10. Політична економія: загальна характеристика зародження, становлення, розвитку

Економічна думка виникла одночасно з появою людини [1]. Поштовхом до формування економічної науки, політичної економії як самостійної науки стало зародження капіталізму, формування національних ринків, становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин. Термін “політична економія” ввів до наукового лексикону французький економіст Антуан де Монкретьєн, який у 1615 р. опублікував працю “Закони суспільного господарства (Трактат політичної економії)”, де йшлося про закони розвитку суспільного господарства.

Капіталістичні відносини в пору їх зародження одержали най­більший розвиток у торгівлі. Відповідно, і перший напрям полі­тичної економії - меркантилізм (від італійського слова “мерканте” - торговець, купець) - виходив з того, що торгівля є дже­релом багатства. З усіх видів діяльності пріоритет надавався пра­ці, зайнятій у торгівлі, перш за все в міжнародній, оскільки вона сприяла нагромадженню багатства, яке ототожнювалось тоді з грошима, золотом.

У міру проникнення капіталу у сферу виробництва формувалася класична політична економія, у розвитку якої можна виокремити етапи зародження, становлення, розвитку і розгалуження, завершення і занепаду.

Класична політична економія створювалася не один день і не на порожньому місці, а формувалася протягом довгого періоду з розрізнених поглядів великої кількості економістів, філософів, державних діячів, дипломатів, юристів, соціологів. Завдяки їх дослідженням, які могли бути поверховими, недостатньо аргументованими, можливо примітивними, а в дечому і помилковими, створювалося підгрунтя для формування єдиної економічної науки. Дослідження цих вчених можна вважати етапом зародження класичної політичної економії.

В цілому епоха класичної політичної економії тривала близько 200 років, за які сталися суттєві зміни в економічному розвитку світу – від мануфактури до індустріального суспільства.

Перші представники класичної політекономії - фізіократи на чолі з Франсуа Кене - перенесли питання про походження суспільного багатства зі сфери обігу у сферу виробниц­тва, обмежившись лише сільським господар­ством, вважаючи, що багатство створюється лише в цій галузі [2, с.426].

Найвищого розвитку класична політекономія досягла в працях видатних англійських економістів Адама Сміта і Давида Рікардо. Основним об'єктом дослідження цих економістів було виробництво як таке, незалежно від галу­зевих особ ливостей, а також розподіл благ. Вони висунули й об­ґрунтували систему понять і категорій, що являють собою науко­ве відображення багатьох економічних процесів [3].

У середині XIX ст. сформувався пролетарський напрям у по­літичній економії, який розробив її основоположник Карл Маркс (1818-1883). Марксизм висунув положення, що предметом по­літекономії є виробничі відносини людей у їх взаємозв'язку з продуктивними силами. У рамках марксистської політекономії було розроблено вчення про суспільно-економічні формації, за­кономірності їх розвитку та зміни. Марксистська політекономія поглибила вчення про трудову теорію вартості, а також розроби­ла теорію додаткової вартості [4].

У другій половині XIX ст. було сформульовано теорію гранич­ної корисності - маржиналізму, в становленні якої видатна роль належить австрійській школі, а саме вченим К. Менгеру і Є. Бем-Баверку. Тоді ж виникла й американська школа граничної продуктивності на чолі з її основоположником Дж. Кларком. Велике значення для розвитку політекономії мали праці видатного анг­лійського економіста А. Маршалла, який 1890 p. опублікував “Принципи економічної науки”. Дана праця започаткувала новий напрям у політекономії - неокласичний.

Цей напрям є однією зі складових частин сучасної політеко­номії. Елементом неокласичної політекономії є кейнсіанство, фун­датором якого став видатний англійський економіст Дж. Кейнс, опублікувавши 1936 р. працю “Загальна теорія зай­нятості, процента і грошей”.

У другій половині XX ст. неокласичну політекономію успіш­но розробляє видатний американський економіст, лауреат Нобе­лівської премії П. Самуельсон. У його визначен­ні нова політекономічна школа трактується як “неокласичний синтез”. Принципи неокласичного синтезу ґрунтовно викладені в підручниках, які мають назву “Економікс” або “Економіка”.

Представники економікс предметом дослі­дження вважають “проблеми ефективного використання обмежених вироб­ничих ресурсів або управління ними з метою досягнення макси­мального задоволення матеріальних потреб людини”[5].

Одним з напрямів політекономії є інституціоналізм, який склався наприкінці XIX - на початку XX ст. у різних модифікаці­ях. Прихильники інституціоналізму основою розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти (У. Мітчел, Дж. Гелбрейт, Р. Коуз) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму.

З другої половини 70-х pp. на передові позиції в політичній економії виступила монетаристська школа. Монетаристи підтри­мали гасло “Назад до Сміта”, що означало відмову від методів ак­тивного державного втручання в економіку. Глава монетаристів М. Фрідмен доводить, що “грошові імпульси”, грошова емісія є головними регуляторами, які впливають на госпо­дарське життя. Нагадаємо, що економічний курс, названий “рейганомікою”, значною мірою спирався на погляди монетаристів.

На початку ХХІ ст. в Україні видано ряд підручників, навчальних посібників з політичної економії, які не є ні неокласичними, ні марксистськими, ні інституціональними. Вони по­єднують у собі найважливіші здобутки неокласичного, марксист­ського та інституціонального напрямів і шкіл у політекономії. У них використовуються досягнення економічної теорії, ви­кладені в працях А. Сміта, К. Маркса, А. Маршалла, Дж. Кейнса, М. Туган-Барановського, П. Самуельсона, Дж. Гелбрейта, М. Фрідмена, В. Ойкена та вітчизняних економістів [6].