4. Космічне законодавство країн єс

Космічне законодавство країн ЄС утворює трьохповерхову структуру.

І-й «поверх»: багатосторонні договори з питань космічної діяльності або заснування міжнародних організацій у космічній сфері.

ІІ-й «поверх»: правові інструменти Європейської спільноти (Community legal instruments): Постанови (Regulations), повне і безпосереднє виконання яких є обов’язковим для усіх членів ЄС; Директиви (Directives), обов’язкові для членів ЄС з точки зору досягнення визначених результатів через впровадження положень Директив у внутрішньому законодавстві (зі свободою форм і методів); Рішення (Decisions), обовязкові лише для тих суб’єктів права ЄС, кому вони адресовані (державам-членам, комерційним підприємствам або окремим особам); Рекомендації та думки (Recommendations and Opinions) – необов’язкові декларативні інструменти, які демонструють офіційну позицію інституцій.

Європейський Парламент (ЄП), Рада Європейського Союзу (Рада ЄС) і Європейська Комісія (ЄК) поряд з Європейським космічним агентством (ЄКА) є основними інституціями, які безпосередньо пов’язані із законодавчим процесом і відповідальні за розроблення основних напрямів космічної політики ЄС.

ІІІ-й «поверх»: національне космічне законодавство європейських країн.

Безумовно, враховуючи примат норм актів міжнародного космічного права щодо положень нормативних актів ІІ і ІІІ рівнів, важливим є той факт, що практично усі держави-члени Європейського співтовариства приєднались до більшості (4-х з 5-ти) договорів з космосу, визнавши, таким чином, обов’язковість для себе основних норм і принципів МКП⁸.

Більшість нормативно-правових актів другого рівня минулого століття приймались з конкретних питань реалізації космічної політики ЄС: з наукових досліджень в космічному просторі, розвитку космічних технологій, моніторингу Землі з космосу, супутникового зв’язку, модернізації існуючих ракет-носіїв.

Наріжним каменем правовідносин між основними інституціями об’єднаної Європи на початку ХХІ століття безперечно є Рамкова угода між ЄС і ЄКА від 25 листопада 2003 року. Серед нормативних документів другого рівня саме ця угода визначає стратегічні цілі та основні інструменти реалізації загальноєвропейської космічної програми.

Внутрішньодержавне космічне законодавство країн ЄС не відіграє суттєвого впливу на засади та стратегію загальноєвропейської космічної політики, залишаючись правовим засобом регулювання відносин переважно між національними суб’єктами космічної діяльності певної держави-члена ЄС.

5. Особливості національного космічного законодавства інших країн світу

У розвитку національного космічного права зарубіжних країн можна виділити три етапи.

Перший з них пов`язаний з початком «космічної ери»: ухваленням на початку 60-х рр. минулого століття ГА ООН Декларації принципів і прийняттям Договору про космос 1967 р., а згодом – Угоди про рятування 1968 р., Конвенції про відповідальність 1972 р. Саме тоді низка держав, особливо тих, які розпочинали освоєння космосу, прийняли загальні чи більш-менш деталізовані закони з цього питання.

Другий етап розпочався (для більшості космічних країн) одним-двома десятиліттями пізніше. Він пов`язаний з процесами комерціалізації космічної діяльності та участі в ній приватних фірм та транснаціональних корпорацій, а згодом і фізичних осіб (космічний туризм). За цих умов у держав виникла об`єктивна необхідність у врегулюванні космічної діяльності приватних юридичних осіб, визначення їх прав і обов`язків, відносин з державою тощо. У зв`язку з цим у багатьох країнах були прийняті відповідні закони.

Третій етап обумовлений подальшими глобалізаційними та інтеграційними процесами в світі, утворенням і бурхливим розвитком світового космічного ринку. Інтеграційні процеси, що відбуваються в міжнародному співтоваристві, свідчать про загальну тенденцію до наближення і співробітництва суб’єктів міжнародного права і збільшення чисельності галузей, де міжнародне і внутрішнє право у взаємозв’язку знаходять все більш широке застосування. З цього етапу розширюється сфера дії не тільки міжнародного права у внутрішньому праві, що пов’язано з «виключним» характером (exclusiveness) самого міжнародного права, але спостерігається також зростання «утворюючого» (formative) впливу внутрішнього права на міжнародне і застосування внутрішнього права міжнародними організаціями⁹. Все більшого впливу зазнають змішування міжнародних і національних норм в таких правових регуляторах світового космічного ринку як захист права інтелектуальної власності, страхування ризиків, експорт-імпортний контроль та ін.

Аналіз національних законодавчих систем країн світу показує, що більшість з них мають космічне законодавство. Але його обсяги і зміст є різними. Більшість країн мають тільки окремі акти про ратифікацію основоположних міжнародних договорів з космосу, а меншість – більш-менш розвинуті системи космічного законодавства (Австралія, Велика Британія, Канада, Франція, Швеція, Японія). В законодавчих актах з питань космічної діяльності останніх, як правило, проводиться розмежування поняття, яке визначається терміном «космічна діяльність» і терміном «діяльність, пов`язана з дослідженням і використанням космічного простору».

Якщо «космічна діяльність» регламентується як нормами загального міжнародного права, так і міжнародного космічного права та національного законодавства, то «діяльність, пов’язана з дослідженням і використанням космічного простору», значною мірою залишається у сфері дії законів відповідної країни або в сфері міжнародного приватного права. При цьому практично «наріжним» принципом національного космічного права є принцип відповідальності безпосередньо держави за наслідки космічної діяльності. Загальновизнаною тут виявилася ст. VI Договору про космос, відповідно до якої держави-учасниці «несуть міжнародну відповідальність за національну діяльність у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, незалежно від того, здійснюється вона урядовими органами чи неурядовими юридичними особами, та за забезпечення того, щоб національна діяльність провадилася відповідно до положень, що містяться у цьому договорі. Діяльність неурядових юридичних осіб в космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, повинна здійснюватися під постійним спостереженням відповідної держави-учасниці Договору».

Тому велику увагу національні законодавства зазначених держав приділяють запровадженню механізмів державного регулювання космічної діяльності (ліцензуванню) та фінансового забезпечення своїх міжнародних зобов'язань щодо відповідальності (обов'язковому страхуванню цієї діяльності).

Диверсифікація видів космічної діяльності в країнах світу безпосередньо відбивається на стані та характері відповідних національних правових систем. З 80-х рр. минулого століття цей процес тісно пов`язаний з «комерційною» складовою космонавтики. Цим зумовлено розширення в національному законодавстві зарубіжних країн масиву норм, якими регулюються відносини в сфері сертифікації та реєстрації об`єктів космічної діяльності, контролю за нерозповсюдженням відповідних технологій, дистанційного зондування Землі з космосу і телемовлення через штучні супутники Землі тощо.

Ці аспекти зарубіжного досвіду обов’язково мають бути враховані при вдосконаленні космічного законодавства України.

Завдання для самостійної роботи

1. Ознайомтеся із запропонованою до цієї теми літературою.

2. Як пояснити важливість взаємодії міжнародного і національного космічного права в сучасних умовах?

3. Сформулюйте особливості та рівень розвитку національного космічного законодавства зарубіжних країн.

4. Охарактеризуйте законодавство США з питань космічної діяльності, а також його вплив на правові механізми світового космічного ринку.

5. Які основні етапи розвитку національного космічного права у світі?

6. Особливі риси космічного законодавства ЄС.

7. У чому полягає особливість розвитку космічного законодавства Російської Федерації?

Підсумки