2.4. Медея в романі Людмили Уліцької «Медея та її діти»

Людмила Уліцька – творець літератури наших днів, літератури, яка викликає багато суперечок, зіткнень різних думок. О.В.Березкіна вважає, що, «лик «нової жіночої прози» визначається «чорнушним» фоном проникнення сімейного життя, грязних любовних відносин, порушення (особливо в романі Людмили Уліцької «Медея та її діти») ідеалів сором’язливості, тим більше жертовного ставлення до дітей, коханого» [5, с. 2]. Цікавою є думка дослідниці, та якщо вона й стосується якихось романів «нової прози», то не стосується твору Уліцької «Медея та її діти». Цей роман, якщо не найкращий, то один із найзначніших творів Людмили Уліцької. Роман зовсім не схожий на «Казус Кукоцького» незважаючи на те, що обидва мають подібну сюжетну канву – історія великої родини, взаємовідносини між родичами.

Роман «Медея та її діти» позбавлений переплетень інтриг, швидкого розвитку сюжету, не відчувається закінчення сюжету як такого. Варто зауважити, що роман нагадує реальне життя.

Цікавою є назва твору – «Медея та її діти». Знаючи попередні трансформації античного сюжету про чаклунку і дітовбивцю Медею, можна передбачити, про що йтиме мова в романі. Найбільш вражаючою є сюжетна лінія, яка зображає Медею та її дітей, найдраматичніший момент – вбивство дітей матір’ю. Та Уліцька йде за іншим принципом, зовсім іншою є Медея. Це сучасна жінка, жінка ХХ століття. Крім того, що героїня – сучасна жінка, новим підходом у трансформації цього образу є безпліддя Медеї. Можливо, це певне покарання жорстокій дітовбивці, вчинок якої не перестає протягом років жахати людей, яка є джерелом написання нових творів. Якщо Медея бездітна, то про яких дітей може йти мова?

Медея походила з багатодітної сім’ї, у неї було дванадцять братів та сестер, вона була шостою дитиною. Один із Медеєних братів мав тридцять дітей. Отже, її дітьми авторка називає усіх братів, сестер, племінників та племінниць.

На початку твору ми дізнаємося, що Медея «родом була із Феодосії, точніше з величезного, колись стрункого будинку в грецькому поселенні, яке давно злилося з Феодосійською окраїною. До того часу, як вона мала народитися, будинок втратив свою стрункість, розрісся різними добудовами, терасами і верандами» [71, с. 1]. З цього опису випливає підтвердження, що родом Медея не з самої Феодосії, а з будинку, на околиці міста, який протягом твору матиме неабияке значення.

Дуже рано Медея осиротіла: батько помер під час плавання. «Їх залишилося тринадцять. Тринадцять дітей, які тільки втратили батька, ще не встигли повірити у реальність його смерті» [71, с. 10]. Не могла ця смерть не зачепити матір Медеї, яка у цей час була вагітна. «Похорон матері запам’ятав навіть найменший дворічний Дмитрик» [71, с. 10].

Медеї було шістнадцять, коли вона залишилася круглою сиротою, на її плечі впало виховання та догляд п’ятьох старших і сімох менших братів і сестер. Старші діти мали вже свою сім’ю, когось усиновили родичі. «Через місяць Анеля, старша сестра Медеї, і, як вона сама вважала, найкрасивіша із сестер, забрала шестилітню Настю до себе в Тбілісі, де жила з чоловіком. Вона хотіла взяти й менших хлопців, але вони зняли великий галас, тому їх вирішили залишити з Медеєю. Залишилася з Медеєю її восьмирічна сестра Олександра…» [71, с. 11].

Цікаво авторка будує оповідь – минуле тонко вплетено в реальні події, саме це позбавило оповідь одноманітності.

Через брак часу, адже всі вільні хвилини Медея присвячувала дітям, вона не зустрічалася з хлопцями. Єдиною близькою людиною є її подруга – Олена. Дівчина походила з багатої вірменської сім’ї. Хоча подруги були соціально нерівні, мати Олени, прийшовши в дім Медеї, побачила в їхньому побуті знайомі з дитинства речі. Одразу згадала своє дитинство, від цього стало спокійно, затишно. Саме така деталь подарувала родині Синоплі прихильність, довіру з боку сім’ї Олени. Згодом Олена виходить заміж за старшого брата Медеї Федора. Цим дівчата ще більше зміцнили свою дружбу.

На той час, коли Медея виростила менших братів і провела меншу сестру Олександру з чоловіком у Москву, їй виповнилося тридцять років. Жінка дуже була прив’язана до сестри та маленької племінниці, важко переживала розставання з ними. Медея переживала почуття внутрішньої пустоти та втрати. Вона виконала свій обов’язок , як могла замінила братам і сестрі матір, а тепер вони покидають її будинок. На думку О.В.Березкіної, те, що переживала Медея, називається синдромом «покинутого гнізда» [5, с. 7].

Із своїм майбутнім чоловіком Медея познайомилася на роботі. Самуїл Мендес, в майбутньому чоловік Медеї, працював стоматологом у санаторії, а Медея – у нього в кабінеті медичною сестрою. Мендес – єврей, за плечима якого багате революційне минуле. Завжди веселий, дотепний, красномовний з жінками, грубий з чоловіками, здавалося, що він їх боїться.

Коли всіх працівників санаторію викликали на збори державного значення, Самуїл Якович дуже переживав, його трясло – заспокоївся тільки тоді, коли взяв Медею за руку. Виявляється, що в житті Самуїла була подія, яка нарушила його нервову систему. Жахлива подія, розстріл у Василіщеві, яким йому доручили керувати, і якого він так і не побачив. Ганебно впав у нервовий припадок, саме за цю нервово-жіночу поведінку він усе життя дякував Богові, бо саме вона вберегла його від вбивства. «Женившись на Медеї, він прикрився від вічного страху її мужністю…Його жарти, постійне бажання викликати посмішку в оточуючих було пов’язане з інтуїтивним знанням: сміх убиває страх» [71, с. 41].

Самуїл помер рано, від раку шлунка. Зображуючи чоловіка Медеї, авторка наслідує традицію. Як і в попередніх варіантах, чоловік слабший за жінку, потребує її допомоги, підтримки.

Як міфологічна Медея допомагала своєму чоловікові Ясону викрасти золоте руно, так сучасна Медея Уліцької допомогла своєму майбутньому чоловікові побороти страх, заспокоїтися. Медея прожила якийсь час разом з чоловіком і продовжувала жити його вдовою. Її вдівство триває довше, ніж сімейне життя, відносини з покійним чоловіком не зникли, а, навпаки, продовжувалися, ставали кращими. Єдине, що трохи засмутило жінку вже після смерті чоловіка, – його зрада. Коли Медея за традицією розбирала речі покійного чоловіка, натрапила на лист від сестри Олександри. З цього листа Медея дізналася, що батьком молодшої доньки її сестри Олександри є її чоловік. Це страшна зрада, яка заслуговує на помсту, але зрадники отримують прощення. Самуїлу Медея не могла вже докоряти, а Олександру любила як власну дочку, тому теж пробачила.

Трансформує Уліцька зраду чоловіка Медеї, але зовсім по-іншому на цю зраду реагують Медеї, втілені в літературних інтерпритаціях її попередників. Традиційною авторка зображає сім’ю Медеї, в ній збереглися сімейні звичаї, правила, моделі поведінки. «В якійсь мірі ця сім’я асоціальна, вона не змінюється від того, в якому соціумі живе, модель поведінки в ній визначається її внутрішніми законами» [5, с. 8], – такою бачить сім’ю Медеї О.В.Березкіна.

Ця фраза добре характеризує всю родину Медеї. Сама ж героїня – царська особа, вона не віддає свою хвалу соціуму, над нею інша влада. Поведінка Медеї свідчить про її глибоку інтелігентність. «Для місцевих жителів Медея Мендес давно була уже частиною пейзажу» [71, с. 1]. Медея – кримська гречанка, ровесниця свого століття. Це унікальна жінка: єдина із великої сім’ї феодосійських греків, яка живе в рідних місцях, вона вже давно стала хазяйкою цих місць. Медея володіє здібностями, які молодим родичам здаються містичними. Вона дуже спостережлива. Медея з легкістю знаходить загублені речі, від неї неможливо приховати особисте життя. За ці та багато інших якостей Медея в сім’ї вважалася праведницею. У формуванні її характеру значну роль відіграла історія її батумської тітки. Згідно з легендою, вона померла від горя на похороні свого чоловіка, який загинув через нещасний випадок. «Саме на її честь Медея отримала своє незвичайне для греків ім’я…» [71, с. 3].

Бездітна Медея збирала в своєму будинку в Криму племінників і внуків племінників. Вона відчувала до них живу цікавість, яка з роками посилювалася. Для родичів Медеї було важливим обов’язком відвідувати її щороку. Вони з’їжджалися з різних сторін, незворушним залишався дім, а навкруг нього відбувався повільний рух гір, овечих отар, хмар. Авторка створила свою героїню бездітною, але подарувала їй широке серце, таке широке, що в ньому знаходить місце кожен. Це ті люди, які вважають дім Медеї Мендес – духовним світом, ті, хто впевнений, що цей будинок належить вічності, а люди, які належать цьому дому, – унікальні, в кожного в душі глибинний зміст.

Ми розкрили тільки один образ, образ головної героїні – Медеї, та роман багатий й іншими не менш цікавими персоналіями. Перед нами розкриваються долі сестри Медеї – Олександри, її дочки Ніки, внучки Олександри – Маші. Спостерігаємо любовні трикутники, нещасливе кохання, зради, самогубство Маші.

Безперечний літературний талант Уліцької у повній мірі проявляється у романі «Медея та її діти»: неспішність, елегантність, вишуканий стиль, хороша, міцна композиція, яскраві описи, уміння дозувати динаміку в розповіді так, щоб тримати читача в стані «оптимального напруження», позбавляють твір надмірної активності, але нема й нудьги.

Звичайно, що з традиційного сюжету про Медею тут залишилося небагато – лише ім’я та мотив «дітей», але й це суттєво переосмислене. Проте роман Л. Уліцької відкриває нам все-таки нову грань безсмертного образу.

ВИСНОВКИ

Минуле, сучасне, прийдешнє – між ними не існує прірви. Мистецтво і література – то містки, що пов'язують усі часи й народи. З глибини тисячоліть до нас дійшли твори античних митців.

Міфи постійно живуть у свідомості людства, вся література пройнята міфами, тому завжди можна побачити, як, з яким наміром автор використовує ту чи іншу міфологію. Осмислення і переосмислення античних міфів активізувалось на межі XIX - XX століть. Міфи сприймаються як універсальні деталі, які легко можна проектувати на будь-який етап в житті суспільства.

Таким чином, міф у літературі кінця XVIII - початку XX століття, як і в епоху свого виникнення, пояснював існуючий соціальний і космічний порядок, який функціонував у тому його розумінні, яке було властиве культурі нової епохи. Міфи активно вивчаються в останні століття величезним числом науковців. У літературознавстві міфу надають особливого значення, оскільки вся художня література вщент наповнена міфами, міфічними сюжетами, міфологемами і міфосвітами.

Давньогрецькі міфи, особливо в їх літературному варіанті, сприймаються як місткі образи, які легко можна знов і знов використовувати у творчості наступних епох.

Популярними та багаторазовими є трансформації міфу про аргонавтів, особливо авторів приваблює образ Медеї. Саме цей персонаж протягом століть надихав діячів мистецтва на нові творіння. В літературі образ Медеї зазнав найбільших трансформацій в часи Античності та в ХХ столітті. Варто відзначити таких письменників, як Евріпід, Аполоній Родоський, Сенека, Ф. Грільпарцер, Ж. Ануй, А. Зегерс, К. Вольф, Л. Уліцька, А. Кеннеді. Кожен з них по-своєму уявляє Медею, для когось вона – жорстока вбивця, а для інших – зраджена жінка, яка шукає справедливості. Евріпід жаліє Медею, він звертає увагу читача на внутрішній світ зрадженої жінки, її переживання. Цим самим він показує, що, незважаючи ні на що, він не засуджує Медею за скоєне вбивство. Кріста Вольф шукає виправдання своїй героїні, вона вважає, що епохи помилковао причепили Медеї тягар дітовбивці. Жан Ануй вже на початку п’єси карає свою героїню, позбавивши її житла, багатства, родини. У фіналі Медея після скоєного вбивства гине. Оригінально трансформується образ Медеї в романі Людмили Уліцької «Медея та її діти». Жінка отримує покарання за Медей – попередниць, які вбивали своїх дітей. Та в Медеї Уліцької простежуємо деякі риси, притаманні попереднім Медеям, а саме сильний характер.

Та не лише літераторів приваблює образ Медеї. Яскраві трансформації цього персонажу зустрічаємо в музиці: Марк-Антуан Шарпантьє створив у 1693 році музичну трагедію «Медея», Георг Бенда – автор мелодрами «Медея» (1775р.). В 1797 році світ почув оперу Луїджі Керубіні «Медея», а в 1939 році – оперу Д. Мійо «Медея». Сhamber Made створив оперу «Медея», а в 1993 році – мюзикл «Marie Christіne» за сюжетом античної Медеї.

На даний час існує велика кількість різноманітних творів образотворчого мистецтва із зображенням героїні міфу про аргонавтів – Медеєю, а саме полотна П. Веронезе, Н. Пуссена, К.Ванлоо, Д. Гверчіно, Г. Моро, Е. Делакруа, А. Мухи, А. Феєрбаха.

Небайдужим до цього персонажу є кінематограф. Починаючи з 1960-х років з’являються фільми, головною героїнею яких є колхідська чаклунка Медея. В 1963 році виходить фільм «Ясон та аргонавти», в ролі Медеї – Ненсі Ковак, 1969 рік – фільм П’єра Паоло Пазоліні «Медея», де в головній ролі виступила Марія Каллас. Ларс фон Трієр у 1988 році створює фільм «Медея», за сценарієм Карла Теодора Дрейєра, де роль Медеї зіграла Крістен Олсен. В 2005 році вийшов на телеекрани серіал Тео ван Гога «Медея».

Отже, всі наведені приклади є доказом популярності образу Медеї в світовому мистецтві.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

1. Александрийская поэзия. – М.: Художественная литература, 1972. – 430 с.

2. Ануй Жан. Жаворонок. – М.: Искусство, 1960. – 73 с.

3. Ануй Жан. Пьесы. – М.: Иностранная литература, 1958. – 219с.

4. Бахтин М.М. Вопросы литературы. Монография. – М.: Художественная литература, 1975 – 505 с.

5. Березкина О.В. Исследование истории расширенной семьи на материале романа Л.Улицкой «Медея и ее дети» // Режим доступу до статті: http://psyjournal.ru/j3p/pap.php?id=20050416

6. Білецький О.І. Антична література. – К.: Радянська школа, 1938. – 511с.

7. Боярський О. Анна Зегерс ( До 80-ти річчя з дня народження нім. письменниці) // Всесвіт, 1980, №11, С 198 - 202.

8. Будур Н., Панкеев И. Мифы и легенды народов мира. – 2-е изд. исп., - М.: ОЛМА – ПРЕСС, 2000, – 560с.

9. Висоцька Н.О. Єдність множинного. Американська літ. кінця ХХ – поч. ХХІ ст. у контексті культурного плюралізму: Монографія/ Н.О.Висоцька. – К.: Вид.центр КНЛУ, 2010. – 456 с.

10. Волков А.Р. Традиційні сюжети та образи: Дослідження. – Чернівці: Місто, 2004, – 226 с.

11. Волков Е.М. Творчество Анни Зегерс. – М: Просвещение, 1987. – 79 с.

12. Вольф К. «Медея. Голоси» // Режим доступу до книги: http://www.prostory.net.ua/ua/articles/198-2009-04-16-18-19-10

13. Вольф К. Длинный путь к себе // Лит. газ., 1982, 27 январь, С. 2 – 3.

14. Вольф К. Незабываемые десятилетия // Вопросы литературы, 1970, №12, С. 9 - 41.

15. Вольф К. От первого лица: пер. с нем. / Сост. Кацева Е.А.; Предисл. и коммент. Гугнина А.А. – М.: Прогресс, 1991. – 416 с.

16. Вольф К. Почему я пишу // Иност. лит., 1964, №2, С. 232 - 235.

17. Вольф К. Прошлое, настоящие, будущее… // Иност. лит., 1973; №11. С. 234 - 236.

18. Головня В.В. Еврипид. Пьесы. – М.: Госуд. издат: Искусство, – М, 1969. С. 4 - 30.

19. Гончарова Т.В. Еврипид. 2-е изд. – М.: Мол. гвард., 1986. – 271 с.

20. Горан В.Т. Древнегреческая мифологема судьбы. – Новосибирск: Наука, 1990. – 335 с.

21. Гугнин А.А. Писатели Германской Демократической Республики. – М.: Радуга, 1984. – 482 с.

22. Дима А. Принципы сравнительного литературоведения. – М.: Прогрес, 1977, – с. 228

23. Драненко Г.Ф. Життя античного міфу в літературі. – Чернівці: Золоті литаври, 2004. – 226 с.

24. Дымшиц А.Л. История литературы ГДР, – М.: Наука , 1982. – 543 с.

25. Еврипид. Пьесы. – М.: Искусство, 1969. – 510 с.

26. Еврипид. Трагедии / Перекл. з давнегреч. И. Анненского, комент. Н. Подземской. – М.: Искусство, 1980. – 550 с.

27. Евріпід. Трагедії / Перекл. з давньогрецької А. Содомори та Б. Тена. – К.: Основи, 1993. – 448 с.

28. Зварич I.М. Міф у сучасному художньому мисленні / Конспект лекцій. – Чернівці.: Рута, 2006. – 43 с.

29. Зегерс А. Беседы с Анной Зегерс; из писем Ф. К. Вайскопфу 1939 - 1946; из писем к Виланду Херцфельде 1939 - 1946 // Вопр. лит. – 1987. – № 6. – С. 178 - 205.

30. Зегерс А. Легенди про Артеміду та інші новели. / Пер. з нім. М. Кагарлицький. – К.: Дніпро, 1971. - 178с.

31. Зегерс А. Неизвестные страницы: Повести, рассказы, эссе / Пер. с нем. Сост. и предис. Т. Мотылевой – М.: Известия , 1987. – 160 с.

32. Зегерс А. Человек и его имя: Повести и рассказы. – М.: Художественная литература, 1965. – 245с.

33. Зингерман Б. К проблеме характера в пьесах Ж. Ануя // Театр, 1977. – №1, С. 132 - 147.

34. Карташова И. В. Образ античности в мировозрении романтиков // Проблемы романтизма. – Тверь, 1990. – С. 20 – 29.

35. Ковалів Ю. І Абетка дисертанта: методологічні принципи написання дисертації. Посібник. – К.: Твім інтер, 2009. – 460 с.

36. Козовик І.Я. Пономарів О. Д. Словник античної міфології, Наукова думка, 1989. – 348 с.

37. Копистянська Н.X. Часопростір пам'яті у творі Анни Зегерс «Прогулянка мертвих дівчат» // Питання літературознавства: Науковий збірник. – Чернівці: Рута, 2006. – Вип. 72. – 312 с.

38. Коршунова С. Інтертекстуальний дискурс в романі Л. Уліцької “Медея та її діти” // Питання літературознавства: Наук. збір- ник. – Чернівці: Рута, 2009. – Вип. 77-328 с.

39. Котевников В.М. Литературный енциклопедический словарь. – М.: Сов. Энциклопедия, 1987. – 752 с.

40. Кудін М.О. Анна Зегерс: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1987. – 195 с.

41. Лексикон загального та порівняльного літературознавства, – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 636 с.

42. Литературный энциклопедический словарь / Под. общ. ред. Котевникова В.М. – М.: Сов. Энциклопедия, 1987. –752 с.

43. Лихоманова Н.О. Постмодерністська рецепція міфу (на матеріалі європейського романного досвіду ХХ століття). – К., 2001. – 86 с.

44. Лобко Л. Грильпарцер // Істория западноевропейского театра. – М., 1964. – Т. 4. – С 275-290.

45. Лосев А.Ф. Античная литература: Учебник для студентов. – М.: Просвещение, 1980, – 494 с.

46. Лосев А.Ф. Античная мифология в её историческом развитии. – М.: Просвещение, 1957, – 620 с.

47. Лосев А.Ф. Знак. Символ. Миф. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – 480 с.

48. Маценко С.П. Атобіографічність як проблема ідентифікації у творчості К. Вольф // Слово і Час. – 2006, №10. С. 68 - 75.

49. Маценко С.П. Хронотопи свідомості. Про творчість Крісти Вольф. – Львів: ПАІС, 2007. – 236 с.

50. Мифы народов мира. Энциклопедия. (В 2 томах) Гл. ред. С.А.Токарев. – М.: «Советская энциклопедия», 1980. – Т. 1. А-К, – 672 с.

51. Мотылева Т. Анна Зегерс. Личность и творчество. – М.: Худож. лит., 1984. – 399 с.

52. Мусий В.Б. Изучение мифологии в средней школе. – Черновцы: Букрек, 2006. – 224 с.

53. Нечепорук Е.Г. Гений Франца Грильпарцера // Вікно в світ. – 2000. –№.– С. 5-23.

54. Нямцу А.Е. Миф. Легенда. Литература (теоретические аспекты функционирования). – Черновцы, 2007. – 519 с.

55. Нямцу А.Е. Основы теории традиционных сюжетов. – Черновцы: Рута, 2003. – 80 с.

56. Нямцу А.Е. Миф и легенда в мировой литературе. Теоретические и историко-литературные аспекты традиционализации. – Черновцы, 1992. – 160 с.

57. Нямцу А.Е. Традиционные легендарные мотивы в литературе: Учебное пособие. – Черновцы: Рута, 2006. – 78 с.

58. Нямцу А.Е. Традиционные образы легендарно-мифологических женщин в литературе: Учебное пособие. – Черновцы: Рута, 2006. – 72 с.

59. Нямцу А.Є. Біблія і культура. Науково-теоретич. журнал. Вип. 13. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2010. – 392 с.

60. Нямцу А.Є. Загальнокультурна традиція у світовій літературі. – Чернівці: Рута, 1997. – 224 с.

61. Нямцу А.Є., Рихло П.В. Коли не ймуть словам пророчим віри // Всесвіт, 1985, №10, С. 144 - 150.

62. Пащенко В.I. Антична література. – К.: Либідь, 2001, – 718 с.

63. Пащенко В.І. Вінок античної поезії // Всесвіт. – 1987. – № 2. – С. 159

64. Подземская Н. Еврипид // Еврипид. Трагедии. – М.: Искусство, 1980. – 550 с.

65. Потебня А. А. Слово и миф.– М.: Правда, 1989, – 282 с.

66. Радциг С.И. История древнегреческой литературы. – М.: Высшая школа, 1982. – 487 с.

67. Ратгауз Г. Раздумья о Кристе Вольф // Лит. Обозрение, 1980, №3. – C. 76 - 77.

68. Сенека «Медея» // Режим доступу до книги: http://ancientrome.ru/antlitr/seneca/tragedy/medea-f.htm

69. Собко В. Добра зустріч // Всесвіт, 1979, №8. – С. 167-168.

70. Содомора А. До глибин людської душі // Еврипід. Трагедії. – К.: Основи, 1993, – С. 5 - 20.

71. Улицкая Л. Медея и ее дети. – М.: Вагриус, 1996. – 75 с.

72. Фіськова С.П. Деміфологізуючий міф (за романом Крісти Вольф «Медея. Голоси») // Питання літературознавства. Наук. збір. – Чернівці: Рута, 2002. – Bип. 8 (68). – С. 53-60.

73. Франц Грільпарцер Филї моря і любви / Пер. Карамансь- кого. – Чернівці: Руська рада, 1909, – 98 с.

74. Фрейденберг О. Миф и литература. – М.: Наука, 1981. – 574с.

75. Хермлін С. Памяти поета // Творчество и жизнь: Литературно-художественная критика в ГДР. – М., 1976. – 258 с.

76. Черник I.В. Традиції і новаторство в естетиці Анни Зегерс / Рад. літературознавство. – 1970. – № 11. – С. 61 - 66.

77. Шкаруба Л.М. // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – К., – 2003. – № 11. – С. 13-16.

78. Frenzel Elisabeth.Stoffe der Weltliteratur: e. Lexikon dichtungs – geshichtl. Langsschnitte/ Elisabet Frenzel.-6.Aufl.-Stuttart: Kroner, 1983.