Тема 3. Філософія доби Відродження.

3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.

3.2. Італійський гуманізм.

3.3. Микола Кузанський. Його погляди.

3.4. Філософські погляди М. Макіавелі.

3.5. Філософія М. Монтеня.

3.1. Загальна характеристика філософії доби Відродження.

Доба Відродження (Ренессанс) – почалась в Італії в XIV ст. Її виникнення було обумовлено, по-перше, ростом значення та авторитету міст, по-друге, посиленням їх ролі як у економічному, так и у політичному житті суспільства. В даний період зростає критичне відношення до ортодоксальної релігійної догматиці.

Відродження обіймає XIV – поч. XVII ст. Як вже було сказано, раніш за все воно почалось в Італії (де міське життя було найбільш інтенсивне й уже сталось зародження капіталістичних відношень), а пізніше охватило й інші країни Європи.

Характерні риси філософії доби Відродження:

1. Гуманізм;

2. Мала світський характер (тобто їй займалось вже не стільки духовенство, скільки міряне).

3. Стався розрив між філософією та теологією (як наслідок попереднього пункту).

4. Сталось посилання на традиції античності (сбір пам’ятників античного мистецтва і літератури, захват Платоном, Епікуром, стоїками). Звідси ж виникає й назва цього періоду (тобто Відродження античної культури).

5. Антропоцентризм (в центрі уваги філософії вже не Бог, а людина). Виникає точка зору, що людина, Боже творіння, також може оволодіти процесом творіння и майже зрівнятися с Богом в творчому генії.

6. Реабілітація в правах земного світу (проти аскетизму середньовіччя).

Доба Відродження є значною мірою проміжною добою від середньовіччя до Нового часу. Річ у тому, що філософія даної доби не відкидає цілком основних положень християнського світогляду, а лише змінює в ньому акценти (іноді, правда, дуже радикально), що не дозволяє їй радикально порвати з попереднім періодом. Але з другого боку, в даний період починають розвиватися численні явища суспільного життя, які получили широке розповсюдження в наступній період (тобто в добу Нового часу).

Основні напрями філософії епохи Відродження:

1. Гуманізм. Він був поширений головним чином в Італії, носив літературний характер. Найголовніші його представники – Данте Алігьері, Франчесько Петрарка, Джованні Боккаччо.

2. Натурфілософія (об'єкт філософії – природа, навколишній людину світ). Представники – Леонардо да Вінчі, Микола Кузанський, Джордано Бруно.

3.Соціально-політичні учення (головна увага приділялася політиці, державі, проблемам створення ідеального суспільства). Представники – Николо Макіавеллі, Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Гуго Гроций.

Потрібно також відзначити, що канонізованому Арістотелю противопоставля-ли мислителі епохи Відродження Платона – в роботах і інтерпретаціях неоплатоников. Хоча були і такі філософи, які звернулися до творчості несхоластизированного Арістотеля (Падуанськие прибічники Аверроеса і Александріти з університету Болонського).

3.2. Італійський гуманізм.

Поняття «гуманізм» має 2 значення. У широкому сенсі, це – система поглядів, що проголошує чоло-століття, його права і свободи вищою цінністю, а рівність, милосердя і справедливість – нормою взаимоотно-шений між людьми. У вузькому ж сенсі гуманізм – це ідейний рух, мета якого – вивчення і поширення античних мов, античної культури, літератури, мистецтва.

Представники італійського гуманізму:

1. Данте Алігьері (1265 – 1321).

Осн. роботи:

1. «Божественна комедія»;

2. «Бенкет»;

3. «Монархія».

Визнавав християнський догматизм. Вважав за неправильне протиставляти Бога і творчі сили людини. На його думку, людина детермінована з одного боку – Богом, з іншої – природою. Дорога до блаженства – і через філософське повчання (розум), і через духовне повчання (віру).

Виступав проти аскетизму. Вирішальним, на його думку, є якості, здібності людини, а не його багатство або соціальне положення.

2. Франчесько Петрарка (1304 – 1374).

Осн. роботи – «Моя таємниця», «Сонети до Лаури».

«Батько» гуманізму. Для його філософії характерні: а) Антропоцентризм; би) Відкидав культ авторитетів, виступав за самостійне мислення; у) Виступав за активну самореалізацію людини, за життя, повне пристрастей і радощів.

3. Джованні Боккаччо (1313 – 1375).

Осн. праця – «Декамерон».

Висміював брехливе і безглузде духівництво. Вихваляв енергію городян. Цінував тілесну чуттєвість, практичний утилітаризм.

4. Лоренцо Валла (1407 – 1457). Розкрив підробленість «Константінова дару». Доброчесність – все, що відноситься до інстинкту самозбереження. Жодні насолоди не злочинні, якщо вони не шкодять іншим людям.

В цілому італійський гуманізм того часу носив літературний характер, не був пов'язаний з природознавством і наукою.

5. Піко делла Мірандола (1463 – 1494).

Осн. робота – «Мова про гідність людини».

1. Єство людини – свобода. Лише від нього залежить – підніметься він увись (досягне досконалості, яка йому не дана, але якого він може досягти) або опуститься вниз (до рівня тварини).

Т. е. людина стає тією, ким хоче бути (сам себе творить).

2. Пантеїзм.

3.3. Мікола Кузанський. Його подивися.

Мікола Кузанський (1401 – 1464) – кардинал, син селянина з містечка Куза навколо Тріра.

Осн. праці:

1. «Про вчене незнання» (1440);

2. «Про божественне бачення» (1443).

Його подивися:

1. Ідея нескінченності Всесвіту, простору і часу;

2. Людське знання – це «знання про незнання». Пізнання речей – можливо за допомогою відчуттів і розуму, але знання про кінцеві речі завжди виходить за їх рамки. Безумовне знання ми можемо отримати лише символи-чески (завдяки вірі);

3. Пантеїзм. Бог – розлитий всюди, тождествен з природою. Проте природу (відносний максимум) чоловік може пізнати, а Бога (абсолютний максимум) – ні (оскільки Бог все ж більше, ніж природа). Як єство, Бог є можливістю всього, але в згорнутому вигляді. Світ – розгорнуте єство Бога.

4. Якщо Бог, природа – макрокосмос, то людина і будь-яка окрема річ – мікрокосмос.

5. Людина може уподібнитися Богові завдяки творчій діяльності свого розуму (якщо людина зможе здолати свою обмеженість). «Людина – є його розум».

6. Ідея про збіг (єдності) всіх протилежностей в Бозі.

7. Креационізм. Бог не лише створив світ, але і продовжує його творити.

8. Людський розум складається з: а) відчуттів; би) сприйняття; у) вистави; г) мислення. Розум апріорі здатний створювати думки, але ця здатність реалізується лише при взаємодії людини зі світом.

3.4. Філософські подивися М. Макіавелі.

Мікола Макиавеллі (1469 – 1527) – політичний діяч Флорентійської республіки.

Основні роботи:

1. «Государ»;

2. «Історія флоренції»;

3. «Роздуму про першу декаду книг Тіта Лівія».

Основні погляди:

1. Відокремив політику від моралі. Вважав, що християнські моральні норми – хороші, добрі, але в умовах реального політичного життя – нездійснимі. Отже, аби мати успіх в політиці, потрібно уміти бути недобрим, діяти всупереч цим нормам.

2. Головне – кінцева мета. Всі способи хороші для її здійснення (якщо мета – хороша). Макіавеллі – автор гасла – «Мета виправдовує засоби».

3. Критерієм діяльності правителя є добробут його підданих.

4. Правитель повинен володіти якостями лева (силоміць) і лисиці (хитрістю). Він повинен уміти вселяти своїм підданим кохання і страх. Причому Макіавеллі вважав, що страх набагато надійніший за кохання.

5. Всі люди від народження рівні.

6. Краща форма правління – республіка. Проте, в умовах політичної роздробленості Італії XVI ст Макіавеллі визнавав, що із завданням об'єднання Італії краще всього може впоратися абсолютна монархія.

3.5. Філософія М. Монтеня.

Мішель Монтень (1533 – 1592).

Осн. робота – «Досліди».

Його подивися:

1. В центрі уваги його філософії – чоловік (антропоцентризм).

2. Життя – це ні що інше, як мистецтво гідне підготуватися до смерті.

3. Людина повинна дати можливість виявитися всім своїм силам і здібностям, аби повною мірою виконати своє життєве призначення.

4. Бог проявляє себе, як пануюча в світі необхідність.

5. Дорога до пізнання лежить через самоаналіз. У самоаналізі і пізнанні людина повинна покладатися на розум і все ставити під сумнів (скептицизм).

6. Інтуїція не дає надійних знань і не може зробити людину краще.

Література.

1. Воловик В. І. Введеніє у філософію. Запоріжжя. 2000. С. 13 – 14.

2. Історія філософії. Конспект лекцій. Запоріжжя. 1994. С. 117 – 129.

3. Спіркин А. Р. Філософія. М., 2001. С. 101 – 107.

4. Філософія. Навчальній посібник. Київ – Львів, 2001. С. 91 – 107.