1

Тема: Теорії культурно-історичного процесу

Періодизація, джерельна база, методологічні принципи вивчення історії української культури.

План лекції

1. АНАЛІЗ СУЧАСНИХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ 3

Різновиди класифікації культур 3

2. ПОНЯТТЯ СВІТОВОЇ ТА НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ. 14

3. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА. 19

Історична наука про цілісність української культури 20

4. ПЕРІОДИЗАЦІЯ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА, МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРИНЦИПИ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. 22

Проблема історичної періодизації – основні етапи розвитку української культури. 22

4. РЕГІОНАЛЬНА ТИПОЛОГІЯ СВІТОВОЇ КУЛЬТУРИ 28

Колись Р. Кіплінг написав: «Захід є Захід, а Схід є Схід, і їм не зійтися вдвох...» 28

Суть і характерні особливості регіонального підходу до типології світової культури 28

Основні культурні регіони світу (європейський; далекосхідний; індійський; арабо-мусульманський; тропічно-африканський; латиноамериканський) та їх характерні риси. 32

План семінару

Терміни та поняття:

Сутність культури полягає в особливій формі сприйняття простору і часу. Так, для "аполлонівської" (античної) душі було притаманне тілесне, зриме, пластичне сприйняття простору і відсутність відчуття часу. Культури мають життєвий цикл. Вони народжуються, досягають зрілості та вмирають, вичерпавши життєві сили. На останній стадії розвитку, на думку Шпенглера, перебуває сучасна західна культура.

Діонісійська засада - джерело неспокою, страждань, нещасть, стихійного пориву. Аполлонійська забезпечує гармонію, тишу, спокій.

Аполлон застерігав від диких поривів, передавав мудрий спокій бога. Краса і гармонія аполлонійського світовідчуття відбилась у творчості Гомера. Але при цьому Аполлон залишався богом ілюзій. Він начебто заслоняв людину від смерті примарою вічності.

Діоніс же породжував протилежні інстинкти: тривогу, сумнів, збентеження, дикий розгнузданий вихід людських інстинктів. Під впливом такого світовідчуття людина наче пробуджувалася від сну ілюзій і святкувала торжество злиття з природою. Адже тільки природа здатна навчити людину жити, вона краще, ніж християнство і традиційна мораль, знає, що є добро і зло. Саме цей найважливіший інстинкт життя Ніцше назвав ім´ям одного з грецьких богів - Діоніса. У самій людській долі одвічно, від природи, закладений дисонанс. Для того щоб подолати цей внутрішній стан неспокою, дисгармонії, люди створюють для себе різні ілюзії - науку, релігії, мистецтво, мораль, політику. Але де тоді дійсне життя людини? Знати це майже неможливо. Людині неймовірно важко бути одночасно і творцем, і глядачем у театрі життя. Уявімо собі: чи знає воїн, зображений на художньому полотні, про ту битву, що зображена тут?

дисонанс - властивість не тільки людини, а й культури. Ця властивість їй притаманна з найдавніших часів. Відмінність культур зумовлена перевагою в них різних засад. Так, епоха "варварства" була "царством грубого діонісійства". Людина цього періоду - "діонісійський варвар". Ціла прірва відділяла її від епохи еллінів, грецької культури. Варварство проявляло себе в необмежених інстинктах. Тут спускалося з ланцюга найдикіше звірство природи. Це "грубий, карикатурний діонісизм" - небезпечна сила для культури й цивілізації.

1. Аналіз сучасних культурологічних концепцій Різновиди класифікації культур

Аналіз сучасних культурологічних концепцій переслідує дуже важливу мету: дати уявлення про основні тенденції і напрями культурології ХХ ст, показати, як вони оцінюють стан і перспективи сучасної культури.

Форми культури відносяться до таких сукупностей правил, норм і моделей поведінки людей, які не можна вважати повністю автономними утвореннями; вони не є також складовими частинами якогось цілого. Термін «символічна форма» увів представник марбургської школи неокантіанства Е. Кассірер для позначення «світу культури», коло якого становлять мова, наука, мистецтво, релігія, міфи. Він вважав, що культурні форми - "це не різні способи, якими одне суще в собі дійсне відкривається духу, а шляхи, якими дух випливає у своїй об'єктивації, тобто у своєму самовираженні". У більшості сучасних суспільств культура існує в наступних основних формах: 

1)   висока, або елітарна культура – дистанційовані від масових форм арт-факти (зразки образотворчого мистецтва, класичної музики й літератури, моральні образи й наукові стандарти), створювані для еліти? й споживані нею; http://nashaucheba.ru/v59834/%D0%BA%D0%BE%D1%87%D0%B5%D1%80%D0%B3%D0%B0_%D0%BD.%D0%BA.,_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B4%D0%B5%D1%80%D1%96%D0%B9_%D1%96.%D0%B3._%D0%B4%D1%80._%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97_%D0%B7_%D1%96%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%97_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D1%97_%D0%BA%D1%83%D0%BB%D1%8C%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B8?page=2 

2)   народна культура – фольклор, що являє собою іноформу синкретизму утилітарно-магічно-морально-естетичної діяльності (казки, пісні, звичаї);

3)   масова культура - культура, що склалася у процесі розвитку засобів масової інформації, тиражована для маси й споживана масою.    

Видами культури ми будемо називати такі сукупності правил, норм і моделей поведінки, які є різновидами більш загальної культури. Приміром, субкультура являє собою такий різновид пануючої (загальнонаціональної) культури, яка належить великій соціальній групі й відрізняється деякою своєрідністю. Приміром, молодіжна субкультура створена віковою групою людей від 13 до 19 років. Їх ще називають тинейджерами. Молодіжна субкультура не існує у відриві від загальнонаціональної, постійно взаємодіє й підживлюється нею. Те ж саме можна сказати про контркультуру. Таке ім'я надають особливій субкультурі, що антагоністично налаштована стосовно пануючої культури. До основних видів культури ми будемо відносити: домінуючу (загальнонаціональну) культуру, субкультуру й контркультуру

Типами культури слід іменувати такі сукупності норм, правил і моделей поведінки людей, які становлять відносно замкнені області, але не є частинами одного цілого. Наприклад, китайська або російська культура – такі самобутні й самодостатні явища, які не належать до реально існуючого цілого. Стосовно них роль цілого може відіграти тільки культура всього людства, але вона як всезагальне утворення є скоріше метафорою, ніж реальним явищем. Будь-яку національну або етнічну культуру ми зобов'язані віднести до культурних типів. Термін «тип» припускає, що національні культури – українську, французьку або китайську – ми можемо порівнювати й знаходити в них типові риси. До типів культури треба відносити не тільки регіонально-етнічні утворення, але також історичні й господарські. У такому випадку латиноамериканська культура, культура постіндустріального суспільства або культура мисливців і збирачів повинні іменуватися культурними типами.

В історії світової культури можна чітко простежити такі основні типи систем культурного розвитку: а) часовий, до якого належать певні системи культурних епох, що послідовно змінюють одна одну (наприклад, антична доба, Середньовіччя); б) просторовий, який охоплює національні, зональні та регіональні системи культур, що діють на широкому географічному просторі одна біля одної.

Увага! Типологізація в культурології виступає певним методологічним прийомом (методом) її вивчення та аналізу.

Під типологією в сучасній науці розуміють процес, шляхом якого система поділяється на відносно простіші підсистеми (елементи), що пізніше чергуються за певними ознаками. http://ukrkniga.org.ua/ukrkniga-text/books/_book-702.htm

Типологія культур будується на підставі декількох критеріїв:

зв'язок з релігією (культури релігійні й світські);

регіональна приналежність культури (культури Сходу й Заходу, середземноморська, латиноамериканська);

регіонально-етнічна особливість (російська, французька);

приналежність до історичного типу суспільства (культура традиційного, індустріального, постіндустріального суспільства);

господарський лад (культура мисливців і збирачів, городників, хліборобів, скотарів, індустріальна культура);

сфера суспільства або вид діяльності (культура виробнича, політична, економічна, педагогічна, екологічна, художня тощо);

зв'язок з територією (сільська й міська культура);

спеціалізація (повсякденна й спеціалізована культура);

етнічна приналежність (народна, національна, етнічна культура);

рівень майстерності й тип аудиторії (висока, або елітарна, народна, масова культура) ін.

Під час обговорення типів культури ми будемо використовувати терміни «просте» і «дописемне», а також «складне» і «писемне» суспільства. Дописемне означає відсутність писемної мови й відповідно описує більшість доземлеробських суспільства. Землеробське суспільство відноситься до історичних, тому що писемність уже існувала.

Вивчення походження, сутності культури має свою історію. Воно передусім пов'язане з такими галузями знань, як етнографія, мистецтвознавство, історія і філософія, і знайшло свій вияв у різних теоріях культури. Серед них найбільш типовими є еволюціоністська, антропологічна, філософська, а також циклічна концепція (або концепція культурних круговоротів) та інші. Серед них найпоширенішими є еволюціоністська, аксіологічна, антропологічна, формаційна, циклічна, соціологічна та інші концепції культури.

Аналізуючи сучасні наукові дослідження, можна виділити чотири підходи до типологізації культури.

Сучасні підходи до типологізації культури:

І. Світоглядний;

II. Формаційний;

III. Локальний;

IV. Перехідних епох.

І. Світоглядний підхід. Кожному суспільству притаманний свій світогляд: міфологічний, релігійний, науковий. Цьому поділу відповідають типи культур: міфологічна, релігійна, "наукова".

II. Формаційний; далі.

ІІІ. Локальний підхід актуальний тоді, коли культуру будь-якої суспільної спільноти розглядають обособлено, як самостійне детерміноване явище. Слід зазначити, що серед науковців існують різні точки зору на те, чи локальні культури у своєму розвитку є цілком автономними чи ні. Зокрема, чи правомірно говорити про культуру Китаю як локальну, хоч Китай - це одна із небагатьох спільнот, яка протягом тисячоліть проживає на одній території?

Локальний підхід до аналізу культурного розвитку народів світу найбільш системно і обгрунтовано був здійснений А.Тойнбі (1889-1975). В людській історії А.Тойнбі виділяє локальні цивілізації, кожна з яких є монадою і у своєму розвитку проходить чотири етапи: виникнення, росту, надлому, розпаду, після чого настає загибель. На її уламках формується інша цивілізація.

IV. Найбільші теоретичні дискусії притаманні підходові, що впровадив поняття епохи перехідних типів культур. Між кожною з епох є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, спосіб виробництва, світобачення. З цієї точки зору весь розвиток людства - це розвиток культур перехідних епох. Перехідний тип культури як дискусійне питання. До проблеми суттєвої відмінності між «типом культури» та його реальним «прототипом» відносять наукову дискусію щодо перехідних типів культури. Між кожною історичною епохою є проміжок часу, протягом якого змінюється тип культури, в першу чергу, спосіб виробництва, світобачення. З цього погляду увесь розвиток людства — це розвиток культур перехідних епох. Будь-який історичний тип — це тільки фрагмент, кадр на фотоплівці історії людства. Він наповнюється життям лише у динаміці соціокультурного процесу. Визначаючи епоху як перехідну, зазвичай беруть до уваги безпосередньо сам процес стрибкоподібних змін. Водночас, незважаючи на цей критерій, деякі дослідники визначають різноманітні етапи людської історії як перехідні. Це зумовлено насамперед тим, що більшість дослідників підходять до об’єкта дослідження, використовуючи різні точки відліку. Проте загальною залишається позиція, що для перехідних епох характерна демонстрація процесу трансформації суспільств, перехід до інших форм соціального розвитку.

Якщо розглядати історію як зміну формацій (формаційний підхід у культурології див. вище), то виокремлення, як правило, п’яти типів суспільства передбачає, що їм повинні відповідати чотири перехідні епохи:

— епоха класоутворення;

— епоха переходу від рабовласництва до феодалізму;

— епоха Відродження і епоха Просвітництва, які є двома фазами переходу від феодалізму до капіталізму;

— епоха переходу від капіталізму до технократичного постіндустріального суспільства. Ці епохи і репрезентують якісні стрибки суспільства в його поступовому розвитку. За такого поділу епох на перехідні і неперехідні усі вони є закономірним, обов’язковим етапом у розвитку суспільства. Однак ця схема не є дзеркальним відображенням історичної дійсності. Вона — результат теоретичного абстрагування від деяких реальних історичних процесів.

В перших працях А. Тойнбі окреслено 21 локальну цивілізацію…

Еволюціоністська теорія культури представлена в працях американського вченого Льюіса Моргана (1818—1881), англійського історика Едвард Та(е)йлора (1832—1917) і англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903), та інших дослідників. Її виникнення пов'язане з узагальненням емпіричних етнографічних матеріалів і визначенням закономірностей розвитку історії культури. Сутність еволюціоністської концепції культури полягає в тому, що висувається і обґрунтовується принцип єдності людського роду та спорідненості потреб різних народів у формуванні культури. Аналізуючи культуру первісного суспільства. У своїй книзі "Первісна культура" Е. Тайлор дійшов висновку, що розвиток кожного народу відбувається прямолінійно - від простого до складного. Культура, указував він, є результатом діяльності людини, специфічним способом її пристосування до навколишнього середовища. Факторами впливу на таке пристосування він назвав кліматичні умови та географічне розташування території, на якій проживає етнос. Л. Морган у розвитку суспільства виділяє такі основні стадії: дикість, варварство, цивілізацію. Вчений також дослідив форми функціонування культури всіх народів — звичаї, обряди, традиції, вірування, одяг, їжу, знаряддя праці, житло, мистецтво тощо, вказуючи на їх універсальність. Проте у витоках культури, вважав Е. Тайлор, лежать міф і ритуал, тобто культура постає із внутрішньої природи людини. На різних ступенях розвитку народи живуть окремо і відповідно створюють власну культуру. Але посилення контактів між державами, зближення народів, обмін досягненнями культури зумовлює спільність культурних цінностей і засвоєння їх людством. Провідна ідея еволюціонізму — це прямолінійність культурного прогресу і обов'язкова вимога для кожного народу пройти всі необхідні стадії розвитку.

Основоположником концепції циклічного розвитку культури (або циклічного коловороту) вважається італійський філософ Джамбаттіста Віко (1668—1744). Кожний народ, на думку вченого, проходить цикл у своєму розвитку, який включає три епохи: дитинство, або бездержавний період, де провідна роль належить жерцям; юність, для якої характерне формування держави і підкорення героям; зрілість людського роду, де відносини між людьми регулюються совістю та усвідомленням свого обов'язку. Формою правління в цей період є монархія або демократична республіка. Досягнувши вищого ступеня розвитку, людство знову падає на нижній. Епоху середньовіччя Віко трактує, наприклад, як "друге варварство". який розподілив історію людства на три епохи: епоху богів, епоху героїв і епоху людей. У першу епоху, виходячи з стану варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулювалося релігійними ритуалами і нормами, а формою правління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім´ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім´ї, а формою правління стає монархія або аристократична республіка. Епоха людей - це зрілість людського роду, де відносини між індивідами регулюються совістю, розумом і обов´язком, тому й форма правління відповідна - демократія, заснована на визнанні громадянської та політичної свободи. Проте, сягнувши вищого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу.

Глибше концепція циклічного розвитку культури обґрунтована в працях російського біолога Миколи Яковича Данилевського(1822-1885), німецького соціолога Освальда Шпенглера (1880—1936), англійського історика Арнольда Тойнбі (1889—1975) та інших вчених. Сутність цієї концепції в тому, що історія розвитку людства розглядається як історія співіснування локальних, незалежних один від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" (1882) Микола Данилевський викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У всесвітній історії культури він виділяє 10+1 самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, халдейський, грецький, римський, аравійський, романо-германський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Крім того, вчений передбачав становлення одинадцятого типу - слов´янського як найбільш вираженого в російській культурі. совершенно отличный и отдельный от Европы. Кожний культурно-історичний тип виникає з етнографічного матеріалу, після того входить у період розквіту, а потім зазнає занепаду. Інакше, кожний тип культури проходить в основному три фази свого розвитку: етнографічну, державну та цивілізаційну. Перехід до цивілізації характеризується розтратою культурного потенціалу. Самобутність культури, на думку Данилевського, в особливому складі душі народу, тому його національний характер залишається незмінним при взаємодії культур. Його концепція стала одним з теоретичних джерел теорії панславізму і шовінізму. посмотреть.

Найбільш поширеною в наш час стала теорія культури Освальд Шпенглера (1880-1936), який виклав її у своїй знаменитій книзі "Занепад Європи" (Закат Европы) де він розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Він відкинув концепцію лінійного розвитку світового культурного прогресу і обґрунтував теорію рівноцінного циклічного розвитку культур. На його думку, кожна культура є "живим організмом" і має свою історію і долю. Відкинувши тезу про існування загальнолюдської культури, вчений доводить, що всесвітня історія складається з восьми, замкнених у своєму розвитку великих культур; кожна з них є "живим організмом", має власну історію і по-своєму цілком унікальна. До таких культур він відносить єгипетську, індійську, китайську, шумеро-аккадську (вавилонську), греко-римську("аполонівську"), візантійсько-арабську ("магічну"), західноєвропейську ("фаустівську") і культуру майя. Окремо виділяє "російсько-сибірську культуру", яка перебуває в процесі свого становлення і тільки но виходить на історичну арену.

Концепція долі є основоположною у філософії культури О. Шпенглера.

У кожній культурі, зазначає О. Шпенглер, превалює певний тип діяльності. Так, у давньогрецькій культурі характерною рисою виступає художньо-естетична практика, в римській - політично-правова, візантійсько-арабській - релігійна, західноєвропейській - промислово-техпічна тощо.

Кожна культура, за О. Шпенглером, проходить у своєму розвитку чотири фази: 1) становлення, або "дитинство"; 2) розвиток, або "юність"; 3) розквіт або "зрілість"; 4) занепад і смерть або "старість"3. Кожна культура має свою долю й тривалість життя, яке становить 1000 років. Потім культура вмирає, а сліди від неї залишаються у формі цивілізації.

Розглядаючи історичні етапи розвитку культури, О. Шпенглер вірно вловлює своєрідність їх метафізичних основ. Еллін не відділяє себе від космосу, його боги у всьому схожі на нього, у них тільки житло на Олімпі. Грек перебуває у світі, в ньому живе відчуття вічності. Свідомість індуса надісторична. Єгиптянинові його життя уявляється єдністю минулого і майбутнього (звідси, мабуть, прагнення до увіковічення тіла — муміфікації). "Фаустівська культура" вивела на арену раціональну душу. Матеріалістичні та ідеалістичні методи мислення оголили культурні шари, утвердили штучні стани людського існування. На противагу становленню вони легалізували стан культури і цим самим зумовили старіння, неодмінний занепад історично надбаних цінностей. На думку О. Шпенглера, наближається час смерті "фаустівської культури" і в 2000 році вона продовжить своє існування у формі європейської цивілізації. А перехід до цивілізації означає відмову від демократії, політичних свобод, лібералізму, прав людини і перехід до жорстокої диктатури. Загрозу земній історії О. Шпенглер вбачає в надміру раціоналізованій і вкрай запрагматизованій діяльності людей.

Локальних цивілізацій

Послідовником О. Шпенглера в поглядах на культуру був відомий англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889 — 1975). Як прихильник концепції історичного коловороту у розвитку локальних культур, він розділив історію людського суспільства на окремі цивілізації. Їх дослідженню вчений присвятив 12-томну працю "Дослідження історії". Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя - від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Після загибелі цивілізації її місце займає інша.Спочатку А. Тойнбі виділив для аналізу 21 цивілізацію, потім скоротив їх перелік до 13 найрозвинутіших, серед яких називалися антична, західна, православна, індійська, китайська, ісламська, (египетская, андская, древнекитайская, минойская, шумерская, майянская, сирийская, индская, хеттская, эллинская, западная, дальневосточная (в Корее и Японии), православная христианская (основная) (в Византии и на Балканах), православная христианская, дальневосточная (основная), иранская, арабская, индуистская, мексиканская, юкатанская, вавилонская.).? Цивілізації, що раніше розглядалися самостійними, були віднесені до цивілізацій-супутників. Згодом перелік було ним звужено до п'яти діючих, а саме західної, іспанської, індійської, китайської та православної.

Якщо на перших двох фазах рушійною силою виступає творча меншість, що є носієм "життєвого пориву", то останні дві фази пов'язані з "виснаженням життєвих сил". Коли творча еліта не здатна задовольнити потреби, висунуті культурно-історичним розвитком, тоді вона втрачає авторитет і утверджує свою владу насильством. На арену виходить "внутрішній пролетаріат", — пише А. Тойнбі, — це спільність людей, які не здатні ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готові до протесту з будь-якого приводу. По сусідству з цивілізацією з'являється "зовнішній пролетаріат" — це народи, які з тих чи інших причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відчуження "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами або "зовнішнім пролетаріатом". Встановлення такого союзу приводить до руйнування і в кінцевому підсумку до загибелі локальної цивілізації.

А. Тойнбі гостро критикував західну цивілізацію за втрату духовності і надмірний розвиток меркантильних інтересів та споживацької психології. Нестримна індустріалізація і гонка озброєнь, на думку вченого, приведе до загострення екологічної кризи й посилення боротьби за сировинні ресурси. Індустріальні країни зустрінуться з ворожою позицією технічно відсталих країн, що неминуче завершиться глобальним конфліктом, і в кінцевому підсумку настане економічний занепад. У політичній сфері це приведе до відмови від демократії і встановлення диктаторських режимів.

Врятування західної цивілізації від загибелі А. Тойнбі вбачав в оновленні духовності. Особливі надії він покладав на релігію, яка виступає головним інтегратором культури. Саме вселенська релігія, створена на основі синтезу різних релігій, здатна забезпечити "єднання в дусі" різних народів. Володіючи багатим історичним матеріалом, А. Тойнбі формулює "закон культурної радіації", згідно з яким між цивілізаціями існують широкі культурні контакти, різнобічні взаємини.

В поглядах на історію людської цивілізації і розвитку культури А. Тойнбі був оптимістом. Він писав, що XXIII ст. буде епохою народження загальнолюдської цивілізації, яка в сфері організації економіки буде соціалістичною, а в сфері духовного життя — "вільнодумною". Очолюватиме нову цивілізацію "світовий уряд", але лідерство в ній переміститься від європейського Заходу до азіатського Сходу.

“Виклик та Відповідь” як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889–1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: “божественне” й “диявольське”. На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом “Відповідей” творчого людського духу на “Виклик”, що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же “Виклик” може бути декілька варіантів “Відповідей”.

Прикладом циклічних теорій є концепція суперсистем П. Сорокіна

Серед різних концепцій культури вагоме місце посідає соціологічна. Вона представлена в працях багатьох вчених, зокрема російський соціолог і культуролог Питирима Олександровича Сорокіна (1889—1968), Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969) та ін. Сутність соціологічної концепції полягає в тому, що культура розглядається як цілісне утворення, складна ієрархічна система культурних і соціальних систем. Цінність як головний принцип культури у концепції П.Сорокіна. розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресивний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий, оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об’єднає все людство. На його думку, культура є сукупністю усього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи іншій стадії розвитку, у процесі якого суспільство формує різноманітні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові т. ін., що формуються у систему вищих рангів. Ця тенденція веде до створення культурних надсистем, кожна з яких має власну ментальність, філософію й світорозуміння, а об’єднуючим фактором цих систем є цінність. Саме цінність за П.Сорокіним і складає фундамент кожної культури.

Так, російський соціолог-емігрант Піпгірім Сорокін (1889-1968) в роботі “Соціальна і культурна динаміка” сформулював теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою першооснову, яка становить матеріальне та ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд. також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (чуттєвого і ідеаціонального) і проміжного? (ідеалістичного).

"Саме культурний фактор, — пише він, — здійснює визначальний вплив на появу, існування і структуру соціальних груп (систем), а не навпаки..."

В основі кожної культури, на думку П.Сорокіна, культурної епохи лежить

світогляд. Відповідно до різних видів світогляду Сорокін виділяє три типи

соціокультурних суперсистем:

чуттєвий, коли світоглядні установки спираються на почуттєве збагнення світу;

ідеаціональний, для якого характерний раціональний підхід до дійсності;

ідеалістичний, що включає в себе й почуття й інтуїцію.

Кожному типу світогляду відповідає три види істини: почуттєва, духовна (інтуїція), раціональна. До більш низьких рівнів культурних систем Сорокін відносить мову, етику, релігію, мистецтво, науку.

Кожній світоглядній суперсистемі відповідає певний тип культури. Існує, на

думку Сорокіна, два основних і два проміжних типи. У культурі відбуваєтьсячергування основних типів, орієнтованих на світовідчутті людини:

ідеаціонального й почуттєвого; і проміжних: ідеалістичного й еклектичного. В

ідеаціональній культурі світовідчування спрямоване на понадчуттєве та

понадрозумове збагнення Абсолюту, засновано на пануючих ідеях. Аналізуючи цей тип культури на прикладі європейського середньовіччя, Питирим Сорокін писав:«Архітектура й скульптура середніх століть були «Біблією в камені». Література також наскрізь пронизана релігією й християнською вірою. Живопис виражав ті ж біблійні теми й лінії в кольорі. Музика майже винятково носила релігійний характер... Філософія була практично ідентична релігії й теології й

концентрувалася навколо тої ж основної цінності або принципу, яким був Бог.

Наука була всього лише служницею християнської релігії. Етика й право являли собою тільки подальшу розробку абсолютних заповідей християнства. Політична організація в її духовних і світських сферах була переважно теократичною й базувалася на релігії і всьому, що стосується Бога. Родина, як священний релігійний союз виражала все ту ж фундаментальну цінність. Навіть організація економіки контролювалася релігією... Пануючі вдачі й звичаї, спосіб життя, мислення підкреслювали свою єдність із Богом, як єдину й вищу мету, а також своє негативне або байдужне відношення до почуттєвого світу, його багатств, радостей і цінностей» [25, 38-39]. Подібні ціннісні орієнтації ми знаходимо в культурі Брахманской Індії, лаоїстської і буддійської культурах, грецькій культурі VIII - VI ст. до н.е.

Для почуттєвого типу культури характерна сенсорність: увага переноситься на почуттєво відчутні предмети, емпіричний досвід, світськість і відповідність

земному світові. Саме визнання того, що об'єктивна реальність і зміст її

сенсорні «проголошується нашою сучасною культурою у всіх її основних

компонентах: у мистецтві й науці, філософії й псевдорелігії, етиці й праві; у

соціальній, економічній і політичній організаціях, у способі життя й у монастроях людей» [25, 42].

Ідеалістичний тип культури характеризується тим, що значення ідей і почуттєво відчутних предметів стає рівноправним, відбувається як би гармонічне злиття двох типів світогляду в єдине ціле (прикладом у європейській культурі можуть послужити епоха античності й Відродження).

І, нарешті, еклектичний тип культури припускає протистояння почуттєвих і

ідеаціональних елементів світовідчування.

В ідеаціональній культурі мистецтво тяжіє до умовності, символістиці,створюється відповідно до певних канонів і найчастіше знеособлене (ми майже незнаємо імен художників, які розписали стіни печерних храмів Аджанти, якістворили прекрасні арабески мусульманських орнаментів). У почуттєвій культурістиль мистецтва стає натуралістичним. Гармонічне сполучення двох видівсвітовідчуття лежить в основі досягнень мистецтва грецької класики йВідродження, коли способи втілення художніх образів були частково символічними,частково реалістичними. В ідеаціональній культурі сприйняття й пізнання світу в основному здійснюєтьсячерез одкровення, інтуїцію, містичний досвід. Раціональне пізнаннявідкидається, людина не довіряє своєму розуму, більше думає про кінець світу,ніж про природний порядок речей і можливості перетворення дійсності. Людикультури ідеаціонального типу не прагнуть до природничо-наукового пізнання,навпаки, їхня увага зосереджена на містичному досвіді, що відкриває таємницюіснування інший світу. Яскравим прикладом такого світосприйняття й типакультури є європейське середньовіччя IX - XII ст., де пануюче місце усвідомості займала релігія, пронизуючи всі форми життєдіяльності [1, 139]. Для почуттєвої (сенсорної) культури характерне сприйняття світу як даного впочуттєвому досвіді, за допомогою слуху, зору, дотику й запаху. Ідеалом людини

сенсорної культури є особисте щастя. Цей культурний тип реалізований Європою вепоху Нового часу, коли виникає наука, яка пізнає світ шляхом досвіду. Причомудосвід виступає єдиним критерієм істини, раціональне пізнання абсолютизується.Із цього часу починають швидко розвиватися технічне й природничо-науковезнання, виникає індуктивна філософія.

Характеризуючи соціальну і культурну динаміку, Сорокін пише: "Зрозуміло без слів, що соціокультурні феномени міняють свої позиції як у фізичному, так і в соціальному просторі. Вони неперервно мігрують, циркулюють і пересуваються з місця на місце, від однієї групи до іншої, від одного класу до другого, назад і вперед, згори вниз в різноманітному стратифікованому соціокультурному універсумі. Автомобіль і ленінський комунізм, безрукавки, короткі зачіски, ванни і радіо, джаз і губна помада, теорії революції і симфонії Бетховена, захисні тарифи і теософія — всі ці практично культурні об'єкти і цінності рухаються із Сполучених Штатів у Китай, з Відня в Сідней і Калькутту, з Детройта в Москву, від вищих класів до нижчих, з міст до сіл, від аристократів до пролетаріату і навпаки".

Кожна культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль тощо) спираються на досягнення культури минулих епох, використовуючи нові творчі можливості, але, вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, вона також гине і дає простір новій культурі, здатній виправити, “якось оновити ту систему культури, що деградує ”. У цьому відношенні вражає аналіз П. Сорокіна щодо динаміки розвитку культури XX ст. На його думку, пануюча матеріальна суперсистема поступово замінюється релігійним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної західної культури створює можливість появи іншої культурної системи, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979), Теодор Адорно (1903-1969) та інші вчені пов´язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом та раціональністю. Руйнування традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ людини, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призвело до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Концепція гри? (Й.Хейзинга, Х.Ортега-і-Гассет, Е.Фінк). Найрозповсюдженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культури. Найяскравіший її представник – голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Йоганн Хейзинга (1872-1945). Розвиток культури за його теорією відбувається у процесі гри. Уся культурна творчість – це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції мають місце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлумачення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незацікавленої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому, що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина “програє” цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Хейзинга, елементи гри присутні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми – цілі епохи “грають” у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принципово нових орієнтирів.

Значного поширення набула марксистська концепція культури (формаційна, або лінійна, концепція культури,). Її основоположниками були К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895). Вона ґрунтується на принципі, що визначальним у походженні і розвитку культури є матеріально-перетворююча суспільна діяльність людей, яка спрямована перш за все на задоволення матеріальних потреб, а також на формування висококультурної людини як суспільного суб'єкта діяльності. В її основу закладено вчення про "економічний базис" як основу матеріально-перетворюючої суспільної діяльності людей, що спрямована на задоволення їх матеріальних потреб, та "ідеологічну надбудову", до якої належить і культура. Базис є первинним, але з надбудовою він знаходяться в діалектичному взаємозв'язку, тому основою формування висококультурної людини як суб'єкта суспільної діяльності виступає саме матеріальне виробництво. У системі культури марксизм виділяє два рівні - матеріальну і духовну культури, вказуючи на їх умовний розподіл, проте вони дають уявлення про цілісний характер культури. Особливістю матеріальної є те, що вона не рівнозначна виробництву і матеріально-перетворюючій діяльності людей. Матеріальна культура характеризує діяльність людей з точки зору її впливу на розвиток людини, виявлення того, в якій мірі ця діяльність сприяє розвиткові обдарувань і творчих здібностей особи, наскільки вона реалізує її сутнісні сили, сприяє вдосконаленню людини. Духовна культура спрямована на перетворення духовного світу людини і його соціального буття. Її цінності існують не лише в опредмеченій формі, але й в різних видах діяльності, що зв'язані з процесом духовного виробництва (гра актора на сцені або в кіно, лекція викладача вузу або урок вчителя в школі, діяльність художника або письменника і т.д.). Для духовних цінностей властива довговічність існування. Матеріальні цінності обумовлені рівнем задоволення потреб (скажімо, потреба в їжі, одязі, побутових умовах і т.ін.). В духовній сфері, наприклад, насичення знаннями, естетичними цінностями не знає ніяких меж. Безмежність споживання духовних цінностей обумовлена перш за все пізнавальною, моральною, естетичною, творчою діяльністю людей. Перше місце в духовній культурі посідає творча діяльність.

Згідно з марксистською концепцією поділ культури на матеріальну і духовну має умовний характер, оскільки між ними існує діалектичний взаємозв'язок. Вони активно взаємодіють між собою; в епоху науково-технічної революції їх інтеграція значно посилилась. З одного боку, зросла роль матеріальної культури в духовному житті суспільства в особі засобів масової інформації і пропаганди, а з другого — через виробничу естетику, розвиток культури виробництва, перетворення науки в безпосередню виробничу силу тощо. На межі матеріальної і духовної культур виникають такі соціальні явища (архітектура, дизайн, наукові дослідження, виробниче навчання і т.ін.), які одночасно є матеріальними і духовними. Все це — свідчення цілісності й системності культури.

Особливістю марксистської концепції є те, що вона грунтується на принципі формаційного підходу до аналізу культури. К. Маркс і Ф. Енгельс історію суспільства ділили на:

1. Первобытно-общинная формация.

2. Рабовладельческая обш-эк. формация.

3. Феодальная формація

4. Капиталистическая формация,

Коммунистическая формация - включает 2 фазы : 1) социализм и 2) коммунизм. великі формації, яким, у свою чергу, відповідали "три великі форми поневолення": рабство, кріпосництво і наймана праця. Ф. Енгельс у своїй праці "Походження сім'ї, приватної власності і держави" писав, що суперечності докапіталістичного суспільства були приховані становим розшаруванням, релігійними і політичними ілюзіями. К. Маркс підкреслював, що "історія культури в цьому випадку повністю являється історією релігій і держави". Капіталістична епоха, якою керує нестримне прагнення до наживи, розірвала старі зв'язки між людьми. "У крижаній воді егоїстичного розрахунку, — підкреслюється в "Маніфесті Комуністичної партії", — втопила вона священний трепет релігійного екстазу, рицарського ентузіазму, міщанської сентиментальності". Подальше зростання продуктивних сил суспільства неминуче призвело до того, що приватна власність стала перешкодою для розвитку суспільного виробництва. Вона "неминуче породжує варварство всередині капіталістичної цивілізації". Вихід з такої ситуації класики марксизму бачили у соціалістичній революції, яка повинна знищити приватну власність на засоби виробництва, а отже — усунути антагонізм класів і побудувати новий тип культури, створити "асоціацію" вільних громадян, себто "комунізм" — стрибок з "царства необхідності в царство свободи". Це якісно нове суспільство, справжня висока цивілізація з відповідно розвинутою культурою. Саме з комунізму, на думку класиків марксизму, розпочнеться справжня історія суспільства та його культури.

Ця широкомасштабна і захоплююча ідея переходу людства до вищого типу культури, царства свободи була теоретично обгрунтована на основі критичного аналізу антагоністичних суспільно-економічних формацій, зокрема капіталізму. Як гадали творці марксизму, цивілізація досягла високого рівня розвитку в середині XIX століття, а потім розпочалась її деградація і занепад, оскільки приватна власність в існуючій формі гальмувала суспільний характер виробництва. Капіталізм повинен поступитися місцем комуністичному суспільству, яке у своїх працях К. Маркс і Ф. Енгельс охарактеризували лише в загальних рисах, залишивши дальшу розробку цієї теорії своїм послідовникам.

Серед культурологічних теорій помітне місце посідають теологічні концепції культури. Основна суть цих концепцій зводиться до розгляду релігії як базової основи розвитку культури. Так, на думку німецького богослова С. Пуфендорфа, культура — це проміжна ланка між Богом і людиною. Її розвиток відбувається по волі Всевишнього. Будучи залежною від Бога, культура впливає на природу людини і визначає її діяльність. Православна культурологія грунтується на принципі, що культура виникла з релігійного культу. На думку М. Бердяєва, культура зв'язана з культом предків, обрядами, міфами, традиціями. Всі складові культури, зокрема філософська думка, поезія, живопис, музика, архітектура і т. ін., в органічній цілісності перебувають в церковному культі.

Характерним для теологічних концепцій є протиставлення духовної і матеріальної культури. На думку богословів, духовна культура досягає високого розвитку лише на основі релігії, оскільки вона пронизана світлом божественного розуму.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо