Тема 2: «Походження і сутність моралі».

1. Концепції походження моралі.

2. Мораль як система регуляції поведінки людини.

3. Золоте правило моральності.

4. Мораль та інші форми регуляції людської поведінки.

1. Концепції походження моралі.

З приводу походження моралі немає єдиної точки зору, але найбільш розповсюдженні концепції походження моралі можна поділити на три групи:

1) релігійні;

2) натуралістичні;

3) соціальні.

Найдавнішими є релігійні концепції походження моралі, у яких мова йде про те, що закони моралі дані людині від Бога. Людина є не досконалою істотою і тому вища сила (Бог або боги) встановлюють закони за якими люди і мають жити. Ці закони спрямовані на збереження миру в суспільстві, обмежують свавілля, жорстокість та егоїзм. Про такі закони йдеться у більшості релігій світу. Наприклад, у християнстві Бог - Ісус Христос – заповідає людям нові закони їх життя; у ісламі, Пророк Мухамед через божественне одкровення отримав істину та виразив її в Корані; Мойсею (ХІІІ-ХІІ ст. до н.е.), засновнику іудаїзму, явився Бог Яхве і передав людям свої закони. Схожі уявлення існують і в інших релігіях. Але релігійні теорії походження моралі мають певне обмеження, оскільки вони задовольняють лише представників відповідних релігійних течій.

Згідно натуралістичних концепцій походження моралі, мораль виходить з законів природи, в тому числі еволюції .Основні ідеї натуралістичного підходу були висловлені англійським біологом Чарльзом Дарвіном у праці «Походження людини». На його думку, у тварин є суспільні інстинкти. Якщо б в них сильно розвинулися розумові здібності, як у людини, то обов’язково мав би розвинутися суспільний інстинкт і вона набула б морального почуття, або совісті. Дарвін зазначає, що наша завжди має характер огляду минулого; совість говорить в нас якщо ми думаємо про свої минулі вчинки. Совість є результатом перемоги більш постійного суспільного інстинкту, над менш постійними особистими інстинктами. Бажання втамувати голод, або уникнути небезпеки, або привласнити собі щось, що належить іншому, по своїй природі – бажання тимчасове. Його задоволення завжди слабше самого бажання. Коли ми думаємо про нього в минулому, ми не можемо відновити бажання такої ж сили, якої воно було до задоволення. Тому, якщо людина задовольнить таке своє бажання всупереч суспільному інстинкту, потім розмірковуючи про свій вчинок вона обов’язково порівняє враження від цього бажання з майже постійним суспільним інстинктом і тоді людина відчує те, що відчуває тоді, коли щось заважає їй слідувати властивому інстинкту, а це у всіх тварин викликає незадоволення і навіть заставляє людину відчувати себе нещасною. Натуралістичну точку на походження моралі також підтримували Г. Спенсер, П. Кропоткін, З. Фрейд, К.-Г. Юнг та інші. Представники натуралістичних концепцій вважають, що мораль виникла як ускладнення групових інстинктів тварин. Вона є наслідком розвитку природних тенденцій і на більш високому рівні втілює закономірності біологічної еволюції тварин. Ці інстинкти необхідні для виживання індивіду, або спільноти. Такі теорії базуються на дослідженнях поведінки тварин. Російський генетик, В.П. Ефроімсон приводить спостереження етолога Е.Маре, який три роки безпосередньо вивчав життя павіанов в Африці. Біля стежки, по якій рухалося до свої печер стадо павіанів, лежав леопард. Два самці-павіани, які його помітили, від’єдналися від стада, непомітно забралися на скалу та разом стрибнули до низу. Один вчепився в горло хижаку, інший у спину. І хоча павіани загинули, вони встигли нанести леопарду смертельну рану. Небезпека для стада була знешкоджена. Таким чином, спостереження за найбільш розвинутими тваринами доводять, що ті здатні на взаємодопомогу та самопожертву. Такі вчинки представники натуралістичних теорій вважають альтруїстичними.

Сучасний американський дослідник, проф.психології, еволюційної біології та антропології, Марк Хаузер, доводить, що мозок та психіка людини та тварин виникли та розвивалися у ході еволюції під впливом природного відбору. Кооперація та альтруїстична поведінка походять від здатності вищих приматів, але перейшли на якісно вищий рівень. М.Хаузер проводить аналогію між «вродженістю» мовного лінгвістичного знання та «вродженістю» «морального інстинкту». Люди народжуються з «моральною граматикою», фіксованою у структурі мозку еволюцією та багато в чому кодованою ДНК. Ця граматика може бути представлена, як універсальний набір абстрактних принципів, специфічні виключення до яких встановлюються у кожній культурі.

Недоліки. Натуралістичні теорії походження моралі надто спрощено розглядають саму мораль, зводячи її до адаптації, а альтруїзм – до кооперації. Альтруїстичними такі теорії визначають дії лише за їх наслідками (допомога слабким, передача їжі або знарядь праці тощо), при цьому не враховуються мотиви. В той же час, етичне розуміння альтруїстичних вчинків в першу чергу наголошує на їх безкорисності та спрямованості на благо інших людей.

Соціальні теорії походження моралі. Згідно соціальних теорій походження моралі, мораль виникає в процесі соціально-культурного розвитку суспільства і слугує для його потреб. Прибічниками соціальної природи моралі були Арістотель, Т.Гоббс, Ж.-Ж.Руссо, П. Лафарг, Е. Дюркгейм, М.Вебер та інші.

Певними правилами поведінки керувалися ще первісні люди. В родовому суспільстві, перш за все, такими нормами поведінки були «табу», система заборон, яку іноді вважають праобразом моральних норм - «мононормами». В першу чергу табу стосувалися інцесту (статевих зв’язків між родичами) та тотему (священної тварини ім’ям якої називав себе рід). Пізніше додалися й багато інших табу. З розвитком людства його суспільні структури ускладнюються та ієрархізуються. Відбувається перехід від природних зв’язків до соціально сформованих. В родовому суспільстві стосунки взаємодопомоги розповсюджувалися переважно на членів цього суспільства. І, напевно, саме норми які регулювали стосунки в межах роду стали основою моральних норм.

Але родове суспільство розкладається, в ньому відбувається диференціація та індивідуалізація його членів, крім того, поступово до нього залучаються чужі члени. Це вимагає нового характеру регулювання суспільних відносин. Якщо взаємодопомога та солідарність в родовій общині є умовами необхідними для її виживання, то з розпадом цієї общини для людини утворюється два плани її інтересів: 1) приватний, в межах сім’ї та другий – публічний, надособовий. З точки зору приватного інтересу тепер солідарність та взаємодопомога стають зайвими. Але все ж таки вони залишають потрібними в будь-якому суспільстві не тільки для вирішення суспільних проблем, але і для індивідуальних потреб людей (наприклад для реалізації потреби у єднанні та включенні в якусь спільноту). Таким чином відбувається формування норм моралі, які базуються на вільному виборі. Мораль, можливо, не є корисною з економічної точки зору, але через солідарність, вірність, піклування про інших, милосердя, любов, дружбу, приязність відбувається єднання людей.

Недоліком соціальних концепцій походження моралі є те, що вони виводять мораль лише з соціального виміру. В той же час мораль неможливо звести суто до її соціального виміру. Зведення, що спрощує суть справи називається редукціонізмом ( від лат. reductio – повернення, відновлення). Соціальний прогрес не завжди збігається з моральним удосконаленням людини. Не можна пояснити соціальними обставинами наприклад гідність людини. А оскільки мораль не можна звести суто до соціального буття людини її остаточно не можна і вивести (тобто пояснити) з соціального прогресу.

2. Мораль як система регуляції поведінки людини.

Основною функцією моралі є регуляція поведінки людини, її стосунків з іншими людьми та зі світом загалом. Ця функція узгоджує особисті та суспільні інтереси. Суспільство не може існувати без певних норм поведінки його членів. Правила поведінки та співжиття людей у суспільстві потрібні так само як і правила дорожнього руху для автомобілів на дорозі. Інакше на людей чекає зіткнення егоїстичних інтересів, свавілля та хаос. Англійський філософ Т. Гоббс (1588-1679) такий гіпотетичний стан існування людей поза будь-якими нормами назвав «війна всіх проти всіх». Зрозуміло, що жити в таких умовах дуже важко, тому на його думку, люди змушенні були домовитися та укласти такий собі соціальний договір, угоду яка гарантує реалізацію основних прав людини (в першу чергу права на життя), але відповідно і обмежує менш важливі права кожного індивіда. Так Гоббс пояснює створення держави та закону.

Мораль відноситься до неінституційних форм регуляції поведінки. Мораль пов’язана із здатністю людини до саморегуляції. Кожна людина автономно регулює свою поведінку орієнтуючись на моральні цінності. В критичних ситуаціях, в ситуаціях вибору людина, як правило, не спирається на закони та авторитетів, а в першу чергу прислухається до власної совісті та опирається на власне розуміння моральності. Мораль регулює поведінку людини у всіх сферах діяльності. Така саморегуляція особистостей призводить і до саморегуляції соціуму загалом. Мораль підтримує певні суспільні устої, або вимагає їх зміни.

Регулятивна функція моралі пов’язана із нормативністю моралі. Мораль представляє собою норми поведінки, які мають вигляд приписів, відповідних загальним законам поведінки. Моральні норми вимагають певних дій. Коли йде мова про те, що слід робити, або ж не слід робити, щоб чинити правильно то мова йде про нормативне значення моралі. Моральна норма (від лат. norma — керівне начало, правило, взірець) – елементарна форма моральної вимоги, взірець поведінки, сформульований у вигляді одиничного припису, що відображає загальні закони поведінки. За змістом моральна норма може щось приписувати або забороняти. За формою відповідає найпростішому виразу морального обов’язку: «всі люди мають робити ось так…». Прикладами моральних норм є «десять заповідей» із Старого Заповіту («не вбивай», «не кради»), заповіді Христа («любіть ворогів ваших»), категоричний імператив Канта.

Норми, правила, приписи, вимоги, заборони програмують поведінку людини, визначають спрямованість її дій. Нормативність є способом відтворення у суспільстві типових стосунків через одиничні дії, вчинки індивідів, засіб зв'язку між людьми різних поколінь чи епох. Нормативність моралі виражає моральну необхідність, що існує у суспільстві, у дотриманні відповідних норм, правил, вимог для досягнення необхідного результату у стосунках між людьми.

Моральні норми мають обов’язковий характер, вони є імперативними. Імперативність — це форма вираження повелінь (приписів, вимог) та спосіб їх реалізації, що орієнтує особистість на дотримання встановлених суспільством стандартів поведінки. При цьому імперативність моральних норм має категоричний характер, про що вже йшлося, коли ми розглядали ідеї І.Канта. Моральні норми є обов’язковими для кожного і не припускають «подвійного стандарту». У свідомості людини вони мають ієрархічний характер, тому не зважаючи на загальну обов’язковість та безумовність кожної норми вони можуть розглядатися, як більш, або менш важливі. Тому у реальній життєвій ситуації іноді людина змушена відмовлятися від виконання певних норм моралі, заради реалізації інших. Трапляються випадки, коли людина заради порятунку життя має вкрасти шматок хліба. І вона дійсно має це зробити. Але навіть в тому випадку, коли людина вимушено відмовляється дотримуватися вимог певної моральної норми, ця норма не перестає бути загальнообов’язковою. Змушена крадіжка, не перестає бути крадіжкою. Вимушений-крадій має усвідомлювати, що він переступає межі моралі.

Хоча етика і є вченням про мораль, в той же час, вона є і частиною моралі, оскільки досліджуючи мораль вона і перетворює її. Нормативність науки етики виявляється саме в тому, що її судження носять морально зобов’язуючий характер. Засновник науки етики Аристотель зазначав, що люди вивчають чесноти не для того, щоб знати що це таке, а для того, щоб бути доброчесними (ЕМ, 11,21103 b).

3. Золоте правило моральності

Оформлення моралі в її сучасному смислі пов’язано з формулюванням «золотого правила моральності», яке незалежно виникає в різних культурах світу. Вважається, що вперше золоте правило вжив Ахікар, який служив при ассірійському цареві Синахвриба (705-681 рр до н.е.), кажучи «Син, що тобі здається поганим, ти не маєш робити також товаришам».

В Конфуція (552-479 до н.е.) «Лунь Юй» (XV, 24) воно звучить так: «Цзи Гун спитав: чи є одне таке слово, яким можна керуватися все життя? Учитель відповів: Це слово – взаємність (в інших перекладах - співчуття, великодушність, «піклування про людей»). Не роби іншим того,що не бажаєш собі». В «Махабхараті» (пам’ятник давньоіндійської культури V ст. до н.е.) воно звучить: «Ті вчинки інших, які людина для себе не бажає, що їй не приємно, нехай не робить іншим людям» (Кн. XII, гл. 260). У Будди ( VI-V вв. до н. э.): «Як він повчає іншого, так нехай чинить і сам» (Дхаммапада, XII, 159). Золоте правило представлене в давньоіудейських текстах та в мусульманстві. Знаходимо його і в давньогрецьких мудреців VII-VI ст. до н.е.: «Що обурює тебе в ближньому, того не роби сам» (Піттак) та відповідь на питання про те яке життя найкраще та найсправедливіше «Коли ми не робимо самі того, що засуджуємо в інших (Фалес). Його згадують Аристотель, Сенека та інші. Найширше, позитивне формулювання Золотого правила було озвучено в християнстві в Нагірній проповіді Ісуса Христа «І як хочете, щоб з Вами чинили люди, так і Ви чиніть з ними» (Мф 7, 2, Лк 6, 31). Воно займало розум філософів в Середньовіччя та Новий час. Таким чином золоте правило моралі було сформовано приблизно в один і той самий час в різних культурах, зовсім різними мислителями. У Золотому правилі було сформульовано етичний спосіб діяльності протилежний уявленням первісного суспільства. По-перше золоте правило утверджує рівність всіх людей не залежно від їх приналежності до певного роду; по-друге, утверджується принцип індивідуальної, а не колективної відповідальності. Золоте правило не дає можливості висувати якісь моральні вимоги до інших, воно цілком націлено на самого індивіда, а точніше на його дії. Золотим правилом можна користуватися лише у власній діяльності. Не завжди наше бажання співпадає з бажанням інших. Воно увійшло у повсякденний вжиток і іноді його навіть ототожнюють загалом з мораллю. Більше того, сьогодні у повсякденному житті їм користуються люди, які ніколи не чули про те що є таке Золоте правило. Золоте правило глибоко вкоренилося в реальному досвіді міжособистісних стосунків і стало успішним регулятором поведінки людей.

4. Мораль та інші види регуляції людської поведінки.

Мораль є однією з форм нормативної регуляції людської діяльності, але це не єдина форма. Нормативними також є право, етикет, звичаї, релігія тощо.

Мораль та право. Моральна регуляція поведінки людини суттєво відрізняється від правової. Право спирається на авторитет держави, а мораль на переконання та почуття людини і, в першу чергу, на совість людини. Правова регуляція поведінки здійснюється на основі визначених написаних та формалізованих законів, мораль же не має такого кодифікованого переліку законів, яких чітко має дотримуватися людина. Мораль може бути і неписаною. Право практично не враховує мотиваційну складову вчинку. Натомість мораль спрямована не на формальний, а на змістовий бік вчинків.

Існує ціла система штрафних санкцій та покарань за недотримання правових законів. В арсеналі права є посадовці, які інтерпретують закони та встановлюють відповідні санкції. Моральні санкції більш гнучкі. Порушення норм моралі тягне за собою докори сумління та осуд суспільства, але не фізичне чи матеріальне покарання. За те, що людина, наприклад, когось обманула її не ув’язнять і не накладуть штраф. По-перше, її мучитимуть докори сумління; по-друге, якщо обманутий, або хтось інший, про це дізнається – її вчинок буде засуджений; і тоді, по-третє, їй буде соромно. «Моральні санкції» пов’язані з самооцінкою індивіда. По-різному у моралі та праві інтерпретується відповідальність. Якщо правова відповідальність – це головним чином покарання за порушення правових норм, то в моральному смислі відповідальність виступає скоріше не як покарання, а як впевненість у своїх діях, здатність «відповісти за те що ти робиш». Правові норми забезпечують певний мінімум регулювання поведінки людей, який є умовою можливості їх співіснування. Вони спрямовані на встановлення обов’язкового рівня рівності та справедливості у суспільстві. На захист базових, або природних прав людини. Тоді як сфера морального регулювання є значно ширшою і включає в себе не тільки обов’язкове, але і над-обов’язкове. Наприклад, до меж морального входить співчуття, милосердя, дружба, любов тощо. Реалізація моралі можлива тільки через моральну свободу людини.

Мораль та етикет. Поняття «етикет» походить від французького слова étiquette, яке перекладається, як етикетка, напис, квиток і означає належні норми та правила поведінки у суспільстві. Вважається, що в такому значенні слово «етикет» вперше було використане в XVII столітті при дворі короля Франції Людовика XIV. На одному придворному прийомі гостям роздали карточки, на яких були перераховані певні правила поведінки. Ці карточки на французькій мові називалися «етикетками» і саме від цієї назви утворилося слово «етикет». Пізніше це слово увійшло у мови інших держав. Хоча певні правила поведінки існували вже з давніх часів. Багато сучасних норм етикету спочатку мали зовсім інше значення, ніж мають сьогодні. Наприклад, рукостискання найймовірніше походить від звичаю демонструвати те долоні один одному, щоб показати, що у них немає ніякої зброї. У часи Римської імперії звичка ховати кинджал у рукаві стала на стільки розповсюдженою, що римляни розробили потискання зап'ясток на рівні поясу, яке стало звичним вітанням. В сучасності потискання зап'ясток трансформувалося у рукостискання і отримало зовсім інше смислове навантаження. Сьогодні – це звичний жест, певний ритуал вітання та прощання, метою якого є демонстрація поваги та довіри один одному. Таким чином, хоча норми етикету демонструють повагу та ввічливість до інших, які є сферою морального, все ж таки для етикету характерна зовнішня обрядовість. Норми етикету пропонують правила зовнішньої поведінки у суспільстві, тоді як етика досліджує внутрішні та зовнішні аспекти регуляції поведінки людини, загальні правила співжиття людей. Етика оперує такими категоріями, як добро і зло, свобода, совість, обов’язок, справедливість тощо.

Тема: «Моральний вибір і ціннісні орієнтації особи».

1. Поняття моральної свободи.

2. Відповідальність.

3. Цінності як основа життя та діяльності людини.

4. Моральна оцінка вчинку.

1.Поняття моральної свободи.

Свобода є одним із найважливіших аспектів буття людини. Сучасна західна цивілізація однією із своїх основ має ідею свободи. Осмислення специфіки виявів та реалізації свободи займало думки мислителів різних часів.

В найзагальнішому смислі свободу часто розуміють як відсутність обмежень та тиску можливість діяти по своєму, робити те, що хочеш. Англійський філософ ХХ століття І. Берлін у есе “Два концепти свободи”, поділяє свободу на «негативну» та «позитивну». «Негативна» свобода, на його думку, є відсутністю обмежень, які заважають людині або групі людей робити те, що вона свідомо хоче, у цю свободу не має права втручатися ніхто сторонній. «Позитивна» свобода розглядається, як можливість людини самостійно без втручання зовнішніх факторів, визначати свою долю. Вона тісно пов’язана з поняттям автономії (невід’ємне право на самовизначення кожної особи).

Для реалізації свободи важливими є певні зовнішні чинники:

По-перше. Врахування об’єктивних обмежень людини. Абсолютної свободи для людини не може бути, хоча б тому, що вона обмежена своїми фізичними та психічними властивостями. Людина не можна злетіти, навіть якщо дуже цього хоче. Вона не може за мить опинитися у якомусь іншому місті, до прикладу, на Гаїті. Не може за мить вивчити якусь мову. З такою своєю обмеженістю людина постійно стикається і її свобода може реалізовуватися тільки у відповідних межах. В той же час, коли людина усвідомлює цю свою обмеженість, вона починає шукати можливості її подолання. За допомогою різноманітних технічних пристроїв людина сьогодні може робити те, що ще вчора здавалося не можливим. Так людина і сьогодні не може за мить опинитися в Британії, але вона може це зробити набагато швидше ніж сто років тому, якщо використає літак. І сьогодні людина не може пам’ятати величезну кількість інформації, але за неї це може зробити комп’ютер. Фотографія збереже чіткими якісь митті з життя, чого теж не може зробити наша пам'ять. Різні технологічні засоби допомагають людині долати її пізнані об’єктивні обмеження.

По-друге. Не примусовість вчинків. Звичайно, якщо нас хтось до чогось примушує, то ми не маємо змоги реалізовувати нашу свободу. В цьому випадку ми не маємо ніякої свободи. Там де з’являється примусовість, свобода закінчується. Свобода є реалізацією власної волі людини.

По-третє. Наявність вибору. Свобода волі реалізується, перш за все, в свободі вибору, у можливості та праві людини вибирати бажане з альтернативних цілей та завдань. Вибір виникає тільки тоді, коли є альтернативи та інформація про їх існування. Якщо для людини можливий тільки один варіант дій, або про інший вона просто не знає, то про свободу мова йти не може.

Будь-який вибір людини має ті чи інші причини для його здійснення. Коли людина здійснює вибір вона начебто подумки зважує причини «за» та «проти». Свідомий вибір пов'язаний із розмірковуванням. Людина щодня обирає безліч речей. Те що людина обрала щось одне (А) перед іншим (Б) ще не означає, що в неї не було причин обрати Б, просто їх було менше ніж для вибору на користь А. М.Хоскеллер (професор університету Екзетера, Британія) для пояснення того, як людина обирає ті чи інші причини, порівнює людину із шматком заліза, а кожну з причин з магнітом, який спрямовує нас у відповідному напрямку. Один магніт спрямовує нас в один напрямок, інші – у інший і в решті-решт ми рухаємося туди, де знаходяться найбільші, або найсильніші магніти. Якщо уявити собі ситуацію, в якій протилежні причини є рівними (магніти, які штовхають нас в різні сторони, мають однакову силу), то раціональний вибір стає неможливим.

З проблемою вибору пов’язаний парадокс «буріданового віслюка», названий на честь французького філософа XIV ст. Жана Бурідана. У парадоксі мова йде про осла, який опинився між двох однакових оберемків сіна, які знаходяться від нього на однаковій відстані. Що він має робити? Який оберемок обрати? Оскільки у осла не буде причин обрати той, чи інший оберемок, то бідний осел, не може обрати жоден з них і в такій ситуації мав би померти з голоду. Цю історію використовують для демонстрації відсутності свободи волі. В реальності, навіть в такій ситуації, осел не помирає з голоду. Він не приймає рішення їсти той чи інший оберемок сіна, але його рухає голод та доступність їжі.

Людина іноді також змушена обирати між речами, які розум визнає практично однаковими і це значно ускладнює прийняття рішення, тоді вибір здійснити значно важче, він може розтягнутися в часі. Зазвичай людина обирає не між кількісно однаковими речами, як бідний віслюк, а між різними своїми бажаннями та потребами. Свобода виявляється як здатність людини до активної діяльності згідно зі своїми бажаннями.

Отже свобода – це характеристика дії, вчиненої: а) із знанням та врахуванням об’єктивних обмежень; б) з власної волі – не з примусу; в) в умовах вибору можливостей.

Людина кожен день обирає безліч речей, постійно реалізує свободу вибору. Але вибір між тим, що обрати на сніданок, чи на якому транспорті дістатися в університет не стосується моралі. Він морально нейтральний. Моральна ж свобода реалізується тоді, коли постає вибір між Добром та Злом, між цінностями, цілями, правильними та неправильними вчинками. Моральна свобода розкривається у тому, як приймаються рішення, які рішення приймаються та які дії відповідно до цих рішень здійснюються.

Якщо розуміти свободу лише як можливість, діяти згідно із своїми бажаннями, то вона перетворюється на свавілля. Свобода ж без відчуття своєї потрібності, за словами відомого російського етика Р.Г.Апресяна, обертається на неприкаяність. Тут ми підходимо до «позитивного» розуміння свободи. Свобода – це вияв волі. Але відразу виникає питання куди спрямована ця воля, на що. Виявляється, що свобода є не тільки і не стільки «від чогось», але і «для чогось». Вона має мало смислу, якщо не знаєш, що з нею робити. Людина реалізує себе через реалізацію своєї свободи.

Як не парадоксально, але внутрішня свобода виступає як певна здатність володіння собою, самообмеження. Людина має обмежувати свою свободу відповідно до обов’язків. Відома французька легенда розповідає про суд над людиною, яка розмахувала своїми руками і випадково розбила ніс іншій людині. Звинувачуваний виправдовувався тим, що його ніхто не може позбавити свободи розмахувати своїми власними руками. Але суд виніс наступний вирок: звинувачуваний винен, оскільки свобода розмахувати руками однієї людини закінчується там, де починається ніс іншої людини. Тому людина завжди має пам’ятати про інших, про простір для реалізації їхньої співмірної свободи, іншими словами, про «інші носи». Свобода не тільки взаємообмежується у суспільстві, але і взаємодопускається. Із взаємообмеження свободи виникають обов’язки, із взаємодопущення свободи виникають права людини.

Свобода прямо пов’язана зі самоусвідомленням. Важливою частиною свободи також є вірність самому собі. Реалізація свободи потребує мужності бути собою та реалізовувати свій власний вибір. За словами відомого французького філософа Ж.П.Сартра, людина існує лише на стільки, на скільки себе здійснює. І саме тоді, коли для людини з’являється можливість свободи вибору між добром та злом, з’являється і можливість реалізації моралі.

2.Відповідальність.

Проблема особистої свободи прямо пов’язана з осмисленням моральної відповідальності. Свобода тягне за собою відповідальність. Ж.П.Сартр, говорив, що «людина засуджена бути вільною», оскільки не сама себе створила, але все ж таки вільна тому, що одного разу закинута в світ, відповідає за все, що робить. Оскільки людина обирає, яким чином їй діяти, вона і несе відповідальність за цей вибір. Свобода волі вимагає ставити людині в заслугу її слова та дії й накладає відповідальність за них. Аристотель у ІІІ книзі «Нікомахової етики» зазначав, що людина настільки має отримувати похвалу або покарання за свої вчинки, на скільки ці вчинки є добровільними. Для цього має бути дві умови: 1) джерелом вчинку має бути людина, тобто він не може бути здійснений з примусу; 2) людина має усвідомлювати свій вчинок і до чого він призведе.

Моральна відповідальність, на відміну від юридичної відповідальності, не пов’язана із здійсненням державного примусу. Вона не тягне за собою обов’язкового засудження та покарання за вчинені дії. Моральна відповідальність скоріше виступає як здатність «давати відповідь» за свої вчинки, тобто пояснити їх хоча б для себе. Мова йде про впевненість у своїх вчинках, у тому, що вони правильні та відповідають нормам моралі. Моральна відповідальність – це здатність усвідомлювати себе причиною своїх дій та їх наслідків, а також подій та процесів, які відбуваються з самою людиною, з іншими людьми та зі світом загалом. Вона пов’язана з розумінням свого впливу та своєї причетності до різних подій та явищ. Специфіка людини, як особистості полягає у її статусі морально відповідального агенту, який виявляється як особливий вид контролю за своїми вчинками.

Відповідальність людина несе тільки за свідомі вчинки. Якщо ж вона не могла усвідомлювати наслідки своїх дій, наприклад, перебувала у стані гіпнозу, то і не може нести відповідальність за свої вчинки. Відповідальність може бути обмеженою, якщо вчинок не був здійснений добровільно, наприклад, з примусу, або через погрози. Мають бути враховані обізнаність із реальними обставинами вчинку, внутрішній стан суб’єкта, наявність альтернативних варіантів поведінки, тощо.

Межа відповідальності людини включає не лише прямі, а й побічні наслідки діяльності. Тому перш ніж вчинити ту чи іншу дію, людина має прорахувати всі можливі її наслідки. За словами Т.Л.В.Адорно (німецького філософа ХХ ст.), «етика відповідальності означає етику, яка прагне того, щоб при кожному кроці, який ми робимо, при кожному кроці, який вважається необхідним для виконання вимоги блага та справедливості, замислюватися також і про те, який ефект цього кроку, наче б то цей крок вже зроблений».

Моральна відповідальність вимагає від людини не лише «відповідати за скоєні вчинки», а також і за те, що якісь вчинки не були скоєні. Тобто, якщо людина бачить якусь проблему і вирішення її є у радіусі влади цієї людини, то вона обов’язково має її вирішити, тобто вчинити певні дії. Наприклад, якщо людина бачить, що інша потребує допомоги і вона може допомогти, але не робить цього, то вона несе моральну відповідальність і за таке своє рішення. Французький філософ ХХ ст. Е.Левінас, пропонує свою формулу відповідальності (яку він, що правда, запозичив у Ф.Достоєвського): «всі люди є відповідальними одні за одних, і я – більше за всіх». Відповідальність за іншого, на думку філософа, є більш строгою назвою любові до ближнього. Якщо кожна людина відповідальна за всіх, то вона відповідальна і за соціальні лиха, за нужденних, за вразливих тощо. Як пафосно зазначав Антуан де Сент-Екзюпері: «бути людиною – це якраз і означає відповідати за все. Горіти з сорому за злидні, хоч вони, здавалося б, і не залежать від тебе. Пишатися перемогою, яку здобули твої товариші. І відчувати, що, кладучи свій камінь, ти помагаєш будувати світ»³.

Особливу концепцію відповідальності запропонував А.Швейцер філософ, теолог та музикант, який на власні та особисто зібрані кошти збудував у Африці шпиталь, де займався лікарською практикою протягом 1913-1965 рр., а у 1952 році за безпосереднє служіння людству отримав Нобелівську премію Миру. На його думку, етика є відповідальністю за все життя, яке належить до сфери впливу людини. Людина має нести відповідальність за збереження та розвиток життя. Він вводить поняття «благоговіння перед життям». Етика благоговіння перед життям є абсолютною, вона не визнає ніяких компромісів. За її логікою, якщо щось слугує збереженню та розвитку життя, то це добро, якщо ж щось слугує знищенню життя, або нанесенню йому шкоди – це зло. Відповідальність за добро та зло, незалежно від їх обумовленості, етика благоговіння перед життям покладає на саму людину, яка змушена кожен раз сама вирішувати, в якій мірі вона може підкоритися необхідності знищення чи нанесення шкоди життю і в якій мірі, відповідно, вона може взяти за все це провину на себе. Тільки сама людина керуючись почуттям відповідальності за долю іншого життя, може визначити де проходить межа наполегливості в збереженні та розвитку життя.

Людина не завжди готова нести відповідальність за свої вчинки, і іноді навіть ладна відмовитися від реалізації своєї свободи. Гарний приклад такої відмови від своєї відповідальності зустрічається у Новому Заповіті. Римський прокуратор Понтій Пілат під час суду над Христом вирішив виконати волю народу та розіп’яти його, але при цьому здійснив прийняте серед іудеїв ритуальне омовіння рук на знак непричетності його до цього вбивства та сказав: «невинний я в крові Праведника Цього». І в наш час залишився вислів «умити руки», що означає відмовитися від відповідальності, або від участі у справі.

3. Цінності як основа життя та діяльності людини.

Поняття «цінність» широко використовується у філософії, соціології, культурології та інших науках соціально-гуманітарного профілю. Є навіть спеціальна галузь філософського знання, яка займається теоретичним дослідженням цінностей – аксіологія (від гр. axios – цінність).

Цінність визначає значимість певних явищ реальності для людини та суспільства та їх потреб. Цінності допомагають розуміти в якій мірі і чому люди мають щось цінувати, не залежно від того, чи є цим щось людина, ідея, об’єкт або щось інше. Вони представляють ступінь важливості, як фізичних, так і абстрактних об’єктів. Цінність – важливість, значимість, корисність чогось. Значимість та корисність не присущі предметам та явищам як якість їх самих по собі, вони пов’язана із суб’єктивною оцінкою якостей в яких людина, або суспільство має потребу. Наприклад, книжку можна розглядати як певний предмет чи сукупність паперу, тоді вона буде мати одне значення, як текст – вона буде мати інше значення. Якщо ж подивитися на цю книжку з розрахунку на те, чи маю я потребу її прочитати, чи буде вона цікавою для мене, відповідно, і її значимість зміниться. Людина може порівняти цінність для неї цієї книги з цінністю інших речей та встановити її місце у ієрархії власних цінностей. В той же час є певний тип інших цінностей, місце яких не визначається відповідно до існуючих потреб та інтересів, а навпаки, вони надають певного смислу самому існуванню людини. Мова йде про духовні цінності, які в великій мірі творять саму людину. Іноді такі цінності називають «культурними», або «вищими» вони є самоцінними. Моральні цінності належать саме до цих «вищих» цінностей.

Цінності можна поділити на інструментальні (зовнішні) та внутрішні. Інструментальні цінності потрібні як засіб для досягнення чогось ще, що є добрим (наприклад, радіо, чи плеєр добре для того, щоб слухати музику). Внутрішньо цінні речі є важливими самі пособі, а не як засіб для досягнення чогось ще.

Життя людини наповнено цінностями. Людина постійно обирає серед них ті чи інші, оскільки існує певне різноманіття можливих цінностей.

Існують відносні (або особисті чи культурні цінності) і абсолютні цінності. Відносні цінності суб'єктивні, вони залежать від індивідуальних та культурних поглядів, і тому є синонімом особистих та культурних цінностей. Абсолютні цінності є філософськими абсолютами і не залежать від індивідуальних і культурних поглядів, а також від того, сприйнятті вони чи ні. Відносні цінності можна розглядати як власний суб’єктивний "досвід" абсолютних цінностей. Відносні цінності, таким чином, відрізняються в залежності від індивідуальної та культурної інтерпретації, в той час як абсолютні цінності залишаються постійним, незалежно від їх індивідуального чи колективного "досвіду".

Цінності у житті людей реалізуються, як певний еталон чи ідеал поведінки та життя. Система цінностей виконує роль орієнтирів у житті та діяльності людини. Якщо чесність вважається цінністю, тоді обман буде засуджуватися. Моральні цінності позначають рівень важливості чогось, допомагають визначити, які дії краще робити і як правильно жити. Вищою серед моральних цінностей вважається ідея Добра.

Система цінностей людини є основою для вибору способу життя та точки зору на світ. Цінності виступають своєрідною матрицею діяльності людини. Люди з різними системами цінностей сприймають навколишній світ по-різному. Якщо людина розширює, або змінює свою систему цінностей, то фактично і міняється її життя, тому що вона його по-іншому сприймає. Ціннісні орієнтації людини представляють собою обрані нею конкретні цінності як ідеал до якого вона прагне. У повісті-притчі «Кролики та удави» (у якій кролики виступають своєрідною метафорою щодо людей) радянський письменник Ф. Іскандер підкреслює важливість ідеалу в житті людини та суспільства: «…кролик невільно, по слабкості, може спотикатися, навіть впадати в городній розгул, але ідеал завжди має залишатися твердим і чистим, як алмаз. Я вже говорив, що моряк не може орієнтуватися по падаючим зіркам. І справа не в кількості помилок та оман, а в іншому. Поки кролик, отямившись від городнього розгулу, усвідомлює його як падіння, майбутнє не втрачено. Поразка почнеться тоді, коли він своє падіння почне виправдовувати своєю природою або законами джунглів. Тут починається зрада ідеалу, обман, з якого немає виходу». Цінності реалізуються через принципи та норми поведінки. Якщо життя інших істот – це цінність, то його збереження – це норма (про що йдеться, наприклад, у вище згаданій етиці благоговіння перед життям). Цінності реалізуються тільки тоді, коли вони входять у життя людини.

Американський психолог А.Маслоу, на основі проведених досліджень виділив ряд особливих «буттєвих» цінностей (Б-цінностей), які не можуть бути зведені до чогось більш високого. На його думку, Б-цінності є справжніми, найвищими та існують у самій людській природі. До них він відніс: істинність, добро, красу, цілісність, життєвість, унікальність, досконалість, завершеність, справедливість, простоту, багатство, невимушеність, гру, самодостатність. Ці цінності не виключають одна одну, а переплітаються між собою і є не частинами, а гранями Буття.

4.Моральна оцінка вчинку.

Вчинок – це добровільна усвідомлена дія (акт). Це не те, що з людиною діється, не те, чому вона підвладна, це вибір людини, реалізований акт її волі. Людина може добре знати про існуючі моральні норми, навіть мати найпрекрасніші принципи, але нічого не зробити, щоб втілити їх у життя. Для реалізації вимог моралі потрібні певні рушійні сили, які б сполучали ці вимоги з конкретними вчинками людини. Такими рушійними силами є мотиви (від лат. moveo – зрушую, приводжу в дію, штовхаю) – внутрішні, суб’єктивно значимі спонуки до дії. Якщо ціннісні орієнтації пояснюють заради чого діє людина, то мотивація пояснює чому вона діє. У вчинках можна виділити наступні компоненти: мотив вчинку (що його спонукає), цілі вчинку, засоби, результат (зміни які відбулися у наслідок вчинку), оцінку.

Лише у вчинку людина проявляється як особистість. Через власні вчинки людина пізнає себе, те якою вона є насправді, але в той же час і формує, створює себе. Аристотель у своїх роботах звертав увагу на те, що наші вчинки стають звичками, а звички перетворюються на характер, тобто формують людську особистість. Наприклад, для того щоб стати справедливим, потрібно почати робити справедливі вчинки, з часом ці вчинки перетворяться на звичку, і, в решті решт, людина стане справедливою.

Оцінка вчинків постає як схвалення або засудження з тих чи інших причин дій людини. Оцінка вчинку може бути дана тільки, якщо ми знайомі з усіма обставинами та з усіма компонентами самого вчинку. При цьому, вчинки людини залежать і від внутрішніх, і від зовнішніх обставин. Наприклад, оцінити добре чи погано грати на музичних інструментах ми не зможемо, поки в нас не буде відповідей на запитання: де? коли? хто? на чому? для чого? тощо.

Моральна оцінка вчинків – це схвалення або засудження (осуд) дій, вчинків, поведінки людини (або групи людей). Моральна оцінка встановлює відповідність чи невідповідність поведінки людини та результатів цієї поведінки нормам моралі. Моральна оцінка діяльності людини відбувається відповідно до шкали моральних цінностей та спирається на розуміння того, що є добро і що є зло. Вона виявляється у схваленні, погодженні, симпатії чи неприйнятті, обуренні, осуді, гніві тощо. Через моральні оцінки вчинків, інших індивідів та суспільних процесів формується ставлення людини до них. Моральний вчинок є наслідком відповідного морального вибору, на відміну від позаморального вчинку, здійснюючи який, людина керується іншими мотивами.

Моральна цінність вчинку чи дії залежить від оцінки кожного з елементів вчинку і не завжди відповідає моральній цінності мотиву. Важливим атрибутом вчинку є його результати, які пов’язані з метою, заради якої зроблений вчинок. Ефективність вчинку як раз і визначається відповідністю результатів попередньо поставленій меті. Для досягнення своєї мети людина підбирає відповідні засоби.

Тема: «Основні етичні категорії».

1. Добро і зло.

2. Обов’язок і совість.

3. Справедливість.

4. Щастя.

Категорії етики – це основні поняття етичної науки, які узагальнено відображають найбільш суттєві елементи моралі. Категорії, які досліджує етика, на відміну від більшості інших наук, широко вживаються в повсякденній мові. До категорій етики відносять: добро та зло; благо; справедливість; обов’язок; щастя; совість; справедливість; відповідальність; гідність та честь та інші.

1. Добро і зло.

Питання «що таке добро?» та «що таке зло?» є кардинальними для етичної науки. Фактично, етика є наукою про добро та зло та їх втіленні у бажаннях, намірах та вчинках людей. Ми не завжди можемо дати визначення, що таке добро і що таке зло. У побутовій мові слово «добро» вживається для позначення найрізноманітніших благ. Добром називають матеріальні блага, достаток, щось корисне та приємне для людини.

Відомий англійський філософ, засновник аналітичної традиції у філософії, Джордж Мур (1873-1958), у роботі «Принципи етики» поставив питання: «Що означає добро?» і вважав його найфундаментальнішим питанням етики. Всі філософи-моралісти для побудови своїх етичних вчень виходять з того чи іншого визначення добра. На його думку, правильні етичні судження можуть висловлюватися і тими, хто знає і тими, хто не знає правильну відповідь на це запитання. І ті і інші так само можуть вести моральнісне життя. Але мало ймовірно, щоб не знаючи відповіді на це запитання, можна було б вирішувати найзагальніші етичні проблеми. Він доходить висновку, що поняття «добро» не може бути визначено. На його думку, «добро» - таке ж просте поняття, як і поняття «жовте». Ми можемо встановити, який вид світових хвиль має впливати на око, щоб отримати жовтий колір, але певний тип світових хвиль не буде адекватним визначенням того, що ми, як правило, розуміємо під жовтим кольором. Самих хвиль ми не бачимо, хоча ми можемо їх виявити завдяки існуванню різниці між різними якостями кольорів. Як не можна пояснити, що таке «жовте», тому, хто цього ще не знає, так не можна в аналогічній ситуації пояснити, що таке «добро». Дефініцію не можна дати ні «жовтому», ні «добру», оскільки вони є простими поняттями, а лише за їх допомогою можна визначити інші складні поняття.

Невизначеність добра не є нездоланною перешкодою для розробки етики, оскільки тут може допомогти інтуїція, завдяки якій можна безпосередньо пізнати добро як таке та виявити його присутність в тих чи інших речах, визначивши їх як «добрі».

В широкому смислі слова добро та зло можна визначити як взагалі позитивні та негативні цінності.

Від Аристотеля походить традиція розрізняти три види добра: корисне, приємне та гідне.

• Корисне добро – це добро-засіб. Щось корисне лише за для чогось. «Яблуко добре, оскільки корисне для здоров’я людини». Таке добро утворює ієрархію. Одне корисне для іншого, те, в свою чергу, ще для чогось. Але все це добро має кінцеву мету, яка вже не буде корисним добром.

• Приємне добро може бути добром саме по собі. «Яблуко добре, через те що приємне на смак, приносить задоволення». Але приємне добро не може бути остаточною метою.

• Гідне добро – добро варте людини. Сфера гідності – це сфера моралі. Негідні вчинки не відповідають людині. Морально добрий – добрий для людини як такої. Гідне добро – це щось самоцінне, мета, а не засіб для чогось. Саме таким абсолютним є моральне розуміння добра.

Моральне добро має свою специфіку.

По-перше. Моральне добро не стосується природних та стихійних подій та явищ. Воно є наслідком свідомого вибору людини.

По-друге. Моральне добро виявляється у відповідності певних явищ та подій ідеалу. З приводу того, що є ідеалом в історії етики не має одностайної думки. Різні філософи вбачали ідеал у найвищому блазі, задоволенні, користі тощо. Але до жодного з цих визначень добро звести не можна. Ми не можемо перерахувати і назвати всі вияви добра, як не можемо і остаточно врахувати та збагнути всі аспекти буття людини та людства загалом. Добру притаманна така смислова безмежність, але в той же час в конкретних одиничних ситуаціях, як правило, ми можемо розпізнати добро та зробити вибір між добром та злом. Іноді очевидно, що буде добром. Наприклад, допомогти другу, коли йому потрібна ця допомога – це добро. Проте, такий вибір не завжди є простим. Говорити правду – це добро, але чи добро розповісти другу про зраду коханої людини? Ж.П.Сартр у роботі «Екзистенціалізм – це гуманізм» розповідає історію, яка сталася з одним з його учнів: його батько посварився з його матір’ю і, крім того, батько схилявся до співробітництва з окупантами. Старшого брата у 1940 році вбили під час наступу німці. І цей юнак з дещо примітивними, але благородними, на думку Ж.П.Сартра, почуттями хотів за нього помститися. Мати дуже засмучена напівзрадою чоловіка та загибеллю старшого сина, бачила в ньому єдину втіху. Перед цим юнаком стояв вибір: або поїхати в Англію та поступити у збройні сили, що означало залишити матір, або залишитися з нею і допомагати їй. Він розумів, що мати живе ним одним і, якщо він піде, а можливо і загине, то це буде для неї страшним ударом. Таким чином, з одного боку, була симпатія та особиста відданість матерії та конкретні дії які мали б конкретний результат, але спрямовані лише до однієї людини, з іншого боку, більш широкі мораль та дії спрямовані на незрівнянно більш широке загальне ціле, на всю націю, але, вони мають невизначений результат, а, можливо, і взагалі будуть безрезультатними. В цьому випадку, на думку Ж.П. Сартра, ніяка «писана» мораль не може дати відповідь як потрібно вчинити. Юнак в цьому конкретному випадку має сам обирати між важливістю для нього різних цінностей, обирати, який вчинок для нього буде правильним, але, щоб він не обрав, його вибір буде мати і позитивні і негативні наслідки.

Як відрізнити добро від зла? Філософи та мислителі дають різні відповіді на це питання:

• Добро пізнається за результатами. Щоб пізнати добрий вчинок, чи поганий, потрібно подивитися на, те до чого він призвів. Християнство: «За плодами їх дізнаєтеся про них». В першій лекції згадувалися слова Гегеля: «Людина – це ряд її вчинків».

• Добро пізнається за намірами та цілями. У цьому випадку можна визначити добрий чи поганий вчинок, навіть якщо результатів не видно. Проблема постає в тому, що справжні наміри та мета залишаються прихованими. Крім того, якщо вчинок і був зроблений з добрих намірів, але призвів до негативних результатів, то його не можливо оцінити як добрий.

Протилежна категорії «добро», категорія «зло» теж займає у етиці визначне місце. Всі позитивні чи негативні вчинки знаходять своє місце між «добром» та «злом», в крайніх своїх виявах досягаючи першого чи останнього. Розуміння зла допомагає людині краще зрозуміти себе та інших. Ми бачимо зло, творимо зло та піддаємося злу.

Як зазначає норвезькій філософ Л.Свендсен у роботі «Філософія зла», для більшості з нас поняття зла не асоціюється з буденним життям, з нашими щоденними заняттями та повсякденними подіями. Нам здається, що зі злом ми зустрічаємося тільки завдяки ЗМІ, коли читаємо чи бачимо репортажі про жахливі події, такі як вбивства, катастрофи, геноцид, жорстокі злочини та нещасні випадки. Філософ звертає увагу на те, що так ми зустрічаємося з парадоксом: з одного боку зла начебто немає, але, з іншого, зло всюди.

Філософи різних часів не раз зверталися до проблеми існування зла в світі і на питання: «Звідки ж береться у цьому світі зло?», вони відповідали по-різному. Те як той, чи інший філософ розглядає це питання залежить від того, як він розуміє природу світу загалом. Релігійно-філософські доктрини намагаються пояснити існування зла у світі та, не дивлячись на нього, виправдовують доброго Бога як творця і правителя світу. Таке виправдання називається теодицея (від лат. theodicea – боговиправдання). Термін був введений у 1710 році Г.В.Лейбніцем (провідний німецький філософ, логік, математик). Ми вже розглядали Августинівське пояснення зла, згідно з яким світ створений Богом і є добром, а зло існує через свободу волі людини. На думку Августина, Бог створив людину, а людина створила зло, але, при цьому Бог не створював зло.

Широко відомою також є теодицея Лейбниця. Він вважав, що Бог створив найдосконаліший з можливих світів. Ідеальний світ, на його думку, є неможливим і зло є неминучим через те, що воно можливе. Тому зло є необхідним елементом існування. Людський світ є маленькою частинкою універсуму та малесенькою миттю історії і людина, яка має так мало досвіду не має права судити про вічне. До того ж люди найкращим зі світів помилково вважають світ, в якому були б лише добро, задоволення, приємне тощо. Такий одноманітний та монотонний світ, на думку Лейбниця, не був би гідним мудрого Бога, а постійні задоволення швидко втомили би людей. Зло, таким чином, є відносним та необхідним. І краще буде грішник, який за свою провину отримає вічне покарання, ніж світ буде менш досконалим.

Зло як і добро з’являється в житті у різних обличчях. Не можна не визнавати існування фізичних вад, природних катаклізмів, психічних страждань, соціальної несправедливості та насильства тощо. Але з усіх виявів зла про моральне зло ми можемо говорити лише тоді, коли воно є наслідком свідомого волевиявлення суб’єкта. Тобто моральне зло – це зло, яке людина обирає.

Це ставить перед нами ще одне важливе питання: «Як і чому людина може обирати зло?». У першій лекції ми згадували Сократа, який вважав, що якщо людина знає, що таке добро – вона його і обиратиме. На його думку, людина чинить зло, через своє незнання. Але вже давньоримський поет Овідій ( 43 р. до н.е. – 17-18 р. н.е.) писав: «благе бачу, хвалю, але до поганого тягнуся». Виявляється, що зло, яке чинить людина прямо не пов’язано з її знаннями. Вона може розуміти, що робить шкоду іншим людям, ображає їх, робить їм боляче, але все ж продовжує це робити. Злі вчинки людина, як правило, робить не заради самого зла як такого, а заради чогось, що здається їй благом. Наприклад, заради власної користі, егоїзму, самоствердження, задоволення тощо.

У реальному світі поряд існують і добро і зло. У творі «Майстер та Маргарита» М.А.Булгаков писав: «Щоб робило добро, якби не існувало зла, і як виглядала би Земля, як би з неї зникли тіні? Адже тіні утворюються від предметів та людей. Ось тінь від моєї шпаги. Але бувають тіні від дерев та від живих істот. Чи не хочеш ти обідрати всю земну кулю, знісши з неї всі дерева та все живе, через свою фантазію насолоджуватися голим світлом?».

Добро і зло є взаємопов’язаними, оскільки ми усвідомлюємо, що таке добро, тому що маємо з чим порівнювати, тобто через те, що знаємо, що таке зло. Добро ми іноді пізнаємо через зло. Кролик, якого звали Замислившийся у творі «Кролики та удави» Ф. Іскандера щодо того, навіщо Бог створив удава, який для кроликів ототожнюється зі злом каже: «а може він створив удава, щоб ми розуміли, що таке мерзота, так само як він створив капусту, щоб ми знали, що таке блаженство».

О бразно уявити собі взаємозалежність добра та зла можна завдяки роботі нідерландського художника-графіка ХХ ст. М. К. Ешера «Межа – коло 4 (Рай і пекло)» («Circle Limit IV (Heaven and Hell)) у якій білих ангелів ми можемо бачити тільки через те, що існують темні дияволи і навпаки, дияволів можна побачити лише завдяки білим ангелам. Вони мають спільний контур і виступають фоном одні для інших. Можливо, саме завдяки тому, що в світі існує добро і зло він стає більш яскравим.

Саме через можливість обирати між добром та злом людина проявляє свою моральну свободу та має змогу стати особистістю. Л.Свендсен зазначає, що «бути злим «нормально», в тому смислі, що кожен робить злі вчинки, але ми відмовляємося визнавати зло в собі. Зло завжди у «інших». Російський письменник О.І. Солженицин, який 8 років провів в ув’язнені, у творі «Архіпелаг ГУЛАГ» писав: «Якби ж це було так просто! – що десь є чорні люди, які підступно творять чорні справи, і потрібно лише відрізнити їх від решти та знищити… Але лінія, яка розділяє добро та зло, перетинає серце кожної людини… Протягом життя одного серця лінія ця переміщується на ньому, то тіснима радісним злом, то звільняючи простір розквітаючому добру». На його думку, людина по-різному веде себе у різних обставинах і ніколи не можна виключати того, що за якихось обставин ти сам міг би бути катом. Людина робить моральнісний вибір між добром та злом не одного разу і на завжди, а кожного разу, коли кожна конкретна ситуація цього вимагає.

Розуміння зла замало без готовності активно йому протистояти, але протистояння злу, ще не означає – добро. Добро вимагає добрих вчинків, діяльності згідно моральних вимог. Про це йде мова у притчі про двох вовків:

Якось старий індіанець сказав своєму онуку:

- В кожній людині борються два вовки. Один вовк представляє все зло, яке в людині: заздрість, ревнощі, егоїзм, амбіції, брехню. Інший – добро: любов, надію, повагу, вірність, доброзичливість.

Маленький індіанець замислився і спитав:

- А який перемагає?

Старий посміхнувся та сказав:

- Той, якого ти годуєш.

Л.Свендсен на запитання: «Чи існують злі люди?» відповідає, що «якщо спричинення іншим людям зла заслуговує називатися злом, тоді, відповідь, безсумнівно, буде «так». Але намагаючись дати оцінку іншим, не варто забувати, що добрі і злі конкретні вчинки і, якщо людина зробила злий вчинок, чи навіть не один, це ще не означає, що вона цілком зла людина. Перш ніж «вішати ярлики» на інших потрібно подивитися на себе: «Чи справді ми такі вже добрі? Чи можемо ми бути впевненими, що в цій конкретній ситуації не вчинили би так само?»

2. Обов’язок і совість.

Обов’язок – це усвідомлення людиною безумовної необхідності виконання того, що відповідає, моральним нормам та моральному ідеалу. Обов’язок є добровільно взятим на себе та внутрішньо прийнятим зобов’язанням. І. Кант вважав, що обов’язок – це необхідність вчинку з поваги до морального закону. Обов’язок дозволяє людині бути моральною. До обов’язків людини входить: бути доброчесною, робити добро іншим та протистояти злу.

Обов’язок людини може мати не лише зовнішнє джерело, а й внутрішнє. Тобто людина може вважати для себе обов’язковим щось не лише через те, що воно відповідає очікуванням суспільства та встановленим в ньому нормам, а й виходячи із своїх власних рішень та цінностей. Обов’язок є внутрішнім переживанням примусовості моральних вимог. Моральна вимога являє собою певні рекомендації, те як бажано і потрібно діяти. Моральні вимоги не загрожують людині фізично, вони лише звертаються до людини як свідомого та вільного індивіда. У виконанні морального обов’язку виявляється автономія особистості, оскільки людина не потребує зовнішніх спонук і, слідуючи моральному закону, діє так, начебто цей закон був встановлений нею самою. Тобто людина добровільно накладає на себе певні обов’язки та обмеження. Мораль можна уявити собі як систему взаємних обов’язків, які люди взяли на себе, що усвідомлюються як певні життєві завдання та безумовно виконуються в конкретних обставинах. Взаємні обов’язки об’єднують людей та створюють відчуття спільності й солідарності.

Обов’язок вимагає, щоб людна діяла всупереч власних бажань та пристрастей і протистояла користі, задоволенню, страху тощо. Іноді, навіть, перед обов’язком відступає найвища цінність – цінність життя. Заради виконання свого обов’язку люди не раз свідомо йшли на ризик і навіть загибель.

За дотриманням обов’язку «слідкує» совість людини. Совість – це здатність людини, критично осмислювати свої вчинки, думки, бажання, усвідомлювати та переживати свою невідповідність обов’язку. Совість, як і обов’язок є незалежною від оточуючих. Совість дуже близька до сорому. Сором також виявляється в усвідомленні своєї (або інших людей) невідповідності, але не власному розумінню обов’язку, а сподіванням інших. Тому, соромно може бути і за те, що людина визнає як нормальне, але знає, що для оточуючих воно є ненормальним. У совісті думки та вчинки співвідносяться не з думкою оточуючих, а з обов’язком. Саме совість вимагає бути чесним, навіть коли ніхто не бачить і ніколи не дізнається про це. Совість – це відповідальність людини перед самою собою, як носієм загальних, вищих, моральних цінностей. «Спокійна», «чиста» совість – означає усвідомлення людиною виконаного нею обов’язку. На думку А.Швейцера, немає жодної людини, яка б ніколи не причинила страждань іншим істотам, тому "чиста совість є винаходом диявола". Якщо ж людина вважає, що в неї «чиста совість» - то її совість «погано працює». На його думку, ніхто не має права пройти повз страждання, навіть ті, за які ми здається і не несемо відповідальності і залишитися з чистою совістю.

Свобода совісті – це право людини на незалежне внутрішнє духовне життя; можливість самій визначати свої переконання. У вузькому значенні – можливість вільного віросповідання.

3. Справедливість.

Справедливість – це поняття про належну відповідність діяння та відплати. Відповідними мають бути права та обов’язки, праця та винагорода, заслуги та визнання, злочин та покарання тощо. Справедливість є важливою категорією соціально-філософської думки. Справедливість є одним із способів регулювання взаємовідношень між людьми стосовно розподілу, або перерозподілу благ.

Від Аристотеля йде традиція розділення двох видів справедливості:

• Розподільчої (дистрибутивної) та

• Врівноважуючої (комунікативної).

Перша пов’язана з розподілом почестей, майна та інших благ між громадянами. Тут справедливість заклечається в тому, щоб обмежена кількість благ була гідно розподілена – тобто пропорційно заслугам.

Друга пов’язана з обміном. Вона врівноважує сторони, які беруть участь у обміні. Тут заслуги не беруться до уваги.

За даними нейробіологів, за почуття справедливості відповідають ділянки головного мозку пов’язані з емоційною сферою людини. Існує думка, що потяг до справедливості сформувався на генетичному рівні в процесі племенного розвитку людини, оскільки у «справедливіших» племен були переваги у виживанні.

Справедливість пов’язана з принципом рівності: однакові випадки слід розглядати однаковим чином. Справедливість вимагає заборони свавілля та неупередженості, яка вимагає розглядати суперечні випадки не залежно від особи. Справедливість застосування правил вимагає ставлення до кожного (не залежно від статі, раси, віку, могутності, слабкості тощо) відповідно до правил. Згідно із справедливістю кожний має отримати належне. Але справедливість вимагає неупередженості не лише під час застосування правил, але і під час встановлення правил.

Сенс реалізації справедливості гарно передає богиня Юстиція. Вона має пов’язку на очах оскільки не зважає на обличчя, терези в руках, щоб відміряти кожному належне та меч, що символізує подвійне призначення: захищати та карати.

Справедливість не залежить від кількості благ. Наприклад, якщо два працівники виконували однакову роботу та отримували по 1000 грн., а інший начальник призначив одному з них зарплатню 1500 грн., а іншому – 2000 грн. Така ситуація буде сприйматися як несправедливість. Справедливість вимагає встановлення чітких та зрозумілих критеріїв.

Справедливість є певною мірою відносною, в тому смислі, що коли вже певні правила встановленні, то вона вимагає їх дотримання, а ці правила в різних країнах можуть відрізнятися. Вже античний скептик Карнеад (214-129) виступав з двома навмисно протилежними промовами: одна в підтримку справедливості, інша всупереч їй. Б.Паскаль (1623-1662) іронічно зазначав, що межа справедливості проходить по річці, оскільки по різні боки Рейну панують різні уявлення про справедливість.

У ХХ ст. смисл справедливості суттєво уточнив американський філософ Дж. Роулз. Свою концепцію справедливості він побудував на основі принципу рівності, але також додав і принцип нерівності. Дослідник сформулював два принципи справедливості: перший - "кожна особа повинна мати рівне право на щонайширшу сукупну систему рівних основних свобод, яка була б сумісною з подібною системою свободи для всіх" та другий – "соціальні та економічні нерівності слід так упорядкувати, аби вони були: а) і на найбільшу користь для найменш привілейованих, відповідно до принципу справедливих заощаджень, б) і прив'язані до посад та позицій, відкритих для всіх за умов чесної рівності можливостей". Таким чином, справедливість виступає як своєрідний баланс між рівністю та нерівністю. Роулз вважає, що такі принципи справедливості вибрали би особи, які б перебували у початковій ситуації рівності. Це така гіпотетична ситуація, за якої всі позбавленні інформації про своє становище в суспільстві, про те, бідні вони чи багаті, якими талантами володіють, або за якого ладу живуть тощо.

Справедливість базується на основі цінностей рівності та неупередженості, які вимагають однакового ставлення до подібних випадків і, навпаки, диференційованого ставлення до різних випадків та достатнього виправдання для будь-якої суспільної нерівності.

Справедливість також виявляється у безпристрасності відношення до інших. На думку Е. Левінаса, турбота про справедливість з'являється через те, що в світі є не тільки інший, а ще й третій: "я не проживаю в світі, де є лише перший-ліпший, бо в світі завжди є третій, він є також моїм іншим, моїм ближнім". Така ситуація наявності більше ніж однієї іншої людини змушує замислюватись про те, що було між ними раніше та порівнювати їх. Сучасний американський філософ та етик, Е. Макінтайр, наводить приклад несправедливого ставлення до третьої особи: "якщо професор А оцінює роботи В і С так, як вони на те заслуговують, проте завищує оцінку D, милуючись його гарними блакитними очима, або навпаки, занижує, помітивши в нього огидну лупу, - А свідомо чи несвідомо встановлює нерівність між D та іншими студентами". Американський дослідник робить висновок, що оцінюючи кожного потрібно базуватися на його заслугах, керуючись при цьому однаковими безособовими критеріями. Відомий французький філософ, П. Рікер (1913-2005) додає, що "віддати кожному належне – suum cuique tribuere – ось найзагальніше формулювання справедливості, яке ми застосовуємо у конкретній ситуації розподілу". Відхід від подібних стандартів справедливості визначає, що наше ставлення до певної людини є специфічним. Ідея неупередженності, реалізація якої вимагає абстрагування від індивідуальності та унікальності тієї людини, по відношенню до якої ми намагаємося бути справедливими, є важливою складовою етики справедливості.

4. Щастя.

Здавалось би щастя постає як індивідуальні уявлення, але ми не випадково розглядаємо його серед загальних понять. Саме через поняття щастя мораль отримує визначеність у вигляді особистої життєвої цілі. Якщо ви пам’ятаєте, дослідження моралі історично починаються саме з того, у чому щастя людини та як його досягти. Зазвичай щастям називають найвищий стан радості від отримання предмету сильного бажання, глибокої задоволеності від досягнення цілі. Проте цілі в людей різні і вже в цьому виявляється розуміння того, що щастя є індивідуальним. В житті кожної людини є й щасливі й нещасні моменти. Вони йдуть поруч. Щастя також завжди пов’язували з прихильністю долі та богів, з удачею. Так щастя виходь не залежним від зусиль людини та її чеснот. Але на справді, удача сама по собі не представляє щастя. Є багато прикладів удачливих, але нещасливих людей.

Польський філософ В.Татаркевич (1886-1980) звернув увагу на таку неоднозначність поняття щастя та виділив його 4 види:

1. Щастя як везіння або удача. Це житейське розуміння щастя. І тут воно як раз і сприймається як певний набір вдалих обставин. Це не залежне від людини об’єктивне значення. Таке щастя тимчасове і не тривале.

2. Щастя як приємні переживання. Це психологічне розуміння щастя. Той кому повезло не обов’язково щасливий в цьому суб’єктивному значенні. Це щастя так само тимчасове і не тривале, воно не може бути метою людини.

3. Щастя як найвище благо, яке може досягти людина. Це щастя філософ пов’язує з Давньогрецькою філософією, і зазначає, що воно споріднене з поняттям евдемонії.

4. Щастя як задоволення життям загалом. Цей вид поняття щастя схожий на попередній, але воно вже сучасне. Щаслива людина має «позитивний баланс» в житті.

Перших два поняття щастя розповсюдженні в розмовній мові, а останні є філософським розумінням щастя.

Український філософ Г.Сковорода (1722— 1794) у своїх роздумах шукав шляхи досягнення щастя та блаженства. Досягти щастя, на його думку, можна лише дотримуючись своєї внутрішньої натури. Для людини є характерна сродність з певним видом праці, тому вона має пізнати себе, свої природні здібності і нахили. Людина може стати щасливою тільки якщо пізнає своє покликання та знайде «сродну» працю. Ідеальним є суспільство, здатне забезпечити людині реалізацію її творчих здібностей шляхом освіти. Щастя доступне всім, бо природа нікого не обділила. Варто лише пізнати в собі «справжню людину».

Щастя – це не набір певних обставин в житті людини і навіть не просто її внутрішнє відчуття. Люди, які більше віддають світові (допомагають іншим, роблять добрі справи) набагато частіше бувають щасливими. Можливо, через те, що вони віддаючи свою любов і радість, отримують взамін теж саме. Людина яка прагне щастя має бути гідною цього щастя. Як зазначав І.Кант, сторонньому спостерігачу ніколи не може принести задоволення вигляд постійного добробуту істоти, яка не прикрашена жодною рисою чистої доброї волі: «…добра воля є, мабуть, необхідною умовою самої гідності бути щасливим».

1 Гусейнов A.A., Иррлитц Г. Краткий очерк истории этики. М., 1987. С. 473.

2 Гегель Г.В.Ф. Философия права. – Москва, 1990.,С.167

3 Сент-Екзюпері А. де. Планета людей// Сент-Екзюпері А. де. Твори/ Пер. з фр. – Київ: Вид-во ЦК ЛКСМУ "Молодь", 1973. – С. 103.

23