3. Стан науки.

Незважаючи на негаразди революційного часу, українські науковці докладали значних зусиль, аби продовжувати дослідницьку роботу в різних галузях знання. В цей час активно працювала ціла плеяда видатних вчених серед них: історик Д.Багалій, геофізик В.Вернадський, філолог А.Кримський, біохімік О.Палладін, містобудівник Є.Патон, хімік Л.Писаржевський, педагог О.Музиченко та ін.

У березні 1917 р. М.Грушевський на засіданні Українського наукового товариства поставив питання про створення академії наук України. Згодом була сформована підготовча комісія, яка провела велику організаційну роботу.

24 листопада 1918 р. за часів Гетьманату відбулося урочисте відкриття Української академії наук. Вона мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. До структури відділень увійшло три інститути, 26 кафедр, 15 наукових комісій і комітетів. Першим президентом УАН став В.Вернадський.

Наприкінці 1920 р. в академії працювало понад 200 штатних наукових співробітників, окрім того велика кількість дослідників співпрацювала з головним науковим центром на громадських засадах.

Після швидкоплинного «Ренесансу української культури» періоду Гетьманату знову для діячів науки, освіти та культури настали тяжкі часи. За часів Директорії академія наук переживала не найкращі часи, бо прихильність її лідерів до насильницької українізації, неприхована відраза до спадщини минулого породжували пропозиції особливо ревних «революціонерів» ліквідувати «буржуазні» гетьманські заклади, зокрема академію наук.

Культура і духовне життя в Україні 1917 - 1920 рр.

1. Розвиток літератури.

Визвольні змагання та громадянська війна викликали пожвавлення літературного життя. В українську літературу прийшла велика кількість талановитої молоді. Серед них П.Тичина, М.Рильський, В.Чумак, М.Семенко та ін. Переважна більшість з них брала безпосередню участь у боротьбі за відродження української державності. У своїх творах вони відображали вибух національно-визвольного руху, громадянський патріотизм, революційну романтику. Яскравим представником нової генерації українських літераторів був Василь Чумак. У свої 16 років він із захопленням вітав початок боротьби за відродження державності України. У вірші «До праці» молодий поет закликав:

“Вставай милий брате.

Бо сором нам спати:

Ми спали століття – доволі вже сон!”

Василь Чумак відстоював незалежну Україну не тільки поетичним словом, а й активною політичною боротьбою, за був розстріляний денікінцями.

Література цієї доби була різнобарвною. Яскравим представником романтичного напрямку в літературі був В.Сосюра. Події воєнних років поет красномовно змалював у автобіографічному творі «Третя рота». Від листопада 1918 р. до лютого 1920 р. поет був вояком армії УНР. Поразка петлюрівського війська поставила В.Сосюру перед вибором: вигнання на чужину – або Червона армія. Майбутній автор вірша «Любіть Україну» вибрав останнє. Посприяла й тогочасна політика більшовиків, які почали грати на національних струнах, «визнавати» самостійність України в «радянській» формі.

Цікавим напрямом в літературному житті представляла група молодих українських літераторів «неокласиків», які об’єдналися навколо журналу «Книгар». Серед них були М.Зеров, М.Рильський, П.Пилипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен та ін.

Частина творчої молоді приєдналася до символістів (П.Тичина, Д.Загул, Я.Савченко та ін.).

У 1917 р. на фоні нестачі українських книжок та гострої потреби громадськості у духовному слові в Україні виникло півсотні приватних і кооперативних видавництв: «Друкар», «Криниця», «Час» та ін. Окрім того, майже в кожній газеті, журналі відкривалися літературні рубрики. З’явилася велика кількість літературних часописів «Шлях», «Книгар» та ін. Збільшилась кількість видань українською мовою: якщо у 1917 р. на Україні вийшло друком 747 таких книжок, то у 1918 р. – 1084.

Велику увагу розвитку літератури та книговидавництва приділяв уряд П.Скоропадського. Його стараннями були зняті усі митні збори з літератури, що ввозилася до України. Значної підтримки влада надала газетам та журналам. Але водночас гетьманський уряд запровадив жорстку цензуру, намагаючись підпорядкувати літературний процес своїм політичним інтересам.

За часів гетьманату великими тиражами друкувалися твори як молодих літераторів (П.Тичини, М.Рильського та ін.), так і українських класиків (П.Мирного, О.Кобилянської, С.Васильченка, В.Стефаника).