Тема і. Сучасні моделі конституції План

1.Форма і сутність конституції.

2.Етапи світового конституційного розвитку.

3.Властивості конституції.

Тема 2. Методологія порівняльного права

ПЛАН.

1. Поняття і значення порівняння.

2.Порівняльно-правовий метод-частнонауковий метод юридичної науки.

3.Теорія порівняльно-правового методу.

4.Порівняльне правознавство.Основні види досліджень.

А.Діахронне і синхронне порівняння.

б.Внутрішнє і зовнішнє порівняння.

В.Мікро- і макропорівняння.

Г.Різні рівні порівняння залежно від об*єктів дослідження.

Д.Нормативне порівняння.

Є.Функціональне порівняння.

Тема 3. Конституційно-правовий статус особистості

План

1. Підходи до проблеми правового статусу особистості.

2.Конституційно-правовий інститут основних прав і свободи.

3. Класифікація прав і свобод.

4. Види гарантій прав і свобод.

ТЕМА 1

1. Форма і сутність конституції

Термін “конституція” (від латинського constitutio − установлення) має багатовікову історію, але ідея конституції як основного закону держави, що встановлює основи його організації й правового положення особистості, зародилася лише в новий час, в епоху боротьби буржуазії й народних мас проти феодалізму. Ідеологи цієї боротьби розглядали конституцію як основний закон у системі чинного законодавства, покликаний насамперед обмежити межі державної влади й забезпечити захист прав і свобод особи. Ідея ця була сформульована у французькій Декларації прав людини й громадянина 1789р.: “Суспільство, де не забезпечена гарантія прав і немає поділу влади, не має Конституції”.

У сучасному конституційному праві існує безліч визначень конституції. У їхню основу звичайно кладеться якась одна або кілька ознак, що ставляться до предмета конституційного регулювання, місця, яке займає конституція в ієрархії джерел права, у національній правовій системі. Так, французький політолог і державознавець Ж.Бюрдо визначав конституцію як “сукупність правил, що ставляться до способу призначення, організації й функціонуванню політичної влади.” Американський дослідник К. Берд додає до цього таку ознаку, як “визначення волі громадян”. Нігерійський конституціоналіст Б.Нвабуезе дає наступне розгорнуте визначення: “Звичайно конституція є формальним документом, що має силу закону, за допомогою якого суспільство встановлює для себе керування, визначає й обмежує його повноваження, пропонує відносини між його різними органами й відносини останніх із громадянами”.

У цілому можна стверджувати, що переважними є визначення конституції по її змісту, тобто по предмету суспільних відносин, котрі вона регулює. Виходячи із цього, конституцію можна чітко визначити як основний закон держави, що закріплює організацію державної влади й регулює взаємини цієї влади, суспільства й індивідів.

В науці конституційного права поняття конституції має два значення: звичайно розрізняють формальну конституцію (або конституцію у формальному змісті) і матеріальну (або конституцію в матеріальному змісті). Різні автори вкладають неоднаковий зміст у ці поняття. У закордонній науці під конституцією у формальному змісті, як правило, розуміється закон, прийнятий і змінюваний в особливому порядку й який має вищу юридичну силу у порівнянні з іншими нормативними актами. “Конституція − виникаючий в особливій формі закон, що може бути змінений тільки певним запропонованим шляхом й ... заздалегідь установленими засобами... У цьому випадку можна говорити про “формальне поняття” конституції й конституції у формальному змісті.” Під конституцією в матеріальному змісті розуміється сукупність норм, предметом регулювання яких є головним чином організація державної влади. При цьому не має значення походження норм: чи входять вони до одного особового правового акту, декількох актах або взагалі є нормами неписаного, судового й звичайного права. Головне − це їхній зміст, предмет регулювання. “Конституція – синонім організації влади, тому навіть при відсутності письмового документа держава має конституцію, а якщо такий документ є, то його положення не охоплюють всієї конституції.” При такому широкому розумінні, дійсно, можна говорити про наявність конституції в будь-якій державі, наприклад, у рабовласницькій й феодальній. Однак у сучасній закордонній конституційній доктрині існує й інший підхід. Під конституцією в матеріальному змісті розуміється, як правило, реальний порядок здійснення державної влади, що може збігатися або не збігатися з порядком, установленим формальною (або юридичною) конституцією. Іншими словами, проблема переноситься в зовсім іншу площину: мова йде не про співвідношення форми й змісту, а про співвідношення формальної (юридичної) і реальної (фактичної) конституцій.

Подібний підхід переважає й у російській науці конституційного права. Під конституцією у формальному змісті розуміється юридична конституція, тобто основний закон держави, що закріплює основи організації державної влади й правове положення особистості. У матеріальному змісті – це фактична конституція, тобто

складений на практиці “такий порядок здійснення державної влади, що може істотно відрізнятися від порядку, запропонованого юридичною конституцією.”

Важливим для розкриття поняття конституції є питання її сутності. Він став предметом дискусій, що ведуться з моменту зародження самої ідеї конституції. У цілому можна виділити два основних підходи до його вирішення: один − властивий західним концепціям конституції, інший − марксистській.

Представники численних шкіл і напрямків у науці конституційного права Заходу по-різному визначають сутність конституції. Наприклад, представники природної школи права розглядали конституцію як свого роду суспільний договір, вираження загальної волі народу (нації), нормативісти − як вираження вищої правової норми, інституціоналісти − як статут не тільки держави, але й нації як корпоративного цілого й т.д. Однак всім цим концепціям властиві дві характерні риси. Так, сутність конституції не зв'язується з відносинами боротьби й співробітництва різних соціальних груп. Втім, ряд представників сучасної закордонної науки конституційного права повністю не ігнорують ці моменти. Ж.Бюрдо, наприклад, указував, що конституція “має на увазі соціальну структуру групи (суспільства), або закріплюючи існуючу, або покладаючи на владу реформаторські завдання в цій області”.

При всьому різноманітті наявних у західній конституційній доктрині визначень поняття конституції в них підкреслюється сутнісна риса − конституція покликана обмежити державну владу. Так, М.Оріу, визначаючи конституцію як статут держави й нації, вказував, що він “повинен поставити перешкоду захопленням уряду шляхом всемогутньої сили права, що встановлюється”. На думку Б.Шантебу, конституція – це “хартія, що обмежує владу в рамках держави й владу держави в рамках суспільства”. Такий погляд на конституцію одержав визнання й у російській дореволюційній літературі. Відомий державознавець Е.Спекторский, наприклад, писав, що конституційна держава − це держава, в якій влада не тільки організована,

але юридично обмежена, і “сукупність таких обмежень утворить конституцію даної держави”.

Уявлення про межі обмеження державної влади, як буде показано нижче, мінялися на різних етапах конституційного розвитку сучасних держав. Однак визнання такого обмеження як сутнісної риси конституції й конституціоналізму в цілому залишається незмінним. Воно характерне й для сучасних конституційних доктрин. “Підсилити конституціоналізм − це значить підсилити ефективність обмеження влади держави”.

Зовсім інший підхід до визначення сутності конституції властивий марксистській доктрині. У його основі лежить класовий аналіз конституції: конституція будь-якої держави розглядається як продукт класової боротьби, як інструмент, за допомогою якого той або інший клас (блок, коаліція, союз класів) закріплює своє політичне панування. Такий методологічний підхід був розроблений у ряді добутків К.Маркса й Ф.Енгельса й застосований для аналізу сучасних їм конституцій. Аналіз, конституцій із чисто класових позицій дається й у роботах В.Леніна, де розглядаються ті або інші конституційні проблеми. Сформульоване ним визначення класової сутності конституції (“сутність конституції в тім, що основні закони держави... виражають дійсне співвідношення сил у класовій боротьбі”) стало методологічною основою науки конституційного права в соціалістичних країнах, а також ліворадикальних конституційних доктрин на Заході й у країнах, що розвиваються.

Поняття “класова сутність конституції” використалося для визначення типу конституцій й їхньої класифікації (буржуазні, соціалістичні, буржуазно-феодальні, пробуржуазні, революційно-демократичні й інші).

Нині марксистська методологія, що застосовувалася при дослідженні конституції, піддається в російській літературі по конституційному праву справедливій критиці. Об'єктом її стало і розроблене на основі цієї методології поняття “класова сутність конституції”. Однак неприйняття цього поняття не вирішує самої проблеми, а саме в чому складається сутність конституції. Справедливо критикуючи марксистську доктрину за вузько-класовий підхід, деякі автори, на наш погляд, упадають в іншу крайність. Розкриваючи загальне поняття конституції, вони повністю виключають зі свого аналізу класові фактори. Так, Н.Міхалева визначає конституцію як форму “вираження народних (національних), а не класових інтересів... продукт високого ступеня політичної і юридичної згоди”. Дане визначення настільки ж односторонньо, як і відомість сутності будь-якої конституції до форми вираження винятково класових інтересів. Воно свідчить про відсутність історичного погляду на світовий конституційний процес, про ігнорування природи суспільства, у якому виникають і діють ті або інші конституції.

У суспільстві, соціальна структура якого носить яскраво виражений класовий характер, де політичний процес, у тому числі й конституційний, протікає в умовах класових антагонізмів і породжуваної ними класової боротьби, конституції не можуть не відбивати цих соціальних явищ. Таким було, наприклад, суспільство в європейських країнах (кінець XVIII середина XIX ст.). І сьогодні є країни, де соціальна структура суспільства (при всій своїй своєрідності) зберігає або починає здобувати класовий вигляд ( країни Азії й Африки, які розвиваються).

Звичайно, навіть у класовому суспільстві сутність конституції не може бути зведена винятково до вираження певних класових інтересів (хоча вони й можуть переважати на тому або іншому етапі його розвитку). У тій мірі, у якій конституція обмежує державну владу, визнає й захищає загальнолюдські цінності в області прав і свобод особи, в організації державної влади, вона виражає й інтереси всього народу (нації).

Отже, при аналізі й оцінці як конституцій минулого, так і багатьох сучасних конституцій не можна повністю ігнорувати значення класових факторів. Безсумнівно, наприклад, що перші конституції, що приймалися наприкінці XVIII - початку XIX ст., були продуктом не “високого ступеня політичної і юридичної згоди”, а продуктом буржуазних революцій. І виражали вони не тільки загальнонаціональні, загальнонародні інтереси, але й інтереси буржуазії. Про згоду, соціальний консенсус можна говорити лише стосовно до постіндустріального суспільства, що склалися до кінця XX ст. у розвинених країнах. У соціальній структурі цього суспільства немає класів (у всякому разі, у марксистському розумінні), класових антагонізмів. Виникаючі тут соціальні конфлікти між різними соціальними групами дозволяються в правових рамках, встановлених конституцією, що дійсно виражає інтереси народу (нації).

Разом з тим представляється, що сутність конституції не слід зводити до вираження інтересів окремих класів,соціальних груп або народу. Історія конституційного розвитку сучасних держав свідчить про те, що конституція звичайно приймається в результаті компромісу, що досягає протиборчими соціально-політичними силами з таких питань, як обмеження меж втручання держави в життя суспільства й індивідів, форми організації й здійснення державної влади, права й свободи особи. Сутність конституції полягає в тому, що вона виражає такий компроміс, предметом якого є ці питання. Можна, звичайно, заперечити, що не всяка конституція виражає компроміс між протиборчими соціально-політичними силами. Наприклад, про який компроміс можна говорити стосовно до конституцій у тоталітарних державах, де за винятком правлячої партії немає легальних політичних сил, а сама конституція є в руках “пануючої еліти інструментом соціального контролю, що використається для легітимації існуючого соціального й політичного ладу, а підлеглими групами розглядається як інструмент придушення?” Треба, однак, мати на увазі, що до такої конституції взагалі незастосовне поняття “конституція” в його сучасному значенні.