2.3. Трансформація образу Медеї в творчості Крісти Вольф «Медея. Голоси»

«Навчитися читати міф – це пригода особливого

роду; це мистецтво передбачає поступову

власну метаморфозу, готовність присвятити

себе нібито простому поєднанню факторів,

сказань, які пристосовані до потреб тієї чи

іншої групи, мрій і надій, практики і засобів

магії – тобто, іншому розумінню поняття

реальність»

К. Вольф.

З цих декількох рядків Крісти Вольф ми розуміємо, наскільки важко збагнути глибинну суть міфу та побачити в ньому сучасну тематику. Зовні здається, що нічого складного нема, що це лише просте «поєднання фактів», які пристосовують до потреб людей. Та треба вміти так змоделювати стародавній міф, щоб за цікавим сюжетом побачити важливу проблему чи приховану ідею.

Трансформація традиційних сюжетів та образів служить моделлю для сучасності. Відбувається відродження національної форми мислення, пояснюється національна картина світу, її минуле та сьогодення.

Ще Френсіс Бекон у своїх працях схилявся до того, що багатьом міфам первісно властивий алегоричний, потаємний смисл. Письменники ХVІІ-ХХ століття, які зверталися до міфології, прагнули зрозуміти та передати майбутнім поколінням цей «потаємний смисл». Поєднували його абстрактну тематику з сьогоденням, кожен через міфологічних героїв передавав наболіле. Саме це зумовило багатство трансформаційних сюжетів, глибокий психологізм образів.

Однією з тих, хто звертався до традиційних сюжетів, намагався спроектувати їх на сучасний лад, є німецька письменниця Кріста Вольф. На думку Гюнтера де Бройна, «Кріста Вольф говорить про те, як важливо узгодити світ із гідною людини мораллю, а не пристосовувати мораль людей до недостатньо морального світу…»

Для того, щоб глибше зрозуміти міфологію, Кріста Вольф вирушає до Греції. Її вражає культура цієї країни, письменниця відвідує різні музеї, виставки. Перший твір Крісти Вольф, який побудований на античній тематиці – «Касандра» (1989). Пізніше в 1996 році виходить у світ «Медея. Голоси» – це другий підхід авторки до античної тематики. Мета письменниці – в міру своїх можливостей виховати читача, паралельно бути правдивим літописцем своєї епохи. В інтерв’ю під назвою «Чому Медея?» письменниця каже: «Інколи можна на таких, здавалося б, віддалених образах відфільтрувати сучасні проблеми особливо чітко саме тому, що те місце, куди я вирушила, є праісторичним полем, правда з патріархально й ієрархічно - структурованим групами» [13, с. 75-76].

Німецька письменниця Кріста Вольф у своїй повісті «Медея. Голоси» (1996) зробила новий крок у переосмисленні міфу про аргонавтів, який уже неодноразово трансформувався в світовій літературі. Вона погоджується з думкою науковців, які говорять про вічність міфу, «який хоча й існує у формі оповіді про те, що колись сталося, але є транспективним і схильним до безкінечного повторення» [17, с. 5].

Повість К. Вольф - відверте заперечення світової літературної традиції, адже у літературі образ Медеї пов’язаний з темою кохання героя-мореплавця Ясона і дочки царя Колхіди Медеєю, яку споконвіку змальовують жорстокою вбивцею і послідовною месницею.

Медея для К. Вольф – це так звана ланка, яка пов’язує окремі світи: минуле і сучасне, минуле та майбутнє. Також авторка схильна до думки, що міф може допомогти людині побачити саму себе в сучасному світі, він виділяє те, що ми не хочемо бачити, підносить питання гуманності.

Найчастіше у творі ми зустрічаємо слова Медеї, саме з її монологу авторка розпочинає свій твір і її словами його й закінчує. «Навіть нещасливі тягнуться до свого щастя…» [12, с. 2]. Виникає питання, а чи була Медея щасливою? Відповідаючи на це питання, споглядаємо парадокс, адже Медея у своєму жіночому щасті (коханий чоловік, діти, вірна помічниця, друзі, коханець) була нещасливою. Коли покохала Ясона, її почала мучити совість через те, що зрадила батька, свій народ, Колхіду. Страждає Медея через Меропу, яка побивається за втраченою дочкою, пізніше завдає болю поведінка Ясона. Звідси висновок, що все своє життя Медея була в пошуках омріяного щастя. «У Крісти Вольф Медея безмірно любить і ненавидить, вона прекрасний промовець, активна особа, подвійно зверхня, однак, як чужинка і варварка, покинута і обманута жінка, яка стає жертвою власних інтриг, націлених на витіснення, приниження і знесилення могутньої, переконливої жіночності», – такою бачить Медею Крісти Вольф Світлана Маценко [49, с.123-124].

Медея – це смуглява красуня з «вогняними очима», дуже горда жінка: «…якщо мене, коли-небудь, будуть вбивати, то спочатку вб’ють мене, а вже потім, окремо прийдеться вбивати мою гордість» [12, с. 5]. У творі не йдеться про те, що якісь вищі сили зачарували Медею і закохали її в Ясона, а навпаки, вона «безнадійно і відразу піддалася його чарам» [12, с. 8]. Авторка дає своїй героїні свободу вибору, думки, поведінки. Лише вона, Медея, керує своїм життям, своїми діями чи бездіянням. Слова Світлани Маценко підтверджують сказане: «Важливим є психологічне мотивування поведінки Медеї» [49, с. 130]. Вона тікає з Колхіди, бо «не могла в будинку батька спати з чоловіком, який обманює її батька» [12, с. 8]. Пізніше Медея усвідомить безглуздість вчиненого, але пізно жалкувати за скоєним.

Письменниця прагне заглибитися в давнину і знайти виправдання Медеї. Тому, як бачимо, у повісті Медея не вбиває свого брата, його смерть – фатальна помилка закону. «Лише хтось один, або цар, або його спадкоємець, повинен залишитися в живих» [12, с. 37], – таким є звичай. Вона ніколи не пробачить цього вбивства, з болем згадує, як бігала по полю і збирала рештки пошматованого тіла брата. «Шматок за шматочком, кісточку до кісточки, збирала…» [12, с. 37].

Медея розуміє, що в Колхіді для неї нема місця. Тікаючи з рідних земель, кидає кістки брата в море, «в наше Чорне море, яке ми так любили і яке ти, я впевнена, хотів би вибрати своєю могилою…»[12, с.38].

Кріста Вольф не спростовує добре відомий вчинок Медеї під час втечі, та у її романі Медея керується іншими мотивами. «Потенціал могутності Медеї письменниця спрямовує на суспільство», – вважає Світлана Маценко. Саме так за допомогою героїні авторка хоче продемонструвати, власне, суть суспільства, через свої дії Медея передає особисті бажання.

Закінчує Кріста Вольф свій твір монологом Медеї, яка від Арінни дізнається про те, що її власних дітей корінфці закидали камінням. Живучи зі своєю нянею у вигнанні, переховуючись у печерах, Медея вважає, що «ми стали тінями наших минулих літ. Ми, самовпевнені сліпці. Говорили про наших дітей, як про живих» [12, с. 87].

Медея втратила всі відчуття, давно не відчуває любові, а зараз уже й біль минув. Та найбільше її вражає підступність корінфців, які так склали історію, що нібито Медея сама вбила власних дітей, аби помститися Ясону. Також вони подбали й про те, щоб майбутнє покоління знало Медею як жорстоку дітовбивцю. Кожні сім років брали сім хлопчиків і сім дівчаток, які протягом року у храмі Гери молилися за душі вбитих дітей.

Важливе місце у романі Крісти Вольф займає фольклорна тема. Це і закон про вбивство претендентів на трон, адже саме через цю безглузду традицію померли Апсірт та Іфонія, царські діти. Також здійснення певних ритуальних обрядів, наприклад, кожних сім років семеро дівчат та хлопчиків моляться за померлих синів Медеї.

А.Є.Нямцу вважає, що «Медея и ее муж стали заложниками общественного мнения» [59, с. 34]. «Вони зробили, каже Медея Ясону, – кожного з нас такими, якими ми їм потрібні: з тебе – героя, з мене – злу жінку» [12, с. 60].

Медея розуміє, що щось робити вже пізно, вона не знаходить собі місця, де можна було б спокійно жити. «Куди мені тепер? Чи можна знайти такий світ, такий час, де я була б потрібна?» [12, с. 87]. Вона не знає, куди їй податися, немає у кого запитати поради, ніхто не дасть відповідь. Усі світи для неї чужі. Цікаво, що причини відчуження у кожному часі та світі схожі. На всіх вона посилає прокляття, особливо на Акама, Креонта, Агамеду, Пресбона, які, на думку героїні, зруйнували її щасливе життя.

Володимир Антофійчук вважає, що «аналіз літературних трактувань міфу про Медею має цілком певну морально-психологічну орієнтацію. Це дозволило всебічно дослідити міф…». Кожен, хто трансформував міф про аргонавтів, намагався прослідкувати причину розгортання конфліктів, «які виникають у процесі зіткнення духовного і тілесного начал у свідомості й конкретно-чуттєвому житті людини».

Як зауважує Світлана Маценко, «міфологічний образ провокує на новому контексті конфлікти, які здатні за принципом віддзеркалення розкрити суть явних та прихованих механізмів, намірів та бажань людини, що мають і природну, і соціальну основу та функціонують і в «своєму», і в «чужому», щодо головної героїні просторі [49, с. 133].

У двох творах – Анни Зегерс «Корабель аргонавтів» та Крісти Вольф «Медея. Голоси» – особливого значення набуваютьи образ матерів. У Крісти Вольф Медея сповідається матері, а в творі Анни Зегерс мати благає сина, щоб він з нею поїхав до оракула. Але своїми молитвами та пожертвуваннями вона домоглася пророцтва, якого найбільше боялася [30, с. 105]. Саме так і закінчується життя Ясона в творі Анни Зегерс, він справді загинув від уламків власного корабля. У Крісти Вольф Ясон залишається живим, але він дуже нещасний, оплакує власних дітей.

Варто звернути увагу на побудову роману «Медея. Голоси». У творі звучить одинадцять своєрідних монологів, з них чотири належать Медеї, два – Ясону, два – Леукону, один – Агамеді, один – Акату, один – Глауці. Перед тим, як один з героїв пропонує свою історію вирішення проблеми або заглиблюється в роздуми над минулим, Кріста Вольф дає влучний епіграф. Цитати бере з творів, які пов’язані з міфом про аргонавтів, а також із таких, які не мають нічого спільного з цією темою. Варто відзначити неабияку майстерність письменниці в доборі епіграфів. Перед словами Агамеди авторка цитує Евріпіда: «Якщо жінки дані нам не для добра, тоді вони у злі великі майстрині»[12, с. 26]. Дізнавшись про те, якою є Агамеда, розуміємо, що ці слова підходять для того, щоб якнайвлучніше охарактеризувати цю жінку. Бо її підступності немає меж, вона ладна піти на все, щоб домогтися бажаного.

Отже, Кріста Вольф дещо по-новому переосмислила міф про аргонавтів, вкотре підтвердивши, що письменники, які зверталися до традиційних мотивів, сюжетів та образів, зазвичай пов’язували їх із проблемами сучасності.