Кличний відмінок

Кличний відмінок, або вокатив, за змістом і синтаксичними функціями близький до називного відмінка. Частина його форм, зокрема іменники середнього роду та іменники в множині, подані через називний відмінок, флексію мають іменники чоловічого та жіночого роду, які здебільшого є назвами осіб, напр.: «Роде наш красний, роде наш прекрасний! Признаваймося, не цураймося, бо багато нас є» (укр. нар. пісня); «Спи, моя пташко, то вітер завив» (О. Олесь); «Розкажи, розкажи мені, поле, чого рідко ростуть колосочки» (П. Тичина); «Розмахніться дужче, теслі! Дзвінко бийте, ковалії» (М. Рильський); «Ой вербо, вербо, де ти зросла, що твоє листячко вода знесла» (укр. нар. пісня).

Вокатив наділений різними семантичними ознаками, у структурі речення він характеризується не однотипними функціями, бо може виконувати роль різних членів речення. Іменник з граматичними ознаками вокатива у семантичному плані, з одного боку, номінує адресат — об'єкт, до якого звертається мовець, а з другого — є суб'єктом, який потенційно може виконати волю мовця. В одному слові простежується поєднання (синкретизм) двох функцій: адресатно-об'єктної і суб'єктної, що зумовлене складними трансформаційними мовними процесами конденсації тексту, внаслідок яких виникла форма кличного відмінка, обов'язково супроводжувана дієсловами другої особи наказового способу, напр.: « — Обруч найбагряніший викуй, майстре мій, щоб сонце жевріло ясніш...» (Б.-І. Антонич); «Обніміться, брати мої, молю вас, благаю» (Т. Шевченко); «Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!» (Т. Шевченко). У формально-граматичній структурі речення ця форма наділена синтаксичною функцією підмета і реалізується тільки при присудках імперативної дії.

Вокатив у ролі недиференційованого головного члена поданий як згорнуте речення, тому на формально-синтаксичному рівні його розглядають як слово — речення, напр.: «Дніпре, Дніпре! Розбивав ти Мури — гори кам'яні» (О. Олесь); «Мій краю прекрасний, розкішний, багатий! Хто тебе не мучив? Якби розказать... то перелякать Саме б пекло можна» (Т. Шевченко).

Форма кличного відмінка вживається в ролі вставного слова, яке є знаком вставної, редукованої при конденсації тексту конструкції, напр.: «Оці руки, панове, всіх нас тодують» (М. Коцюбинський); «А в нашій школі, Григорію, він, учився разом з Яриною» (М. Стельмах).

Зрідка вокатив функціонує як ідентифікатор особового займенника другої особи, у цій позиції він якісно не впливає на структуру речення, а лише модифікує її як опосередкований другорядний член, напр.: «Ти загнав, Раду, шкапину? Щоб часом не забрела в плавні...» (М. Коцюбинський); «Гей ти, парубче, як тебе звати...» (М. Коцюбинський); «Бандуристе, орле сизий! Добре тобі, брате: Маєш крила, маєш силу, Є коли літати» (Т. Шевченко). В окремих випадках форма кличного відмінка розглядається як прикладка до іншого вокатива, напр.: «Катерино, серце моє! Лишенько з тобою! Де ти в світі подінешся з малим сиротою?» (Т. Шевченко); «Доню моя, доню моя, Цвіте мій рожевий! Як ягідку, як пташечку, Кохала, ростила» (Т. Шевченко); «Стань, дівчино, маків цвіте, Дам тобі я кращі в світі Не каміння — самоцвіти» (О. Олесь).