3. Основні статті зобов'язань балансу корпорації.
Зобов’язання і власний капітал показані в правій частині балансу (або в нижній за вертикального розташування статей). Вони пов’язані з функцією фінансів щодо формування капіталу корпорації:
короткострокові (поточні) зобов’язання , довгострокові зобов’язання, власний капітал
У першому блоці відображені фінансові фонди, залучені в борг на термін до одного року; у другому — фонди, залучені на тривалі терміни; у третьому — капітал, оплачений за акціями, нерозподілений прибуток та інші статті, пов’язані з капіталом.
Короткострокові (поточні) зобов’язання: кредиторська заборгованість, облігації до оплати, нараховані податки, нараховані проценти, інші нараховані суми, погашення довгострокового боргу.
Довгострокові зобов’язання Довгострокові зобов’язання оформляються випуском облігацій, корпорація може також одержати кредит комерційних банків на термін понад один рік. Відстрочені податки також є зобов’язаннями корпорації, при цьому відстрочка може бути надана на термін до трьох років.
Власний капітал являє собою різницю між сумою активів і сумою зобов’язань; звідси виводиться рівняння:
Власний капітал = Активи – Зобов’язання.
Економічний зміст цього рівняння полягає в тому, що в разі продажу частини активів корпорації для виплати боргів сума, що залишилася, належить акціонерам. Після задоволення вимог, які ставляться до корпорації всіма іншими сторонами, кошти, що залишаються, будуть розподілені серед власників звичайних акцій відповідно до їхніх часток у капіталі.
4. Дати визначення поняттю "оперативне фінансове планування"
Планування являє собою процес складання програми майбутнього розвитку з визначенням конкретних економічних і фінансових цілей на майбутній період, з урахуванням можливих ризиків і заходів щодо страхування від ризиків.
Фінансове планування відіграє важливу роль у теорії й практиці господарської діяльності корпорацій. Воно розглядається як невід’ємна частина загального управління виробничо-господарською діяльністю корпорацій.
Фінансове планування є складним процесом, що охоплює чотири стадії:
Аналіз зв’язку між інвестиційними і фінансовими можливостями.
Прогнозування наслідків поточних рішень з метою запобігання диспропорціям між рішеннями, що приймаються сьогодні, і тими, які потрібно буде прийняти в майбутньому.
Обґрунтування обраного варіанта рішень.
Оцінювання результатів, досягнутих корпорацією, порівняно з поставленими цілями.
5. Основні стадії вартісного циклу - конкурентна позиція, прибутковість, формування внутрішнього грошового потоку, ринкова вартість цінних паперів, які випускає корпорація, доступ корпорації до фондів фінансового ринку, формування загальної суми інвестиційних фондів, подальше зміцнення конкурентної позиції (формування ресурсів корпорації)."Ні"
6.Правило чистої приведеної вартості: здійснювати інвестиції, якщо вони мають позитивну NPV (чисту приведену вартість).
"Так" "Ні"
Білет № 4
Формування капіталу корпорації, основні джерела.
Будь-яка корпорація формує свій капітал за рахунок внутрішніх і зовн. джерел.
Внутрішні фонди формуються за рах-к грош. потоків від поточної підпр. діял-ті, а також від продажу частини активів. Внутр. грош. потік обчисл-ся як різниця між усіма надходженнями та видатками корпорації, тобто валовий приб-к + амортиз. відрах-ня. Визначається також нерозподіл. приб-к – різниця між сумою надходжень і видатками, %-ми, податком на прибуток та дивід-ми. Нерозподілений прибуток разом з нарахованою амортизацією спрямовуються на інвестиції та поповнення резервів корпорації.
Внутр. фонди можуть поповнюватися за рахунок продажу активів. У цьому випадку надходження мають епізодичний хар-р. Отже, нерозпод. прибуток і аморт-я – це два основні джерела власного капіталу корпорації.
Зовн. фонди корпорація залучає шляхом:
- боргу (випуску облігацій; одержання позик у фін.-кред. установах);
- збільшення оплаченого капіталу, тобто капіталу власників (за рах-к випуску привіл. і звич. акцій).
Акції та облігації визначають процес формування капіталу, за доп-ю яких формуються акц. і борговий капітал корпор-ї.
Таким чином, за рах-к внутр. і зовн. джерел формується капітал корпорації, що знаходиться в її розпорядженні, для забезпечення діяльності компанії.
Методи проведення дивідендної політики.
Дивідендна політика, що називається «залишковою» (residual), широко застосовується на практиці. Вона передбачає чотири послідовні кроки в прийнятті рішень з приводу коефіцієнта виплати дивідендів.
Перший — складання оптимального бюджету інвестицій.
Другий — визначення суми оплаченого капіталу, яку необхідно включити в бюджет капітальних вкладень.
Третій — максимальне використання для фінансування нерозподіленого прибутку.
Четвертий — виплата дивідендів тільки в тому разі, якщо прибуток одержаний у такому розмірі, який вимагається для забезпечення оптимального бюджету.
Слово «залишковий» (residual) означає «залишений понад» (якоїсь певної суми), тому залишкова політика полягає в тому, що дивіденди виплачуються із «залишку» прибутку, після формування фондів, необхідних для розширення виробництва.
Деякі корпорації проводять політику виплат дивідендів у постійних розмірах або політику постійного їх збільшення. Сформульовано правило, що наголошує: «Намагайтесь уникати становища, коли вам доведеться скоротити щорічні виплати дивідендів». З розвитком інфляції, коли обсяги одержуваних прибутків значно зростають, американські корпорації переходять до політики «stable growth rate», тобто стійких темпів зростання дивідендів. Корпорація визначає певний темп зростання дивідендів, наприклад 6 % за рік, і прагне щороку збільшувати дивіденди на цю суму в доларах. Така політика обумовлена:
по-перше, негативним впливом коливань у величині дивідендів на підвищення ks — очікуваної ставки доходу на акціонерний капітал; ринкова ціна, відповідно, є нижчою, ніж за стабільної політики;
по-друге, акціонери, особливо та їх частина, котра витрачає одержані дивіденди на споживчі потреби, повинні мати можливість постійно враховувати свої доходи, тому нерегулярна виплата дивідендів може знизити попит на акції й призвести до зменшення їхньої ринкової ціни. Політика стійких темпів зростання може суперечити «залишковій» політиці, тому в окремі роки розмір інвестицій та їхні джерела переглядаються.
На практиці широко застосовується відомий варіант дивідендної політики, коли фірма регулярно виплачує низькі дивіденди плюс додаткові у сприятливі фінансові роки.