Примітки

1. Соціально-економічні відносини – це насамперед відносини власності на засоби виробництва, які формують глибинну сутність будь-якого способу виробництва, його соціальний тип і класову структуру суспільства. Це найсуттєвіша об’єктивна основа господарського механізму.

Організаційно-економічні відносини виникають з приводу: трудової діяльності; усуспільнення та відособлення ви­робництва; розподілу, спеціалізації й кооперації праці; обміну за­собами виробництва, менеджменту; грошового обігу; ціноутво­рення; фінансів і кредиту; маркетингу; інфраструктури ринку тощо.

Загалом організаційно-економічні відносини утворюються господарською системою організації та управління економікою на різних рівнях.

2. “Господарський механізм - це система основних форм, ме­тодів і важелів використання законів, розв’язання суперечнос­тей суспільного способу виробництва, реалізації власності, а також всебічного розвитку людини, формування її потреб, ство­рення системи стимулів і узгодження економічних інтересів ос­новних класів, соціальних груп” (Політична економія: Навч. посібник / К.Т. Кривенко, В.С. Савчук, О.О. Бєляєв та ін.; За ред. д-ра екон. наук, проф. К.Т. Кривенка. - К.: КНЕУ, 2001. – С. 360).

“Господарський механізм – це сукупність конкретних економічних форм, методів та важелів регулювання економічної діяльності суспільства” (Федоренко В. Г., Діденко О. М. , Руженський М. М., Іткін О. Ф. Політична економія: Підручник / За заг. ред. доктора економ. наук, проф. В. Г. Федоренка. – К. : Алерта, 2008. – С. 38).

А.З. Зазимко наводить наступні визначення господарського механізму:

- це система економічних відносин між людьми, визначених дією об’єктивних економічних законів та свідомо створеним механізмом їх використання;

- це сукупність форм і методів господарювання, що охоплює базисні та надбудовні елементи, об’єктивні та суб’єктивні;

- це сукупність організаційних структур і конкретних форм господарювання, методів управління і правових норм, за допомогою яких суспільство використовує економічні закони з урахуванням конкретних відносин і обставин;

- це конкретна форма функціонуючих виробничих відносин на певному етапі розвитку;

- це механізм дії і використання об’єктивних економічних законів і законів природи (Зазимко А.З. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посіб. - К.: КНЕУ, 2005. - С. 211).

3. Чухно А. Господарський механізм та шляхи його вдосконалення на сучасному етапі // Економіка України. – 2007. –№ 3. – С. 62.

4. Бєляєв О.О., Бебело А.С. Політична економія: Навч. посібник. - К.: КНЕУ, 2001.- С.238.

75. Економічні функції держави

Сутність держави розкривається і реалізується в її взаємодії з суспільством. Що і як держава робить для впорядкування та вдо­сконалення суспільної, колективної та приватної життєдіяльності людей характеризується поняттям “функції держави”. Слово “функція” походить від лат. “functio” й означає: виконання, обов’язок, коло діяльності.

Сучасні держави світу виконують політичну, соціальну, між­народну та економічну функції [1, с. 8-9].

Серед науковців продовжуються дискусії з приводу обсягу обов'язкового мінімуму функцій держави, його якісних та кількісних параметрів [2, 3]. До мінімального набору функцій держави відносять ті, які ніхто, крім держави, виконати не може. Серед них: функції держави-захисника (“нічного сторожа”); макроекономічної стабільності; функція соціального захисту тих верств населення, які не можуть самостійно подбати про себе, - інвалідів, хворих, сиріт тощо. Щодо інших соціальних функцій держави, то і їх перелік, і їх обсяги є предметом гострих дискусій як серед науковців, так і серед політиків[4].

Державне втручання є неминучим і у випадку “провалів ринку”, зумовле­них неефективною конкуренцією, яка є наслідком розвитку монополістич­них тенденцій і зростання диспропорцій, породжених дією приватних сил.

Державі відводиться важлива роль і в подоланні “провалів ринку”, зумов­лених неповнотою інформації та її нерівномірним розподілом[5]. У країнах з рин­ковою економікою держава виконує цю функцію, беручи участь у формуванні інформаційної інфраструктури ринку, здійснюючи контроль за якістю товарів і послуг (через стандартизацію та сертифікацію), забезпечуючи правове регулю­вання суперечок між покупцями і продавцями, пов'язаних з приховуванням важливої інформації від покупців, яке призводить до збитків, або з порушен­ням гарантії відповідальності виробника [6, c.22-23].

Такі форми участі держави у подоланні “провалів ринку” є звичайною практикою у країнах з розвинутою ринковою економікою, оскільки вони не порушують дію ринкового механізму.

До обов'язкового мінімуму функцій держави можна віднести і забезпечення розвитку фундаментальної науки, оскільки у сучасному світі досягнуто кон­сенсус відносно недоцільності обмеження доступу до такого суспільного блага. З огляду на це, результати фундаментальних досліджень підлягають оприлюд­ненню і безплатно використовуються в усьому світі, тобто на них не поширюється патентне право. Це означає, що фундаментальна наука не може розвиватися на ринкових засадах, вона повинна фінансуватися державою.

На відміну від фундаментальної науки, послуги галузей охорони здоров'я та освіти у принципі можуть надаватися без участі держави. Інша справа, що держава, визнаючи суспільне значення цих послуг, більшою чи меншою мірою бере на себе їх фінансування. З необхідністю виконання державою цієї функції погоджуються більшість представників різних наукових шкіл, а отже - її можна віднести до класичних функцій держави. Однак питання міри участі держави у фінансуванні охорони здоров'я та освіти є предметом наукових дискусій [7, с.23].

З розвитком НТП змінюється функція макроекономічної стабільності, яка до обов’язкових функцій сучасної держави включена ще в 20-30 роки ХХ ст. За кейнсіанською теорією, державна стабілізаційна політика по­винна спрямовуватися на стимулювання ефективного попиту й запобігання на цій основі кон’юнктурним коливанням економіки та масовому безробіттю, тоді як, згідно з сучасними теоріями, завданням держави є довгострокове стратегіч­не регулювання довгих хвиль кон’юнктури, пов’язане з оновленням технологіч­них систем, а отже – подолання циклічної природи ділової активності з допо­могою державного регулювання розвитку технологічного потенціалу госпо­дарського життя. При цьому якщо основними інструментами кейнсіанської стабілізаційної політики були податки й державні видатки (державні інвестиції та закупівлі), за допомогою яких держава могла впливати на складові сукупно­го попиту (споживчі витрати та інвестиції), а також на обсяг грошової маси, то інструментами сучасної політики є державні видатки на розвиток НДДКР, на­уки та освіти.