Селянсько-козацькі повстання 20-30-х років і західноєвропейський контекст.

Після Хотинської війни в Україні піднімається нова хвиля антифеодальної і визвольної боротьби. Літописець С.Величко свідчить, що після Хотинського походу "от многих козаков Украинских занесени апелляции й жалоби на панов Польских й старосток их, о чинених без них в домах их утисках, разорениях, бедствиях й побоях женам й матерям их, принуждая их до всяких работизн панских".

Посиленню визвольної боротьби в Україні сприяла та обставина, що за рішенням королівської влади (жовтень І621 р.) із 40-тисячного козацького війська, яке повернулося з-під Хотина, тільки 3 тисячі козаків залишалось в реєстрі, а так званим випищикам наказувалося негайно повернутися в підданство до колишніх панів і старост. Королівські комісари прагнули "без оголошування домовитися з Сагайдачним і військовою старшиною" про такий гранично урізаний реєстр і щорічну плату в 40-60 тис. злотих і, пообіцявши їм королівську милість та "особливі від нас подарунки", добитися, щоб ті на певний час зберігали в повній таємниці постанову комісії. Але здійснити таку постанову королівська влада не змогла, оскільки значні сили козацького війська після повернення з війни самовільно розмістилися в шляхетських і королівських маєтках Київського та Брацлавського воєводств і являли собою серйозну збройну силу, "ні в чому не хотять підлягати панам та урядникам". Крім того, вже в жовтні 1621 р. в інструкції, переданій козаками королівським послам, вони вимагали: 100 тис. злотих щорічної плати, окрему винагороду за Хотинський похід, надання права проживати в шляхетських маєтках, ловити рибу, стацій в містах та ін. Відмова правлячих кіл виконати ці вимоги викликала новий спалах антифеодальної та визвольної боротьби в Україні. Тому вже в січні 1622 р. король Сигізмунд ІІІ у листі до козацького полковника Русновського наказує розпустити військо й не "свавільничати" в Київському воєводстві. Про опір властям виписаних із реєстру козаків, а також селян і міщан свідчить королівська інструкція сеймикам (червень 1622 р.), де повідомлялося про козацьку "сваволю". В цей же час, всупереч королівській забороні, активізуються морські походи козаків проти Туреччини та Криму.

Про становище, що склалося в Україні, повідомляв у Ватикан у 1622 р. папський нунцій в Польщі Іоанн де Торрес: "Усе робиться для того, щоб зламати опір православних, але перепоною є козацтво — народ войовничий і смілий... їх 60 тисяч чоловік".

Магнат Є.Збаразький сповіщав короля в липні 1625 р., що козаків "явно і таємно підтримує майже все населення Київської землі і Білої Русі, а також міста". Про посилення народного руху в Україні йдеться в королівській інструкції на сеймики в 1625 р., в якій вказувалося, що повстанці "зазіхають на життя і майно невинних людей (читай: панів). Вся Україна під їх владою, шляхтич у своєму будинку не вільний, в містах і містечках... вся влада в козаків..."

Результатом загального незадоволення було козацько-селянське повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла. Воно не принесло вирішальної перемоги жодній із сторін. Було укладено т.зв. Куруківську угоду, що привела до збільшення козацького реєстру (6000). Однак після цього тиск польської влади в Україні посилився ще більше. Причому утисків, обмежень і свавілля не уникнули і реєстровці. В результаті Куруківська угода не тільки не притупила антипольські виступи, а, навпаки, сприяла розгортанню нового етапу боротьби. Ситуація загострилась настільки, що наприкінці 1629 р. на територію Східної України, головним чином у Київське воєводство, знову було введено частини т.зв. кварцяного війська. Але воно не могло попередити вибуху тотального протесту, який переріс у збройне повстання. І знову лідером його були запорозькі козаки. У квітні 1630 р. 10 тис. загін запорожців під проводом енергійного і талановитого ватажка Тараса Федоровича (Трясила) вирушив з Січі "на волость". Відомо, що він був воєначальником найманих австрійським імператором козацьких загонів, що брали участь у Тридцятилітній війні. Досвід набутий у ній дуже прислужився у визвольних змаганнях в Україні. Саме під час гетьманства Тараса Трясила з’являється козацька кавалерія, яка починає відігравати важливу роль поряд з пішими військами. У битві під Переяславом (червень 1630 р.) козаки завдали відчутної поразки коронному війську. Однак дальшого продовження виступ не отримав. Нова угода привела до збільшення реєстру (8000).

У 30-х роках ХVII ст. польські магнати ще більш зміцнили свою могутність у Східній Україні. Основою їхньої сили і впливу були величезні земельні володіння у Подніпров’ї та в інших місцях. Апетити магнатів дедалі зростали. Пани прагнули заволодіти також землями реєстрового козацтва, вважаючи, що для придушення заворушень і для захисту від нападів татар і турків досить об’єднаних сил їхніх величезних надвірних загонів шляхти і кварцяного війська, розквартированого в Україні. У зв’язку з цим на сеймі 1636 р. магнати почали наполегливо вимагати розпуску реєстру. Свідок тих подій Пясецький писав з цього приводу: "Різні польські пани, ставши в київських землях — головному зосередженні козацтва — власниками величезних маєтків, придбаних за гроші або ж шляхом королівського дарування, прагнули збільшити свої прибутки, а отже, намагались умовити сенат і короля знищити залишки козацьких прав, які, на думку панів, заважали здійсненню їхніх намірів".

Проте король і уряд відмовились виконати цю вимогу, бо, з одного боку, не бажали втратити таке дешеве військо, як реєстрове козацтво, а з другого — не хотіли допустити подальшого посилення магнатів. Магнатська сваволя тривала. І637-1638 рр. були періодом нового вибуху селянсько-козацького повстання (лідери Павлюк, Остряниця, Гуня). Виступ зазнав поразки.

Щоб винищити в народних масах України "дух свавілля", поляки вдавались до найжорстокіших тортур. Вони поруйнували дощенту цілі села й містечка, позбавляючи людей осель, вбивали і нівечили їх, незважаючи на стать і вік. "Польські і литовські люди, — записував 1638 року білгородський воєвода зі слів українських переселенців, — їх (козаків) християнську віру нехтують і церкви божі руйнують, а їх вбивають і дружин їхніх і дітей, збираючи докупи, спалюють, палять і порох, насипавши їм у пазуху, і груди у жон їхніх різали, і подвір’я їхні й хати грабували і знищували".

Отже, Україну, що зазнала такого страшного кровопролиття, було, на думку панів, "вгамовано". Потоцький оголосив козакам свої умови. В основу їх було покладено так звану "Ординацію війська Запорозького реєстрового", прийняту ще між повстаннями 1637 і 1638 років під час Варшавського сейму (березень-квітень 1638 року). Ця ординація була безпрецедентною за жорстокістю репресій щодо козацтва. Вона знищувала "на вічні часи всі пільги, прибутки, право на самосуд і на обрання старшин", призначала замість реєстрового гетьмана комісара, вибраного сеймом за рекомендацією коронних гетьманів, до того ж обов’язково з числа осіб шляхетського походження.

Всі без винятку повстання ХVI і першої половини ХVII століть зазнали поразки. Та незважаючи на це, українське козацтво становило провідну національну верству, яка визначала національно-політичне життя України. Не втрачала свого особливого значення й та частина української шляхти, яка не порвала зв’язків з національним рухом. Беручи участь в сеймовій боротьбі Речі Посполитої, вона збагачувалась необхідним політичним досвідом, який згодом знадобився при формуванні української державності. В цей час українська церква, підтримувана козацтвом та ще маючи такого видатного діяча як Петро Могила, поступово відновлювала свої позиції.

Україна готувала нову війну проти панської Польщі. Вона назрівала в той час, коли розбрат і протиріччя серед панівного класу Речі Посполитої дедалі більше посилювались.

Селянсько-козацькі повстання відбувались в період важливих змін в соціально-економічному житті країни. Вони засвідчували зародження нової (буржуазної) моделі суспільних відносин (яка з ХVІ ст. активно утверджувалася у .Західній Європі, зокрема Нідерландах, Англії, Франції тощо), що вела до заміни середньовічної цивілізації. Інші процеси вели до зміцнення найвідсталіших підвалин феодального суспільства, зокрема кріпацтва в його найбільш брутальній у Європі (за винятком Московії) формі. З кінця ХVІ ст., в умовах надзвичайно інтенсивної колонізації південно-західних, південних і східних земель, відбувається стрімке зростання у цих регіонах чисельності міст і містечок. Всього ж, за підрахунками науковців, на середину ХVII ст. їх налічувалось близько 700-1000 і в них проживало щонайменше 20% податкового населення. Незважаючи на те, що переважна більшість міст і містечок мали землеробське спрямування (як, до речі, в Німеччині, Нідерландах та Англії), а їх заснування часто диктувалося потребами оборони, вони сприяли розвитку ремесел і торгівлі. В цілому ж на середину ХVII ст. уже налічувалося понад 270 ремісничих спеціальностей (у середніх за розмірами містах працювали ремісники 20-30 спеціальностей).

Хоча за рівнем розвитку промисловості і торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії й Нідерландів, все ж на цей час вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва (залізорудний, папероробний, винокурний, пивоварний, лісопильний, соляний, поташний, селітровий та інш.). Отже, окремі галузі промисловості стояли на порозі мануфактурної стадії розвитку капіталістичних відносин.

Особливо виразно подих нової цивілізації проявився, на відміну від Німеччини й Нідерландів, не в розвитку промисловості й торгівлі, а в сільськогосподарському виробництві Півдня України, що в якійсь мірі віддалено нагадувало ситуацію в Англії (на думку російських вчених М.Барга та В.Лавровського, процес становлення буржуазних відносин у кінці ХVІ — на початку ХVII ст. відбувався найбурхливіше в землеробстві). Сприятливі природно-кліматичні умови, наявність величезного фонду неосвоєних земель, традиційна слабкість державної влади відіграли важливу роль у формуванні тут переважно шляхом займанщини протягом ХVІ — першої половини ХVII ст. якісно нового типу господарства — козацького, яке за своєю суттю було фермерським. Це був вільний труд на вільній землі невіддільний від самої суті козацтва і становить одну з його фундаментальних рис. У середніх і заможних козацьких господарствах часто вдавалися до використання вільнонайманої праці. Вони відзначалися високою економічною ефективністю. Отже, козацький стан на практиці реалізував споконвічні мрії європейського селянства на терені від Португалії до Московії.

Внаслідок того, що даний регіон України перебував в епіцентрі Великого кордону (рубежу між європейською і неєвропейською цивілізаціями), охопленого полум’ям безперервної боротьби з татарсько-турецькими завойовниками, козакам доводилося зі зброєю в руках постійно захищати сім’ю, домівку й результати важкої, але вільної праці. Водночас життя змушувало протистояти натиску з боку державного механізму Речі Посполитої, магнатів та шляхти. Так у горнилі "самопала й плуга" виковувалася відмінна від пересічного українського селянина, користуючись термінологією А.Гордона "сукупна історична особа", наділена волею, розумом, здатністю не лише сприймати, а й генералізувати ідеї й діяти самостійно.

Козацтво виявило великі потенційні можливості й динамізм у процесі самоорганізації не лише власного стану, а й у становленні нових суспільних відносин. До середини ХVII ст. завершується формування основних суспільно-політичних принципів "козацького устрою", що відзначалися своєю демократичністю. Вони передбачали: заперечення феодальної залежності і станової нерівноправності; рівність у праві володіти землею й сільськогосподарськими угіддями, займатися промислами й торгівлею; вільний вступ до козацьких лав будь-кого, незалежно від станової чи національної приналежності; право участі в органах самоуправління тощо.

Опустивши "ідею свободи з небес на землю", козацтво спромоглося виробити на цій основі кодекс "козацьких прав і вільностей" — неписаних етичних правил, природних прав і правових норм, які визначали його статус у суспільстві. Він не визнавався державним правом Речі Посполитої. Козацьке право забезпечувало свободу від феодальних повинностей і податків, можливість мати власну адміністрацію і, нарешті, володіти землею. І саме ця різновидність "фольклорного права" стає суспільним ідеалом для селянства, свідомості котрого властиве стереотипне уявлення про козака як людину, вільну від будь-яких обов’язків перед паном і державою (крім військового), але яка користувалася особливими імунітетними правами (особиста свобода, право на володіння землею, своя юрисдикція тощо). Зауважимо, що жодна революція не обходилася без утопічного й міфологічного елементу в ідеології й соціальній психології її учасників. Не випадково з кінця ХVІ ст. прагнення селян і феодальне залежних міщан до здобуття "козацьких прав і вольностей" (покозачення) стає загальноукраїнським явищем. За даними гетьмана Івана Петражицького, у березні 1632 р. чисельність козаків уже досягала 60 тис. осіб.

На відміну від російського козацтва, українське, переживаючи бурхливий процес становлення, стало виконувати також історичну місію національного речника українського народу, набуваючи функції носія української державності. Внаслідок цього Південний регіон стає територіальним ядром формування національної держави: тут розвиваються козацьке самоуправління, судочинство, військова організація, а з другої половини 20-х рр. — полково-сотенний територіальний устрій. У 1625 р. польський король Сигізмунд ІІІ змушений був визнати, що "зовсім призабувши віру й підданство, козаки вважають себе окремою Річчю Посполитою... Вся Україна (центральна і південна частини Київського і південно-східна частина Брацлавського воєводства) в їх руках, шляхтич невільний у своєму домі, у містах і містечках й.к.м. все управління, вся влада у козаків, вони привласнюють юрисдикцію, встановлюють закони". Дякуючи контактам з інтелігенцією і духовенством, в козацькому середовищі зароджується усвідомлення ідеї спадкоємності між князівською Руссю і Україною, кристалізується прагнення визволитися від іноземного поневолення.

З іншого боку, на відміну від інших європейських країн, де ліквідація особистої кріпацької залежності в її найважчих формах передувала буржуазним революціям, в Україні з кінця ХVІ ст., внаслідок розвитку фільварково-панщинної системи господарства, вона різко посилюється й набирає цинічно-образливої форми. На середину ХVII ст. там панщина вже сягала 2-3 (східна частина Подільського воєводства) або 3-5 (західноукраїнський регіон) днів на тиждень. Елементи панщинно-кріпацького ладу проникають у південні та східні регіони України, де проживали ще не закріпаченні селяни і козаки. І якщо, наприклад, в Нідерландах визріло глибоке протиріччя між динамічним характером внутрішнього розвитку та інерцією існуючих структур і установ, то в сфері соціально-економічних відносин України воно виникло між розвитком козацького типу господарства, яке було найпередовішим у тогочасній Європі, й наступаючою найбільш відсталою в Європі фільварково-панщинною системою господарства, що базувалася на кріпацтві.

Не можна обійти мовчанкою того факту, що Українства революція спалахнула, набрала найбільшого розмаху й організованості, а також найдовше тривала в регіонах, де сформувався козацький стан і зберігався прошарок незакріпачених селян (центральні і південні райони Київського, східні райони Подільського воєводств, Брацлавське воєводство). Подібне становище мало місце під час революції в Нідерландах і Великої Французької революції кінця ХVIII ст.: найінтенсивніша боротьба точилася в районах, де найбільше збереглися позиції селянського господарства і селянської власності на землю.

Французький історик І.Берсе, вивчаючи народні рухи у Франції XVII-XVIII ст., дійшов важливого висновку: "бунтівники" ніколи не ставали ініціаторами подій, їхні дії завжди були відповіддю на агресію зовні з боку держави, церкви, аристократії. Подібним чином розгорталася соціальна і визвольна боротьба в Україні з кінця ХVІ ст. до середини XVII ст. Її вістря спрямовувалося проти наступу панівного стану, католицької церкви, державних структур Речі Посполитої.

Французькі історики соціально-економічного напрямку, з’ясовуючи природу народного насильства, слушно звернули увагу на роль притаманного народній свідомості міметизму (наслідувальності), що проявлявся під час виступів у копіюванні державного репресивного механізму. Ця закономірність мала місце і в Україні. Чим жорстокіше влада розправлялася з учасниками рухів (вперше польські жовніри вчинили масову розправу над обеззброєними повстанцями та їхніми сім’ями у Солоницькому таборі у 1596 р.), чим нестерпнішими ставали визиск і знущання з боку панів й орендарів (переважно євреїв), тим більші насильства вчиняли повстанці над своїми гнобителями. Як справедливо відзначав Я.Дашкевич, методи національно-визвольної боротьби диктує нація-гнобитель; ступінь і характер пригноблення визначають рівень та інтенсивність боротьби пригноблених.

Реформаційні ідеї відіграли важливу роль у розвитку революції і Німеччині, Нідерландах та Англії. Не варто ігнорувати їх роль і у визріванні ідеологічних передумов Української революції. По-перше, специфічні форми реформаційного руху були притаманні братствам, які сприяли розвитку освіти й культури. По-друге, чимало православних полемістів у своїй діяльності використовували елементи реформаційної ідеології. По-третє, Реформація стала важливим провідником ренесансно-гуманістичної європейської думки, що поширювалася в Україні, По-четверте, протестантські громади приділяли помітну увагу розвитку освітньої справи, зокрема вивченню рідної мови. У зв’язку з цим є підстави стверджувати, що ідеологія Реформації позитивно вплинула на процес розвитку національної самосвідомості українців, почуття патріотизму, підготувавши таким чином ґрунт для розробки національної державної ідеї, оскільки, за словами українського історика Ф.Сисина "руська (українська) знать інкорпорованих до Польщі земель так і не дала політичної програми для руського (українського) національного існування".

Отже, правомірно розглядати причини Української національної революції як складову частину визрівання процесу соціальної і визвольної боротьби, що охопила ряд європейських країн у 40-70-х рр. ХVII ст. Так, у 1640 р. розпочалася революція в Англії; в цьому ж році спалахнули всенародне повстання португальців проти іспанських поневолювачів і "війна женців" у Каталонії за збереження автономії. В 1647 р. розгорнулася антиіспанська боротьба в Південній Італії та Сицилії, в ході якої Неаполь проголошено республікою. Високою була соціально-політична напруга у Данії; визрівали Фронда у Франції та масові селянські повстання в Австрії, Московії, Швеції, Швейцарії тощо. Їх головна причина полягала в тому, що середньовічна цивілізація все більше втягувалася в період кризи, яка супроводжувалася зародженням і розвитком нової цивілізації.