2. Суспільно-політичний і національний рух у хіх ст. Кирило-Мефодіївське братство.

Русифікаторська політика царизму викликала обурення в Україні та ностальгію по козацько-гетьманських часах. До цього спонукали і прояви зневаги царизму до української старшини, непосильні податки, неефективна політика уряду та бюрократизм.

Із запровадженням кріпацтва на Україні багато людей, боячись опинитися у кріпацькому стані, подають заяви з проханням надати їм дворянське звання. У 1790 р. стало відомо, що в списках претендентів налічується 20 тис. купців, міщан, козаків, панських та державних селян. Виявивши це, Геральдична комісія в Петербурзі взагалі відмовила колишнім українським старшинам і урядовцям в праві на російське дворянство. У відповідь виникає так званий рух претендентів, які основують свої домагання на історично-правових доказах та документах. Робота з архівними матеріалами викликає інтерес до історії козацької України. Виділяється група старшин, до якої входили батько і син Полетиш, а також сім´ї Милорадовичів, Маркевичів, Чепів та багатьох інших, які вважають свою працю по збиранню документів, написання історичних нарисів та досліджень проявом любові до України. Цей рух охоплює великі групи українських старшин і навіть козаків, збуджує інтерес до української культури, мови та історії.

В цей же час в Україну проникають ідеї народності, які виникають в Європі під впливом вільнолюбної атмосфери французької революції. Ця ідея швидко розповсюдилася серед слов´янських народів, викликавши інтерес до свого народу, його життя й побуту, мови, літератури, фольклору, національної історії. З´являються й твори, що свідчать про цю зацікавленість. «Записки о Малороссии» Я. Марковича носила енциклопедичний характер, висвітлюючи багато питань етнографії та історії України. Ця праця започаткувала цілу низку видань такого характеру в наступні роки. Справжній переворот у культурному житті України зробила «Енеїда» і. Котляревського (1798 р.) — перший твір нової української літератури, написаний народною мовою. Твір був глибоко вкорінений у минулу епоху — козацьку добу і свідчив про тісний зв´язок з народною пам´яттю про козацтво.

З часом серед українського дворянства посилюється прагнення до відновлення своєї автономної держави, щораз глибше усвідомлюється етнічна відмінність українського народу, його традицій, життя та побуту, що особливо яскраво проявилося в «Історії русів». Автор книги і час її написання до цього часу невідомі. Деякі історики (О. Оглоблін та ін.) вважають, що вона написана в Новгород-Сіверському, в гуртку високоосвічених українських інтелігентів. Основна її ідея — необхідність відновлення автономії України в такому вигляді, який вона мала на час її входження до складу Російської держави. У 30--40 роках книга поширювалася в рукописах, а в 1846 р. була надрукована у Москві істориком Осипом Бодянським. Це не наукова праця, а політичний трактат, написаний «езопівською» мовою, у якому дійсні історичні події та особи тісно переплітаються з вигаданими. Концепція книги — насильницьке правління в Україні не буде тривалим, бо її народ, який боронив свою свободу віками, захищатиме її завжди. На цій книзі виховувалися покоління українців, під її впливом був і Тарас Шевченко. Однак для цього твору, як і для деяких інших, характерною є своєрідність поглядів автономістів: захищаючи історичні права України на автономію, вони не вимагали її відокремлення від Російської імперії.

У кінці XVIII — на початку XIX ст. в середовищі українського дворянства та чиновництва виділяється група інтелігенції, яка дістала назву «малороси». Ці представники потомків козацької старшини відзначалися високим рівнем освіченості і в цьому відношенні значно перевищували російських дворян, що давало їм шанси для просування по службових сходинках. Амбіційні і багатші серед «малоросійських» дворян виїжджали на службу до Петербурга, де, спираючись на підтримку земляків, їх протекцію, обіймали високі посади. Там малоросійська колонія чиновників була найвпливовішою. У 70-80-х роках XVIII ст. і пізніше О. Безбородько, П. Завадський, Д. Трощинський та інші займали високі посади при імператорському дворі, торували шлях Росії до її могутності. Вони вважали «Малоросію» своєю батьківщиною, але в той же час для них вона була органічною частиною Російської імперії. Різниці між патріотизмом «малоросійським» та «великоросійським» для них не існувало. Вони вважали, що саме приналежність до Російської імперії врятувала Україну від загрози з боку Речі Посполитої, Кримського ханства та Турецької імперії.

Тип «малороса», який поєднував любов до України з лояльністю до Російської імперії, був характерний для кількох поколінь дворян, чиновників та інтелігенції XIX ст. Його уособленням можна вважати всесвітньо відомого письменника Миколу Гоголя, який народився в козацькій сім´ї. Між «автономістами» і «малоросами» була одна спільна риса: з долею України вони ототожнювали не селянство і козацтво, а лише елітну соціальну групу. Це відповідало старій формулі нації, яка панувала на європейському континенті до кінця XVIII ст. Вона ототожнювала націю лише з правлячими верствами, не беручи до уваги народні маси. А тому ідея французької революції про розповсюдження поняття нації на всі верстви населення, проникаючи в Україну, мала надзвичайно позитивний вплив на українську молодь. Французьке поняття нації служило прикладом для наслідування національним рухам, що ширилися на початку XIX ст. в усій Європі, — німецьким, італійським, польським та ін. Рух за національні права водночас став і боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість. Вплив французьких ідей «свободи» нації, справедливості відчувається в «Історії русів», де автор виводив цю тезу з природних прав народів і окремих людей. Під час наполеонівського походу в Росію більшість українського дворянства виявляла готовність захищати Російську імперію. Але була і невелика група, яка раділа з успіхів Наполеона. А один із лідерів «автономістів» на Полтавщині — В.Лукашевич проголошував тости за Наполеона.

Поряд з цим великий вплив на діячів українського руху національного відродження мало поширення романтизму. Романтики прославляли народ, його культуру, особливо пісенну як вияв його своєрідного Духу. Вони доводили, що народна творчість, життя і мислення народу -~ то найголовніше джерело для творчості інтелектуалів. Кожна культура має свою самостійну вартість і поповнює духовне багатство світу. Україною з її багатою природою, задушевними народними піснями і героїчним минулим захоплювалося багато європейських романтиків.

Польський поет Адам Міцкевич називав українців найпоетичнішими і наймузикальнішими з усіх слов´янських народів.

Романтичні погляди на народну творчість відкривали нові перспективи для національного розвитку. Визначне місце у концепціях романтиків відводилося слов´янському пробудженню, особливо українському. Найвизначніший теоретик романтизму німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер підкреслював: «Україна стане новою Грецією — в цій країні чудовий клімат, щедра земля, і її великий, музично обдарований народ прокинеться колись до нового життя». Ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності.

Таким чином, в українській суспільній еліті виділяється кілька напрямів і груп: патріоти-автономісти, які мріяли про реставрацію української державності, «малороси», які працювали на благо Російської імперії, її величі і в той же час виявляли патріотичні почуття до Малоросії та її культури; романтики, які захоплювалися культурою, мовою, побутом, світосприйманням та мораллю широких мас народу. Течії «автономістів» і «малоросів» — це колишня козацька старшина, що перетворилася на українське дворянство. Перша хвиля української інтелігенції (початок XIX ст.) теж вийшла з нього. Однак у 20-30 роках вона формувалася переважно з вихідців із духовенства, купців, козаків та міщан, поступово зростаючи і зміцнюючись. У Східній Україні в русі відродження брала участь лише світська інтелігенція. Релігійна в ці «мирські» справи не втручалася, бо так її орієнтувало всеросійське керівництво. Українське дворянство на той час зрусифікувалося, і основний тягар українського національного відродження несла українська інтелігенція. Вона забезпечувала керівництво не лише культурними процесами, а й політичною боротьбою. Головним центром національного відродження на початку XIX ст. став Харків — місто, де зосереджувалася інтелігенція України.

У 1805 р. тут засновано перший у Східній Україні університет, а при ньому педагогічний інститут. Харківський університет, на відміну від інших аналогічних закладів, відкрили не з ініціативи уряду. З почуття глибокого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України група місцевого дворянства на чолі з прогресивним діячем Василем Каразіним, сином козацького старшини, зуміла переконати імператора Олександра І дати дозвіл на заснування в Харкові університету. Завдяки цьому Харків залишався до кінця 30-х років культурним осередком та центром національного відродження. І лише коли в Києві був заснований університет Св. Володимира (1834 p.), він перемістився туди.

Харківський університет став не просто науково-освітнім центром Слобідської та Лівобережної України, а й осередком української культури.

При університеті була заснована друкарня і книгарня, започатковано видання газет, журналів, альманахів. Спочатку вони були українськими лише за тематикою, згодом і за мовою, а часто двомовними — українсько-російськими. Ці видання висвітлювали не тільки соціально-економічне і політичне життя регіону, а й проблеми українознавчого характеру: історичне минуле українського народу, самобутність його культури та ін.

Зокрема, перший в Україні масовий популярний часопис «Украинский вестник», що видавався в Харкові з 1816 по 1819 рік, мав такий девіз — «сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». На його сторінках популяризувалися знання з історії, етнографії та географії України, пропагувалося широке використання української мови. Часопис сам друкував твори українською мовою, зокрема поетичні і літературознавчі твори П. Гулака-Артемовського, ректора Харківського університету. Викладачі університету, українські патріоти А. Метлинський, Л. Боровиковський та інші створили літературне об´єднання, яке сучасники називали гуртком харківських романтиків. У своїх творах вони популяризували минуле України, оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків, козацький суспільно-політичний устрій тощо.

Г. Квітка-Основ´яненко написав українською народною мовою ряд прозових творів. У 1834 р. в Харкові ним були видані «Малоросійські повісті», що мали величезний успіх. Він гуртував молодь Харкова, залучав її до вивчення життя народу, пропагував його високу мораль. Як директор і режисер, він не лише керував роботою професіонального театру, а й поповнював його репертуар власними комедіями («Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик»).

Під впливом викладачів почав займатися літературною творчістю українською мовою випускник Харківського університету, у майбутньому визначний історик, Микола Костомаров. Його магістерська дисертація присвячувалася вивченню української народнопоетичної творчості як важливого джерела достовірних відомостей про історичне минуле України. Вихованець університету, згодом його професор Ізмаїл Срезневський започаткував записи з народних уст та наукове вивчення українських народних пісень та дум на історичні теми. У 30-х роках XIX ст. вийшла трьома випусками його фольклорна збірка «Запорозька старовина». Срезневському належить велика заслуга у впровадженні ідеї слов´янської солідарності і єдності в середовищі інтелігенції України.

До справи українського національно-культурного відродження в другій половині 30-х років долучається Київський університет. Його перший ректор Михайло Максимович упорядкував і видав три збірки українських народних пісень. У такій же упорядкованій П. Лукашевичем збірці, що побачила світ 1836 p., вперше разом були надруковані фольклорні записи, зроблені яку Східній, так і в Західній Україні. Захоплення молодих інтелігентів-романтиків українською народною піснею, думою, казкою викликає у них бажання самостійно й безпосередньо від народу робити записи українського фольклору та знайомити з ним широку громадськість. Поступово удосконалюється справа опрацювання та популяризації фольклорних творів, здійснюється науковий аналіз кожного з них, вивчається і розповсюджується українська мова.

Таким чином, у першій половині XIX ст. українське дворянство, а потім інтелігенція започаткували і розгорнули рух українського національного відродження, вивчаючи історію України, її мову, побут народу, світосприймання, його духовну творчість, отримуючи від нього наснагу до подальшої діяльності. Однак цей рух носив здебільшого літературний, культурницький характер. Перші кроки до поєднання культурного відродження і політичного національного руху здійснив гурток українських інтелігентів у Київському університеті в середині 40-х років. Він отримав назву Кирило-Мефодіївського братства.

Суспільно-політичні рухи в Східній Україні кінця XVIII — початку XIX ст. були викликані кризою кріпосництва, деспотизмом і політичним гнобленням народу царизмом, його колонізаторською політикою в Україні. Значними були селянські бунти, повстання, а також рух революційного і демократично налаштованого дворянства та інтелігенції. Для першої половини XIX ст. характерними були намагання державних селян, у минулому козаків, відновити за підтримки українського дворянства козацтво з його правами та привілеями. Для боротьби з наполеонівськими військами у 1812 р. царський уряд дозволив створити козацькі полки і після війни зберегти їх. У 1812 р. було створено чотири полки (З тис. козаків), а в 1813 — 15 полків (18 тис. чол.). Однак уряд не виконав своїх обіцянок, і в 1816 р. козаків повернули до селянського стану, не виплативши матеріальної компенсації.

Вісім козацьких полків по 1000 чоловік у кожному на тих же умовах (зберегти козацький стан) були сформовані під час польського повстання 1830-1831 pp., і знову царизм обдурив українських селян. Після повстання царський уряд переформував шість полків на регулярні війська, а два поселив на Кавказі, де вони стали частиною терського козацтва.

У 1855 р. під час Кримської війни, виникла так звана Київська козаччина. Це було пов´язано з тим, що російський уряд видав маніфест, в якому закликав своїх підданих добровільно вступати у військо для оборони Батьківщини. Маніфест, в якому були нечіткі вирази російською мовою, сприймався селянами після читання в церквах як заклик записуватися в козаки і йти воювати. Селяни припинили виконувати панщину і вимагали від священиків, щоб ті приводили їх до присяги і записували в козаки. Тих хто намагався пояснити дійсний зміст маніфесту, били за те, що нібито вони «ховають волю». Повстання охопило кілька повітів на Київщині, де населення ще пам´ятало козаччину. Але воно було жорстоко придушене, при цьому тисячі селян покарано різками і сотні заслано до Сибіру. Це означало, що спровокований народ за своє намагання стати вільним в котрий раз заплатив кров´ю і сльозами.

На початку XIX ст. в середовищі українського передового дворянства посилюються опозиційні настрої, викликані національним гнобленням, соціальною нерівністю, безправністю народу та реакційною політикою Олександра І, особливо нестерпними після перебування російських військ у Західній Європі. Утворюються таємні товариства та організації, які намагалися вирішити назрілі проблеми суспільного життя.

Одними з перших були масонські ложі, які з´явилися в Росії у кінці XVIII ст. Спочатку вони ставили завдання самовдосконалення людини. Масони об´єднувалися в ложі, які підлягали керівництву в області, а ті в свою чергу — вищому проводу в державі. Найвищою інстанцією був центральний провід. Масонські організації мали надзвичайно централізований і суворо законспірований характер.

В Україну масонство прийшло з Росії та Польщі і поступово набрало українського характеру. Найбільшого значення набула заснована у 1818 р. Полтавська ложа, яка мала назву «Любов до істини». Членами її були І. Котляревський, В. Тарновський, В. Лукашевич та інші. Тоді ж у Києві з´явилася Ложа об´єднаних слов´ян, яка нараховувала 70 членів. Це були вчителі, лікарі, офіцери. Масонські ложі існували також у Житомирі, Крем´янці та інших містах. З них лож виросли політичні організації, зокрема Малоросійське товариство в Полтаві. Багато масонів увійшли до складу декабристської організації, ядром якої стали офіцери розквартированої в Україні 2-ї армії. Головою Південного товариства став полковник П. Пестель. У Новоград-Волинському в 1823 р. було засноване Товариство з´єднаних слов´ян, яке очолили брати Борисови. Серед змовників було багато українців: брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, які походили з роду гетьмана Данила Апостола, Іван Горбачевський та інші. Організація злилася з декабристським Південним товариством.

Однак частина декабристського керівництва проявляла байдужість до політичного майбутнього України. Підготовлений керівником Південного товариства П. Пестелем проект Конституції «Руська правда» був пройнятий нейтралістським духом і не визнавав за націями Російської імперії права на окреме політичне існування (винятком були поляки і євреї). В той же час ця організація ставила революційні завдання в соціально-економічній та політичній сферах: повалити абсолютизм шляхом військового перевороту і створити республіку, ліквідувати кріпосництво завоювати рівні права для всіх. Північне товариство планувало федеративний устрій в Росії, а Україна мала отримати певні права. Піднято в Петербурзі у грудні 1825 р. повстання зазнало поразки Слідом за столичною організацією виступило Південне товариство і теж було розбите переважаючими силами відданих царю військ. Це повстання великого впливу на українську громадськість та селянство не мало. Однак Товариство з´єднаних слов´ян, що примкнуло до декабристського руху залишило помітний слід у розвитку політичної думки в Україні. Висота ним ідея федеративної слов´янської держави знайшла відображення і розвиток в українському визвольному русі. Ідея слов’янської солідарності і єдності на початку XIX ст. була досить популярною в інтелігентських колах Харківського університету, а пізніше і в Київському. Не здобуло значної кількості прихильників в Україні польське постання 1830-1831 pp. На Правобережжі, де був один із центрів польського виступу, українське селянство вважало його справою поміщиків, і не пішло за ними. У народній пам´яті ще жили спогади про козацькі часи й польсько-український антагонізм. Користуючись цим, царизм намагався використати українців в боротьбі проти поляків. Українці висувалися на адміністративні посади, особливо на Правобережжі і повинні були проводити антипольську політику царизму. Саме з цією метою був призначений М. Максимович ректором Київського Університету Святого Володимира, що його відкрили для проросійського виховання польських студентів. Царизм розгорнув масові репресії проти польських революціонерів, їх об´єктом стала польська шляхта - основа польського революційного руху. Велика кількість шляхтичів позбавлялася станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 pp. близько 340 тис. безземельних шляхтичів були виключені з родословних книг і перетворені на селян або вислані в міста. Поступово вони майже повною асимілювалися українським населенням. Уніатську церкву почали перетворювати на православну. Розгорнулась русифікація польських навчальних закладів.

Правобережна Україна в 30-40-х роках XIX ст. стала полем змагань між російськими і польськими впливами, і обидві сторони заперечували право українського народу на самостійне існування.

Однією із найвизначніших у XIX ст. політичних підпільних організацій глибоко українського характеру було Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке розробило першу політичну програму для українства. Братство створила група молодих інтелектуалів — професор Київського університету Микола Костомаров, учитель з Полтави Василь Білозерський та службовець Микола Гулак. Воно отримало назву на честь відомих слов´янських братів-просвітителів, православних святих Кирила і Мефодія. Членами братства були також геніальний поет і художник Тарас Шевченко, письменник, педагог, видатний громадський діяч Пантелеймон Куліш, прихильник ідей Великої Французької революції Микола Савич, етнограф і фольклорист Панас Маркович. Провідна група товариства нараховувала 12 чоловік, а зв´язки з ним підтримували сотні людей. Окрасою його був геніальний Тарас Григорович Шевченко, син кріпосного селянина, недавно лише визволений з кріпацької неволі. Надрукована у 1840 р. в Петербурзі перша збірка його поезій «Кобзар» мала величезний вплив на піднесення української національної свідомості. Соціальний склад братства відрізняється від складу масонських лож і політичних гуртків першої чверті століття, членами яких були здебільшого представники аристократичних кіл. Ряди Кирило-Мефодіївського товариства поповнювали переважно діти бідних дворян, урядовців і селян. Куліш походив з сім´ї вільних селян, Шевченко — з кріпаків, а Костомаров був позашлюбною дитиною російського поміщика та української кріпосної. Це були представники демократичної інтелігенції, яка вже утвердилася в керівництві культурницькими процесами в Україні і тепер розширювала свій вплив на політичну боротьбу українського народу.

Ідеологія Кирило-Мефодіївського братства є продовженням ідей українського національно-культурного відродження та поглядів діячів руху слов´янської солідарності і єдності. В ідейних позиціях братчиків відчувається вплив українського автономізму кінця XVIII — початку XIX ст., польських революційних рухів тих часів та декабристських програм. Відчутним в діяльності товариства було також християнське спрямування, що не лише відобразилося в його назві, а й формі самої організації, що наслідувала старі українські церковні братства, та у програмному документі — «Книзі битія українського народу» (інша назва — «Закон божий»). Головним завданням програма ставила досягнення християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності в поєднанні з національною незалежністю, свободою та демократією кожного слов’янського народу.

У програмі відстоювався месіанізм українського народу: найбільш пригноблений і зневажений, а водночас — найбільш волелюбний та демократичний, він звільнить росіян від їхнього деспотизму, а поляків від аристократизму.

Вона вироблялася в гострих дискусіях, передусім між Костомаровим, Шевченком і Кулішем. Спираючись на цей факт, більшість радянських істориків та літературознавців стверджували, що в середовищі кириломефодіївців існували дві течії — «реакційна» і «революційна». Насправді, незважаючи на наявність більшої чи меншої радикальності поглядів, члени братства не протиставляли своїх позицій, а узгоджували їх, намагались поєднати, шукали спільних положень. В результаті те, на чому Куліш наголошував в національному питанні, Костомаров — в християнській і загальнолюдській етиці, Шевченко — в соціальних проблемах, увійшло в «Книгу битія українського народу».

Соціальна програма містила в собі два пункти: скасування кріпацтва і поширення освіти серед народу.

Історичне значення ідей Кирило-Мефодїівського братства стає більш зрозумілим на тлі того, що в 30-х роках російський уряд устами свого головного «ідеолога», міністра освіти графа С.Уварова, проголосив нову ідеологічну основу російського царизму: «самодержавство, православ´я, народність». З них перші два були старими і зрозумілими, а третій, продиктований пристосуванням до нових віянь із Європи, означав не те, що розуміли під словом «народність» на заході, а русифікацію народів Російської імперії, духовне їх підкорення, позбавлення власних національних ознак. Уряд був впевнений, що «малороси», які займали багато урядових посад, відігравали значну роль в діяльності духовної сфери імперії, підтримають цей процес асиміляції. Уваров призначав високоосвічених молодих «малоросів» на високі посади, просував їх, нарощуючи їм кар´єру. Ця лінія проявилася в призначенні першим ректором Київського університету тридцятирічного Михайла Максимовича, протегуванні Ізмаїлу Срезневському та ін. їхніми вихованцями були Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров. Офіційні кола вважали українську і російську культури складовими єдиного потоку. Доки українська культура не виходила за межі лояльності імперії, царизм вважав її своєю. Однак у 30-40~х роках українська культура вже була чітко відокремленою від російської, і в цьому велику роль відіграли Костомаров, Куліш і Шевченко. Тим самим діяльність кириломефодіївців поклала початок новій добі в російсько-українських відносинах. Це був відчутний удар по самодержавству, по його політиці й ідеологи, і тому царизм жорстоко відреагував на нього, заарештувавши у 1847 р. всіх його членів за доносом студента О. Петрова. Микола І особисто керував слідством і винесенням вироків членам товариства. Всіх, крім Шевченка, покарали засланням у віддалені райони без права повернення в Україну. Найважче прийшлося Шевченкові, якого віддано в солдатчину на невизначений строк — під суворий нагляд, із забороною писати і малювати.

Жорстока розправа царизму з кириломефодіївцями викликала схвалення революційно налаштованих російських інтелігентів на чолі з Віссаріоном Бєлінським та лібералів, виразником настроїв яких виступив один із провідних лідерів російського слов´янофільства О. Хомяков. Останній відізвався про кириломефодіївців як про малоросів, заражених політичним безумством. У Бєлінського особливе роздратування викликало прагнення українських діячів писати українською, яка, на його думку, була мовою «малоросійської черні», а тому нею неможливо писати твори високої мистецької якості. Це свідчило про імперську обмеженість, як специфічну рису частини російської інтелігенції, їхньої національної ідеології та політичної культури.

Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити своїх намірів, ініціатори організації ще не вийшли з кола теоретичних дискусій, коли її розгромили. Однак ідеї братерства глибоко проникли в свідомість тогочасної і наступної інтелігенції, надовго визначили головні напрями лінії українського національного відродження. Велика заслуга в розповсюдженні ідей братства належить творам Т. Г. Шевченка, «думи» якого належали не лише сучасникам, а й «ненародженим». Син кріпака, внук гайдамаки, Шевченко виніс зі своєї батьківщини, Звенигородщини, глибокі традиції боротьби за волю і жагуче її бажання. Там, на краю степів, де живі були ще спомини про козаччину, доживали віку очевидці Коліївщини, майбутній поет інстинктивно зрозумів минуле. Його пристрасна поезія виходила за межі локального патріотизму та оплакування героїчного минулого. Вона будила національні почуття і давала бачення майбутнього українському народу.

У 1843-1845 pp. Тарас Григорович написав свої революційні поеми «Сон», «Кавказ», «Великий льох», «І мертвим, і живим...», «Заповіт». Звинувачуючи у поневоленні України російських царів та імператорів, Шевченко відкидає ідею нероздільності Малої і Великої Росії та лояльності до імператорів. Ніколи раніше українські інтелектуали так не протестували проти російського гноблення України. Всіма своїми творами Шевченко відстоював національне і соціальне визволення українського народу, його державність і незалежність. Увесь наступний український національний рух тією чи іншою мірою пов´язаний з творчістю поета, а його мученицька доля надихала на боротьбу, багато поколінь українців.

Підводячи підсумки соціально-економічного та суспільно-політичного й духовного розвитку Східної України в кінці XVIII — першій половині XIX ст., слід охарактеризувати цей період як один із найважчих і найскладніших: жорстока кріпосницька експлуатація, колоніальне гноблення, політична реакція, переслідування будь-якої вільної думки, розгром всіх спроб передової частини суспільства внести зміни в життя трудового народу. І, попри все, боротьба за ліквідацію кріпосництва, за національне відродження українського народу, його культури і мови.

Криза кріпосництва і швидке зростання товарно-грошових відносин, суспільно-політичні рухи, повстання декабристів і польських революціонерів, селянські виступи, діяльність кириломефодіївців та інших українських національно-визвольних груп розхитували царизм і готували радикальні реформи. Кирило-Мефодіївське братство своїми ідеями і діяльністю зміцнило традиції боротьби української інтелігенції, більшості народу за національне визволення.