4. Види гарантій прав і свобод

Права й свободи забезпечуються конституційними й судовими гарантіями.

Конституційні гарантії забезпечені авторитетом самого основного закону. Подібного роду гарантії закріплені, наприклад, у п. 3 ст. 40 конституції Ірландії:

1. Держава гарантує у своїх законах дотримання і - у межах загальноприйнятого - захист і підтримку особистих прав громадян.

2. Держава щосили охороняє за допомогою законів життя, особистість, добре ім'я й майнові права кожного громадянина від несправедливих нападів, а у випадку здійснення несправедливості здійснює його належний захист.

Неважко помітити, що в цій статті практично не міститься нічого, крім загальних побажань, які самі по собі великого юридичного значення не мають. Конституційна гарантія може стати реальної лише в тому випадку, якщо положення, що містяться в ній, будуть конкретизовані й деталізовані у відповідному законі, що встановлює механізм застосування даної гарантії.

Судові гарантії прав і свобод, що спочатку виникли в англосаксонських країнах, у цей час одержали досить широке поширення. У принципі зміст судових гарантій зводиться до двох основних положень. По-перше, громадянинові надається право прибігати до судового захисту щораз, коли його права й свободи піддаються зазіханню як з боку державних органів, так і окремих осіб. По-друге, громадянин наділяється правом звернення до суду з вимогою примусового забезпечення встановлених законом прав і свобод, тобто в цьому випадку мова йде про здійснення суб'єктивного права.

Для здійснення подібних повноважень суду надається право видання актів, що примушують до здійснення відповідних норм права або забезпечення їхнього захисту від зазіхання. Так, якщо будь-якій особі відмовлено міністерством закордонних справ або іншим компетентним органом у видачі закордонного паспорта, ця особа може звернутися до суду з вимогою видати наказ, що зобов'язує зазначений орган видати йому закордонний паспорт. У цьому ж порядку можна заперечити заборону на проведення мітингу, арешт газети, незаконне звільнення з роботи й т.д.

Судові гарантії, якщо вони належним чином застосовуються, є діючим засобом захисту й забезпечення прав і свобод.

Так, Верховний суд США виступив охоронцем академічної свободи, коли викладачам намагалися в 50-ті роки двадцятого сторіччя пропонувати певні стандарти, особливо в сфері суспільних наук. У рішенні в справі “Свизи проти Нью-Хемпшира” Голова Суду Уоррен написав: “Значення свободи американських університетів зовсім очевидно. В умовах демократії не можна недооцінювати істотну роль, що грають ті, хто направляє і виховує нашу молодь. Одягання в гамівні сорочки провідних учених наших коледжів і університетів піддало б небезпеці майбутнє країни. Жодна галузь знань не досліджена настільки, щоб не можна було зробити нових відкриттів. Це особливо справедливо відносно суспільних наук, де лише дуже мало принципів (якщо не сказати, що їх взагалі немає) прийнято як абсолютні істини. Справа освіти не може процвітати в атмосфері підозри й недовіри. Учителі й учні повинні завжди користуватися свободою досліджувати, вивчати, оцінювати, здобувати новий досвід і розуміння явищ. Інакше наша цивілізація зачахне й помре”.

Рядом закордонних країн внесений великий позитивний внесок у розвиток політичної демократії й досягнення правової й соціальної захищеності людини. Судові гарантії й послідовне дотримання принципу презумпції невинуватості слід зазначити тут у першу чергу.

У рамках існуючих в багатьох країнах конституційного принципу поділу влади забезпечується незалежність судової влади. Це, у свою чергу, стає фундаментом юридичних гарантій прав людини. Суди навіть за формальними ознаками не пропускають справи, якщо є тільки процедурні порушення. Так, у США з ініціативи судової влади уведене так зване “правило Міранди”, відповідно до якого поліцейський у момент затримки (а не пізніше!) зобов'язаний повідомити затриманій особі перелік його прав. Цей перелік заслуговує цитування:

1. Ви маєте право не давати показання.

2. Усе, що Ви скажете, може бути й буде використане проти Вас у суді.

3. Ви маєте право консультуватися з адвокатом, і він може бути присутнім на Ваших допитах.

4. Якщо у Вас немає коштів на оплату праці адвоката, він, якщо Ви побажаєте, буде призначений до початку допитів.

5. Ви можете скористатися цими правами в будь-який час і не відповідати ні на які питання й не робити ніяких заяв.

У випадку, якщо поліцейський не повідомить хоча б одне із цих прав, це буде вважатися грубим процесуальним порушенням, що саме по собі може привести до виправдання в суді. Потрібно підкреслити реальність цих прав у частині, наприклад, надання безкоштовної адвокатської допомоги.

Процедурна деталізація забезпечення прав людини є характерною рисою найбільш розвинених правових систем, а також по суті показником реальності надаваних прав. Відзначимо прагнення до цього в ст. 17 Конституції Іспанії, де сказано: “Кожний затриманий повинен бути негайно й у зрозумілій йому формі проінформований про його права й підстави його затримки”.

Багато хто, особливо недавно прийняті, конституції містять прямо виражена заборона катувань і інших принижуючих гідність видів поводження. Тому, хто, можливо, вважає катуванням яке-небудь колесування або прикладання гарячих прасок до тіла, буде цікаво довідатися міжнародне визнане визначення, дане в “Конвенції проти катувань і інше жорстоке, нелюдських або принижуюче гідність видів поводженя й покарання”, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1984 р. Ось це визначення: “Катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне заподіюється сильний біль або страждання, фізичне або моральне, щоб одержати від нього або від третьої особи відомості або зізнання...” Як видно, не тільки просте “профілактичне” побиття, на яке, на жаль, так “гаразди” працівники правоохоронних органів в багатьох країнах, але навіть важкий психологічний тиск, що передбачається нерідко в допомозі для слідчих за методикою допиту, також визнається катуванням. У цьому випадку ми зустрічаємося із прикладом, коли міжнародно-правовий документ ООН стає важливим фактором розвитку конституціоналізму, тому що він дозволяє ввести серйозні нормативні обмеження вже звичної свавільності відносно особистості або при перегляді й доповненні конституцій, або, що важливіше, при здійсненні застосування конституційних прав особистості в конкретних країнах. Ця конвенція передбачає створення Міжнародного Комітету проти катувань, що може офіційно розглядати повідомлення осіб, які затверджують, що вони є жертвою катувань. Однак компетенція цього Комітету обмежена тими державами, які офіційно визнали його юрисдикцію. (Цікаво, що Радянський Союз підписав Конвенцію із застереженням, що СРСР не визнає компетенцію Комітету проти катувань.) Ті ж держав, які визнали компетенцію Комітету проти катувань, додатково до своїх механізмів контролю за дотриманням конституційних прав і свобод одержали ще одну гарантію по забезпеченні своїх громадян від свавілля завзятих посадових осіб, що використовують боротьбу зі злочинністю для прикриття фізичного й морального приниження затриманих осіб, які, по-перше, можуть виявитися невинними, а, по-друге, у кожному разі мають конституційне право на людське поводження.