29

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Філологічний факультет

Кафедра зарубіжної літератури та теорії літератури

Букатчук

Ірина Вікторівна

ТРАНСФОРМАЦІЯ ОБРАЗУ МЕДЕЇ В СВІТОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ДИПЛОМНА РОБОТА

Науковий керівник:

Доктор філологічних наук,

проф. Рихло П.В.

Чернівці, 2011

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І Трансформація образу Медеї в античній літературі……….…….....8

1.1. Міф про аргонавтів як первинне джерело сюжетів про Медею….………..8

1.2. Образ Медеї в однойменній трагедії Еврипіда «Медея»…….…….……...11

1.3. Поема Аполонія Родоського «Аргонавтика»……………...….……..….…19

1.4. Образ Медеї в трагедії «Медея» Сенеки…………………….……………..22

РОЗДІЛ ІІ Трансформація образу Медеї в ХХ столітті……….……..…….…26

2.1. Образ Медеї в новелі Анни Зегерс «Корабель аргонавтів» .……..………26

2.2 Медея в одноіменній п’єсі Жан Ануя ………………………………………31

2.3. Трансформація образу Медеї в повісті Крісти Вольф

«Медея. Голоси»………………………….……………………………...……….35

2.4. Медея в романі Людмили Уліцької «Медея та її діти» ………..…....……41

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Один і той же мотив, опрацьований протягом багатьох віків, у кожній наступній епосі набуває нових значень, служить засобом втілення нової проблематики. Немає жодного письменника, творчість якого так чи інакше не була б пов’язана з античною літературою. О.І.Білецький зазначає, що «одні користувалися її образами, розвиваючи їх і збагачуючи їх новим змістом, другі переймали у спадщину її форми, треті училися в античних письменників пошани до людини і людського розуму, уміння вивчати і художньо узагальнювати дійсність» [6, с. 14].

Питання про трансформацію сюжету чи образу з однієї епохи в іншу детально опрацьоване у працях А.Р.Волкова. Дослідник вважає, що «однією з найважливіших проблем порівняльного літературознавства є всебічне дослід- ження традиційних сюжетів, традиційних мотивів, традиційних образів» [9, с. 59]. Це питання цікаве для літературознавства, та недостатньо вивчене.

В історії літературознавства є твори, які незабаром після створення або через певний проміжок часу отримують широке визнання в національній та світовій літературі. Саме такі твори стають традиційними. Це сюжети про Едіпа, Касандру, Прометея, Дон Жуана, Фауста, та інші, які в свою чергу, стають джерелом нових мотивів, образів. На думку А.Р.Волкова, «традицій- ним слід уважати сюжет (образ, мотив), який переходить від покоління до покоління, від однієї літературної доби до іншої (інших), тобто такий, який зберігається і активно функціонує протягом значного історичного часу» [10, с. 60].

Автор, який запозичує загальновідомий сюжет, при написанні твору повинен уважно поставитися до попереднього зразка, адже відбувається оновлення традиції. Немає сюжетів та образів, які б могли функціонувати вічно, та можна прослідкувати, що кількість традиційних сюжетів і образів з роками збільшується. У своєму довіднику «Сюжети світової літератури» Елізабет Френцель нараховує близько трьохсот традиційних сюжетів. За походженням традиційні сюжети та образи А.Р.Волков пропонує розрізняти такі категорії: «міфологічні, релігійно-канонічні, фольклорні, історичні, зрідка – суто літературні першоджерела» [10, с. 62].

Найбільшою та найдавнішою є група традиційних сюжетів та образів, що зароджувалися на стадії міфологічного мислення. «Найбільш узагальнено звучать античні сюжети. При використанні традиційних образів та сюжетів з історії, міфів, переказів нині існуючих народів досить часто виникають перегуки з національним аспектом сучасних соціально-філософських проб- лем», – зазначає А.Р.Волков у «Лексиконі загального та порівняльного літературознавства» [41, с. 573].

Письменники різних країн та народів, звертаючись до традиційних сюжетів міфологічного походження, прагнуть вирізнити їх таємний смисл, поєднати його абстрактну семантику з хвилюючими ідеологічними, соціально-політичними, моральними проблемами сучасності. Саме у міфах зафіксований багатоманітний індивідуальний та колективний досвід, вищі досягнення розуму, які витримали перевірку часом і продовжують залишатися актуаль- ними зараз.

Дуже популярною є трансформація жіночих образів, але ця трансформація не є принциповим, специфічним аспектом світового літературного процесу – це лише частина переосмислених міфологічних традицій. Як зазначає А.Е.Нямцу, «жінка і суспільство, жінка і війна, жінка і чоловік, жінка, яка дає життя і забирає його, – ці та інші позиції були художньо переосмислені на матеріалі міфологічних структур уже в античній літературі» [58, с. 3]. Такими міфологічними жіночими образами в світовій літературі є Касандра, Федра, Медея, Андромаха та інші.

Досить показовою є трансформація античного міфу про аргонавтів, головною героїнею якого постає чаклунка Медея, дочка колхідського царя Ета та океаніди Ідії. Образ колхідської чаклунки був популярний в античній літе-ратурі та далеко за її межами. З античних трансформацій міфу збереглися твори Евріпіда «Медея», Сенеки «Медея», а також менш відомі – «Медея» Біота, Каркіна, Неофрона.

Варто зазначити, що своєрідною паузою у трансформації образу Медеї є епоха Середньовіччя. У цей час формується новий, у порівнянні з античністю, погляд на довкілля та людину, яка створює власні духовні цінності. У християнську епоху мати підноситься на вищий рівень, в першу чергу як Мати Божа та мати людська. Основним для матері є її дитина, про вбивство не може бути мови. Жіночі пристрасті не мають права рівнятися з любов’ю до дитини. Через це середньовічна література відкидає язичницьку традицію, не транс- формує образ матері-вбивці Медеї. «В цілому епоха середньовіччя не виявила істотного впливу на характер переосмислення античних міфологічних сюжетів та образів», – стверджує Г.Ф.Драненко [23, с. 4 - 5].

Більш пізні трансформації міфу здійснили Корнель, Клінгер, Грільпарцер, Чокор. «Евріпід та Овідій зображають її у гордій величі, як страждаючу, мстиву жінку; в очах Сенеки вона – чаклунка, яка викликає відразу, варварське чудовисько. Такою вона була і для Корнеля. Інша лінія тлумачення образу героїні спостерігається в німецькій літературі: Максиміліан Клінгер виправдовує її, всю провину накладає на Ясона та Креонта, це саме робить Крістоф Мартін Віланд в «Гексамероні з трояндового гаю», – таке пояснення трансформаціям образу Медеї дає Є. Нечепорук [53, с. 10].

Кращою з існуючих трансформацій міфу про Медею є драматична трилогія Ф. Грільпарцера «Золоте руно», яка вважається найповнішою версією драматичної біографії Медеї. Твір починається з одноактної дії «Гість». Читач дізнається про молоду дівчину, котра страждає від знущань свого батька. Жорстокості батька немає меж, він хоче вбити Фрікса, який прибув у Колхіду на золотому Овні, та дівчині вдається зупинити вбивство. Вдячний чоловік приніс у жертву барана, шкуру якого повісив у священному гаю Ареса. Це вступна частина, яка дає інформацію про те, звідки в Колхіді шкура золотого барана, яка має магічну силу.

Чотирьохактна п’єса «Аргонавти» повідомляє про появу шукачів золотого руна. Бачимо, як юна Медея безуспішно приборкує свої почуття до мореплавця Ясона. Кохання сильніше за розум, всупереч власній волі вона стає його помічницею, вчиняє ряд злочинів. Найбільш відомий епізод з біографії Медеї відбувається у Коринфі. Про це письменник детально розповідає у п’ятиактній трагедії «Медея». Жінка, вирвавшись зі свого дикого, але цілісного буття, на нових землях стає чужинкою з варварських країв, чаклункою і ворожкою. Цивілізація приносить їй розчарування, почуття ревнощів та жадання помсти. Ясон починає соромитися своєї обранки, але почуття вдячності не дозволяє прогнати Медею. Тільки після того, як його полюбила дочка царя Креона, він змінює свою думку. Найстрашнішою карою для Медеї стає самотність, її уникають навіть рідні діти. Болить душа зрадженої жінки, та саме це дає сили для того, щоб згубити себе та близьких. Вчинок Медеї – своєрідний суд над сучасним, егоїстично-цивілізованим світом. Л. Лобко зазначає, що «Грільпарцер, здається, єдиний, хто спробував прослідкувати становлення характеру Медеї, зібравши і збудувавши окремі етапи її шляху до жахливого злодіяння. Письменник-романтик не прагне виправдати свою героїню, йому важливо виявити мотиви її вчинків» [44, с. 288].

На нашу думку, першим, хто звернув увагу на внутрішній стан зрадженої жінки був Евріпід. У своїй трагедії «Медея» він детально описує, яким є життя одруженої жінки. Трансформуючи образ Медеї, він хоче показати, наскільки слабкою та водночас сильною може бути жінка. За допомогою влучних діалогів драматург пояснює читачеві, що підштовхнуло Медею до вбивства власних дітей. Тому саме йому належить першість в зображенні характеру Медеї, її переживань.

У трагедії Грільпарцера Медея бунтує проти чужого укладу, вона – дочка варварської країни, тому не може примиритися з приготовленою для неї долею. Як вважає Євгеній Нечепорук, «трагедія Медеї – це вдягнена в античні строї трагедія існування сучасної людини, яка фатальним чином включена в історію...» [53, с. 12]. Через яскраво змальовані образи, захоплюючі монологи та діалоги «Медея» Ф. Грільпарцера виявилася цікавою для німецького театру другої половини ХХ століття, про що свідчать численні постановки.

Звернення до традиційних сюжетів та образів набуває особливого характеру саме в ХХ столітті, вони служать моделлю для осмислення складних і суперечливих процесів сучасності. На думку А.Е.Нямцу, «з одного боку, письменники активно опрацьовують давньогрецькі, біблійні та інші міфологічні сюжети, часто надаючи їм рис сучасності; з іншого – з’являються дослідження, що розглядають теоретичні та історико-літературні аспекти трансформації міфу на той час» [57, с. 6].

Продуктивність античних сюжетів і образів зумовлена тим, що такі структури містять у собі узагальнений досвід соціальних та морально-етичних знань людської цивілізації. У літературних долях традиційних персонажів відобразилося матеріальне і духовне життя людства в його найбільш значних виявах.

У літературі ХХ століття традиційні сюжети функціонують не як власність культури, що їх створила, а як рухомі сюжети, які можна застосовувати для різних історичних епох.

У 1992 році вийшла в світ п’єса афро-американки Андрієн Кеннеді «Вбивства в Огайському університеті». Міф про Медею авторка використовує «не як матрицю організації тексту, а як приховане звернення до давньогре- цького праматеріалу» [9, с. 416]. Головна героїня твору Сюзанна на одній із лекцій розповідає про те, як вбили її донечок-немовлят. Чорношкіру студентку Сюзанну зваблює, а потім кидає білий викладач Роберт Гемпшір, у неї народжуються дві дівчинки-близнята. Роберт викрадає, а потім вбиває дітей, спочатку одну, а згодом остаточно збожеволівши, й іншу, після вчиненого накладає на себе руки. Н.О.Висоцька вважає, що «виокремлення структурного каркасу унаочнює своєрідну дзеркальність застосованої моделі щодо першоджерела: ядро сюжету – інфантицид у стані ефекту – зберігся, проте агентом його, на протилежність «Медеї» Евріпіда, стає не жінка – «чужинка» та «варварка», а білий чоловік… замість двох синів фігурують дві доньки» [9, с. 417]. Не дивлячись на велику кількість атрибутованих цитат, якими переповнений текст, виявлення у п’єсі інтертексту «Медеї» потребує уважного прочитання. «Текст Кеннеді, – вважає Н.О. Висоцька, – залишається відкритим для розуміння і без впізнання «Медеї» як гіпотексту, хоч в такому випадку його інтерпретація дещо втратить у своїй повноті» [9, с. 417].

П’єса А. Кеннеді – своєрідне відлуння жахливих подій, які пережила авторка. Вона особисто зіткнулася з явищем «повзучого» расизму, пережила «вбивство душі». Все, що молода обдарована дівчина пережила через свій колір шкіри, наклало неабиякий відбиток на її творчість.

Сюжет про Медею, незважаючи на свою давність, особливо актуальний у ХХ столітті, адже ті почуття, які люди переживали тисячі років тому, вони переживають і зараз. Як і колись, чоловіки зраджують своїх жінок, жінки виношують та втілюють у реальність помсту. Матері стали ще жорстокішими, не задумуючись, вбивають своїх дітей, відбувається виродження жіночої природи, можна спостерігати певну девіацію, відхилення від норми. Тому твори, які диктує жорстоке ХХ сторіччя, – це своєрідна симптоматика цього століття. У цей час сформувався і досить поширеним є вислів «комплекс Медеї». Медеями називають таких жінок, які знущаються над своїми дітьми, завдають їм болю тілесного чи навіть душевного, та особливо це стосується тих матерів, які вчиняють аборти.

У процесі літературної еволюції міфологічний матеріал проявляє себе як традиція, яка розвивається, долає тимчасове, те, що швидко відживає, й активно вбирає у себе важливі елементи нової реальності з притаманною їй важкістю та незрозумілістю. Якщо, починаючи від Евріпіда, основною драматичною дією сімейного життя Медеї та Ясона вважався час, коли Ясон хоче піти від Медеї до Креузи, то з часом, а саме в ХХ столітті, важливіше місце займає не факт розриву відносин та скоєний Медеєю злочин, «а ті мотивації та психологічний стан, які реконструюються авторами з точки зору уявлень своєї епохи», – так вважає І.М. Зварич [ 28, с. 25].

Отже, використання міфів дозволяє показати знайомі вчинки у незнайомих ситуаціях, саме тому в сучасних версіях особливе місце займають ті аспекти, які мало цікавили авторів у період становлення протосюжетів. Способи засвоєння міфологічних сюжетів у літературі ХХ століття складні та різноманітні. На думку А.Є.Нямцу, «в процесі осучаснення проблематики фольклорно-міфологічних структур відбувається руйнування епічної дистанції між протосюжетним хронотопом і змістовими координатами епохи-реципієнта» [57, с. 35]. Звернення однієї літератури до культурних традицій інших народів допомагає краще зрозуміти їхню своєрідність, національна література вбирає у себе чуже й впливає на літератури інших народів. Тому можна погодитися з думкою А.Р.Волкова, що «трансформація традиційних образів та сюжетів – це особливий спосіб художнього відображення і перетворення дійсності» [10, с. 94].

Актуальність теми зумовлена посиленням інтересу літератури ХХ століття до античної міфології та психологічної проблематики. Обидва ці чинники присутні в творах Евріпіда, Аполонія Родоського, Сенеки, Анни Зегерс, Жана Ануя, Крісти Вольф, Людмили Уліцької. Крім того, оповідання Анни Зегерс «Корабель аргонавтів», п’єса Жана Ануя та повість Крісти Вольф «Медея», роман Людмили Уліцької «Медея та її діти» мало досліджені на теренах української науки, тому вивчення цих тем є актуальним для вітчизняного літературознавства.

Мета дослідження – окреслити й проаналізувати міфи, присвячені аргонавтам, особливо міф про Медею, адже саме цей міфологічний сюжет у подальшому трансформують різні письменники;

розглянути твори античної літератури, засновані на міфах про Медею;

проаналізувати твори ХХ століття, які використовують і трансформують сюжет про аргонавтів та Медею.

Завдання дослідження:

1. Дати цілісний аналіз творів зарубіжної літератури про Медею.

2. Показати оригінальність авторських задумів.

3. Прослідкувати спільне і відмінне у трансформаціях міфу про Медею різними авторами.

4. Охарактеризувати головну героїню усіх творів – Медею, звернути увагу на другорядних персонажів.

5. Прослідкувати трансформацію даного міфічного сюжету в античних авторів та письменників нового часу.

6. Звернути увагу на частоту використання сюжету про Медею у різні часи та різними письменниками.

Об’єкт дослідження – міфи про Медею, трагедія Евріпіда «Медея», поема Аполонія Родоського «Аргонавтика», трагедія Сенеки «Медея», оповідання Анни Зегерс «Корабель аргонавтів», трагедія Жана Ануя «Медея», повість Крісти Вольф «Медея. Голоси», роман Людмили Уліцької «Медея та її діти».

Предмет дослідження – трансформація образу Медеї у різножанрових творах Евріпіда, Аполонія Родоського, Сенеки, Анни Зегерс, Жана Ануя Крісти Вольф, Людмили Уліцької.

Методи дослідження – при дослідженні використано порівняльно-історичний, історико-генетичний, типологічний, структурно-семіотич- ний, міфо-поетичний, архетипний, інтертекстуальний методи.

Наукова новизна дослідження – полягає в тому, що в нашій роботі вперше зроблено спробу узагальнити й систематизувати дослідження міфологічних творів Аполонія Родоського, Сенеки, Анни Зегерс, Жана Ануя, Крісти Вольф, Людмили Уліцької.

Практичне значення – результати роботи можуть бути використані під час проведення уроків зарубіжної літератури та факультативних занять у школі, підготовки до семінарів та практичних занять в університеті, для створення методичних розробок із зарубіжної літератури тощо.

Апробація результатів дипломної роботи проходила під час практичних занять з науково-дослідницької роботи, індивідуальних обговорень дипломної роботи з науковим керівником та на студентських конференціях. За матеріалами дипломної роботи здійснено три публікації у збірниках тез наукових студентських конференцій за 2009, 2010, 2011рр.

Структура та обсяг роботи: робота складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури із 78 позицій та додатків, куди входять репродукції картин, портрети письменників, фільм за сюжетом міфу про аргонавтів.

РОЗДІЛ І

Трансформація образу Медеї в античній літературі

1.1. Міф про аргонавтів як первинне джерело сюжетів про Медею

Міфи почали виникати на зорі існування людського суспільства у всіх племенах. У перекладі з грецької міф – це слово, переказ, розповідь, щось близьке до казки і водночас розповідь про земне. «Міф – це щось постійне, незмінне для всіх людей у різні часи. Загальні моделі, сюжети і навіть деталі, які зберігаються у міфах, часто зустрічаються. Це пояснюється тим, що міф – це суцільне наслідування спогадів наших предків, які передавалися з покоління в покоління. Міфи навіть можуть входити в структуру нашої підсвідомості; не виключено, що вони закодовані в наших генах», – підкреслює Анатолій Нямцу [60, с. 20].

Для сучасного читача міф – це розповідь про життя і подвиги вождів-героїв, про втручання богів у справи людей. Їх творили мандрівні співці-аеди, які переходили з одного поселення в інше й зупинялися у домах племінних вождів. Інколи вони голосно декламували складені ними пісні й гімни на честь богів та героїв. Складалися цілі цикли таких сказань.

Особливо відомі імена древніх богів були в епоху Відродження (XV - XVI століття), коли у європейських країнах оживав інтерес до античності. Міфологію розглядають як важливе явище культурної історії людства.

На порозі класового суспільства міфологія піддається значній трансформації. Одним із таких міфів, який у подальшому зазнав тран- сформації у літературі, є переказ про аргонавтів. Дослівно у перекладі з грецької аргонавти – ті, що пливуть на «Арго» за золотим руном у країну Ею (Колхіду). З міфу дізнаємося, що Пелій, брат Есона, царя Іолка у Фессалії, отримав два пророцтва оракула: згідно з одним, йому судилось загинути від руки члена їхнього роду Еолідів; зважаючи на друге, йому потрібно остерігатися чоловіка, взутого на одну ногу.

Есон боявся свого брата, з підозрою ставиться до малого Ясона, оголосив його померлим і заховав у кентавра Хірона. Коли Ясону виповнилося двадцять років, він відправився в Іолк. «Переходячи через річку Анавр, він загубив сандалю» [50, с. 98]

Ясон вимагав повернути царство, яке належить йому. Пелій пообіцяв виконати його прохання за умови, що той відправиться в країну Єю, до царя Ета, сина Геліоса, умилостивить душу Фрікса, який утік на золотому барані, і привезе звідти шкуру цього барана – золоте руно. У Ясона не було вибору, він погодився. Для подорожі з допомогою Афіни був збудований корабель «Арго». Далі читач дізнається про важкі випробування, які випали на долю моряків.

Під час плавання боги не залишали героїв, завжди були готові їм допомогти. Коли Ясон дістався берегів Еї, Афіна та Гера попросили Афродіту, щоб загорілося кохання між Ясоном і дочкою царя Єта – Медеєю. Медея з першого погляду полюбила Ясона. Коли цар дізнався, що аргонавти приїхали за золотим руном, він був неабияк схвильований. Медея допомагає Ясону викрасти руно. Пізніше вона осипатиме Ясона докорами, що заради нього пожертвувала усім, а він її зрадив.

Ясон віддав руно Пелію, який за час його відсутності, думаючи, що Ясон помер, убив його батька та брата.

Дехто з дослідників розглядає міф про аргонавтів «як трансформацію сюжету про подорож у підземне царство...» [50, с. 100], інші зводять сюжет до чарівної казки, де чітко змальоване завдання, яке неможливо виконати, та герой подужує його з допомогою дочки головного суперника.

Найочевиднішим є те, що міф про аргонавтів був складений у вигляді епічної поеми «з характерною для епосу систематизацією, гіперболізацією і проекцією у міфічне минуле розповідей про перші плавання греків на Чорне море і західну частину Середземного» [50, с. 100].

Основною рисою міфу є те, що «реальне та ідеальне, думка та дія тут злиті воєдино» [42, с. 15].