180

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

кредитного модуля

«МЕДИКО-БІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ»

РОЗДІЛ 1. ОСНОВИ ЗАГАЛЬНОЇ ПАТОЛОГІЇ

Тема 1.1. Поняття про етіологію та патогенез

Лекція №1. Основні поняття загальної патології

Поняття «Патологія» дослівно переводиться як «Наука про хвороби» і походить від грецьких слів «патос», що означає «хвороба» і «логос» - «наука». Предметом вивчення дисципліни є загальні причини і закономірності виникнення, розвитку та перебігу хвороб.

«Хвороба» це реакція організму на дію шкідливих факторів. Загально-біологічне значення хвороб - мобілізація захисних та пристосувальних механізмів організму до навколишнього середовища. Точну межу між хворобою і здоров’ям провести дуже важко, бо існує багато перехідних станів. Тому розрізняють:

• патологічну реакцію - короткочасну реакцію організму на подразник. Вона, як правило не залишає після себе наслідків. Приклад: почервоніння шкіри на початку літнього сезону при засмаганні;

• патологічний процес який складається з кількох патологічних реакцій, при цьому порушується структура і функція органа або тканини. Приклад: запалення - у відповідь на ушкодження тканин;

• патологічний стан - він схожий з патологічним процесом, але має дуже повільний розвиток і найчастіше є проявом старіння організму. Приклади: клімакс у жінок та чоловіків, зниження зору і слуху в похилому віці.

«Здоров’я» (по визначенню ВООЗ) це «стан повного фізичного, духовного і соціального благополуччя (добробуту), а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів». Кожна хвороба в своєму розвитку має загальні риси і в ній виділяють окремі періоди перебігу:

• прихований або латентний період (інкубаційний - при інфекційних хворобах). На цьому етапі хвороби людина практично здорова, тривалість періоду різна від кількох годин до багатьох місяців і навіть років;

• продромальний або період передвісників - він характеризується неспецифічними симптомами, які бувають при багатьох хворобах. До цих симптомів відносять слабкість, головний біль, лихоманка, озноб. На цьому етапі хвороби поставити діагноз майже неможливо і триває він дуже короткий час;

• період повного розвитку хвороби – на цьому етапі з’являється типова клінічна картина із специфічними симптомами і тому можна встановити точний діагноз і почати лікування;

• виходи хвороби - заключна стадія в якій можливі наступні варіанти: одужання, неповне одужання (хронічна форма), смерть – спочатку клінічна (в якій можливо ще допомогти), а потім – біологічна (остаточна).

Клінічна смерть триває дуже короткий час (5-7 хв.) і є зворотною фазою хвороби при умові надання людині спеціалізованої медичної допомоги (реанімації). Біологічна смерть це - необоротна остаточна фаза і повернути організм до життя вже неможливо.

По характеру перебігу хвороби поділяють на: гострі, підгострі та хронічні.

«Етіологія» - це наука про причини та умови виникнення хвороб. Назва походить від грецького слова «еtіоs» - причина. Для більшості хвороб основними причинами є впливи зовнішнього середовища на організм так звані екзогенні фактори:

• фізичні фактори - травми, термічні впливи (опіки, відморожування), перепади тиску (висотна та кесонна хвороби), вплив променевої енергії (променева хвороба), ушкодження електричним струмом;

• хімічні - екзогенні (різні хімічні речовини та сполуки) та ендогенні (накопичення шлаків в тканинах і органах при порушеннях обміну речовин);

• біологічні фактори - різні мікроорганізми, мікроби, віруси, грибки, паразити, гельмінти, отрути змій, павуків, бджіл, ос, морських риб;

• аліментарні фактори - харчування: голодування, переїдання, отруєння;

• психічні фактори - негативні, іноді позитивні емоції, стреси;

• соціальні фактори - неврози, голодування, венеричні хвороби, алкоголізм, наркоманія, СНІД і т.д;

• гіпокінезія - недостатня рухова активність людини;

• гіперкінезія - дуже велика рухова активність.

«Патогенез» це вчення про механізми розвитку та перебігу хвороб, походить від грецьких слів «раtos» - страждання і «genesis» - ушкодження.

Існують 3 основні шляхи розвитку хвороб:

• нервовий (найбільш універсальний), тому що будь-який вплив на організм викликає рефлекторно мобілізацію захисних та пристосувальних реакцій організму;

• гуморальний – назва походить від латинського слова «gumor» - рідина. Це розповсюдження хвороб через рідкі середовища організму (кров, лімфу, тканинну рідину), таким чином розносяться бактерії, віруси, паразити, токсичні речовина, ракові клітини;

• тканинний шлях , який має 2 різновиди: по походженню, в межах однієї тканини (наприклад: запалення по ходу лімфатичних шляхів) та по зіткненню (так пошкоджуються навколишні тканини раковими пухлинами).

Кожна хвороба є страждання всього організму, але в ній вирізняють: загальні зміни (які простежуються всюди і стосуються всього організму) та місцеві зміни (в якомусь одному органі чи тканині). Ці загальні і місцеві розлади включають механізми захисту, які спрямовані на відновлення постійності внутрішнього середовища організму, так званий «гомеостаз».

Механізми захисту організму умовно поділяють:

• захисні реакції і бар’єри - захисні реакції спрямовані на припинення дії патологічного подразника: рефлекси (реакція на гаряче), видалення шкідливих агентів (блювання при отруєннях, пронос), знищення шкідливих агентів (імунітет і запалення). Захисні бар’єри - шкіра та слизові оболонки є механічною перешкодою на шляху мікробів (на поверхню слизових оболонок залози виділяють секрети які мають антимікробну дію). Приклади: лізоцим - в слині, мокротиння - в бронхах, сльозова рідина, соляна кислота в шлунку, ферменти шлунково-кишкового тракту, гематоенцефалічний бар’єр (створений капілярами і судинними сплетіннями шлуночків мозку, що захищає ЦНС), запалення (виконує важливу бар"єрну функцію).

• пристосувальні реакції, вони можуть йти 2 шляхами: активне пристосування (мобілізуються всі резерви організму, збільшуються енерговитрати) та пасивне пристосування (відбувається при дуже тяжких травмах, коли виникає охоронне гальмування ЦНС, при якому різко зменшуються енерговитрати організму).

• компенсаторні механізми - включаються при стійкому порушенні функцій. Наприклад: при видалення одної нирки - інша компенсує втрати організму, при пороках серця виникає гіпертрофія міокарда (потовщення стінок серця).

Ендогенні чинники виникнення хвороб

1.Спадковість - це притаманна всім організмам здатність відтворювати батьківський тип обміну речовин і пов’язані з ним структури і функції. Матеріальними носіями спадковості є хромосоми, які складаються з генів і розташовані в ядрах клітин. Людина має 46 хромосом (23 пари), 44 хромосоми (22 пари) попарно однакові і мають назву аутосоми, а одна пара хромосом неоднакова - це статеві хромосоми ( жіночі - XX , чоловічі – ХУ);

Спадкові хвороби (СХ) пов’язані з порушеннями на рівні генів. В 46 хромосомах біля 6 млн. генів. Під спадковими хворобами розуміють дефекти структури або функції організму, які передаються в ряду поколінь. Вони виникають в наслідок генних мутацій. Причини: фактори зовнішнього середовища, шлюби між родичами та ін. Спадково може передаватися і схильність до хвороб: цукровий діабет, гіпертонія, атеросклероз, падагра, зоб та інші. Зараз налічують до 1500 спадкових захворювань. Тому дуже доречно перед шлюбом подружжю звернутися до генетичної консультації.

Подібні ж порушення можуть виникнути у жінок під час вагітності під впливом факторів зовнішнього середовища:

• інфекції у матері: грип, корева краснуха, сифіліс, СНІД;

• шкідливі звички – вживання алкоголю, наркотиків, тютюну;

• зловживання різними ліками;

• хронічні стреси;

До спадкових захворювань відносяться: хвороба Дауна, гемофілія, глухота, глухонімота, клишоногість, «заяча губа», «вовча паща» та інші.

2. Конституція. Термін конституція походить від латинського слова «constitution», що в перекладі означає – будова. В медицині це слово використовують для визначення особливостей будови тіла людини.

Найбільш поширеним є визначення поняття «конституція», яке надано В.В.Бунаком (1931) – «це особливості будови тіла, які безпосередньо пов’язані зі специфічними, головним чином біохімічними, особливостями життєдіяльності організму». При цьому найбільше значення надається водно-сольовому та вуглеводно-жировому обмінам, тому що саме вони впливають на будову тіла, обумовлюючи різну ступінь розвитку жирових відкладень, скелету і м’язів, а через них – на форму грудної клітки, черева. спини та ін.

За М.Ф.Іваницьким, конституція людини – це сукупність всіх морфологічних, фізіологічних, біохімічних, психологічних і патологічних особливостей, які виявляються в реакціях на різні впливи. В формуванні організму відповідно до його конституційних особливостей, мають значення як спадкові так і набуті чинники. Особливості будови тіла не є чимось незмінним. На них впливають зовнішні фактори. до яких відносяться і умови життя – соціальні фактори. Тому проблема конституції – соціальна проблема.

Основні класифікації конституції людини.

1. Гіппократ розрізняв конституцію погану і добру, сильну і слабку, суху і вологу, пружну і мляву.

2. С. Сиго (1914) пропонував визначати конституцію за 4 основними системами органів – травної, дихальної, м’язової і нервової. В залежності від того, яка з них превалює автор вирізняв такі типи конституції: дихальний (респіраторний), травний (дигестивний), м’язовий ( мускульний), мозковий (церебральний).

3. М.В.Чорноруцький (1927) на основі вивчення розташування органів, їх форми, особливостей метаболізму запропонував розрізняти 3 типи конституції: астенічний (довге тіло, порівняно слабо розвинена мускулатура, довгі кінцівки), нормостенічний (пропорційні розміри тіла, гармонічний розвиток кістково- м'язової системи) і гіперстенічний (довгий тулуб, короткі кінцівки, міцні м"язи, відносно великі поперечні розміри).

4. В. Шелдон (1940) в основу класифікації поклав ембріологічний принцип. Відповідно до 3-х зародкових листків та їх переважного розвитку автор вирізняє 3 типи конституції: ендоморфна, мезоморфна і ектоморфна. В чистому вигляді вказані типи зустрічаються дуже рідко. Тому В.Шелдон запропонував оцінювати ступінь розвитку кожного із компонентів в балах (із 7 балів). Природно, що у кожної людини розвинуті всі 3 компоненти, але в різному ступені. Тому тип конституції за В.Шелдоном оцінюється тризначним числом.

5. В.В.Бунак (1925) розрізняє 3 типи конституції людини: грудний, м’язовий, черевний. Окрім них він вирізняє ще 4 перехідних типи: грудно-м’язовий, м’язово-грудний, м’язово-черевний і черевно-м’язовий.

6. Крім морфологічної є ще неврологічна класифікація конституції, в основі якої лежить характер нервових процесів збудження та гальмування. Вона розроблена І.П.Павловим в 1923 році. За допомогою методів умовних рефлексів він показав, що все різновиди проявів вищої нервової діяльності визначаються 3 основними показниками: силою процесів збудження і гальмування, врівноваженістю цих процесів і їх рухливістю (можливістю швидкої зміни одного іншим).

Єдиного підходу до визначення поняття «конституція людини» не існує. Це стосується як до визначення самого поняття «конституція», так і до характеристики конституційних типів. Найбільш поширені підходи до визначення конституції людини на основі морфологічних критеріїв – ступеня розвитку м’язевої системи та жировідкладення, зросту і маси тіла, особливостей скелету. При такому підході для характеристики конституціїї використовують термін «самототип».

Багато спеціалістів пов’язують соматотипи із фізичними якостями, фізіологічними та біохімічними процесами, психологічними якостями людини. Наприклад: найбільш високий рівень окисних процесів відзначається у осіб астенічного і атлетичного конституційних типів. Визначено прямий зв’язок між ендоморфним типом будови тіла та такими ознаками темпераменту як врівноваженість, м’якість та здатність до спілкування. Мезоморфія виявляє зв’язок з такими якостями як, здатність ризикувати, рішуче та агресивно діяти, ектоморфія пов’язана із емоційною стриманістю, невідвертістю,стійкістю до впливу зовнішніх чинників.

Лекція № 2. Поняття про адаптацію, реактивність та імунітет

Здатність організму протистояти впливу шкідливих факторів в цілому залежить від реактивності організму, яка базується на спадковості і змінюється на протязі життя.

Життя – це постійне пристосування (адаптація) до  умов зовнішнього середовища, що постійно змінюються. Протягом всього свого життя людина адаптується до різноманітних навантажень, будь те холод, голод, зміна геомагнітного поля землі й т.д. Здорова людина швидко пристосовується до дії чинника, що змінився, навіть не помічаючи цього. Більшість факторів, що приводять до ушкоджень, діють на людство тисячоріччя і в процесі еволюції до  них виробилися ефективні захисні (або адаптаційні) реакції. Захисні реакції розділяють на 2 типи – специфічні і неспецифічні.

  1. Неспецифічні реакції формуються нейроендокринною та імунною  системами. Ці системи реагують на будь-які зміни в нашім організмі і в навколишнім середовищі, пристосовуючи організм до них. Прояви: зміни в крові, збільшення АТ тиску, ЧСС (частота серцевих скорочень), підвищення температури, частота дихання.

Серед неспецифічних реакцій можна виділити три основних варіанти, що змінюють один одного в міру збільшення ступеня навантаження на організм – це реакція тренування, реакція активації, реакція стресу.

При реакції тренування організм гнучко пристосовується до змін на рівні корекції нейроендокринної регуляції без яких-небудь патологічних відхилень. В результаті збільшення дії несприятливого фактора відбувається істотне збільшення навантаження на організм, мобілізація імунної системи і виникає реакція активації. При подальшому посиленні навантаження на організм розвивається реакція стресу як крайній ступінь напруги адаптаційних механізмів. При стресі робота окремих органів і систем організму далека від оптимальної, організм працює на зношування.  Тому при довго перетікаючих стресових реакціях наступає виснаження захисних сил організму і розвивається та або інша патологія.

Запалення - це неспецифічна, вироблена в процесі еволюції захисна реакція організму. Ознаки запалення:

• почервоніння;

• підвищення температури;

• біль;

• набряк;

• порушення функції.

В процесі розвитку запалення розрізняють З стадії:

• альтерація - первинне пошкодження тканин;

• ексудація - судинні порушення, вихід елементів крові та плазми в пошкоджені тканини;

• проліферація - розмноження тканинних елементів в місці пошкодження.

2. Специфічні реакції являють собою відповідь органа-мішені на конкретний подразник. Тут так само можна помітити кілька стадій:

• спочатку орган збільшує свою функціональну активність, не змінюючи маси (ступень більшої розвиненості органа);

• в міру збільшення навантаження на орган і підвищення зношування його клітин організм починає нарощувати масу органів-мішеней. Цей процес називається гіпертрофією або гіперплазією органів.  Він зводиться до збільшення робочої маси необхідних клітин за рахунок наростання їхньої кількості і розміру. Нові клітки з’являються із так званих стовбурових клітин. Весь цей складний процес гіперплазії контролюється лімфоцитами; саме тому в стадії активації їхня продукція в селезінці і інших лимфоїдних органах помітно збільшується.  Стимулом до відбудовної активності імунних кліток є продукти розпаду кліток органів-мішеней, що попадають у кров при їх функціональному перевантаженні. Процес клітинної смерті можна відстежити по ряду біохімічних і імунологічних показників. 

Специфічна реактивність або імунітет – це несприйнятливість організму до дії інфекційних агентів та їх токсинів. В основі імунітету лежить реакція АГ + АТ (антиген + антитіло). Імунітет поділяють на:

А) Вроджений імунітет - проявляється в тому, що люди не хворіють хворобами тварин;

В) Набутий імунітет - який поділяють на :

• природний - пасивний, який передається від матері до дитини і природний активний, який виникає після перенесеного захворювання;

• штучний – активний, що виникає після щеплень та пасивний –виникає після введення сироваток із глобулінами;

Не так давно під поняттям імунітет (від латинського слова «immunitas» – «звільнення від чогось») розуміли стан неприйнятності організму людини до повторного зараження збудниками інфекційних хвороб або до повторного введення деяких хімічних речовин. Зараз така стійкість розглядається тільки як важлива частина більш широкого захисного механізму, який призначений для збереження гомеостазу організму, для захисту його від будь якого генетично іншого матеріалу. Таким чином, імунна система захищає організм шляхом виявлення, інактивації та видалення чужих клітин та речовин (антигенів), які потрапляють із зовнішнього середовища, або з’являються в середині самого організму. Антигени – це чужорідні для організму речовини, в основному білкової природи, які потрапивши до організму викликають імунні реакції. Імунна відповідь – це комплекс імунних реакцій у відповідь на вторгнення в організм антигенів. Головними клітинами, які забезпечують імунну відповідь та імунітет в цілому, є лімфоцити – різновид білих кров’яних тілець – лейкоцитів, яких існує кілька типів:

В-клітини (В-лімфоцити)- антитіла, які продукують специфічні білки-імуноглобуліни, які особливим чином зв’язують антигени. Цей процес має назву гуморальний імунітет і є основою імунізації. Таким чином суть імунних реакцій це реакція антиген + антитіло. Функції імунної системи взаємопов’язані із станом та функціями нервової та ендокринної систем. Білки-імуноглобуліни постійно синтезуються в організмі, виконують різноманітні функції та поділяються на наступні класи:

• IgA - (імуноглобулін А) – синтезується клітинами слизових оболонок травної та дихальної систем і відповідно, на місцевому рівні перешкоджає проникненню в організм вірусів, бактерій та інших чужорідних чинників;

• IgG – ( імуноглобулін G) – до його складу входять антитіла, які захищають організм від вірусних і бактеріальних інфекцій, які вже потрапили до внутрішнього середовища;

• IgM – (імуноглобулін М)- також виконує важливу роль в захисті організму від інфекцій;

• IgD – (імуноглобулін D) – має анти вірусну активність, знаходиться в тканинах мигдалин та аденоїдів, виконує місцеву захисну функцію;

• IgE – (імуноглобулін Е) – це антитіло, яке відповідає за більшість атопічних хвороб і з точки зору алергії найбільш важливий.

Т-клітини ( Т-лімфоцити) – вони також знаходяться в крові, але здатні проникати в усі кутки організму. Існує 3 види Т- лімфоцитів:

• Т-кілери (вбивці) – вони знищують чужорідні клітини;

• Т-хелпери (помічники) – вони «скликають» клітини-кілери для знищення мікробів, вірусів та інших чужорідних небезпечних тіл, а також сповіщають В-клітинам, коли треба виробляти антитіла;

• Т-супресори – сповіщають В-клітинам, що хворобу подолано і можна не виробляти антитіла;

Захисниками організму є також фагоцити, які фізично знищують мікроби. Крім них в організмі ще діє комплемент - це білковий фактор, який знаходиться в крові людини і має 18 різновидів. Таким чином, антитіла (які продукують В-лімфоцити), три види Т-лімфоцитів, фагоцити і комплемент являють собою надійну систему імунітету.

Імунна система, це група органів, які об’єднані функціонально і відповідають за наявність в організмі імунітету. Розрізняють:

• центральні органи імунітету – тімус та кістковий мозок;

• периферичні органи – лімфатичні вузли, селезінка, а також лімфоїдна тканина травної та дихальної систем – мигдалини, лімфатичні вузли та бляшки кишечнику;

Маса лімфоїдних тканин складає 1% від маси тіла, що приблизно дорівнює 700-800 г. Клітини імунної системи постійно знаходяться в русі, обмінюються інформацією і передають сигнали в центральні органи імунітету. На відмінність від інших систем організму імунна система не має чітких меж і розсіяна по всьому організму. Вирізняють наступні механізми імунітету:

• фагоцитоз - знищення мікробів лімфоцитами;

• гуморальний механізм - в основі якого лежить реакція АГ+АТ, в якій приймають участь білки - глобуліни крові;

• бар’єри : шкіра, слизові оболонки і т.д.

Інфекційні хвороби – виникають при потраплянні до організму патогенних мікроорганізмів. Особливості перебігу інфекційних хвороб:

• мають прихований інкубаційний період - поки збудник накопичується в організмі, немає ніяких ознак хвороби. Строки інкубаційного періоду різні в залежності від виду збудника та його властивостей (від кількох годин до кількох років).

• специфічність - кожний мікроб здатен викликати своє захворювання;

• швидкість розповсюдження – епідемії, ендемії, пандемії.

• інфекційні хвороби здатні викликати тяжкі ускладнення.

Розповсюдження інфекцій іде у вигляді епідемічного процесу, який має 3 складові: джерело інфекції - хвора людина або тварина; фактори або шляхи передачі інфекції та сприйнятливий до інфекції організм.

Існують наступні шляхи передачі інфекцій: прямий контакт, повітряно-крапельний шлях (розмова, чхання, кашель), водний шлях (найбільш небезпечний), побутовий шлях, через грунт, ін’єкційний шлях.

Профілактика інфекційних хвороб: на державному рівні (поліпшення побутових умов та умов праці людей); медичні заходи (виявлення хворих, ізолювання, лікування); санітарний контроль за водопостачанням, каналізацією та побутовими відходами; боротьба з гризунами, комахами, мікробами, які переносять хвороби; проведення щеплень серед населення планових та за епідемічними показниками.

Лекція №3. Поняття про алергію, алергічні реакції та хвороби

Імунологія – це наука про імунітет, імунну систему та імунні реакції. Клінічна імунологія – це наука про імунопатології - патологічні процеси і захворювання, в розвитку яких приймають участь механізми імунітету. Алергічні хвороби - являють собою частину імунопатології. Медичний термін «алергія» бере початок від грецьких слів «allo» – «інший» і «ergon» – «дія», дослівно означає «інша дія», в даному випадку – особлива дія імунної системи. Поняття «алергія» ввів Клеманс Пірке у 1906 році для визначення зміненої реактивності організму.

Алергія – це патологічно підвищена чутливість імунної системи деяких людей до алергену після повторного контакту з ним. Цей стан визначають, як сенсибілізація організму ( від латинського слова «sensibilities» – «чуттєвість»).

Алергія – це реакція імунної системи, яка супроводжується ураженням тканин різних органів. При цьому в першу чергу уражуються ті тканини організму, через які відбувається проникнення алергену. Кількість людей з алергією неупинно зростає в усьому світі. В теперішній час алергічними хворобами страждає приблизно від 10-до 20% населення. За даними міжнародної статистики до 20% населення планети страждає алергічним ринітом, від 5 до 15% - бронхіальною астмою, при чому за останні 15 років кількість захворювань подвоїлась. Кількість алергічних захворювань збільшується у зв’язку із екологічним забрудненням зовнішнього середовища, безконтрольним використанням ліків, широким розповсюдженням косметичних засобів, неправильним харчуванням. На розповсюдження алергії впливають кліматичні умови: характер рослинності, висота над рівнем моря, коливання температури, тривалість сонячного опромінення. В місцях з високою вологістю повітря частіше зустрічається алергія до пліснявих грибів і бактеріальних алергенів, а рівень захворюваності бронхіальною астмою значно вище, ніж в посушливих або гірських районах . А в середній смузі та в південних районах найбільш виражені алергічні реакції спостерігаються в період цвітіння різних рослин.

Алерген – це антиген, який запускає імунну відповідь з розвитком алергічних хвороб – групи захворювань, в основі яких лежать ураження, спровоковані алергічними реакціями: поліноз, алергічний риніт, кропивниця, бронхіальна астма та інші. Алергени відрізняються від антигенів кінцевим результатом своєї дії. Якщо речовина призводить до розвитку алергічної реакції з ураженням тканин – то це алерген. Якщо нема ураження тканин , а є тільки імунна реакція, то ця речовина – антиген.

Алергени мають широкий спектр дії. Так, алерген який відповідає за проявлення кропивниці, може спровокувати напад бронхіальної астми. Крім того, хворий може бути сенсибілізованим до кількох алергенів різних груп. Ці якості алергенів мають назву – перехресні і обумовлені наявністю однакових частин в будові їх молекул. Алергічні реакції можливі і від гаптенів, котрі не мають фізико-хімічних якостей алергенів. До них відносяться деякі прості хімічні речовини (бром, хром, нікель та інші), лікарські препарати, харчові домішки та інші. Якщо гаптени потрапляють до організму вони не призводять до імунних реакцій самі, але стають алергенами після поєднання з білками крові і викликають сенсибілізацію організму. Після повторного потрапляння до організму гаптени можуть уже самостійно, без поєднання з білками запускати алергічні реакції. Алергени, які поступають до організму із зовнішнього середовища поділяють на дві групи: інфекційні та неінфекційні.

Неінфекційні алергени розрізняються по своїй природі та способам проникнення до організму:

• при диханні (інгаляційно) – пилок рослин, пил білковий та промисловий, частинки тіл та виділень комах, вовна тварин та інші;

• через травний канал ( аліментарно) – компоненти продуктів харчування, біологічно активні домішки до їжі, лікарські препарати та інші;

• при підшкірному, внутрішньо-м’язовому або внутрішньо-венному введенні алергену – ліків, вакцин, укуси комах та інше.

Аутоалергія - це підвищена та змінена здатність організму реагувати на власні білки і тканин, які при цьому стають алергенами (ендоалергенами). Вчення про аутоалергію, як про один із механізмів розвитку хвороб, пов’язане із російським фізіологом І. Мечніковим. Розрізняють 2 види ендоалергенів:

• природні – до них відносяться деякі білки нормальних тканин -мозок, тестікулум (яєчко), кришталик глаза;

• набуті – до них відносять білки організму, які набули чужорідні (алергічні) якості при опіках, променевій хворобі, інших процесах, а також при поєднанні з бактеріальними токсинами, ліками.

Організм здатен розрізняти «свої» білки від чужорідних. В нормальних умовах організм дотримує нейтралітет до власних компонентів тіла і вони не пошкоджуються. При аутоалергічних процесах дія захисних механізмів організму спрямована на власні тканини. До аутоалергічних хвороб відносять деякі види гемолітичної анемії, міастенію (тяжка м’язова слабкість), ревматоїдний артрит, гломерулонефрит. Є гіпотези про участь аутоалергенів в розвитку ревматизму, виразкового коліту, бронхіальної астми. Розвиток алергічної реакції включає 3 стадії:

• імунна стадія – починається від першого контакту імунної системи з алергеном і закінчується сенсибілізацією, розвитком стану гіперчутливості організму;

• біохімічна стадія виникає при повторному контакті імунної системи із специфічним алергеном і характеризується появою в організмі гистаміну та інших біологічно активних речовин. Гістамін – головна речовина, яка приймає участь в розвитку симптомів алергії.

• клінічна стадія характеризується порушенням функцій клітин і тканин, їх ураженням під впливом біологічно активних речовин, які з’являються в організмі. Ці порушення проявляються різними місцевими (в окремих органах) або генералізованими (системними) симптомами, тобто алергічними хворобами.

Умовно всі алергічні реакції в залежності від тривалості періоду між початком контакту сенсибілізованого організму з алергенами і виникненням клінічних проявлень алергії поділяють на 3 типи:

• миттєві – розвиваються впродовж 15-20 хвилин або раніше;

• відстрочені – розвиваються на протязі 4-6 годин;

• повільні – розвиваються на протязі 48 – 72 годин;

Виявлено 4 типи механізмів розвитку алергічних реакцій:

1-й тип – анафілактичний, найбільш поширений, він викликає появу алергічного риніту, алергічної бронхіальної астми, різних алергічних висипів першого типу – кропивниці з появою великих сверблячих пухирів на шкірі, алергічних набряків шкіри і слизових оболонок, в тому числі і такого небезпечного стану, як набряк гортані.

Перший тип реакцій пов’язаний із появою антитіл, які відносяться до білків імуноглобулінів Е, особливістю яких є здатність прикріплюватись до тучних клітин, які знаходяться в слизових оболонках і містять велику кількість біологічно-активних речовин. Поєднання антитіл Е і тучних клітин зберігається довгий час і є безпечним до тих пір, поки до організму не потрапить знову той самий антиген, на який вже є специфічні IgE антитіла. При цьому антигени швидко поєднуються із своїми антитілами і розривають тучну клітину.

В результаті назовні виходить велика кількість біологічно-активних речовин – гістаміну, серотоніну, простогландинів, тромбоксану та інших. Саме вони спричиняють – нежить, спазм дихальних шляхів, напади ядухи. Для зняття цих симптомів використовують «антигістамінні препарати», які зв’язують гістамін;

2-й тип – цитотоксичний, зустрічається не часто, наприклад, при спадковому легенево-нирковому синдромі антитіла діють проти своєї власної тканини легень та нирок; при пухирчатці в організмі з’являються антитіла проти складових частин шкірного покриву. Сюди ж відносять деякі види гемолітичних анемій. Реакції цього типу перетікають з участю комплементарної системи імунітету;

3-й тип реакцій – імунокомплексні ураження тканин, які викликаються відкладанням в них циркулюючих в крові імунних комплексів, які мають в своєму складі чужорідний білок і антитіло. Прикладами цих захворювань є: червона вовчанка, сироваткова хвороба, передгепатитний синдром, який розвивається при інфікуванні людини вірусом гепатиту В і проявляється запаленням суглобів, кропивницею. До цієї ж групи відносять алергію на слину і лупу тварин;

4-й тип реакцій (уповільненого типу) розвивається в результаті взаємодії Т-лімфоцитів і чужорідних білків. При появі чужорідних білків Т-лімфоцити видозмінюються і виробляють активні речовини – лімфокіни, з якими пов’язана гіперчутливість уповільненого типу. Така реакція відбувається при захворюванні контактним дерматитом;

В розвитку алергічної реакції має значення недостатній розвиток імунної системи, що є характерним для маленьких дітей, (у багатьох із них з віком алергія зникає). Для виникнення алергії необхідні індивідуальні особливості імунної системи, які дуже часто зумовлені спадковими генетичними чинниками.

ГІПЕРЧУТЛИВІСТЬ.

Неалергічна Алергічна

(побудована на неімунних механізмах) (побудована на імунних механізмах)

Стан «ненормальної» гіперчутливості, відмінний від нормальних реакцій, які виникають під впливом на організм зовнішніх та внутрішніх чинників, називається атопія (незвичайний). Сюди відносять хвороби, які зумовлені алергічними реакціями першого типу: поліноз, алергічний риніт, алергічну кропивницю, набряк Квінке, атопічний дерматит, атопічна бронхіальна астма, анафілактичний шок.

РОЗДІЛ 2. ОСНОВИ ПРИВАТНОЇ ПАТОЛОГІЇ