6. Боротьба з непродуктивним припущеннями.

Хибне припущення – це, як правило уявлення про святість одних членів сім’ї і невиправданість поведінки інших, наслідком чого може стати приховування чи не усвідомлення головного конфлікту, а значить неможливість його вирішення.

В сім’ї може бути ще ряд припущень, наслідком яких може бути неможливість змін.

Приклад: вередлива дитина може розцінюватись як дуже чутлива, нервова і тому замість того, щоб поставити на місце, її оберігають, а не виховують; непродуктивним припущенням може бути і тоді, коли дитину муштрують не намагаючись зрозуміти її почуттів і нехтуючи її потребами (навішують ярлик невиправної). Обидва випадки є непродуктивними припущеннями, тому що такі припущення не допомагають покращити ситуацію, а затримують гомеостаз системи. Найбільша помилка терапевта(психолога) – приєднатися до сім’ї в цих припущеннях. Щоб цього уникнути, вартує ставити під сумнів всі декларовані характеристики і причини, з якими приходить сім’я.

Прийоми для боротьби з непродуктивними припущеннями:

• Навчання – клієнту можна дати якусь наукову інформацію, яка розвінчує його хибні уявлення(або непродуктивні припущення)- це може бути лекція, науковий фільм. Найкраще поєднувати: щось розповідати, а потім щось може почитати сама людина, але обов’язково має бути посилання на літературу.

• Прагматична вигадка – вся інформація, яка розхитує наші уявлення про світ і, особливо, про самого себе, сприймається зі спротивом. Психологи використовують певні хитрощі, щоб цей спротив оминути. Вони дають інформацію так, щоб спротив був на нашому боці. Для цього випитують у клієнта, проти уявлень якого працюємо, яким він найбільше боїться бути або яким би він не хотів бути. Тоді інформація подається як притаманна таким людям. Дитині, яка хоче бути дорослою, можна задати такі питання: «Скільки тобі років? – 7- .» Як правило діти з мамою вже в такому віці за руку не ходять.

• Парадокси (жартівливі пари) – коли людині подається інформація на зразок «Я би радив Вам зробити те і те, але я боюся, що Ви не зможете це зробити». Можна запропонувати парі: «Ви не захочете цього робити, хоча це потрібно і корисно».

«Ваша мама каже, що Ви нервові. Ви хочете, щоб про Вас думали, що Ви нервовий. Давайте доведемо вашій мамі, що Ви не нервові».

Когнітивно-поведінкова сімейна психокорекція

Особлива мода на цей підхід сформувалась у 70-тих роках минулого сторіччя при великих університетах у США. На сьогодні багато не поведінкових психологів включають в свою роботу поведінкові втручання.

Представники цієї школи мало переймалися тим, як неправильна поведінка і погана комунікація пов’язані з проблемами стосунків. Проте сучасні психологи аж ніяк не ігнорують думки та почуття членів сім’ї. Найбільше вони використовують теорію оперантного підкріплення Скінера. Наприклад цілий ряд небажаних видів поведінки, таких як бурчання та капризи підкріпляються увагою. Згасання має місце тоді, коли підкріплення припиняється. Коли підкріплення дається нерегулярно має місце особливо стійка фіксація поведінки як при узалежненні від ігрових апаратів. Спочатку уважно вивчаються поведінкові моделі у сім’ї, далі спостерігають за наміченою поведінкою, визначають її рівень та частоту, потім відслідковують які наслідки для того, хто цю поведінку практикує, подібна поведінка має. Основну увагу приділяють наслідкам, які можуть бути підкріпленням. Тоді подібну поведінку оточення намагаються замінити на протилежну чи більш ефективну. Використовують також всі інші поняття та прийоми поведінкової психокорекції такі як згасання, погашення, контроль стимулу, шейпінг та зчеплення, жетонні методи тощо та інші теоретичні доктрини на зразок ефективних правил і рольового змішання. Скінер стверджував, що немає потреби розглядати певні окремі види поведінки як наслідок якихось конфліктів, а можна просто намагатися її змінити. Членів сім’ї навчають способам формування одне у одного бажаних моделей поведінки. Проте поведінка вивчається лінійно, тобто беруться до уваги взаємодія радше пари, аніж трійки.

Прийоми цієї школи є ефективними при роботі з окремими поведінковими проблемами та з добре мотивованими дорослими і тільки тоді, коли поведінкові проблеми легко можна розпізнати з точки зору схеми стимул-реакція. Коли стереотипна взаємодія складається з великої послідовності ланцюжків стимул-реакція-реакція-реакція…, то поведінковими методами такі сценарії вловлюються погано.

Впродовж 70-тих років поведінкова сімейна терапія розвивалася в трьох напрямках: батьківський тренінг, поведінкова подружня терапія та терапія сексуальних стосунків.

Поведінкова подружня терапія. Коли поведінкові психологи почали займатися сім’ями, вони особливо звернули увагу на теорію соціального обміну, згідно з якою люди намагаються якнайчастіше отримувати «винагороди» і бажають найрідше стикатися із «затратами» у взвємостосунках. Якщо стосунки не вдається побудувати таким чином, то з них намагаються вийти, принаймні емоційно. В успішному подружжі обидва партнери намагаються довести до максимуму взаємні «винагороди» та звести до мінімуму «затрати». Можна привчати партнерів вимінювати «затрати» одне у одного. Для цього складаються контракти, які підписують між собою члени сім’ї. Окремим видом цих тренінгів були тренінги сексуальної гармонії, на яких вчили говорити про сексуальні потреби та обмінюватися «приємностями» для підкріплення бажаної поведінки.

Короткотривала сімейна психокорекція

Розвиток сімейної психокорекції від стратегічної до короткотривалої, орієнтованої на вирішення проблеми

Короткотривала сімейна терапія є процесом розвитку стратегічної школи сімейної психокорекції, орієнтована на вдосконалення її шляхом зменшення тривалості необхідної допомоги. Стратегічні психологи першими ввели командний метод роботи із сім’єю. Моделі сімейної терапії, які склалися на цьому шляху дуже відрізняються за концепціями та методами, але мають спільні риси ─ короткотривалість, несподіваність та глибина результатів.

Найбільш визнані із ранніх моделей цього напрямку─ це модель ИПИ (Института психологических исследований), метод стратегічної терапії Джея Хейлі та Клу Маданес та підхід міланської школи сімейної психокорекції. Вони, на сьогодні, стали класичними. Пізніші ─ це короткотривала сімейна психокорекція, орієнтована на вирішення.

Всі ці школи розглядають проблеми в контексті відслідковування реальних, характерних тільки для даної сім’ї, інтеракцій членів сім’ї. Різниця між підходами визначається тим, які послідовності ─ з точки зору числа членів сім’ї та тривалості взаємодії ─ знаходяться в полі особливої уваги психотерапевтів. Модель ИПИ орієнтується на короткі послідовності взаємодій за участю кількох чи навіть двох членів сім’ї, Міланська група досліджує довготривалі, такі, що історично склалися, послідовності за участю багатьох членів і не тільки нуклеарної сім’ї, а декількох поколінь. Хейлі та Маданес обрали середню позицію: їх цікавлять як короткі так і довготривалі інтеракції від повторюваних послідовностей інтеракцій в межах однієї одноразової конфліктної ситуації до ігор, які розгортаються впродовж місяця, у котрі втягнуті принаймні три члени сім’ї.

Модель ИПИ

ИПИ почав свою роботу в 1959 р. в Поло-Альто і в ньому зібрали найбільш творчих сімейних психотерапевтів. В 1967 р. був відкритий Центр короткотривалої психокорекції. Задачею якого було винайти метод, що давав би стійкі результати за максимально коротший термін (обмежилися 10–ма сесіями). Автори розглядали її як вдосконалення стратегічної моделі. Прихильники стратегічної школи більше зацікавлені у зміні поведінки, аніж в розумінні її механізмів і тому вони більше зосереджувалися на техніці, а не на теорії. Вони спиралися на ідеї М. Еріксона про те, що люди насправді знають як вирішити свою проблему, хоча не усвідомлюють, що знають, та ідею петлі подвійного зворотнього зв’язку з кібернетичного підходу Бейтсона (так званої «позитивної петлі». Суть ідеї про яку полягає у тому, що: на життєвому шляху всі сім’ї зустрічаються з труднощами; проблемою ж ці труднощі стають тоді, коли їх намагаються вирішити в межах «здорового глузду» методами, які не дають бажаних результатів. Незважаючи на те, що результати використання обраних методів не влаштовують і проблема не вирішується, повторюються ті ж самі неефективні способи її вирішення все частіше чи все довше та утворюють таким чином замкнуте коло проблеми, яке і називають «позитивною петлею».). Змінити можна спосіб вирішення проблеми (поведінку), що є змінами першого рівня. Але те, що задача стала проблемою для сім’ї, визначається неправильними правилами її вирішення, тому треба змінити ще і правила (зміни другого рівня). Для того, щоб коло розірвати остаточно не достатньо змін першого рівня, необхідні зміни другого рівня.

Правила може змінити тільки ключова фігура у сім’ї, яка може насадити ці зміни всім іншим. Порушення субординації в сім’ї тому є теж проблемою.

Шести етапна процедура корекції:

1. Ознайомлення з програмою корекції.

2. Опитування та визначення проблеми.

3. Постановка мети корекції.

4. Вибір та здійснення втручання.

5. Завершення процедури.

1. Спочатку клієнти заповнюють анкету з питаннями щодо основних демографічних даних. Їм пояснюють, що сесії записуються на плівку та проводяться в присутності спостерігачів, пояснюють переваги роботи з групою психологів, доводять до відома, що робота триває не більше 10 сесій.

2. Просять головного члена сім’ї дати визначення суті головної проблеми (працюють тільки з однією проблемою і коли її вирішують вважають терапію завершеною) Психотерапевт зосереджується на тому, щоб перевести розповідь про всі негаразди в площину постановки чіткої та конкретної мети за допомогою запитань (див всі методи Т. Ахоли та Б. Фурмана). Навіть якщо психотерапевт спостерігає наявність інших проблем та сім’я не пропонує їх до обговорення, вони залишаються поза увагою терапевтичного процесу. Навіть якщо сім’я декларує декілька проблем, до роботи приймається якась одна, яку члени сім’ї визначають як нагальну. Члени групи зазначають, що неодноразово переконувалися, що головне лікування відбувається власне тоді, коли сім’ю підводять до того, щоб сформулювати чіткі та поведінкові цілі. Тоді кожний знає, коли і яким чином завершується корекція. Вони саркастично висміюють класичних психотерапевтів: «Психотерапевт у жодному разі не має підтримувати розмови клієнтів про кінцеву мету терапії, бо інакше сім’я буде знати, коли завершити лікування». Ця модель конкретно поведінкова. Інтрапсихічні процеси старанно обходяться. Метою визнається бажана поведінкова реакція людини на проблеми. Може визнаватися за мету переструктурування проблеми, тобто когнітивний компонент. Проте це робиться виключно для того, щоб змінити поведінку. Не те, щоб вони ігнорували емоції, але вони про них не розмовляють і намагаються спонукати клієнтів так виражати емоції, щоб це приносило їх задоволення.

3. Коли мета поставлена, запитують про невдалі спроби вирішити задачу, котрі можливо і перетворили задачу у проблему. В цілому такі невдалі спроби вирішення проблеми можна розподілити на три категорії:

• вирішення полягало в тому, щоб просто уникати усвідомлення проблеми, необхідні дієві заходи, але їх не вживають;

• вирішення спрямоване на те, що насправді проблемою не є, вживаються заходи, у випадку, коли їх робити не потрібно.

• заходи, які застосовувалися були спробою вирішити проблему в межах структури, що діє. Але щоб вирішити проблему необхідно вийти за межі структури, в межах якої вона не вирішуються. Вирішення не на тому рівні.

В першому випадку необхідно почати діяти, в другому перестати діяти, в третьому діяти інакше.

4. Коли стратегія обрана, терапевт має переконати клієнта в тому, що її потрібно виконувати. Для цього він використовує рефреймінг проблеми. Інтерпретації при цьому вживаються не для пояснення проблеми, не для досягнення інсайту, а для спонукання до виконання обраної стратегії. Визнається корисність будь-яких істин, які сприяють цьому. Пропонуються завдання, щоб спонукати членів сім’ї спробувати діяти в якийсь інший спосіб. Інколи ці дії суперечать загальноприйнятим нормам, чи, так званому, «здоровому глузду» і тому часто для завдань використовується методи парадоксальної інтенції. Формулювання, за допомогою яких терапевт переконує може бути різного змісту в залежності від того чого він хоче досягнути: згоди, непослуху чи розвінчання позиції клієнта та представлення її як спротиву. Зокрема використовуються стратегії відходу від власної позиції (коли клієнти скаржаться на те, що хтось їх не розуміє чи не хоче дослухатися до їх прохань, рекомендують зайняти позицію, яку їм нав’язує протилежна сторона та довести її через гротескне перебільшення до абсурду, аж поки протилежна сторона не збунтується і не попросить про те, чого клієнти намагалися досягнути з самого спочатку) втручання, розрахованому на непослух (коли, наприклад, клієнту пропонують не полишати стану депресії, бо вийшовши з неї, він перешкодить своєму молодшому брату, з яким у нього конкуренція, відчути свою перевагу) та утримання (коли ведуться бесіди про можливі негативні наслідки зміни поведінки та можливі рецидиви після покращення ситуації і пропонується не поспішати із змінами фразами на зразок: «… тому ви напевно не захочете щось змінювати, хоча подібні зміни необхідні»). Тобто сім’ї пропонувалося закріпити положення, яке її не влаштовувало у надії на те, що діючи згідно директивам, сім’я вимушена буде повністю відмовитися від своїх неефективних спроб вирішення проблеми.

5. Автори відмовляються від поняття норми і вважають, що в сім’ї нічого не треба вважати проблемним, поки клієнт не позначить це як проблему. Тому корекція вважається завершеною, коли сім’я визнає, що сформульована на початку мета досягнута.

Підхід Джея Хейлі та Клу Маданес

Джей Хейлі продовжив послідовність інтеракцій важливих для розуміння проблеми і включив до них не тільки взаємостосунки навколо проблеми, а й взаємодії, що заторкнули щонайменше трьох осіб та тривали довше ніж безпосередньо конфлікт. Він, на відміну від прихильників моделі ИПИ, закликав утримуватися від приписування мотивів поведінці, яка спостерігається. До оцінки та постановки завдань Хейлі підходить із структурних позицій: виправлення сімейної ієрархії, та усунення правил, які підтримують дисфункціональні послідовності інтеракцій. Він розглядав людські стосунки як боротьбу за владу та контроль та надавав особливе значення правилам, пов’язаним із сімейною ієрархією.

Хейлі вважав, що причина психологічних проблем лежить у дисфункціональній сімейній ієрархії та пояснював батькам, що вони зможуть краще контролювати ситуацію діючи спільно. Втручання у виховання дітей бабусь та дідусів ще більше підриває авторитет батька та матері. Він дійсно був переконаний, що за проблемами дитини стоїть невдалий шлюб, але застерігав від передчасного переключення на розбір супружніх стосунків, адже батьки почнуть відстоювати свої позиції та звичну взаємодію, якщо виникне загроза її порушення. А деколи Хейлі взагалі не рекомендував чіпати проблему стосунків батьків. Він вважав, що батьки самі дадуть собі раду із цим, у разі, коли попередньо об’єднають зусилля у бажанні допомогти дитині.

Ще одне переконання Хейлі полягає в тому, що зміни у сім’ї відбуваються по стадійно, при цьому деякі стадії далекі від ідеалу ─ допоки не складеться здорова сімейна ієрархія, подібно до того як зламана рука мусить певний час знаходитися у гіпсі, після чого необхідно докладати певних зусиль для відновлення її початкової здорової діяльності. Тому Хейлі називав свій підхід «терапія з плануванням наперед». Він спонукав психологів розробляти стратегію всього курсу терапії та передбачати реакцію сім’ї на втручання, а також вважав, що для успішної корекції має значення правильний старт. Тому він розробив модель проведення першого сеансу для сім’ї, яке є дуже корисне для початківців.

Не залежно від того хто позначається як клієнт, Хейлі пропонує провести опитування всіх членів сім’ї. Причому він виділив чотири стадії сеансу: формування стосунків, визначення проблеми, взаємодії, постановки мети.

На першій стадії (формування стосунків) необхідно допомогти усім розслабитися: привітати кожного окремо, переконатися чи всі почувають себе комфортно, запитати що їх насторожує та почати легку розмову на загальні теми.

На другій стадії (визначення проблеми) він переповідає те, що йому вже відомо, пояснює, що просив усіх членів сім’ї прийти, щоб почути всі точки зору та просить кожного розповісти про своє розуміння проблеми. Першим він, зазвичай, звертається до батька, навіть, якщо мати проявляє більше активності. Приділяє увагу деталям розповіді кожного та слідкує, щоб родичі не перебивали одне одного. При цьому він зауважує міру втягненості у проблему кожного, спостерігає якими є сімейні трикутники та ієрархія. Накопичуючи інформацію він показує, що представлена як наявна у когось одного проблема, зачепає всю сім’ю.

Далі (стадія взаємодії) Хейлі пропонує членам сім’ї обговорити між собою почуте та свої позиції по проблемі. При цьому він відслідковує наявні коаліції та проти кого вони організовуються, чи можуть батьки діяти узгоджено, як індекс-клієнт реагує на їх протиріччя.

На останній стадії (постановки мети) сеанс завершується завданням для членів сім’ї. При цьому він вважав, що поради неефективні, бо забуваються одразу після закінчення сеансу та викликають у якості захисту обезцінення психолога. Крім цього люди не завжди здатні свідомо контролювати свої дії. Даються директиви, зміст яких не у тому, щоб їх обов’язково виконували, а в тому, щоб ініціювати процес перемовин з клієнтами. Вони бувають прямі (безпосередні) та опосередковані. Хейлі часто застосовував техніку Еріксона: приписував випробування для того, щоб ціна продовження проблеми перевищувала ціні відмови від неї. «Якщо людині зберігати симптом стає важче аніж обходитися без нього, симптом зникає». Одним із таких було випробування симптомом. Наприклад, клієнту приписували вставати посеред ночі та займатися фізичними вправами кожний раз після того як напередодні з’являвся симптом. Опосередковані директиви часто парадоксальні: клієнту пропонується симптоматична поведінка, а сім’ї проблемну послідовність інтеракцій. Для того, щоб правильно «сконструювати» дієву директиву, психолог мусить з’ясувати які раніше використовувані спроби вирішити проблему були невдалими. Розрахунок йде на те, що вимушеність звиклої поведінки перетворить її на фарс і сім’ї набридне поводитися постарому.

Клу Маданес використовувала у цьому випадку техніку симуляції симптому. Наприклад, дитині із психосоматикою необхідно було буцім-то поскаржитися на симптом, коли його не було, а батькам вдавати, що вони їй допомагають. Тепер, коли симульований симптом виконує функцію справжнього, у справжньому необхідність відпадає. Таким чином Маданес давала можливість дітям та батькам нові приємні можливості подбати одні про одних та захистити. Це так званий стратегічний гуманізм, у межах якого Джеймс Кейм розробив теорію «бунтуючих» дітей. Він пояснює, що у батьківського авторитету є дві сторони: вимога дисципліни і виховання дбаючи. Батьки, котрі втішають дитину на мові взаєморозуміння, легко керує ним, як і батьки, який постійно вказує дитині що і як їй робити. При цьому перший стиль дозволяє уникнути боротьби за владута виховувати дітей без драматичних пристрастей.

Міланська модель

пов’язана з іменами чотирьох лікарів та дипломованих психоаналітиків, налаштованих розпрощатися із психоаналітичним розумуванням. Найвпливовішою була засновник цієї школи Мара Сельвіні Палаццолі, вона поєднала свої зусилля із Луїджі Босколо, Джаном Франко Чеккіним та Джулією Прата. Група спочатку вела роботу з хворими із розладами травлення та шизофренією.

Ідея про можливість контролю усього, що відбувається у системі сім’ї була ними відкинута. Проте як і раніше залишалися в силі уявлення про можливість руйнування неефективної системи ззовні у надії на те, що після цього система сама перебудується у найкращому для неї напрямку. Тому можливості терапевта почали зводитись до того, щоб дати системі поштовх, спонукати та «спантеличувати» (фруструвати) її членів, призводячи до автоколивань.

Група виходила із ідеї, що симптом має якусь захисну функцію. Члени сім’ї виграють від симптоматичної поведінки індекс-клієнта і поведінка кожного члена сім’ї сформувалася таким чином, що служила підтриманню симптому, проте можна «перехитрити» звиклі патерни поведінки. Особливе значення для психолога має його здатність утримуватись поза грою: той, «хто втягується у гру, заздалегідь програє».

Початкова Міланська модель роботи була ультра стратегічною і жорстко стандартизована. Робота складалася із 5-ти частин:

1. Підготовча зустріч ─ дискусія членів команди з приводу наявної інформації та обговорення перших гіпотез: 5-20 хв.

2. Інтерв’ю ─ терапевт (або два терапевти ─ чоловік та жінка) проводять інтерв’ю сім’ї. Інші члени команди спостерігають сесію через одностороннє дзеркало. Метою є доповнити наявну інформацію, без проведення будь-яких інтеракцій: 50-90 хв.

3. Проміжна зустріч ─ члени терапевтичної команди обговорюють у окремому приміщенні різні гіпотези та виробляють схему заключної інтервенції: 15-40 хв.

4. Заключна інтервенція ─ висновки терапевтичної команди повідомляються сім’ї у формі парадоксального припису (парадоксальної інтенції) чи ритуалу а інші члени команди пильно приглядаються до реакції кожного члену сім’ї: 5-15 хв.

5. Заключне засідання ─ обговорення всієї сесії і особливо останніх реакцій: 10-20 хв.

Команда виробляла гіпотези про те як симптоми клієнта узгоджуються із сімейною системою. Приписи ритуальних дій використовуються для того, щоб втягнути всю сім’ю до послідовності дій, котрі протирічать жорстким сімейним правилам та міфам чи представляють їх у гіперболізованому вигляді. Після заключної інтервенції зустріч одразу ж завершують, подальші дискусії з сім’єю забороняються: це пов’язане із наміром ввести в систему нову інформацію; будь-які додаткові розмови могли б «розбавити її водою». З цієї ж причини принципово відхиляються всілякі намагання членів сім’ї обговорити попередні заняття. Такі спроби, як і будь-які телефонні звертання з приводу кризових ситуацій у сім’ї, розглядаються як маневр, спрямований на призупинення змін, що відбулися у системі сім’ї і залишаються без відповіді (не відреаговуються).

Наративна сімейна психокорекція.

В сімдесятих роках минулого століття соціальні науки прийшли до висновку, що культура може розглядатися як текст. Як відгук на ці ідеї з’явилася наративна школа психокорекції. Наративна психокорекція спирається на концепцію системи конструктів. В цьому підході основна увага приділяється не стільки способам поведінки, скільки способам конструювання змістів (значень), на дослідження того, як досвід викликає очікування і як потім ці очікування переформульовуть досвід через створення таких, що організують життя оповідей.

Головна ідея полягає у тому, що людський досвід неоднозначний. Життя складне і багатогранне, а тому ми шукаємо способів його пояснення. Це розуміння ніколи не є просто процесом простого усвідомлення досвіду чи спроби формального його аналізу. Досвід набуває форми тільки за допомогою мови, яку ми використовуємо для його вираження і, яка організує елементи досвіду: збирає їх, приписує їм значення та розміщує за пріоритетами. Така інтерпретація не спрацює до тих пір, поки не вкладеться у розповідь, котру люди про себе створюють в процесі живого спілкування чи написання. Ці оповіді не є дзеркальним відображенням життя, навпаки, вони його формують. Вони визначають що саме ми помічаємо та запам’ятовуємо і, отже, те, як ми сприймаємо можливе майбутнє, та визначають подальшу поведінку людини. Надалі люди виділяють події, котрі узгоджуються з сюжетом, та ігнорують ті, що в нього не вкладаються. Якщо їх не можна відфільтрувати, люди будуть їх несвідомо спотворюватися поки такі події не вкладаються у основну канву. От чому у людей є дивовижна звичка відповідати на практиці тим історіям, котрі вони про себе розповідають.

Наративісти вважають що нав’язувати клієнтам свою точку зору та переконання неефективно, натомість якщо глибоко зануритись в оповіді своїх клієнтів, можна зрозуміти що спонукає цих людей діяти певним чином та вплинути на те, як вони себе поводять. У відповідь на класичне запитання, «Що Вам заважає бути щасливими?», психотерапевти мають справу лише з версіями реальності, поєднаними за допомогою оповіді. Якщо людина оповідає про свою некомпетентність, приписує свої успіхи випадковості, тому що їй просто пощастило, чи вдалося ввести когось у оману, то спроби змінити його реальну поведінку, не звертаючись до легенди про її життя, будуть марними. Адже скільки б реальних успіхів не було у її житті, вона завжди буде ігнорувати їх і буде помічати тільки свої невдачі.

Проблемно орієнтовані стратегічні та системні психологи сприймають сім’ю як об’єкт, подібно до зламаної машини, без урахувань її суб’єктивного сприйняття стану речей. Такий терапевт шукає недоліки системи і втручається, з метою їх виправити, вважає свою оцінку об’єктивнішою аніж думку про сім’ю самих членів цієї сім’ї, маніпулює ними, не враховуючи культурного контексту, в котрий ця сім’я занурена. Натомість наративний психолог:

1) займає позицію емпатійного слухача;

2) шукає ті епізоди клієнта у яких той проявив себе сильним та ефективним та проявив свої багаті ресурси;

3) використовує запитання щоб зрозуміти легенду клієнта, не нав’язуючи йому своїх переконань;

4) ніколи не навішує клієнту ярликів у вигляді діагнозів, а бачить у клієнті особистість з унікальною історією; допомагає людині відділити себе від домінуючих культурних уявлень, котрі вона інтериоризувала, з метою відкрити додаткові можливості для альтернативних оповідей про себе і про життя.

50 не вивчає в чому поведінка сім’ї є проблемною, а намагається зрозуміти як сприйняття проблеми впливає на сім’ю і сформувати нову ефективну розповідь клієнта про проблему і значить інший спосіб поведінки та життя вцілому.

При цьому вони використовують ряд послідовних кроків у вигляді запитань, які не важко освоїти.

Технологія наративної психокорекції.

Початок роботи

Психолог задає запитання за запитанням та занотовує відповіді. Зазвичай, приділяють декілька хвилин проясненню того, як люди проводять свій час день за днем з ранку до вечора, що думає про себе клієнт, не вникаючи в деталі історії його життя та просять уникати посилань на причини його невдач, котрі часто самі випливають в ході оповіді. Пропонують клієнтам самим задавати будь-які запитання про психолога та говорять, що при бажанні клієнту можуть дати прочитати записи психолога.

Екстерналізація: «особистість не є пробемою»

Спочатку клієнта довго мовчки зацікавлено слухають та задають уточнюючі запитання. Коли встановилась атмосфера довіри та звичка до того, що психолог уважно ставитися до розповіді клієнта в деталях, психолог починає ставити запитання, котрі відділяють проблему від сім’ї чи клієнта таким чином, щоб проблема сприймалася зовнішньою по відношенню до кожного і до сім’ї в цілому.

Приклади запитань:

• Це ( наприклад провина) привело Вас сюди? ─ далі кожну людину просять висловитися про Це (провину).

• Як ця провина впливає на Вас? ─ при цьому необхідно висловлюватися про вплив проблеми, а не про її причини!

• Що говорить Вам Ваша провина?

Ці запитання ніби випливають з уявлення про те, що проблема нікому не належить, а, навпаки, сама намагається заволодіти людьми.

Наприклад: «замкненість дочки» призводить «до тріщини у стосунках». Необхідно виділити «тріщину» як елемент роботи. «Тріщина у стосунках» говорила батькам, що їх дочці не можна довіряти і вона ж заставляла дочку ставати ще більше замкненою та віддалятися від батьків. І вона мала би стати тим, для боротьби з чим всі члени сім’ї зможуть об’єднатися.

Подібна бесіда призводить до розуміння проблеми як якоїсь окремої сутності, яка захопила їх дім. Привчає їх думати про проблему як про демона, котрий паразитує на сімейних конфліктах та непорозуміннях. Живучість проблеми залежить від її здатності впливати на життя людей.

Можна програти сценку, коли хтось вдає з себе проблему, а інші задають ій запитання на зразок:

• За яких обставин тобі вдалося проникнути у світ того чи іншого?

• Яким чином ти впливаєш на життя сім’ї та її оточення?

З бігом часу люди схильні утотожнюватися зі своїми проблемами і сприймати їх як ознаку їхніх недоліків, якщо проблема екстерналізується реальна людина ніби починає вимальовуватися за проблемою і члени сім’ї починають сприймати її як більш здорову людину, аніж та, котра дотепер асоціювалася з проблемою.

Хто винний ─ особистість чи проблема?

При цьому необхідно задавати запитання про взаємний вплив на сім’ю кожної конкретної людини та втягувати до розмови всіх членів сім’ї, щоб стало зрозуміло що проблема торкається кожного й у багатьох випадках досягає успіху захоплюючи їх у рабство та розділяючи.

Приклади запитань:

• До якої міри сім’я здатна контролювати її вплив?

• А той-то здатний?, А Ви?

• Коли Параноя брехливо переконує Вас що всі хочуть Вам нашкодити, до якої міри Ви просто піддаєтесь їй, хоча й знаєте, що все, що Вона Вам говорить ─ неправда?

Читання між рядків проблемної оповіді

Можна «вступити в коаліцію» з проблемно насиченими оповідями: затримати гротескну увагу на їх впливі та наділити їх перебільшеною владою, навішуючи на членів сім’ї такі, що не викликають оптимізму, ярлики та страхітливі діагнози у формі запитань. Люди, зазвичай, не визнають повної влади над собою і, у разі, коли психолог наполягає, починають, намагаючись це заперечити, пригадувати ті епізоди свого «прожитого досвіду», котрі протистоять їх досвіду того, що ніщо не випадає із домінуючого дискурсу оповіді. Ці унікальні епізоди повинні стати цеглинами для конструювання нових, більш продуктивних оповідей. Завдяки висвічуванню цих епізодів, нехай, навіть, рідкісних та незначних, та вплітання їх у домінуючу оповідь про сім’ю та конкретну особу, народжується новий наратив, котрий видозмінює їх на краще.

Приклади запитань:

• То значить були випадки, коли Гнів намагався заволодіти Вами, та Ви не допустили цього?

• Коли Дженні вдавалося не вірити тій брехні про її тіло, котру нашіптувала їй її Анорексія, чи Ви коли-небудь оцінювали всю важливість цього досягнення та підтримували її морально?

Проте, не розумно випереджувати події та надмірно захоплюватися незначними перемогами. Інакше у клієнта може скластися враження, що психолог не усвідомлює всієї гостроти проблеми, або у нього може виникнути відчуття, що від нього очікують швидких змін і, щоб не розчаровувати психолога, він почне «фабрикувати» свої перемоги намагаючись догодити.

Можна на першому сеансі виявити тільки один унікальний епізод, та не привертати до нього надмірної уваги. На наступному сеансі виділити більше часу для дослідження значення унікальних епізодів. Необхідно завжди йти в природньому для клієнта темпі.

Перетворення всієї оповіді

Необхідно переглянути всю ідентичність клієнта, а не тільки тієї її частини, котра асоціюється з проблемою. Для цього можна задавати такі запитання:

• Що Ваші перемоги над Депресією говорять Вам про Вас же як про особистість?

• Якими особистісними якостями мав би володіти Ваш син, раз йому вдавалося перемагати … проблему?

• Що ще Ви змогли б розповісти про своє минуле, що допомогло б мені зрозуміти завдяки чому Ви змогли подолати … (проблему) ?

• Хто із тих, хто знав Вас у дитинстві не здивувався б тому, що у Вас є ця якість?

По мірі формування нового наративу, бажано перевести фокус на майбутнє за допомогою таких запитань:

• Тепер, коли Ви відкрили про себе щось нове, як Ви думаєте, як ці відкриття вплинуть на ваше поводження з … (проблемою)?

• Як Ви уявляєте собі дружні стосунки із своєю дочкою тепер, коли вона більше не дозволяє … (проблемі) диктувати свої умови?

Тепер, коли у самонаративу є минуле, сьогодення та майбутнє ─ це завершений наратив.

Підкріплення нової оповіді

Нова оповідь може бути сконструйована в процесі корекції, проте її життєздатність залежить від того, чи вмонтується вона у значиме співтовариство. Дуже важливо допомогти клієнтам знайти підтримуючу аудиторію. Необхідно допомогти клієнтам сформувати групи, котрі будуть живити та зміцнювати нову ідентичність або привчити їх писати листи, що підкріплюють нову ідентичність.

Можна починати кожний наступний, після першого, сеанс із запитань про малі та великі перемоги за час, котрий пройшов на зразок:

• До якої міри за цей час …(проблема) контролювала Вас і до якої міри ─ Ви її.

Якщо нічого не змінилося на краще, психолог може запитати:

• А чи не помітили Ви хоч якихось дещо нових реакцій?

• Чи можете Ви, в кожному разі, уявити собі, що змогли б щось зробити інакше?

При цьому необхідно відслідковувати чи використовується екстерналізуюча мова і чи не упущений котрийсь із унікальних випадків. Важливо, щоб клієнт постійно відчував, що психолог постійно поряд з ним впродовж всього сеансу і тішиться з розквіту його особистості.

Деконструкція домінуючих культурних дискурсів

Під час сесії відслідковувати самозвинувачення та задавати запитання про особисті страждання та їх зв’язок з культурними настановами на зразок:

• Як Ви стали в’язнем таких уявлень чи звичок?

• За яких обставин закріплялись ці почуття?

• Як вони впливали на оцінку вами самого себе?

• Чи не почували Ви, що ці загальновизнані правила суперечили вашому сприйняттю себе істинного?

• Чи допомагали вони вам знаходити нові способи проявляти себе?

Мета ─ деконструкція культурних дискурсів, котрі обмежують людину як особистість.

Оповідання та переповідання як спосіб збагатити оповідь

Важливо, щоб нова оповідь багато разів розповідалася та переповідалася перед різними аудиторіями значимих слухачів. З кожним переказуванням оповідь збагачується ─ прив’язується до досвіду розповідання цього іншим людям, їх реакцій, з’являється впевненість, жвавість, нові деталі.