Тема1. Антична філософія

1.1. Етапи розвитку античної філософії.

1.2. Досократовський період античної філософії (Фалес, Геракліт, Демокрит)

1.3. Класичний етап розвитку античної філософії (Сократ, Платон, Аристотель)

1.4. Елліністичний період (Епікур, стоїки)

1.1. Етапи розвитку античної філософії.

Античною філософією прийнято називати сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому і в давньоримському суспільстві з кінця VII ст.. до н.е до VI ст. н.е. (термін „античний”в перекладі з латинської означає „стародавній”).

Етапи розвитку античної філософії.

1. Досократовський або натурфілософський (VII- Vст до н.е.). Цей період представлено такими філософами, як Фалес (Мілетська школа), Парменід (Елейська школа), Геракліт, Піфагор, Демокрит(Атомістична школа).

2. Класичний (V – IV ст.. до н.е.). Представлену філософами Сократом, Платоном, Аристотелем.

3. Еліністичний період (IV – I ст.. до н.е). В цей період найбільше значення отримують школи Епікура і стоїків.

4. Римський період (I ст. до н.е – VI ст. н.е). Представлене діяльністю римських філософів – М.Т.Цицерона, Л.А. Сенеки, Епіктета та Марка Аврелія.

Характерні риси античної філософії:

А) позитивні:

1.Філософія вперше сформувалася як самостійна сфера суспільного життя, вперше отримала свою назву.

2.Формується терпиме відношення к іншим точкам зору (толерантність).

3.Утримувала в зародку усі пізні типи світогляду (матеріалізм, ідеалізм).

Б) негативні:

4.Умогляд та споглядання.

5.Відсутність зв'язку з практикою.

6.Обгрунтування рабства. Духовний аристократизм.

1.2. Досократовський період античної філософії.

Даний період охоплює VII- Vст до н.е. Друга його назва- натурфілософський. Характерними рисами цього періоду є:

а) Перевага натурфілософської проблематики (об єктом філософського аналізу являється навколишнє середовище людини.

б) Пошук первісної речі (вихідного початку буття, з якого все складається).

в) Космологічна проблематика (спроба дати загальну картину світу).

Направлення та представники даного періоду:

1. Геракліт Ефеський (544- 483) – народився в Ефесі в царській родині. Добровільно відмовився від влади на користь молодшого брата і жив відлюдником. Так як висловлював свої думки дуже путано, отримав прозвище „темний”. Сократ сказав про нього:”Як чудово все те, що я зрозумів. Ймовірно, також чудово й те, чого я не зрозумів.”

Головна праця – «Про природу».

Його погляди:

1. Основа усього – вогонь.

2. «Все тече, все змінюється...Неможна двічі увійти в одну і ту ж саму річку» (діалектичне розуміння світу).

3. Космос не створений Богами, він- вічний. Періодично він знищується в полум'ї, а потім знову відроджується (теорія циклічності).

4. В світі існує необхідність - „логос”(принцип упорядкування).

5. Основою пізнання являються відчуття.

6. Найвищою метою пізнання є пізнання логоса.

7. Головний закон світобудови – боротьба протилежностей.

2. Піфагор Самоський (584 – 500)- народився на о.Самос. Пізніше емігрував до Південної Італії, жив у Кротоні. Заснував релігійну спілку (її принципи- спільність майна, сувора ієрархія, мета- досягти рятування). Першим почав називати себе філософом(тобто люблячий мудрість), а не мудрецем (софістом).

Його основні погляди:

1. Абсолютизація чисел, підняття їх на рівень реальної сутності всіх речей.

2. Релігія і мораль – атрибути упорядкованого суспільства.

3. Душа людини – невмируща, після смерті переселяється в інші тіла(метемпсихоз).

4. Все в світі повторюється (теорія циклічності).

5. Вища етична мета- очищення (для тіла- через вегетаріанство, для душі – через пізнання музикально- числового складу космосу).

3. Атомістична школа:

Левкіпп (500- 440) і Демокрит (460- 370). Найбільш відомі з них погляди Демокрита.

Головна праця: «Малий діакосмос».

Основні ідеї:

1. Світ складається з атомів й пустоти (атоми- буття, пустота- небуття). Атоми неподільні, мають різноманітну форму, знаходяться в постійному русі.

2. Заперечує випадковість. Все в світі причинно обумовлене (жорсткий детермінізм).

3. Живе виникає з неживого й відрізняється від нього наявністю душі. Душа складається з дрібних, найбільш рухомих атомів. Після смерті розпадається (тобто смертна).

4. Вважав, що в нескінченному просторі існує безліч світів. Земля представляє собою диск з поглибленням „зверху”.

5. Від предметів постійно відділяються найтонщі шари атомів („образи”) й впливають на органи почуття людини. Джерелом та основою пізнання є відчуття. Однак, сутність світу (атоми й пустоту) можна пізнати тільки за допомогою розуму.

1.3.Класичний етап розвитку античної філософії.

Даний етап охоплює собою століття до н.е. та представлене софістами, Сократом, Платоном, Аристотелем.

1. Софісти.

В середині другої половини Vст до н.е. спостерігається розквіт рабовласницької демократії в Афінах. Давала можливість широкому колу вільних громадян брати участь в справах поліса, рабовласницька демократія потребувала від них широкої освіти. Ці вимоги задовольняли діяльністю професіональних вчителів спільної освіти, які вчили не тільки риторики, політики й судовиробництву, а й іншим знанням, якими повинна була володіти людина, щоб вважатися „мудрою”. Ці вчителя отримали назву „софісти”(мудреці)

Софісти не представляли собою єдиної школи. Вони суперничали друг з другом. Однак, усіх їх об'єднує як зовнішні риси (професіональне викладання), так і метод філософствування.

Умовно софістів поділяють на старших (Горгій, Протагор, Антіфонт) і молодших (Критій, Фрасімах, Лікофрон).

Спільні риси вчення софістів:

а) Перенесли увагу філософії з природи на людину („Людина- міра всіх речей”).

б) Вважали, що всі люди від природи рівні.

в) Велику увагу приділяли язику- як засіб передачі „думок”.

г) Вважали, що абсолютної істини не існує. В результаті потрібно навчити учня захищати любу точку зору (навіть заздалегідь не вірну).

д) Етика – аморальна. Об'єктивні цінності (справедливість, добро)- відсутні („справедливість- це вигода сильнішого”, ”що для одного є добром, для іншого може бути злом”).

е) Релятивізм (абсолютизація відносності). Горгій казав: 1. Нічого не існує. 2. Якщо щось існує, його не можна пізнати. 3. Якщо це можливо пізнати, то його не можна передати й пояснити іншому.

е) Конструкція доведення кожного тезису складається в прийнятті визначеної передумови, з якої потім виводять висновок, ведучий к суперечкам.

ж) Скептицизм, межуючий з атеїзмом (Протагор- „Про Богів нічого не можу знати, ні те що вони існують, ні те що вони не існують, або яку вони мають подобу”).

2. Сократ (469- 399) – народився в Афінах в сім 'ї каменяра Софроніска. Устрою філософської системи не створив та писемних творів не залишив. Все , що ми про нього знаємо, дійшло до нас завдяки працям його учнів- Платона та Ксенофонта. В кінці життя вороги звинуватили Сократа у безбожництві, поганому впливі на молодь і приговорили його к смерті. Сократ, не дивлячись на умовляння друзів, відмовився бігти та прийняв отруту (цикуту).

Сократ переніс увагу філософії з оточуючого людину середовища (онтологічних проблем) на саму людину. Він вважав, що неможна пізнати оточуючий нас світ (агностицизм), а можливо пізнати тільки самого себе („Пізнай самого себе”). Чим більше людина знає, тим сильніше відчуває, що знає мало („Я знаю, що нічого не знаю”).

Основний метод пізнання істини – діалог. Сократ ніколи заздалегідь не приєднувався к якому- не будь твердженню (відмова від претензій на володіння позитивним знанням), а намагався критично обміркувати всі можливі точки зору. В цьому проявляється антидогматизм Сократа.

Сократ назвав свій метод „майевтика”- пробудження істини шляхом навідних питань.

В етиці- дотримувався сурового раціоналізму, стверджує, що доброчесність тотожна знанням і, що людина, знаюча, що таке добро,не стане поступати дурно.

Сократ критикував сучасну йому рабовласницьку демократію, вважав, що влада повинна належати не народу, а „кращим”, тобто моральним, справедливим і досвідченим в мистецтві управління громадянам.

3. Платон (427- 347) – учень Сократа. Заснував в Афінах школу під назвою „Академія”. Створив об'єктивно-ідеалістичну систему. Написав більше 30 робіт (усі у формі діалогу). Найбільш відомими його роботами є: «Держава», «Закони», «Федр», «Тімей», «Критій».

Його основні погляди:

1. Онтологія.

Платон вважав, що істинним буттям є „світ ідей”- світ духовної сутності. „Ідеї” – вічні та незмінні, володіють визначеною ієрархією. Саме вони являються метою людського пізнання. Небуття- матерія. Платон розумів під матерією пасивну, кісткову масу, з якої складаються усі оточуючі нас предмети. Між „світом ідей” та матерією існує так зване „уявне буття”- реальний оточуючий нас світ (створений „деміургом” (Богом), споглядаючим на „ідеї” з матерії). В основі світу лежить конфлікт між буттям і небуттям (саме тому предмети виникають і знищуються , не залишаються постійними).

2. Теорія пізнання.

Платон вважав, що пізнавати потрібно тільки істинне буття- світ ідей. Пізнання ідеї здійснюється шляхом „нагадування”. Платон вважав, що душа людини, до того як вселитися в тіло, деякий час перебуває в світі ідей та споглядає їх. Цього можна досягти в процесі діалогу (подальший розвиток „майевтики” Сократа, отримавши у Платона назву „діалектика”.

Чуттєве пізнання не годиться, так як з його допомогою можна пізнати тільки „уявне буття”(оточуючий нас світ). Достовірні знання- знання ідей, близьке к достовірному- знання чисел, уявне знання- знання реальних речей.

3. Вчення про душу.

Душа людини- невмируща. Після смерті людина на деякий час потрапляє в „світ ідей”., а потім переселяється в інше тіло („метемпсихоз”- теорія переселення душ). Душа складається з трьох частин: 1.Розум. 2. Свобода і благородні побажання (вірність и т.і.). 3.Чуттєвість. У філософів переважає розум, у воїні- свобода, у простих людей- чуттєвість.

4. «Ідеальна держава».

В ідеальній державі повинно бути три стану- філософи(повинні керувати), воїни(повинні захищати державу та допомагати філософам в керуванні), ремісники та хлібороби (повинні годувати перші два стану. Приналежність к одному або іншому стану визначається тим, яка з 3-х частин душі переважає у даної людини.

Платон вважав, що все зло у світі трапляється через наявність приватної власності, стрімкості до збагачення. Ідеал- регламентація всіх сторін життя.

5. Етика.

Всі три стану повинні осмислювати („згадати”) вроджені чесноти: філософи- мудрість, воїни- хоробрість, прості люди- помірність. Додержання цих чеснот веде до справедливості.

4. Аристотель (384- 322) – учень Платона. Народився в Стагирі, жив в Афінах, тут же створив філософську школу «Лікей» (друга назва – «перипатетична школа» (від грецького слова „перипатос” - прогулка). В кінці життя емігрував в Халкіду, де й помер. Відомий тим, що був вихователем Олександра Македонського. Аристотель написав більше 150 робіт практично по всім існуючим в давнині областям знань. Найбільш відомими його роботами були: «Метафізика», «Фізика», «Політика», «Органон», «Категорії», «Нікомахова етика».

Аристотель вже в „Академії” розійшовся по багатьом питанням зі своїм вчителем Платоном. Відома його фраза – «Платон мені друг, але істина дорожче».

Його погляди:

1. Онтологія.

На відміну від Платона Аристотель вважав реально існуючим оточуючий нас світ. Буття у Аристотеля носить множинний характер. Одиничне, володіюче самостійністю буття, він назвав сутністю. Сутність буває вищою і нижчою. Нижчі сутності складаються з форми і матерії (всі оточуючі людину предмети), вищі- представляють собою чисті форми (ангели, духи). Найвища сутність- це чиста, позбавлена матерії форма- першо двигун, служить джерелом життя і руху усього космосу (Бог).

Аристотель виділяє 4 причини буття:

1. Матерія - то, з чого складаються предмети (первинний матеріал, потенція речей; пасивний початок).

2. Форма - активний початок, придає матерії актуального стану, перетворюючи її з можливості в дійсність.

3. Рухома причина - енергетична база формування речей, початок руху.

4. Цільова причина - те, ради чого все діється. Кожне буття утримує в собі внутрішні цілі (те, ради чого воно існує; теологія).

Тоді як Платон відривав свої „ідеї” від реальних предметів, Аристотель вважав, що будь який предмет- неподільне єдинство форми та матерії („форма” Аристотеля в чомусь тотожна „ідеї” Платона).

Аристотель виділяв чотири виду руху:

1. Якісне або змінене

2. Кількісне - збільшення та зменшення

3. Переміщення – рух у просторі.

4. Виникнення та знищення

2. Теорія пізнання.

Об'єктом пізнання у Аристотеля є реальний світ (заперечив абстракцію Платона). Задача науки- відкриття необхідного в природі, воно може бути виражено тільки в загальних поняттях. Етапи шляху пізнання: 1. Відчуття. 2. Уявлення. 3. Досвід в зв'язку з пам'яттю. 4. Мистецтво. 5. Наука. Завдання пізнання – сходження від простого чуттєвого сприйняття к вершинам абстракції.

3. Вчення про душу.

Душа- форма по відношенню к тілу. Душа невмируща, її не можна знищити. Аристотель заперечив вчення про переселення душ.

Він виділяє 3 види душі: а) рослинну; б) тваринну; в) людську. Рослинна душа володіє функціями живлення росту та розмноження. Тваринна душа, крім цих же функцій, володіє також здатністю бажати, прагнення к приємному та уникнення неприємного. А людська душа крім всіх попередніх функцій, володіє також розумом. Розум – це частина душі, яка думає та пізнає. Розум- не залежить від тіла, невмирущій і знаходиться у тісному зв'язку з всесвітнім розумом. Він вічний та незмінний, здатний к досягненню вічного буття і складає сутність вічного двигуна (Бога).

4. Етика.

Центральним поняттям етики Аристотеля- чеснота. Аристотель поділяє всі чесноти на 2 види: діаноєтичний (інтелектуальний) (мудрість) і етичні (вольові). Перші формуються в процесі навчання, другі завдяки звичкам (відносяться до характеру людини). Чеснотами володіє не кожна людина, а тільки та, яка змогла її активно виявити, та, яка діє.

Вища форма діяльності – пізнавальна, теоретична. Людина отримує вищу насолоду у самому процесі теоретичної діяльності, в спогляданні.

Гарантія цнотливого життя- відхилення від крайності, в помірності.

5. Теорія держави.

Аристотель – супротивник «ідеальної держави» Платона, прибічник приватної власності. Кращі форми держави по Аристотелю – монархія, аристократія, та політія (держава, в якій влада належить середньому класу), найгірші форми- тиранія, олігархія, демократія. Аристотель заперечував як бідність так і велике багатство. Прибічник помірності у всьому.

Аристотель автор „патріархальної” теорії виникнення держави. Держава виникає шляхом посилення влади голови сім'ї. Мета держави- охорона майна, рабовласницького устрою, недопущення дуже сильного посилення особистості, надмірного накопичення багатства в одних руках.

Аристотель прибічник рабовласницького устрою, ідеолог завойовницьких походів О.Македонського на Схід. Ідеальною є держава, яка забезпечує максимальну міру щасливого життя найбільшої кількості рабовласників.

6. Логіка

Аристотель є „батьком” формальної логіки (наука про форму мислення). Він відкрив силогізм, розробив основні закони логіки, вивчали види доведень, аналогію та індукцію.

Творчість Аристотеля- це вершина не тільки античної філософії, це вершина усього давнього мислення.

1.4.Еліністичний період (IV – Iст. до н.е)

Епохою елінізма прийнято називати період з 338 р. до н.е. (перемога Македонії над грецькими державами в битві при Херонее) до 30 р. до н.е. (включення в склад Римської держави Египту- останнього з еліністичних держав). Найбільш відомими направленнями даного періоду були епікуреїзм та стоїцизм.

Епікур (342 – 271) – народився на о.Самос. Більшу частину свого життя провів в Афінах. В 307 році заснував в Афінах одну з самих впливових шкіл античності „Сад Епікура”. Його головна робота: „Про природу” (37 книг)- до нас не дійшов. Відомо 3 листи Епікура ( к Геродоту, Піфоклу, Менекею) і його „головні ідеї”.

Епікур поділяв свої вчення на 3 частини – каноніку (теорію пізнання), „фізику” (вчення про природу), та етику.

Його основні погляди:

1. Онтологія. Всесвіті існує багато світів. Всі предмети складаються з атомів. Атоми – вічні, нероздільні, їх не можливо зруйнувати, знаходяться в постійному русі (послідовність Демокрита). Наряду з атомами існує пустота.

2. Вчення про Бога. Боги існують, але вони не втручаються в справи людей. Вони знаходяться в просторі між світами та насолоджуються блаженством. Богам слід поклонятися, но не слід їх боятися або чекати від них якої не будь допомоги (деїзм).

3. Вчення про душу. Душа людини також складається з атомів і після його смерті розпадається разом з тілом.

4. Детермінізм. Епікур заперечував жорсткий детермінізм Демокрита, вважає, що випадковість має місце в світі.

5. Теорія пізнання. Джерелом наших знань є чуттєві сприймання. Критерій істини знань є співвідношення нашому чуттєвому опиту. Всі помилки трапляються із-за наших думок.

6. Мета філософії – забезпечення спокою нашого духу, свободи від страху перед смертю і явищами природи. „Смерть не має до нас ніякого відношення; коли ми є, то смерті ще нема, а коли смерті наступає, то нас вже нема”.

7. Етика. Єдине благо для людини – насолода (гедонізм). При цьому насолодження Епікур розумів, як відсутність страждань. Самоусування від тривог та загроз, від суспільних та державних робіт Епікур вважав кращім засобом запобігти страждань. Своїх послідовників він призивав „прожити все життя непомітно”.

Література.

1. Асмус В.Ф. Античная философия. М., 1976.

2. Введение в философию. В 2 ч. Ч.1. М., 1989. Гл.1.

3. История философии: конспект лекций. Учебное пособие. – Запорожье, 1994.

4. Радугин А. А. Философия. М., 2001.

5. Філософія: Навчальний посібник. – Київ: “Каравела”; Львів: “Новий світ-2000”, 2001.