5. Розвиток права. Види злочинів та покарань за Уложенням про покарання кримінальні та виправні (в редакції 1885 року).

Кримінальні

Найбільш суворими були покарання «кримінальні»: найм'якше мірою були

позбавлення прав стану і посилання на поселення до Сибіру або Закавказзі.

Кріпосницька Росія проміняла і інший вид покарань -

«Виправні», які передбачали м'які на той час заходи: посилання на

життя в Сибір, ув'язнення в фортецю, в'язницю, арешт, догану, зауваження,

навіювання, різки. Особливо суворими були покарання за державні

злочину: злочинні проти «священної особи государя імператора»,

бунт проти верховної влади і державна зрада (ст. 263-282).

Основними заходами покарання за ці злочини були смертна кара,

безстрокова або термінова (від 4 до 12 років) каторга.

Ряд статей, які передбачали покарання кріпаків за виступи

«Проти своїх панів» (ст. 1907-1911), прирівнювалися до статей «Про

опорі розпорядженням уряду та непокорі встановленим від

нього властям »(ст. 183 -290); каральні заходи включали тілесні покарання,

таврування, посилання на каторгу строком до 15-20 років, посилання на житло (самої

м'якою мірою був висновок у гамівній будинок). Для поміщиків, «не

бажаючих вживати наданих їм за законом домашніх виправних

заходів »у разі« завзятої непокори »кріпаків,« хоч і без явного

повстання », держава охоче надавало свої каральні органи, де

на прохання поміщика кріпосного могли покарати різками від 20 до 50 ударів

(Ст. 1908); різками до50 ударів каралися також селяни, які подали

скаргу на свого поміщика (ст. 1909).

Панівні верхи вважали «Ухвала про покарання» одним з найбільш

«Вдалих» кодексів Росії. Це феодально-кріпосницьку Покладання на довго

пережило сам фортечної лад, в 1886 р. його допрацювали, і багато статей

цього Уложення діяли до 1917 року. Протягом понад чверть століття

основною функцією II відділення все ж залишалася інкорпорація законів. Вся

справді кодифікаційна діяльність фактично обмежилася «Укладенням про

покарання кримінальних та виправних »(1845 рік). До кримінальних покарань

ставилися: позбавлення всіх прав стану і смертна кара, позбавлення всіх прав

стану і посилання на каторгу, позбавлення всіх прав стану і посилання на

поселення до Сибіру, ​​позбавлення всіх прав стану і посилання на поселення на

Кавказ. Позбавлення всіх прав стану означало громадянську смерть: позбавлення

прав, переваг, власності, припинення подружніх і батьківських

прав.

Виправні покарання

До виправних покарань ставилися: позбавлення всіх особливих

прав і переваг і заслання до Сибіру, ​​віддача у виправні арештантські

відділення, посилання в інші губернії, ув'язнення в тюрмі, у фортеці,

арешт, догану в присутності суду, зауваження і навіювання, зроблені судом

або посадовою особою, грошові стягнення. Позбавлення всіх особливих прав і

переваг полягала в позбавленні почесних титулів, дворянства, чинів,

відзнак, права вступати на службу, записуватися в гільдії, бути

свідком і опікуном. Застосовувався також часткове позбавлення деяких прав і

переваг.

Покарання поділялися на головні, додаткові,

замінюють. Головні становили 11 пологів покарання, додаткові слідували

за головними (поразка в правах, покаяння, конфіскація, установа опіки,

віддача під нагляд поліції, заборона промислу), що замінюють могли замінити

головні, Всі ці покарання вважалися загальними.

Їх доповнювали особливі покарання (виняток зі служби,

відсторонення від посади, пониження по службі, догана, відрахування з платні,

зауваження) і виняткові покарання (позбавлення християнського поховання,

часткове позбавлення права спадкування).

Система злочинів включала 12 розділів, кожен з яких

ділився на глави і відділення. Найважливішими були злочини проти віри,

державні, проти порядку управління, посадові, майнові,

проти благочиння, законів про стан, проти життя, здоров'я, свободи і

честі приватних осіб, сім'ї та власності.

Цікаво відзначити, однак, одна обставина. Глава «Про

покарання »містила самостійне відділення (підрозділ)« Про

винагороду за збитки, шкоду і образи », в якому встановлювалося, що

«Винні у злочині, що завдало комусь збитки, шкоду або образу,

понад покарання, до якого примушуються, зобов'язані винагородити за цей шкоду,

збиток або образу з власного майна по точному про се постановою

суду »(ст. 62). У разі якщо злочин було скоєно кількома

особами і головні винні були не в змозі відшкодувати заподіяну шкоду,

певна судом сума відшкодування збитку зверталася до стягнення з інших

брали участь у злочині осіб. Якщо ж і ці особи виявлялися

неспроможними, стягнення названої суми проводилося з недоносителів.

У разі смерті головних винних і учасників злочину стягнення

винагороди за заподіяну шкоду поширювалося на їх спадкоємців, але

«Тільки з того маєтку, яке їм дісталося від винних». «Винні, не

мають жодних засобів до винагороди за заподіяну ними шкоду, збиток

або образу, можуть, якщо вони не піддаються покаранню кримінальній, бути, по

вимогу скривдженої сторони, ув'язнені, на підставі загальних правил

про неспроможних боржників »(ст. 65). Крім того, якщо основне покарання

представляло собою штраф, і винний опинявся «неспроможним до повної

того й іншого сплату », то перевага у виплаті грошової суми віддавалася

відшкодування шкоди, заподіяної потерпілому, а «судове грошове

стягнення накладалося лише на що залишився за сим майно »(ст. 63-66).

Таким чином, інтереси потерпілого аж ніяк не ігнорувалися

законодавством тієї епохи.