії (у тому числі в Російської Федерації), звільнені від надмірної програмності. Тут, як й в інших країнах, конституція-програма, конституція-політичний маніфест замінений конституцією, що є насамперед юридичним документом.

Будь-яка конституція є ідеологічним документом, тому що відбиває певну систему поглядів й ідей. “Ідеології, - відзначає норвезький юрист Т. Опсал, лежать в основі багатьох, якщо не взагалі всіх політичних систем і конституцій”. Ідеологічні установи пронизують весь зміст конституції, всієї її частини, чи йде мова про роль держави, ії відносинах із суспільством й індивідами, правах і свободах людини, організації державної влади. У цьому змісті будь-яка конституція світоглядний документ, що робить великий вплив на духовне життя суспільства, що сприяє поширенню й твердженню певних політичних і правових ідей, уявлень, цінностей. Але ця ідеологічна властивість, як свідчить світовий досвід, по-різному проявлялася в окремих конституціях і на різних етапах конституційного розвитку.

У вітчизняній і зарубіжній літературі відзначалося, наприклад, розходження щодо цього між західними конституціями “першої й другої хвилі”. Для конституцій, прийнятих після другої світової війни, характерне посилення ідеологізації, що знаходить прояв у ряді відкрито ідеологічних статей, котрі були відсутні, як правило, у конституціях “першої хвилі”. Така ідеологізація обумовлена зміною соціального змісту конституції.

Ці конституції, “описуючи не тільки керування, але й суспільство... прагнуть формулювати деякі принципи, мети й цінності, що ставляться до суспільства”. Але така ідеологізація виглядає досить помірної в порівнянні з тієї, котра була присутня конституціям соціалістичних країн, що розвиваються. Останні представляли (а деякі й понині представляють) ідеологічний документ пропагандистського характеру. Така надмірна ідеологізація проявляється насамперед у тім, що конституції прямо закріплюють у якості державної (офіційної) ідеології певну політичну доктрину. В однопартійних державах − це доктрина правлячої партії. Так, у соціалістичних країнах це було марксистсько-ленінське навчання. Наприклад, у ст. 6 Конституції СРСР 1977 р. проголошувалося, що КПРС як керівна й напрямна сила радянського суспільства збройна марксистсько-ленінським викладанням. Це навчання й відповідно ідеї Мао Цзедуна, Хошіміна й Чучхе є офіційною ідеологією згідно нині діючим конституціям КНР, В’єтнаму й КНДР (в останньої у 1992 р. зняте згадування про марксизм-ленінізм і залишена тільки ідеологія чучхе, тобто опори на власні сили). У країнах, що розвиваються, конституції закріплювали різні доктрини: науковий соціалізм у країнах соціалістичної орієнтації, мобутизм (конституція Заїра 1967 р.), філософія гуманізму й демократичної участі (конституція Замбії 1973 р.), панча сила (конституція Індонезії 1945 р.) і т.д. Крім того, ідеологізовані були багато конституційних положень, що ставляться до визначення природи держави (соціалістичне, народно-демократичне й т.п.), його цілей і завдань (побудова соціалістичного або комуністичного суспільства), економічної системи, принципам зовнішньої політики й ін.

Нові конституції постсоціалістичних і що розвиваються країн, прийняті на рубежі 80-90-х років, звільнені від такого ідеологічного навантаження. Насамперед вони закріплюють принцип ідеологічного плюралізму, забороняючи визнання якої-небудь ідеології в якості офіційної. “Жодна... ідеологія не може бути оголошена або затверджена як державна”, говориться в ст. 11 конституції Болгарії. Аналогічні положення містить ст. 13 Конституції РФ 1993 р.: “У Російській Федерації зізнається ідеологічне різноманіття... Ніяка ідеологія не може встановлюватися в якості державної або обов'язкової”.

Таким чином, тільки аналіз всіх властивостей конституції дозволяє виявити її своєрідність як найважливішого правового інституту, особливості окремих конституцій і конституційних моделей, тенденції конституційного розвитку на різних етапах. Якщо говорити про сучасний етап, що характеризується особливою інтенсивністю конституційної правотворчості, то основна тенденція складається в юридизації конституції. У значній групі країн конституція вперше стала дійсно основним законом, а не політичним маніфестом.