Примітки

1. Кейнс Дж. М. Общая теория занятости, процента и денег. – М. : Гелиос АРВ, 2002.

2. Кейнс:

- поставив під сумнів існування в умовах монополістичного капіталізму (він ніколи не вживав термін "монополістичний капіталізм", хоча мав справу саме з ним) вільного руху цін у напрямку зниження. Досвід показував, що за цих умов ціни залишаються незмінними навіть в умовах зниження зарплати та виробництва;

- показав неможливість безмежного зниження норми процента з метою стимулювання інвестицій. У зниженні норми процента є певна межа, за якою заощаджувані віддадуть перевагу не передачі своїх заощаджень у позику, а будуть тримати їх у формі ліквідних засобів з метою страхування себе на випадок всіляких непередбачених ускладнень; поставив питання про неможливість зниження заробітної плати у зв'язку з все зростаючим впливом профспілок, що захищають економічні інтереси робітничого класу.

3. Кейнс стверджував, що ринкова економіка XX ст. таку властивість втратила і не здатна самостійно відновити втрачені пропорції та забезпечити повну зайнятість. Тому максимально можливу зайнятість і економічне зростання може забезпечити тільки активна економічна роль держави, яка може підтримати необхідний баланс ринкових сил, допомогти ринковому механізмові, що дедалі слабне, виправити ситуацію.

Цією ідеєю видатний британець, за словами американського неокейнсіанця С Гарріса, "подарував демократичному суспільству новий строк життя, укріпив це суспільство, коли йому загрожувала смертельна небезпека" (Див.: Ковальчук В. М., Лі Це Гао, Останкова Л.. А. Світова економіка: її історія та дослідники. Навч. посіб. - К. : Центр учбової літератури, 2011. – С.351.

4. Уся попередня економічна наука одностайно доводила, що основою економічного зростання є ощадливість, утримання від споживання, збільшення заощаджень. Кейнс повністю відкинув це твердження і зробив наголос на тому, що ощадливість заважає пожвавленню підприємливості, шкідливо впливає на прибуток. Тому в сучасній економіці необхідно думати не про заощадливість, а про стимулювання ефективного попиту.

18. Становлення, розвиток та сучасний стан макроекономічної науки

Макроекономіка в сучасному розумінні її змісту бере свій початок із теорії Дж.Кейнса. Як зазначає В.Д. Лагутін, макроекономіка як наука виникла разом із виходом праці Дж. Кейнса “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936 р.). Починаючи з 1930-1940-х років макроекономічна наука розвивається на основі гострих дискусій і одночасно пошуку синтезу (компромісу) між ідеями кейнсіанців і неокейнсіанців [1, с.94].

В. М. Тарасевич виділяє три етапи еволюції макроекономічної думки [2, c. 66-75].

Першу спробу мароекономічного аналізу здійснив у 1576 році француз Жан Боден, який обгрунтував зміну рівня цін (тобто інфляцію) результатом зміни співвідношення між кількістю товарів і грошей.

Макроекономічну спрямованість мали дослідження англійських економістів В. Петті і Г. Кінга, які біля трьохсот років тому вперше у світовій практиці здійснили розрахунки й дали оцінку національного доходу Англії і Франції.

Подальшого розвитку макроекономічний аналіз набув у ХVIII ст. у працях французької школи фізіократів. Основоположник цієї школи Франсуа Кене розробив макроекономічну модель господарського кругообороту, так звану "Економічну таблицю" (1758 р.)[3]. Ця таблиця відображала загальну картину кругообороту товарів і послуг для основних секторів економіки і класів суспільства і давала уявлення про механізм функціонування економіки в цілому. Однак Ф.Кене не дав пояснення, як в економіці забезпечуються “природні закони”, тобто, вчений не розкрив механізму саморегулювання економіки.

На це запитання відповіли представники класичної теорії, відповідно якій здатність ринку до саморегулювання, до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення.

Макроекономіка розвивалася згідно з класичною теорією. Але світова економічна криза в 1929-1933 рр. не підтвердила основного постулату класичної теорії - здатності ринкової економіки до швидкого самовидужання, що викликало недовіру до неї.

Дж. Кейнс піддав гострій критиці класичну теорію, вперше висунув ідею про те, що розвинена економіка досконалої конкуренції автоматично не тяжіє до стану повної зайнятості, що в конкурентній економіці не існує механізму, який би забезпечував повну зайнятість. Він довів, що макросистема має специфічні особливості, які не дозволяють використовувати для її дослідження стандартний рівноважний аналіз.

Дж. Кейнс уперше сформулював макроекономічну теорію у формі моделей, у яких змінні та зв'язки між ними виражені так, щоб їх можна було математично формалізувати і перевірити.

Центральна ланка теорії Дж. Кейнса – “принцип ефективного попиту” в органічній єдності з проблемою досягнення повної зайнятості. Економічна активність визначається рівнем сукупного попиту в економіці, а зростання попиту здатне привести безробіття до найнижчого рівня. При цьому головним чинником зростання сукупного попиту є експансіоністська макроекономічна політика держави. Держава стимулює попит або збільшенням своїх видатків, або розширенням грошової маси.

Поряд із регулюванням заробітної плати Дж. Кейнс розглядає такі важливі інструменти регулювання сукупного попиту, як фіскальна і монетарна політика. Фіскальну політику він вважає найважливішою, а регулювання за допомогою монетарних ваажелів - недостатньо надійним. Головним інструментом економічної політики держави для управління сукупним попитом є, на думку вченого, державний бюджет. Під час економічної кризи держава має скорочувати податки і збільшувати державні видатки навіть за рахунок зростання державного дефіциту, тобто посилюючи сукупний попит. За економічного зростання держава, навпаки, має збільшувати податки і обмежувати видатки [1, с.96].

Позитивні аспекти вчення Дж. Кейнса розвинули посткейнсіанці Насамперед, це здійснено у працях Е. Хансена, Е. Домара, Н. Калдора, Дж. Робінсон, П. Сраффи та ін. [4, c.97].

Подальший розвиток кейнсіанської макроекономіки пов'язаний з ідеями неокласичного синтезу. Найвідомішими представниками неокласичного синтезу є американські економісти П. Самуельсон і Дж. Хікс. вони намагалися поєднати кейнсіанство з неокласичним напрямом. Держава, на їхню думку, має спорямовувати свої дії, насамперед, проти монополізації економіки (недосконалої конкуренції), проводити антициклічне регулювання шляхом стимулювання економічного зростання, пом'якшення економічного спаду, опосередкованого впливу на ринковий механізм конкуренції за допомогою податків, боротьби із стагфляцією тощо.

На підставі оновлення кейнсіанства виникають різні його модифікації (неокейнсіанство). Як зазначає В.Д. Лагутін, незважаючи на всю проблемність нових ідей, у цілому вони виявилися досить плідними [1, c.97-98].

Як заначалося, макроекономічна наука розвивається і на основі неокласичних ідей.

До Дж.Кейнса неокласична теорія була пов'язана головним чином з мікроекономічнии розробками. Початком класичної теорії макроекономіки є закон ринків Ж.Б. Сея [5].

Мікроекономічні засади сучасних неокласичних моделей макроекономіки сягають ідей Л.Вальраса, його закону: сукупна сума попиту в економіці за вартістю дорівнює сукупній сумі пропозиції, або суми доходів і витрат у суспільстві збігаються.

Одним із перших в економічній теорії поставив питання про необхідність проведення чіткого розмежування між “статикою” і “динамікою” Дж. Ст. Міль. На цій підставі в макроекономіці виокремлюються короткостроковий і довгостроковий періоди. Динаміка в теорії макроекономіки означає аналіз, в основі якого лежать часові лаги (випередження і відставання). Звідси використання в макроекономічних моделях диференціальних рівнянь.

Важливими засобами осмислення макроекономічної рівноваги стали криві попиту і пропозиції за А.Маршаллом (“маршалліанський хрест”).

У другій половині ХХ століття центральної проблемою в неокласичній макроекономічній теорії стає монетаризм (М. Фрідмен, К. Бруннер, А. Мельцер). В основі монетаризму лежить постулат, згідно з яким найпотужнішим фактором, що впливає на економічну активність, є зміна грошового запасу [6, с.573].

Важливе місце в сучасній неокласичній теорії макроекономіки посідає поняття природного рівня безробіття (безробіття має певний природний рівень, який визначається факторами, що не залежать від макроекономічної політики).

Віхою в розвитку неокласики після кейнсіанської революції стала поява теорії очікувань. У макроекономічному середовищі, яке об'єктивно характеризується невизначеністю, аналіз економічної поведінки суб'єкта передбачає обов'язкове врахування очікувань.

Вагомим внеском у теорію економічного зростання стала неокласична модель Р. Солоу. Вчений відійшов від ідеї нерівноваги короткострокового характеру і поставив на перший план дослідження довгострокових тенденцій економічної динаміки.

Прихильники теорії економіки пропозиції (М. Фельдстайн, Г. Гільдер, А. Лаффер) вважають, що глибокі порушення економічного зростання та зайнятості не можуть бути пояснені тільки або сукупним попитом, або регулюванням грошової маси. Причиною цього, на їхню думку, є недооцінка сукупної пропозиції, її регулювання, і пропонують через фіскальну політику, передусім через податковий механізм, впливати й на сукупну пропозицію, тобто в кінцевому підсумку на реальний обсяг виробництва.

Отже, сучасна макроекономіка не має єдиної домінуючої теорії. Вона спирається на ряд теорій, котрі взаємодопонюють одна одну і дають практикам можливість вибору. Сьогодні загальновизнаним стало сприйняття синтезу моделей економічного розвитку (монетаризму, кейнсіанства і його модернізаційних варіантів), пристосування до умов конкретної країни, до її специфіки.