2.1. Образ Медеї в новелі Анни Зегерс «Корабель аргонавтів»

«...Міфи не живуть самі по собі. Вони чекають, щоб ми дали їм тіло і кров. Нехай хоча б одна людина на світі відгукнеться на їхній поклик, і вони наповнять нас своїми вічними соками.

Наша справа зберегти їх, зробити так, щоб їхній сон не виявився вічним, щоб залишилася можливість їхнього воскре- сіння...»

Л.Камю

Письменники XX століття також звертаються до міфології. Серед них було чимало авторів НДР. Відчуваючи тиск режиму та контроль з боку партії, розуміючи, що неможливо писати про те, що хочеться, багато письменників НДР заглиблюються у легенди. Це нейтральна зона, де з легкістю розглядають вічні проблеми людства. Часто письменники у своїх творах трансформують міф, кожен із них брав із міфу те, що його цікавило найбільше. Деякі письменники НДР зверталися також до міфу про аргонавтів. Скажімо, Кріста Вольф, розгортаючи проблематику жіночих образів у літературі, у своєму творі «Медея» переосмислює образ міфічної Медеї, сильної духом жінки. Вона говорить про внутрішній світ героїні, про її незламний характер.

Однією з тих, хто трансформував образ Медеї, є німецька письменниця Анна Зегерс. Небагатослівність авторки сприяє написанню малої прози, яка давала прямий вихід її тяжінню до фантастики. «Велику роль відіграють елементи фантастики, надзвичайно важливі для реалістичного мистецтва, якщо читач уміє читати, а письменник писати», – зауважує Олександр Гугнін [21, с.64]. Про це свідчать «Легенди про розбійника Войнока» (1936), «Легенди про Артеміду» (1937), «Три дерева» (1940), «Корабель аргонавтів» (1948). У цих творах Анна Зегерс звертається до міфів та легенд, «щоб поставити важливі світоглядні питання, вона прагне з їх допомогою нагадати людині про історичні завдання, які стоять перед нею, прикликати до супротиву чи змусити задуматися про сенс життя», – твердить Олександр Гугнін [21, с. 64].

Серед міфологічних сюжетів найцікавішим є звернення письменниці до сюжету міфу про аргонавтів, який трансформується у легенді «Корабель аргонавтів». Анна Зегерс не просто іде за змістом, а суттєво переосмислює міф.

Художня майстерність Зегерс виявляється у переосмисленні стародавніх сюжетів, в динамічності, у чіткій композиції. На її переконання, письменник обов'язково повиннен бути не лише відкривачем дійсності, але й винахідником нових зображувальних засобів. Анна Зегерс відзначалася сміливістю і новаторством як у розробці нових тем і проблем, зумовлених динамікою часу, так і в освоєнні нових виражальних, стильових можливостей, що дало змогу письменниці сягнути у своїй творчості ідейно- художніх відкриттів.

У легенді «Корабель аргонавтів» перед нами постає зовсім інший Ясон. Це старший, поважний чоловік, за плечима якого героїчне минуле. Така форма опису свідчить про новаторство Анни Зегерс, адже ще ніхто не зображав Ясона у старості. На відміну від інших, вона не говорить про подвиги Ясона, про його славу. Якщо досліджувати образ Ясона з самого початку легенди «Корабель аргонавтів», то можна побачити старшого чоловіка, який багато років блукає світом, «капітан великого корабля, який наскочив на мілину в Чорному морі, бувалий і грошовитий чоловік...» [30, с.194]. Усіх відвідувачів винарні захоплює «золоте руно на його ременах» [11, с.194]. Це чарівне руно, ніби панцир, оберігало Ясона від усіх небезпек. «Водночас воно, мов жива шкіра, вбирало в себе й кожен спалах людської радості», – зазначає Є.М. Волков [11, с. 195]. Анна Зегерс детально описує золоте руно, на відміну від міфу, в якому більша увага приділяється здобуттю Ясоном цього руна, а не його вигляду та функціям.

Ми бачимо, що Анна Зегерс далеко відходить від міфу. Вона не уточнює, хто відправляє Ясона за руном, для чого його туди насправді посилають. Письменниця аргументує це тим, що «зі старих переказів важко чогось допевнитися» [30, с. 203]. Відмінним від міфу є й те, що люди не знають, чи вдалося Ясону здобути золоте руно. Думки в цьому питанні розходяться. Одні вважають, що руно потонуло разом із моряками, інші запевняли, що воно закопано під деревом разом із рештками героїв. Перевірити цю версію ніхто не насмілився, бо «теперішні люди, хоч і не вірять у богів, як їхні предки, проте ще занадто шанують вірування батьків, аби просто з цікавості ритися у священній землі» [30, с. 203].

Ясон згадує своє минуле, той час, коли він був славним героєм. Зараз його ніхто не впізнає, тому він увесь час присвячує споминам. Він згадує, як разом з друзями доплили до потрібного узбережжя. Ступивши на берег, герої побачили дивне сяйво, вирішили, що то золоте руно. Ясон погодився піти у розвідку, але, підійшовши ближче, побачив дивний храм. Поміж колон снували пантери – єдині живі істоти. Ясону здавалося, що за ним хтось стежить. Це була жриця храму, яка нагадувала «чорну квітку».

Ця жінка, з волі богів, сліпо закохалася в Ясона, зробила для нього усе, що було їй під силу. «Не спинилася перед убивствами, перед найстра- шнішими чарами, аби тільки допомогти йому викрасти руно, аби тільки врятувати йому життя. Вона зрадила своїх богів заради кохання до нього, чужинця, зламала віру, зате йому була вірна, аж гидко...» [ 30, с. 208]

Ми розуміємо, що ця жінка – Медея, дочка царя Ета, яка сліпо кохала Ясона. Медея зробила багато лиха своїм рідним, але засуджувати її за це не можна, адже в цей момент вона перебувала під дією чар. Ясон згадує, що спочатку «їхнє кохання було занадто шалене» [30, с. 208], але, побачивши всі її злочини, його здивуванню не було меж. «Медея з дитинної чарівниці, що мала очі, мов ягідки, обернулася в справжню відьму» [30, с. 208].

Образ Медеї, який подає Анна Зегерс, лише частково нагадує Медею Евріпіда. Коли Медея дізналася про шлюб Ясона, вона «в нападі ревнощів знищила все – свято, наречену й гостей і навіть своїх власних дітей. Свою власну честь і добре ім'я» [30, с. 209]. Ясон оплакував смерть Медеї так, як колись і смерть матері. Ці дві жінки ради нього йшли на будь-які жертви.

Трансформуючи міф про аргонавтів, кожен письменник обирає те, що йому найбільш цікаве. У літературному житті, яке міфу дарує Анна Зегерс, центральне місце посідає історія відносин між Медеєю та Ясоном і виникнення трагічних конфліктів та протиріч. Основу драматичної дії, починаючи з евріпідової версії, становить останній період їхнього сімейного життя, коли Ясон хоче піти від Медеї до Креузи (Главки). Але у літературних варіантах, які розробляють цю колізію, домінує не факт розриву відносин і злочин Медеї, «а мотивації і психологічний стан, який автори реконструють з погляду уявлень своєї епохи», – вважає А. Є. Нямцу [55, с. 25]. Використання міфу дозволяє показати знайомі вчинки у незнайомих ситуаціях, виняткове, фантастичне осмислити у звичайному для рецепієнта духовному континуумі.

Саме тому у сучасних версіях трансформації міфу особливе місце займають аспекти, які, зазвичай, мало цікавили авторів у період становлення протосюжетів.

Анна Зегерс значно менше уваги приділяє образу Медеї, авторка намагається підняти у творі важливі проблеми сучасної їй епохи. Детально розглядає питання фатуму, долі. Вважає, що, як тисячі років, так і зараз людина залежна від долі. В античні часи важливим було поняття долі, яка невідворотньо веде людину. «Сильніша над людей і богів, вища за тих і тих була доля» [30, с. 203].

Кожна людина має свою долю, і ніхто не владний її змінити. Ясонові ще змалку пророкували його долю, він знав, що помре на кораблі. «Йому вже були ні до чого молитви і пожертви...» [30, с. 205]. Та доля не злякала Ясона, навпаки, він ще більше ріднився з морем. «Доля стала для нього не що інше, як закон його життя і смерті. Вона могла принести йому загибель під час цієї або наступної бурі» [30, с. 206].

Анна Зегерс зображає два типи людей: одні – сильні духом, готові протидіяти несправедливості, ладні ставати в боротьбу; інші – слабкі, які бояться будь-яких змін. Для них краще страждати, але жити одноманітно, без зрушень. Не змогла Анна Зегерс приборкати й дух борця – у легенді «Корабель аргонавтів» звучать заклики до дії. Головний герой, бачачи насправедливість, закликає боротися з нею.

Авторка зображає плинність часу «вчора, сьогодні, завтра», намагається поєднати це все в одній людині. Ця тема присутня й у творі «Корабель аргонавтів». Анна Зегерс наголошує, що люди марнують свій час. Письменниця звертається до часопростору, у якому природно задіяні всі часи, але порушена послідовність їх викладу.