2.Етапи світового конституційного розвитку

Для того, щоб повніше розкрити сучасне поняття конституції, необхідно хоча б коротко розглянути розвиток світового конституційного процесу, обумовленого еволюцією суспільства і держави в новий і новітній час. У цьому розвитку можна виділити чотири основні етапи. Перший охоплює період з кінця XVIII ст. до закінчення першої світової війни; другий − період між двома світовими війнами; третій − період від закінчення другої світової війни до кінця 80-х років; четвертий − сучасний етап, що почався на рубежі 80-90-х років.

Перший етап конституційного розвитку − це період становлення й твердження буржуазного суспільства в передових країнах Європи й Америки. Саме тут з’являються перші конституції: США 1787 р., Франція 1791 р., які поряд з попередніми їм деклараціями (Декларація незалежності 1776 р. і Декларація прав людини й громадянина 1789 р.) вплинули на світовий конституційний розвиток. У цей період американська конституційна модель послужила зразком для конституцій Країн Латинської Америки (перша з них була прийнята у Венесуелі в 1811 р.), французька для конституцій європейських країн (деякі дослідники відзначають також значення конституції Бельгії 1831 р.). Але останні випробували на собі значний вплив і неписаної англійської конституції, що пояснювалося в першу чергу пануванням у цих країнах монархічної форми правління (у ще більшій мірі вона вплинула на конституції перших домініонів Великобританії: Канади 1867 р., Австралії 1900 р., Південно-Африканського Союзу 1909 р.).

Рамки конституційного процесу в розглянутий період були досить обмеженими − перехід до конституційної державності був здійснений переважно в країнах Європи й Америки. Тільки до кінця періоду з’являються перші конституції в країнах Азії (Японії 1889 р., Китаю 1912 р., Ірану 1906 р.). На африканському континенті, крім ПАС, тільки Ліберія мала конституцію, прийняту в 1847 р. (скопійовану з конституції США).

Конституції окремих країн, як і процес їх конституційного розвитку, природно, мали свої національно специфічні риси й особливості. Однак більшості з них були властиві деякі загальні, принципові риси, що характеризують конституційну модель, що панувала в той період.

В основі цієї моделі лежала ліберальна концепція конституції як законодавчого акту, покликаного максимально обмежити втручання держави в життя цивільного суспільства й окремого індивіда. Такий підхід визначав правовий зміст конституції, що зводився до норм, що регулюють організацію державної влади й правове положення особистості. Організація державної влади будувалася відповідно до конституційно визнаного принципу поділу влади, в його двох основних варіантах: твердому (американська система) і більш м’якому (континентальна система).

В інституті прав і свобод, які визнані і захищені конституцією, знайшла втілення ідея про природні права людини, що належать їй від народження. При цьому конкретний зміст й обсяг окремих прав і свобод були далеко неоднакові у різних країнах. Загальним, однак, було включення в конституцію лише політичних і цивільних прав, що об’єктивно обумовлювалося досягнутим рівнем соціально-економічного й політичного розвитку суспільства. Разом з тим, слід зазначити, що вже в цей період була розпочата спроба конституційно закріпити соціальну роль держави. Так, при розробці конституції Франції (1848 р.) пропонувалося кваліфікувати республіку як “соціальну”, але ця пропозиція була відхилена.

Другий етап конституційного розвитку характеризується тим, що охоплює відрізок часу, коли єдиний до того часу світовий процес виявився розділеним у результаті створення в Росії соціалістичної держави.

Конституційний розвиток країн світового співтовариства (за винятком Росії) на цьому етапі характеризувався наступними основними рисами. По-перше, високим ступенем активності конституційної правотворчості (особливо на початку періоду), що було обумовлено двома факторами: утворенням великого числа нових держав (наприклад, у Європі в результаті розпаду Російської і Австро-Угорської імперій, в Азії - розпочатої кризи колоніальної системи) і демократизацією політичних режимів як у старих конституційних державах (Німеччина, Іспанія, Мексика), та в деяких країнах, що не мали раніше конституцій (Таїланд, Ефіопія, Єгипет й ін.). Були прийняті десятки нових конституцій (правда, багато з них перестали діяти до кінця періоду), модернізовані деякі старі конституції.

По-друге, конституційну модель, яка панувала на першому етапі, не спіткали істотні зміни, у її основі залишилася все та ж ліберальна концепція. Однак розроблені нею конституційні принципи, що визначають демократичну організацію державної влади й правове положення особистості, здобувають у цей період нову якість. Вони усе більше одержують визнання як загальнолюдські цінності, що мають універсальний характер. Про це свідчить їхнє широке сприйняття конституціями країн, які розрізняються відповідно до рівня соціально-економічного розвитку, своїй культурі, національним традиціям.

По-третє, починають формуватися нові тенденції конституційного розвитку, виникнення яких обумовилось об'єктивними факторами, якісними змінами, що відбулися в соціально-економічних і політичних структурах суспільства (насамперед у країнах “зрілої” демократії). До них відносяться: включення в предмет конституційного регулювання нового комплексу суспільних відносин (насамперед економічних й соціальних); розширення конституційно встановлюваних меж втручання держави в життя суспільства й індивідів (визнання його економічної і соціальної ролі; додання конституційного статусу новим інститутам політичної системи (політичним партіям і профспілкам); поява нової категорії прав і свобод людини (соціально-економічних); конституційне визначення принципів миролюбної зовнішньої політики.

Найбільш чітко ці тенденції проявилися (хоча і не однаковою мірою) у Веймарскій конституції Німеччини (1919 р)., конституціях Чехословаччини (1920 р.), Югославії (1921 р.), Ірландії (1937 р.), Мексики (1917 р.), Іспанії (1931 р). Так, Веймарська конституція містила такі розділи, як “громадське життя”, “господарське життя”, “релігія й релігійні суспільства”, “освіта й школа”, положення яких досить ретельно регулювали економічні й соціальні відносини, різні сторони духовного життя суспільства. Конституція Югославії передбачала право й обов’язок держави втручатися в економічне життя суспільства: “Держава в інтересах усього суспільного в цілому й на основі законів має i право, й обов'язок втручатися в економічні відносини громадян у дусі справедливості й у випадках усунення соціальних конфліктів”. Широке втручання держави в економічні відносини передбачала й конституція Мексики (закріплення державної власності, принципу планування національного розвитку, обмеження вільної конкуренції й т.п.). Основний закон Ірландії в розділі “Міжнародні відносини” проголошував ідеалом миру недружнього співробітництва націй, принципу мирного рішення міжнародних суперечок, загальновизнаним принципам міжнародного права. У конституції Чехословаччини вперше була визнана роль політичних партій у формуванні й діяльності державних органів.

Однак ці конституції становили виняток із загального процесу конституційного розвитку в той період. Нові тенденції, що виявилися в них, в цілому не торкнулися конституційної моделі, що зламалася в XIX ст.

Остаточний розрив із цією моделлю характеризує конституційний розвиток у розглянутий період Росії, а потім і СРСР. На основі концепції, що виходить із постулатів марксистської теорії про закономірності розвитку суспільства й держави, їхньої природи, була створена принципово нова, “соціалістична” конституційна модель, що знайшла своє втілення в Конституції СРСР (1918 р.) і Конституціях СРСР (1924 р., 1936 р.). Принципи організації, що закріплюють за ними державну владу, політичну, соціальну й економічну організацію суспільства, правового положення особистості і її відносин і з суспільством, і державою, докорінно відрізнялися від конституційних принципів, вироблених на той час світовим конституційним розвитком. Принцип народного суверенітету був змінений принципом приналежності державної влади тільки працюючим, керованим робітничим класом; принципи політичного, економічного й ідеологічного плюралізму − принципом монізму як основи політичної, економічної організації суспільства і його духовного життя (однопартійність, всевладдя Рад, безроздільне панування соціалістичної власності й марксистсько-ленінської ідеології); принцип свободи й автономності особистості, що користується широкими правами й можливостями її підпорядкуванню суспільству й державі, наділенню її правами й свободами в “інтересах соціалістичного будівництва”. В скороченому виді ці ідеї одержали відбиття також у конституціях Угорщини (1919р.), Монголії (1940 р.).

У концептуальному плані названі конституції, хоча й у гіпертрофованому й перекрученому виді, відобразили деякі нові тенденції світового конституційного розвитку, а саме зростання економічної й соціальної ролі сучасної держави. Зокрема, вони вперше закріпили систему соціальних й економічних прав, що зробило чималий вплив на конституційне законодавство багатьох країн.

Третій етап конституційного розвитку характеризується розширенням масштабів конституційного процесу й істотними змінами його змісту. Вперше цей процес став дійсно світовим, поширившись практично на всі країни. У нього включилися більше 130 нових держав в Африці, Азії, Латинській Америці й Океанії, що виникли в результаті ліквідації колоніальної системи. Для народів колишніх колоній прийняті конституції стали символом не тільки знайденої державності, але й приналежності до світового співтовариства, в якості його рівноправних членів.

Конституційному процесу на цьому етапі властиве різноманіття основних конституційних моделей та їхніх різновидів. Основними були: західна конституційна модель, що склалася на попередніх етапах; “соціалістична”, представлена раніше лише радянськими конституціями, а тепер і конституціями інших соціалістичних держав (Албанія, Болгарія, Угорщина, В’єтнам, НДР, КНДР, Китай, Куба, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Монголія); нова конституційна модель, втілена в конституціях країн, що розвиваються. Кожна з названих моделей мала свої різновиди, свої тенденції розвитку.

Розвиток західної конституційної моделі відмічений в розглянутий період рядом нових моментів, які свідчать про певні якісні зміни. Треба, однак, підкреслити, що ці моменти далеко не рівною мірою характеризують всі стосовно цієї конституції зміни. У зв’язку із цим, розглянуті конституції можна розділити на дві групи: конституції “другої хвилі” (або “нового покоління”) і “старі” конституції.

До першої групи відносяться конституції, прийняті в розвинених країнах, де після другої світової війни був ліквідований тоталітарний режими (ФРН, Греція, Італія, Іспанія, Португалія, Японія). До неї можна віднести й конституції Франції 1946 й 1958 р. До другої групи − конституції інших розвинених країн незалежно від дат їхнього прийняття.

Конституції “другої хвилі” найбільш повно показали ті нові тенденції, які зародилися на попередньому етапі. Головна з них − включення в предмет конституційного регулювання нового блоку суспільних відносин, насамперед економічних і соціальних. У результаті, конституція здобуває нову якість, стає основним законом не тільки держави, але деякою мірою й суспільства. У зв'язку із цим змінилося й конституційне регулювання відносин між державою, суспільством й індивідами. Нові конституції значно розширювали межі втручання держави в економічні, соціальну й духовну сфери життя суспільства, покладаючи разом з тим на нього відповідні обов’язки перед суспільством у цілому і його членах.

Всі ці явища одержали теоретичне осмислення в західній науці конституційного права. Зокрема, змінюється саме поняття конституції, збагачується її зміст. Конституція стала розглядатися як основний закон, що регулює соціально-економічні відносини, що знайшло відбиття в новому понятті “соціальна конституція”. Так, на думку Ф.Ардана, соціальна конституція − це принципи економічної й соціальної організації, наявність яких у тексті основного закону стали “звичайним явищем новітнього часу”. К.Хессе, розглядаючи конституцію як “основний порядок життя суспільства”, підкреслює, що вона “не обмежується встановленням державного ладу”, а охоплює також “основи пристрою недержавного життя”.

Конституції “другої хвилі” розширюють і сферу регулювання політичних відносин, що знаходить висвітлення в конституційності таких найважливіших інститутів політичної системи, як політичні партії й суспільні об’єднання. На думку французького конституціоналіста П.Авріля, це, “мабуть, найцікавіше явище в розвитку нового конституційного права”.

У конституціях “другої хвилі” була відмічена й тенденція до демократизації суспільно-політичного життя, особливо в країнах, демократичний розвиток яких було перервано, але на попередньому етапі встановленням фашистських режимів. Вони не обмежилися відновленням демократичної державності, а пішли значно далі, насамперед у регулюванні прав і свобод людини, їхнього правового захисту, зміцненням конституційної законності. Щодо цього, як відзначається в західній літературі, вони з'явилися “реакцією на минулі диктатуру й терор”. Говорячи, наприклад, про Основний закон ФРН, К.Саузхеймер називає його “історичною відповіддю на поразку демократії в 1933 р. і нацистську диктатуру”. Саме цим розкривається, на його думку, те положення, що у ньому займає інститут прав людини, а також суворе застосування до всіх інститутів зобов'язуючого принципу панування права.

Однієї з характерних рис конституцій “другої хвилі” є регулювання ними в значному обсязі зовнішньополітичної діяльності держави. У минулому конституції, що відносилися до західної моделі, обмежувалися, як правило, визначенням компетенції державних органів у сфері міжнародних відносин (порядок оголошення війни й висновки миру, висновку, ратифікації й денонсації міжнародних договорів). Тепер важливе місце в них займають положення, що визначають принципи миролюбної зовнішньої політики держави, його участь у загальносвітовому й регіональному, інтеграційному процесах (останнє, зокрема, обумовило появу комплексу конституційних норм, що стосується обмеження національного суверенітету, компетенції вищих державних органів, регламентації співвідношення міжнародного й внутрішньодержавного права).

До другого різновиду західної конституційної моделі відносяться конституції, у яких відзначені тенденції або взагалі, не знайшли відбиття, або відбиті лише частково й не настільки повно, як у конституціях “другої хвилі”. Іншими словами, конституційна модель, яка панувала в значній групі розвинених країн, представлена “старими” конституціями, не перетерпіла тут якісних змін. Саме в цьому змісті розглянуті конституції (інші конституційні закони) є “старими”, хоча більшість із них дійсно були прийняті в минулому на початку нинішнього століття (але деякі в 70-80-х роках, наприклад, закон про форму правління (1974 р.) у Швеції, Конституційний акт (1982 р.) у Канаді, конституція ПАР (1983 р.). Разом з тим ці конституції також піддалися певній модернізації шляхом внесення змін і доповнень, які відображали нові явища в розвитку окремих країн і всього світового співтовариства. Ця модернізація торкнулася, головним чином, двох об’єктів конституційного регулювання- прав й свобод людини й зовнішньополітичну діяльність держави. Конституційне регулювання останньої по змісту й спрямованості багато в чому подібно до відповідних положень конституцій “другої хвилі”, особливо у тім, що стосується проблеми співвідношення внутрішньодержавного й міжнародного права, участі в інтеграційних процесах і принципів зовнішньої політики. У меншій мірі, така подібність характерна для регулювання інституту основних прав і свобод. Зміни, що вносилися, стосувалися, головним чином, політичних і цивільних прав (включення деяких нових, демократизація традиційних). На відміну від конституцій “другої хвилі” інститут основних прав не був доповнений соціально-економічними й культурними правами, а якщо деякі з них і включалися в конституції окремих країн (наприклад, Бельгії, Канади, Швейцарії, Фінляндії), то в значно меншому обсязі.

Говорячи про федеральну конституцію Австрії, С.Морсшер підкреслює, що вона містить лише “основні права ліберального і політичного характеру, а широкий спектр соціальних прав відноситься до області звичайного законодавства”.

Однак головна відмінність цих конституцій від конституцій “другої хвилі” полягала в тому, що вони як і раніше ігнорували питання економічної й соціальної організації громадянського суспільства. У них не отримала адекватного відбиття роль сучасної держави, тобто власне кажучи, залишилися незмінними встановлені відповідно до ліберальних концепцій XIX ст. межі втручання держави, в життя цивільного суспільства й окремих індивідів.

Такі особливості розвитку західної конституційної моделі на третьому етапі. Поза цим розвитком залишалася лише конституція США. Жодна з відзначених нових тенденцій не знайшла в ній відбиття. Прийняті п'ять конституційних виправлень не зачіпали змісту конституції: дві з них носили процедурний характер, а три передбачали розширення виборчих прав громадян (скасування виборчого податку й зниження вікового цензу).

Друга конституційна модель третього етапу була представлена соціалістичними конституціями. Їх основу становили радянські конституції й насамперед Конституція СРСР 1936 р., принципові риси яких відтворювалися основними законами соціалістичних держав, що виникли після другої світової війни. Разом з тим останні мали ряд особливостей, які в концептуальному плані розходилися у процесі будівництва соціалізму двох етапів: створення основ соціалізму і розвиненого або “зрілого” соціалізму.

Відповідно можна говорити про два різновиди “соціалістичної” конституційної моделі: одну представляла радянська конституція, іншу всі інші соціалістичні конституції. Втім, до кінця 70-х років, коли в більшості країн соціалістичної співдружності було оголошено про перехід до будівництва “розвиненого соціалістичного суспільства”, ці розходження, що не мали принципового характеру, взагалі стиралися. Важливо підкреслити інше - спільність тенденцій конституційного розвитку соціалістичних країн. Вони найбільш чітко виявилися в Конституції СРСР (1977 р.), у нових або модернізованих конституціях ряду інших соціалістичних держав (Болгарії (1971 р.), НДР (1968 р.), Угорщини (1949 р.) й ін.). До них відносяться: істотне розширення рамок конституційного регулювання; тотальна етапізація суспільства, підпорядкування державі всіх сфер його життєдіяльності; розгорнута інституалізація марксистсько-ленінської партії як єдиної керівної сили суспільства й держави (формальне збереження в ряді країн псевдобагатопартійністі не мало практичного значення); посилення ідеологізації основного закону. Разом з тим в умовах кризи, що наростала, соціалістичної системи в 80-і роки в конституційному розвитку ряду країн (СРСР, Угорщина, Польща, Югославія), планується тенденція до певної демократизації. Так, декларуються деякі нові політичні й цивільні права, уперше вводяться їхні юридичні гарантії (судовий захист, інститути парламентського уповноваженого по правах людини, судового конституційного контролю). Однак ці новели не зачіпали самої основи “соціалістичної” моделі, а часто й не мали практичного значення (наприклад, ст. 58 Конституції СРСР 1977 р., що передбачала судовий захист прав, не діяла більше 10 років).

Розглянуті конституційні моделі, як ми бачили, склалися на попередніх етапах розвитку світового конституційного процесу. Його найважливішою особливістю стало з'явлення нової моделі ( що мала два різновиди: “прорадянської” й “прозахідні” конституції), що втілилася в конституціях країн, що звільнилися. Ця модель мала своїми специфичес­кими рисами й тенденціями розвитку, які, що варто особливо підкреслити, істотно змінювалися протягом розглянутого етапу.

Специфіка самого процесу формування нової конституційної моделі полягала в тім, що він протікав під впливом двох світових моделей західної й “соціалістичної”. Вплив кожної з них на конституційний розвиток окремих країн і в різні періоди було далеко неоднаковим. З деякою часток умовності в конституційному розвитку країн, що звільнилися, у рамках розглянутого етапу можна виділити два періоди: кінець 40-х середина 60-х років і середина 60-х кінець 80-х.

У перший період на конституційний розвиток цих країн вирішальний вплив зробила західна модель, представлена головним чином конституціями колишніх метрополій (“вестмінстерська модель” у колишніх англійських колоніях, “раціоналізований парламентаризм” V Республіки − в колишніх француз­ьких і т.д.). “Перші конституції, − пише, наприклад, про конституції африканських країн французький конституціоналіст Ж.Конак, − були залежні від моделей метрополій. Зусилля, що вживали, для пристосування їхнього минулого були незначні. Засновники прагнули внести в нові держави дух інститутів, техніку керування, особливості парламентського життя, властиві колишній метрополії”. Рецепіровання західної моделі в її різних варіантах порозумівалося двома обставинами. По-перше, конституції багатьох вільних країн розроблялися при прямій участі представників колишніх метрополій. Так, по підрахунках У. Дейла, чиновники міністерства колоній розробили конституції для 33 країн Співдружності. По-друге, і для представників місцевої політичної еліти, що одержали утворення в колишній метрополії, її конституція була природним зразком, з яким вони були добре знайомі. "Рекомендуючи для Цейлону конституцію по англійському зразку, писали, наприклад, автори доповіді конституційної комісії з підготовки першої конституції 1947 р., − ми пропонуємо метод керування, що добре знаємо".

Перші конституції багатьох вільних країн з’явилися результатом компромісу між силами національно-визвольного руху й колоніалізмом, що відступив, що також не могло не відбитися на їхньому змісті. Колишні метрополії нерідко домагалися включення в них положень, спрямованих на збереження своїх економічних і політичних позицій у молодих державах. Це особливо характерно для конституцій держав, що виникли на місці англійських колоніальних володінь (наприклад, закріплення статусу домініону, збереження прав і привілеїв племінної й феодальної верхівки, що є соціальною опорою колоніального режиму, і т.д.).

Вплив “соціалістичної” конституційної моделі на конституції країн, що звільнилися, у цей період було досить обмеженим. Воно простежується лише в деяких з них і знаходило висвітлення головним чином у положеннях, що визначали роль держави в економічній, соціальній і духовній сферах (наприклад, що керують принципи політики держави в конституціях Індії 1950 р. і Бірми 1948 р.).

Конституції країн, що звільнилися, “першого покоління” виявилися недовговічними вже до середини 60-х років вони були скасовані або істотно змінені. Перегляд конституцій, які відтворювали моделі колишніх метрополій і несли на собі печатку компромісу загальна тенденція конституційного розвитку переважної більшості розглянутих країн в 60-70-ті роки. У рамках цієї тенденції можна виділити два основних напрямки конституційних реформ, що проводилися:

1-ліквідація інститутів, закріплення яких першими конституціями з'явилося результатом компромісу в момент досягнення національної незалежності. По своєму змісту ці реформи носили прогресивний характер, тому що сприяли зміцненню політичної незалежності, національного суверенітету (наприклад, ліквідація статусу домініону, проголошення республіки) і внутрішньодержавної єдності (ліквідація нерідко нав’язаних форм державного устрою, традиційних інститутів, що сприяли посиленню регіоналізму й сепаратизму);

2-відмова від рецепірованих конституційних моделей колишніх метрополій або у всякому разі їхня кардинальна зміна, що зумовлювалася рядом причин. Головна з них, на думку дослідників того періоду як у самих країнах, що розвиваються, так і західних, полягала в невідповідності цих моделей реаліям суспільства, у які вони були перенесені, у відсутності економічних, соціальних, культурних передумов для їхнього успішного функціонування. A у радянській літературі така відмова розглядалася за загальним правилом як свідчення неприйняття народами країн, що розвиваються, буржуазного конституціоналізму, буржуазної демократії.

Безперечно, що в країнах із зовсім відмінним соціально-культурним середовищем, де було відсутнє громадянське суспільство, засвоєння й укорінення конституційних ідей, норм й інститутів, котрі були продуктом іншої цивілізації, було надзвичайно утруднене. Немаловажну роль у кризі західного конституціоналізму зіграв й ідеологічний фактор. Широке поширення одержують концепції “модернізації суспільства”, у яких пріоритет віддавався питанням соціально-економічного розвитку, а проблема демократії відсувалася на задній план якщо немала визначального значення. Більше того, найважливіші інститути демократії, що закріплювалися конституціями “першого покоління”, розглядалися як перешкода на шляху “модернізації” (насамперед багатопартійність, політичні права й волі, представницьке правління, засноване на принципі поділу влади). Особливо більшу роль ідеологічний фактор зіграв у країнах, правляча еліта яких у цей період оголосила про прихильність “соціалістичному вибору” (Алжир, Бенін, Конго, Мадагаскар, Південний Ємен й ін.).

Криза західного конституціоналізму в країнах що розвиваються супроводжувалася посиленням впливу на їхній конституційний розвиток “соціалістичної” конституційної моделі. Як відзначає С.Файнер, “радянсько-китайська конституційна модель стала однієї з більших світових експортних моделей”. Порозумівалося це головним чином тим, що тоталітарна організація, що закріплювалася соціалістичними конституціями, суспільства й держави відповідала прагненням правлячої еліти країн, що розвиваються, до встановлення диктаторських режимів.

Конституції “другого покоління” покликані були легітимізувати диктаторські режими, які в більшості випадків встановлювались у результаті державних і військових переворотів, що стали закономірністю політичного розвитку країн, що звільнилися, у цей період. У плані змісту ці конституції характеризувалися наступними основними рисами. Вони обмежували принцип політичного й ідеологічного плюралізму (аж до закріплення однопартійної системи й державної ідеології); обмежували права й свободи людини (особливо політичні і цивільні): закріплювали вирішальну роль держави в економічному, соціальному й духовному житті суспільства; передбачали антидемократичну організацію державної влади (аж до освячення режиму особистої влади глави держави).

По своїх властивостях конституції “другого покоління” були не стільки основним законом, що володіє вищою юридичною силою (у деяких країнах остання навіть офіційно не визнавалася за ними), скільки політичним й ідеологічним документом. У західній літературі ці конституції визначаються як маніфести, “встановлюючі цілі, які повинні бути досягнуті націями, що формують програму дій по створенню суспільства відповідно до зробленого вибору”.

Звичайно, відзначені риси були властиві не рівною мірою конституціям окремих країн. Найбільш повне вираження вони одержали в конституціях так званих країн соціалістичної орієнтації (наприклад, конституції Алжиру 1976, Беніну 1977 р., Конго 1979 р., Мозамбіку 1975 р., Ефіопії 1987 р.). Ці конституції, що створювалися при участі радників із соціалістичних країн, сприйняли основні ідеї, принципи й інститути “соціалістичного” конституціоналізму. Досить, наприклад, указати на такі принципи як: керівна роль єдиної політичної партії; панування суспільної власності; примат соціально-економічних прав (при обмеженні політичних й цивільних); єдність державної влади й демократичний централізм. Як і соціалістичні конституції, основні закони розглянутих країн були надзвичайно ідеологізовані. Така ідеологізація проявлялася не тільки в закріпленні ідеології правлячої партії в якості державної, але й у визначенні природи інститутів політичної й економічної систем (соціалістична або народно-демократична держава, соціалістична, загальнонародна власність), у характеристиці принципів зовнішньої політики (боротьба проти імперіалізму й неоколоніалізму й т.п.).

Говорячи про вплив на конституційний розвиток країн,що звільнилися, двох основних світових конституційних моделей , треба разом з тим відзначити появу в цей період і нового фактора - взаємовпливу конституцій самих молодих держав. Прикладами можуть служити конституція Індії 1950 р., що вплинула на основні закони багатьох молодих держав (наприклад, включення в них розділів про керівні принципи політики держави, зміст яких досить схожий з відповідним розділом індійської конституції), конституція Танзанії 1965 р., положення якої про кодекс лідера відтворювалися основними законами ряду країн (Замбії, Папуа-Нової Гвінеї, Сейшел, Соломонових Островів).

При всій специфічності кожної з розглянутих конституційних моделей, суперечливості їхнього розвитку можна все-таки виділити ряд загальних тенденцій, які на даному етапі світового конституційного процесу усе більше затверджуються як пануючі. По-перше розширення предмета конституційного регулювання, у результаті якого змінюється сама природа конституції вона стає основним законом не тільки держави, але певною мірою й суспільства. По-друге, розширення конституційно обумовлених меж втручання держав у життя суспільства й покладання на нього ряду обов’язків стосовно громадян. По-третє, універсалізація деяких найважливіших конституційних принципів й інститутів, зокрема, прав і свобод людини, які в цей період здобувають характер міжнародних стандартів, певними міжнародними документами, що акумулювали накопичений за два століття світовий конституційний досвід у цій області.

Звичайно, загальні тенденції по-різному були відбиті в одних або інших конституційних моделях. Наприклад, розширення предмета конституційного регулювання й меж державного втручання, здійснене конституціями соціалістичних і багатьох країн, що розвиваються, приводило до етатізації суспільства й повного підпорядкування індивіда державі. У західних конституціях “першого покоління” ці тенденції або взагалі не одержали відбиття або відбиті лише частково.

Неоднаковим було й реальне значення загальних тенденцій у конституційному розвитку окремих країн, що обумовлювалося різним співвідношенням юридичної й фактичної конституцій. Так, хоча юридичні конституції соціалістичних і багатьох країн, що розвиваються включали в тому або іншому обсязі права й свободи людини, визнані міжнародними документами (у конституціях країн, що розвиваються, були навіть причини посилання на ці документи), вони залишалися мертвими.

Все сказане, однак, не применшує значення відзначених загальних тенденцій, які багато в чому визначили розвиток світового конституційного процесу на наступному, сучасному етапі.

Четвертий етап конституційного розвитку почався на рубежі 80-90-х років з катастрофою тоталітарних й авторитарних режимів у більшості соціалістичних і країн, що розвиваються і вступом їх на шлях демократичних перетворень суспільства й держави. Одним з головних напрямків цих перетворень стало здійснення широкомасштабних конституційних реформ, відновлення практично всього конституційного законодавства. Тільки за період 1989-1995 р. у цих країнах (а також у державах, що утворилися у зв’язку з розпадом радянської, югославської й чехословацької федерацій) було прийнято близько 100 нових конституцій. Досить, наприклад, указати, що з 53 африканських держав нові конституції прийняли 36 держав. Суть цього процесу відновлення - відмова від тоталітарних й авторитарних конституційних моделей і прийняття демократичних основних законів, у яких втілюється як власний досвід, так і принципи й інститути, що ставляться до загальнолюдських цінностей, виробленим світовою цивілізацією до результату XX в. Докладно ці принципи й інститути розглядаються нижче. Тут же відзначимо лише головну, на наш погляд, тенденцію світового конституційного процесу на сучасному етапі. Вона складається в універсалізації комплексу демократичних принципів й інститутів, що утворює основу сучасної конституції (наприклад, принципи правової й соціально­ї держави, поділу влади, інститут прав і свобод людини, що відповідає міжнародним стандартам). Однак з цього зовсім не слідує, що відтепер можна говорити про формування якоїсь єдиної конституційної моделі.

Дійсно, фактично припинила своє існування “соціалістична” модель (вона зберігається лише в декількох країнах − Китай, Куба, Північна Корея, В’єтнам). Конституційна модель країн, що розвиваються, втратила багато зі своїх принципових рис й особливостей. Основу нових конституцій цих країн, як і постсоціалістичних, становить вже згадуваний комплекс демократичних принципів й інститутів. Однак зберігаються й, мабуть, будуть зберігатися розходження між конституціями окремих країн (їхніх груп), обумовлені історичними особливостями розвитку суспільства й держави, наприклад, між конституціями “зрілої демократії” і конституціями країн, що роблять перехід від тоталітаризму до демократії, де процес формування цивільного суспільства перебуває на початковій стадії. Втім, і конституції,які раніше відносили до західної моделі (нині це поняття, як нам представляється, втратило свій зміст), також не утворюють єдиної групи (по одній класифікації - конституції “першого” й “другого” поколінь, по іншій − англосаксонські й континентальні).