Лекція 1. Комунікація як об’єкт дослідження

1. Основні характеристики та різновиди комунікації

Характеристики:

а) вербальність. – це звичне, традиційне використання мови;

в) невербальність – використання міміки, жестів, поз, типів одягу, зачісок, інтонацій, тембру голосу. Часто невербальна комунікація видає, чи людина говорить правду, чи лукавить, і це, якщо володіти системою невербальних засобів, можна використовувати для прочитання «коду» людської поведінки.

Різновиди комунікації.

За специфікою повідомлення інформації:

а) усний – передбачає реагування учасників, передає нюанси та відтінки розмови;

б) письмовий – те, що вимагають державні установи (заяви, розпорядження...), листування, привітання тощо;

в) друкований (його відділяє від письмового Й. Вахек (Празька лінгвістична школа)) – різновид масової комунікації, спілкування з багатьма.

За формою комунікацію поділяють на:

а) формальну – офіційні ситуації, контрольовані учасниками, наприклад, телерадіоефір, інтерв’ю, навчальний процес;

б) неформальну, в якій відсутні заздалегідь підготовлені тексти, вона має невимушений характер розмови.

Класифікація комунікації за кількістю співрозмовників (Почепцов Г. Теорія комунікацій. – К., 1999. – С.8-9):

а) внутрішня к. – розмова з собою, наодинці;

б) міжлюдська к. – розмова між двома людьми, діалог.

в) к. в малих групах – 3–5 осіб (полілог).

г) публічна к. – 20–30 осіб і більше. Вона має свій функціональний розподіл: активний промовець і пасивна аудиторія;

ґ) організаційна к. (100 і більше осіб) – спілкування між представниками однієї організації, пов’язане багатьма комунікаційними ситуаціями, в яких формується мікроклімат фірми, заводу, навчального закладу, міністерства тощо. Тут з’являється ієрархічна к.: від вищих до нижчих. Може виникнути розбіжність між формальним (призначеним нагорі) та неформальним (реальним) лідерами.

д) масова к. – 1000 і більше учасників, тобто газети, журнали, телебачення, радіо, інтернет, кінофільми, книжки тощо.

Цей поділ доречний для однієї мови і однієї культури, тому навіть англійська між латиноамериканцем та європейцем не гарантує конфортності, неконфліктності своєї поведінки, адже у них – різна культура, різна відстань. Тому, крім мононаціональної, доречно виділити ще такі різновиди комунікації, як міжкультурна і міжнародна.

2. Моделі комунікації

Комунікація – це складний процес з багатьма моделями порозуміння. Дж.Фіске (Fiske J. Introduction to communication studies. – London, 1990) поділяє всі теорії (моделі) на два класи:

1. К. – це передача повідомлень. Важливий не аналіз, а факт, точність його передачі від джерела до одержувача. При цьому роль адресата (того, хто отримує інформацію, або того, кому скеровано повідомлення) мінімізована або – досить пасивна, залежна від адресанта (того, хто скеровує сигнал, повідомляє, адресує інформацію)

2. К. – це виробництво та обмін значеннями. Тут адресат має першочергове значення. Повідомлення не стільки передається адресантом, скільки породжується (генетично відтворюється) адресатом.

Основні моделі комунікації.

Модель Р. Й. Якобсона.

Виокремлює шість найважливіших чинників комунікації (Якобсон Р. Лингвистика и поєтика // Структурализм: „за” и „против”. – М., 1975):

Контекст

Повідомлення

Адресант --------------- Адресат

Контакт

Код

Усі 6 чинників к. спрацьовують в ідеальній ситуації. Реальна к. може виносити на перше місце один з них, інших залишаючи в затінку. Звідси Р.Й. Якобсон виводить шість можливих функцій к.

1. Емотивна ф. (при спиранні на адресанта) – це всі варіанти вираження свого „Я”. Наприклад: К.Станіславський запропонував акторові вимовити „Сьогодні ввечері” 40 інтонаціями, які глядачі мали дешифрувати залежно від інтонації: запрошення, заперечення, погроза...

2. Референтна (денотативна) – підкреслення контексту. Йдеться про той об’єкт, про який ми говоримо.

3. Конативна (при спиранні на адресата) – наказ, клична форма.

4. Поетична (при спиранні на повідомлення) – спершу форма, а потім – зміст.

5. Металінгвістична (при спиранні на код) – це вихід за межі бесіди знайомими словами, розширення словника новими словами.

6. Фатична (при спиранні на контакт) – функція підтримання контакту, певна ритуальність: важливо не те, що саме ти говориш, а те, щоб контакт не було втрачено. Актуальна ця функція під час розмов про погоду, за святковим столом. Головне тут – не нова інформація, а наявність контакту.

Комбінації домінування однієї з названих функцій над іншими утворюють або вишукану поезію, або військовий наказ, або „погодні” теревені.

Модель Ю. М. Лотмана

Ю.М. Лотман – послідовник формальної школи 30-х рр. ХХ ст. (Лотман Ю.М. Культура как коллективный интеллект и проблемы искусственного разума. – М., 1977; Лотман Ю.М. Тезисы к семиотике русской культуры // Ю.М.Лотман и тартуско-московская семиотическая школа. – М., 1994; Лотман Ю.М. Культура и взрыв. – М., 1992; Лотман Ю.М. Структура художественного текста. – М., 1970).

Ю.М. Лотман критикує модель Якобсона за те, що вона не дозволяє під час передачі повідомлення утворюватися будь-чому новому. Тези Ю.М. Лотмана:

- культура породжує нові повідомлення за допомогою нових мов;

- культура зорієнтована щонайменше на дві мови, наприклад, зображальну та словесну;

- комунікація – це переклад із мови мого „Я” на мову твого „Ти”, тобто коди учасників не тотожні, а лише перехрещуються;

- жодна „монологічна” структура не може виробити принципово нового повідомлення, бо не є мислячою, якою може бути лише діалогічна (двомовна) структура як мінімум;

- пам’ять культури є механізмом активного моделювання нового, що повернуте у минуле.

Тому модель комунікації Ю.М.Лотмана умовно можна зобразити так:

Мова 1 Мова 3

Адресант Текст Адресат

Мова 2 Мова 4

Лотман виводить категорію авторитетності, важливу насамперед для російської культури: „Центр уваги переноситься з того, „що” сказано, на те, „ким” це сказано, а також від кого цей останній отримав повноваження на подібне висловлювання” (Тезисы...).

Критикує схему Р.Й. Якобсона за заміну поняття „Мова” поняттям „Код”.

Код не має історії, тому адресанта та адресата можна уявити як носіїв ідентичних кодів, але позбавлених пам’яті.

Ю. М. Лотман вважає, що мова – це код плюс його історія.

Діалог цікавий насамперед тим, що дає можливість передати те, що не перехрещується в кодах, що не перекладається при перекладі. Переклад створює нові повідомлення. Наприклад, у випадку перекладу з мови прози на мову кіно чи театру.

Модель К. Шеннона-В. Вівера

В. Вівер – один із засновників математичної теорії інформатики. Тому його модель доволі давня, ще з 1949 р. (Weawer W. The mathematics of communication // Communication and Culture. – N.Y., 1966):