2. Етика як філософська наука. Взаємозв’язки етики з іншими науками.

Етика відноситься до основних філософських дисциплін. Вона зародилася та розвивалася в межах філософії і як і філософія займається дослідженням найбільш загальних понять (універсалій), шукає відповіді на найзагальніші питання. Етика досліджує загальну природу моралі, намагається виявити сутність категорій моральної свідомості (добра і зла, справедливості, обов’язку, відповідальності, щастя та інших). Аристотель відносив етику до практичної філософії, яка досліджує питання людської діяльності. Етика намагається відповісти на питання: «як слід чинити?».

Між різними філософськими дисциплінами важко провести чіткі межі, оскільки багато філософських питань є міждисциплінарними. Етика теж тісно пов’язана з усіма філософськими дисциплінами та розділами: як і аксіологія (вчення про цінності) вона займається дослідженням природи ціннісного аспекту людського буття; з проблемами онтології (вчення про буття) етика стикається в сфері дослідження сенсу життя людини; гносеології (теорії пізнання) - питання пов’язані з необхідністю пізнання природи та сутності моралі тощо.

Етика пов’язана і з іншими науками. Наприклад, тісний зв’язок існує між етикою та психологією, яка також займається вивченням людської поведінки, тільки з іншої точки зору (її перш за все цікавлять психічні механізми поведінки людей). Етика пояснює моральне значення вчинків, мотивів, характерів, які вивчає психологія, натомість психологія розкриває психічну природу та особливості формування цих моральних явищ. Педагогіка як теорія виховання тісно пов’язана з етикою, в питаннях методів формування моральних цінностей, принципів, переконань.

3. Основні етапи розвитку етичної думки.

Етика, як і філософія загалом, займається дослідженням так званих «вічних питань», тобто таких на які не має однозначних та остаточних відповідей: що таке добро та зло? Справедливість? Гідність? Дружба? Любов? В чому смисл життя та його цінність? В чому полягає обов’язок людини? Що таке щастя та як його досягти? Питання удосконалення суспільства та людської особистості завжди хвилювали людство. Кожна окремо взята людина будує своє життя в залежності від того як вирішує для себе подібні питання. Формування в людини сталих моральних принципів та цінностей вимагає певних уявлень про ці принципи та цінності, можливості їх обґрунтування та вибору. В той же час, майже в кожній філософській системі так чи інакше піднімаються та вирішуються проблеми моралі. Історія етики представляє собою сукупність різноманітних вчень, що надає можливість ознайомитися з різними підходами до можливого вирішення тих чи інших проблем моралі.

Зародки перших етичних уявлень відносяться до досить раннього періоду. Про них ми можемо дізнатися з міфів, легенд та казок. Перші ж етичні вчення сформувалися у східній духовній культурі. Найдавнішою пам’яткою індійської літератури є поетично написані «Веди». До ведійської літератури належать також пізні прозаїчні коментарі до «Вед»: «Брахмани» (ритуальні тексти), Араньяки (книги про правила поведінки пустельників) та «Упанішади» (філософські трактати). Основними принципами етичного вчення Давньої Індії були: сансара, карма, дхарма та мокша. Сансара – принцип згідно якого душа людини після смерті переселяється в тіло іншої істоти, або предмета природи. Майбутнє життя людини залежить від того, як вона поводила себе в цьому. Кожен за свої вчинки обов’язково отримає винагороду чи відплату, яка розуміється як карма. Людина має дотримуватися правил своєї касти (варни) - дхарми, оскільки їх встановив верховний бог Брахман. Для кожної касти існують свої обов’язки та чесноти. Кінцева мета життя полягає у злитті атмана (тобто суб’єктивного, індивідуального начала, духовної сутності людини) з брахманом (абсолютом, вищою духовною реальністю). Так досягається звільнення від сансари та стан абсолютного блаженства – мокша.

У Стародавньому Китаї можна виділити два найпоширеніших філософсько-релігійних напрямки: даосизм та конфуціанство. Засновником Даосизму вважається Лао-цзи який жив у VІ-V ст. до н.е. Даосисти тлумачили дао як першооснову всього, яка існує у двох формах: визначене дао та невизначене дао – саме воно і є джерелом всесвіту. Невизначене дао абсолютне, постійне і бездіяльне. Даосисти вважали, що людина має дотримуватися чеснот (де), що означає жити згідно з природою. Основний моральний принцип даосисзму – у вей (недіяння). Той хто служить дао пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Діяльність наймудрішої людини – бездіяння. Вона знаходиться у стані спокою та пустоти і ніщо не може вивести її з рівноваги. Конфуціанство пропонує протилежну точку зору. Його засновник Конфуцій, або Кун-цзи (вчитель Кун) жив протягом 551-479 рр. до н.е. Вчення викладено учнями Конфуція у книзі «Лунь юй» («Судження та бесіди»). Основними поняттями його вчення є жень (людинолюбство), лі (ритуал), вень (вихованість) та цзюнь-цзи (благородний муж). Жень зазвичай перекладають як «людяність», «людинолюбство», «милосердя», «гуманність». Воно є початком взаємності у стосунках і конкретним його втіленням є ритуал. Ритуал дуже важливий для Конфуція. Іноді навіть все його вчення називають «вченням ритуалу». Конфуціанський ритуал тримається на двох основних правилах: синовній шанобливості (сяо) та виправленні імен (чжен мін). Синовня шанобливість виявляється в тому, що батько виступає для сина останньою моральною інстанцією. Молоді люди повинні вдома шанувати батьків, а поза домом поважати старших. Принцип виправлення імен вимагає щоб кожен був на рівні свого суспільного призначення і добре виконував свої функції. Чиновник має бути чиновником, батько – батьком, син – сином тощо. За Конфуцієм природність має поєднуватися в людині з вихованістю (вень) і при цьому вони мають бути в рівновазі. Завдяки цій рівновазі людина може стати благородним мужем (цзюнь-цзи). Благородний муж є своєрідним ідеалом і втілює в собі всі найкращі якості. Стати такою людиною не просто, але якщо людина працює над собою, то може досягти досконалості.

Розгляд етичних вченнь Заходу розпочнемо з етики античності. Перші давньогрецькі філософи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен, Геракліт та інші) перш за все були зайняті розглядом проблем буття, того як влаштований світ, пошуком його єдиної основи. Поворот грецької філософії до людини пов’язаний з діяльністю софістів (з гр. - мудреці) (V-IV ст. до н.е.). Вони проголосили людину «мірою всіх речей» (Протагор). Софісти заперечували абсолютність моралі, вважали що вона залежить від історичних умов. Це сприяло становленню моральної свободи людини, але в той же час абсолютизація відносності та суб’єктивності моралі призвела до морального релятивізму (від лат. відносний) та неможливості обґрунтування моральних критеріїв та норм. Софісти стверджували що моральність в людині можна виховати. Проте, самі софісти були зацікавлені у вірі в силу освіти, оскільки саме софісти були так би мовити першими «професійними вчителями з загальної освіти» та за гроші навчали громадян. Проти релятивізму софістів виступив давньогрецький філософ Сократ, який вважав, такий підхід небезпечним для суспільства, оскільки тоді кожен ладен вирішувати, що є добром, а що злом. Сократ зауважив, що кожен прагне щастя і таким чином став засновником евдемонізму (принцип за яким досягнення щастя є найвищим благом). Відповідно нещастя є злом. На думку Сократа, людина завжди обирає для себе найкраще. Тому якщо людина чинить зло, то вона просто не знає що таке добро. Так «доброчесність є знанням». Засновник науки етики Арістотель у своєму вченні продовжив пошуки можливості блага та щастя для людини та розвиває вчення про чесноти. Арістотель поділяє чесноти на етичні та діаноетичні. Етичні чесноти пов’язані з характером людини, її вдачею, тоді як діаноетичні чесноти пов’язані з її мисленням, розумом. Наприклад мудрість та кмітливість є діаноетичними чеснотами, тоді як щедрість, приязність та чесність є етичними чеснотами. Етичні чесноти представляють з себе міру, «золоту середину». Нестача чи надлишок є вадою. Наприклад, щедрість є чеснотою, а скупість та марнотратство – вадами. На думку Арістотеля етичні чесноти породжуються звичкою, а знання чеснот ще не робить людиною доброчесною. Тобто, щоб бути доброчесним потрібно робити доброчесні вчинки. Багато залежить від того, до чого людина привчається в дитинстві, тому завдання етики – виховання доброчесного громадянина. Для Арістотеля моральна оцінка вчинку можлива тільки тоді, коли він був скоєний навмисно та свідомо. Арістотель розвинув та збагатив етичну теорію, дав визначення основним поняттям та проаналізував велику частину чеснот. Подальші основні філософські течії джерело моралі знаходить у прагненні до задоволень (епікуреїзм) та у підпорядкуванні природі, долі, фатуму, богу (стоїки), або заперечують його вдаючись до крайнього релятивізму та відстороненості від світу, свободи від законів суспільства (скептики) .

Етичні уявлення Середньовіччя безпосередньо пов’язані з християнською релігією та ідеєю Бога як морального та духовного абсолюту. Етика стала релігійною. А Середньовічні філософи намагалися пояснити смисл Священного Писання та християнських норм. Видатним християнським мислителем був Августин Аврелій (354-430). Він підкреслював протилежність між світською державою та царством Божим і представляв боротьбу між ними як боротьбу між добром та злом. Божий град є меншою частиною людства – ті, хто своєю морально-релігійною поведінкою заслужив у Бога спасіння та милосердя. В земному граді залишаються ж егоїсти, які забувають про Бога. Бог є благом і причиною будь-якого блага. Все існує завдяки Богу та все благо виходить від Бога. Щастя людина може досягти тільки через єднання з Богом. Душа людини безсмертна та близька до Бога. Тіло ж заважає пізнанню Бога, тому людина має пригнічувати чуттєві насолоди. Сутністю духу є свобідна воля, тому розум не є основним. На думку Августина Бог створив природу доброю, зло ж виходить від людини і є продуктом свободи волі. В той же час зло не є абсолютною протилежністю добра, вона є лише нестачею добра.

В епоху Відродження (Л.Валла, Петрарка, Макіавелі, Т.Мор. Кампанелла) відбулося повернення до уявлень античності про те, що людина є центром світу. Людині повертається право не насолоди та щастя в земному житті. Гуманізм стверджував віру в можливості людини, її творчий потенціал. Людина сприймається як найкраще та найдосконаліше творіння Бога. Проголошувалися ідеї рівності людей.

В Етиці Нового часу звеличується людська гідність і стверджується самоцінність людської свободи. В цей час відбувається переорієнтація від моралі надприродної до моралі людської. Проводяться спроби знайти основу моралі у природі людини, а етика стає натуралістичною. На новий щабель розвитку етику вивів німецький філософ І.Кант, ідеї якого вплинули на весь подальший розвиток західної етики та філософії. Кант проголошує тезу про абсолютність моралі. Тобто всі моральні закони є абсолютно необхідними і не вимагають підтвердження досвідом. Вони є апріорними. Моральні норми не можна порушувати ні за яких обставин. Безумовну цінність для Канта має добра воля – здатність чинити згідно з уявлень про закон. Добра воля є самоцінною. Вона позбавлена впливу зовнішніх мотивів, а вчинки є справді моральними, якщо здійснені лише з доброї волі і без будь яких вигод для людини. Воля властива тільки людині, тому вона є практичним розумом. Моральний закон для людини є імперативним, тобто він має примусовий характер. Всі імперативи поведінки Кант поділяє на гіпотетичні (такі що є добрими для чомусь, для якоїсь мети, тобто є умовними) та категоричні (такі що є добрими самі по собі, тобто безумовні). Категоричними є тільки моральні імперативи. Так І.Кант виводить знамениту формулу моральності, свій категоричний імператив (всезагальний обов’язковий принцип життя людини): чинити треба лише згідно такої максими, керуючись якою ти в той же час міг би побажати, щоб вона стала всезагальним законом. Іншими словами, воля та дії кожної людини встановлюють для Канта всезагальні закони. Так Категоричний імператив можна застосувати на практиці як засіб перевірки моральності вчинків. Для того щоб перевірити чи відповідає вчинок вимогам моралі потрібно поставити собі запитання чи хотів би ти, щоб подібні дії стали всезагальним законом. Наприклад, щоб перевірити чи буде моральним обманути когось треба спитати себе, чи хочеш ти щоб обман став загальним законом. Людина не може бажати цього, бо якби обман став загальним законом, то їй би просто ніхто не повірив би. Тому обман є аморальним за будь яких обставин, навіть якщо від нього залежить життя близької людини. Необхідність діяти з поваги до закону моралі Кант називає обов’язком. Моральність за Кантом тримається на обов’язку, свободі та добровільності вчинків.

Ще один видатний філософ, представник німецької класичної філософії, Георг Вільгельм Фридрих Гегель. Як зазначають дослідники філософії Гегеля, він переходить від формальної етики внутрішнього переконання Канта до соціально змістовної соціальної етики¹. Гегель розглядає етичну проблематику перш за все на соціальному рівні, навіть якщо мова йде про міжособистісні моральнісні стосунки. Моральність людини виражається, з точки зору Гегеля, не тільки в її переконаннях, але й перш за все в результатах діяльності, самих вчинках. Моральна воля виявляється не в думках та намірах, а в діях. Гегель підкреслює діяльнісний характер наміру. Він набуває значення лише тоді, коли перетворюється у вчинок: „суб’єкт є ряд його вчинків ”.² Тобто, індивід повинен не просто хотіти чогось доброго, але й вміти це досягти, інакше саме бажання нічого не означає. Лаври одного лише бажання – сухе листя, що ніколи не зеленіє. На думку Гегеля мораль не повинна існувати у боротьбі із власними схильностями людини, як вважав Кант.

Ніякий добрий намір не може слугувати виправданням поганого вчинку, тим більше правопорушення. Гегель наводить у приклад Св.Кріспіна, який крав шкіру , для того, щоб пошити взуття бідним. Його вчинок моральний, але разом з тим не правомірний, і відповідно, на думку Гегеля, не має ніякого значення.

Але, все ж таки, Гегель не формаліст: при крайній біді він дозволяє вчинити всупереч, абстрактному праву. Якщо життя людини може бути врятоване крадіжкою шматка хліба, несправедливо розглядати такий вчинок як звичайну крадіжку, хоча цим і наносяться збитки власності. Так виникає „право на не правовий вчинок ”, „ право вимагати, щоб нас не принесли в жертву праву ”. Гегель не встановлює межі цього „права”, оскільки вони дуже хиткі. Але для нього є зрозумілим одне: принцип „нехай твориться правосуддя ” не повинен мати своїм наслідком „нехай загине при цьому світ”.

Посткласична етика. Після Канта, Гегеля та Фейєрбаха у філософії та зокрема у етиці настав новий етап, який прийнято називати пост класичним. Для нього характерні: відмова від самостійних загально значимих програм морального удосконалення людини та перехід етики від теорії моралі до її критики.

Фрідріх Вільгельм Ніцше народився 15 жовтня 1844 р. Його батько походив із духовної сім’ї та й сам був лютеранським пастирем: і дід і прадід Ф. Ніцше викладали богослов’я; мати також походила з релігійної родини. Ф.Ніцше нищівно критикував застарілі моральні цінності, переважно християнські та пропонував замінити їх новими цінностями. Завдання моралі полягає у критиці моральних цінностей. Для Ніцше існує багато типів моралі, але всі вони поділяються на: мораль панів і мораль рабів. Під мораллю рабів Ніцше розуміє мораль, яка сформувалася під дією античної філософії та християнської релігії. Саме така стала домінуючою в Європі і помилково була сприйнята європейцями в якості моралі взагалі. Повстання рабів в моралі починається з того, що ressentiment (жадоба помсти) стає творчою і породжує цінності. Жадоба помсти таких істот, що по-справжньому не здатні до дій, до відповіді, до реакції втілюється в уявній помсті. Благородна ж мораль прислухається перш за все до самої себе, вона стверджує себе.

Благородна каста усвідомлює себе, як така, що знає цінності і розмірковує так: “Що шкідливо для мене, те саме пособі шкідливо ”. Отже, “мораль панів” – це мораль мужньої, вільної, самодостатньої людини, людини впевненої в собі, людини честолюбної та відданої. Натомість “мораль рабів” – мораль слабкості, тупості, помсти, мораль людини безпринципної, людини, яка здатна на все для того, щоб вижити заради власної користі.

Найбільший людський гріх, на думку Ніцше, це те, що вона занадто мало радіє. Ніцше запропонував ідею надлюдини. Головна особливість надлюдини, це те, що вона почуває себе “не функцією”, а “смислом” - “мірилом всіх цінностей”.

У ХІХ – ХХ столітті виникає розчарування у всесильності розуму людини та відбувається відхід від раціоналізму. Для етики ХХ століття характерний суб’єктивізм, ірраціоналізм та гуманізм. Для цього періоду характерна багатоманітність та різноплановість етичних теорій. До етики ХХ ст. відносяться позитивістські етичні школи (метаетика, школа лінгвістичного аналізу), нормативні етичні теорії (утилітаризм, прагматизм), антропологічні етичні теорії (релігійна етика, еволюційна етика, екзистенціалістська етика, етика психоаналізу, етика ненасильства) та етична глобалістика (екологічна етика, біоетика, етика «благоговіння перед життям», «жива» етика).

Утилітаризм у етиці пов'язаний з принципом корисності, який виявляється у якості життя, досягненні успіху в ньому, задоволенні бажань та соціальній благодійності (Поппер и Дж. Гриффин). У еволюціоністській етиці досліджується природа моралі як альтруїстична та заснована на любові (К.С. Льюис). Екзистенціалістська етика абсурду розкриває питання буття (Сартр и Камю). Етика психоаналізу виводить моральний світ людини або з основних інстинктів (самозбереження та статевого) (Фрейд), або з первинної любові до життя і вторинної любові до смерті (Фромм). Етика ненасильства заснована на цінностях толерантності, справедливості та любові (М.Ганді, Л.Толстой). Екологічна етика включає в систему моральних цінностей природний світ та всі види життя. Біоетика є міждисциплінарним знанням про моральні проблеми життя та смерті, тілесного, психічного та духовного буття з точки зору біології, медицини, екології та інших наук.