5. Співвідношення конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина в україні

Конституція України 1996 р. закріплює Права, свободи та обов’язки людини і громадянина. Це ті конституційні можливості і необхідні моделі поведінки особи, які містяться в Основному Законі України і є основою для установлення галузевих, колективних та індивідуальних правил поведінки людини і громадянина. Названі можливості знаходяться у постійній взаємодії і співвідносяться між собою. Щоб дослідити їх співвідношення, необхідно вирішити такі завдання:

а) визначити поняття свободи; б) охарактеризувати співвідношення конституційних прав, конституційних свобод, конституційних обов’язків; в) сформулювати висновки і рекомендації.

Вчення про свободу передбачає аналіз загально-соціального і юридичного розуміння цього явища. Свобода може бути досліджена як природний стан самої людини, як найвища її соціальна цінність, як право на свободу, як конституційна свобода. Соціальне розуміння свободи передбачає її співвідношення з мораллю, справедливістю, солідарністю, соціальною відповідальністю, недискримінацією, соціальним регулюванням, що обмежується системою соціальних норм. Юридичне розуміння свободи ґрунтується на співвідношенні з правом і її обмеженні правом. У позитивістському розумінні право розглядають як об’єктивне і суб’єктивне. Свобода у її сучасному розумінні отримала своє закріплення у другій половині

ХVІІІ століття в Декларації незалежності США 1776 р., де визначалося, що усі люди створені рівними і наділені своїм Творцем певними невідчужуваними правами, до яких належать: життя, свобода і прагнення бути щасливим. Для забезпечення цих прав створено уряди, які дістають свою справедливу владу із згоди тих, ким керують [1, с. 182185]. Декларація склала основу Конституції США.

Серед норм об’єктивного права найбільш вагомими, що мають найвищу юридичну силу, є саме конституційно-правові норми. Обмеження свободи нормами конституційного права потребує визначення загальносвітових стандартів свободи. Такі стандарти закріпила “Загальна декларації прав людини” 1948 р., що визначила фундаментальні свободи: а) від рабства і поневолення; б) від тортур або жорстокого, нелюдського і принизливого поводження і покарання; в) від безпідставного арешту, затримання або вигнання; г) від безпідставного втручання в особисте і сімейне життя; ґ) від незаконного проникнення в житло, підслуховування телефонних розмов, ознайомлення з листами і іншою кореспонденцію; д) друку, слова, інформації; е) пересування і вільного вибору місця проживання; є) асоціацій, петицій, походів і демонстрацій та ін. [2, с. 5960].

Ці свободи деталізовані у різних міжнародних пактах і конвенціях з прав людини.

Отже, існують світові стандарти свободи людини у визначених світовою спільнотою межах. Національні конституції держав-учасниць ООН визначають у своїх основних законах та системі законодавства межі свободи людини і громадянина на підставі світових стандартів. Серед таких держав є Україна.

Конституційно-правове вчення про свободу можна розглядати як загальний інститут конституційного права та як систему можливостей людини і громадянина, що закріплюється нормами названого інституту права. Саме він є фундаментом конституційних прав, свобод і обов’язків і вихідним поняттям проблеми прав людини. Відсутність у людини свободи не дає змоги їй володіти і реально користуватися правами. Свобода створює умови для реального набуття прав та їх реалізації [3, с. 39].

Розуміння свободи передбачає формулювання її ознак: 1) можливість людини мати власний вибір, що не залежить від будь-якої зовнішньої сили; 2) дається людям від природи; 3) має визначені межі; 4) враховується роль верховенства права при визначенні її меж.

Свобода людини – це її можливість мати власний (активний чи пасивний) вибір спілкування і діяльності, що не залежить від будь-якої зовнішньої сили і може характеризуватися як природний стан (природна свобода). Розрізняють інші свободи: моральну, політичну, економічну, індивідуальну, юридичну тощо. За критерієм невтручання у справи індивіда її поділяють на позитивну і негативну (сучасну). Позитивна свобода включає в себе декілька доктрин. Перша з них – це позиція стоїків про те, що раб теж має свободу. Лише від самого раба залежить підкорюватися чи не підкорюватися рабовласнику. Однак такий мізерний простір вибору між принизливим підкоренням і смертю вже саме по собі є запереченням свободи.

Друга доктрина позитивної свободи існує з часів Платона і була підтримана І. Кантом. Вона поляга є в тому, що свобода є підпорядкуванням нижчого елемента вищому. Третя доктрина позитивної свободи належить Ж.Ж. Руссо і полягає в ототожненні свободи підкорянню законам. Негативна свобода (сучасна доктрина) передбачає невтручання у автономію спілкування і діяльності людини, що окреслюється визначеним колом можливостей, які людина може роботи безперешкодно і без остраху бути покараною [4, с. 990].

Отже, сучасна доктрина свободи полягає у тому, щоб забезпечити індивіду невтручання у його автономію. Індивідам у приватній сфері життя надається можливість робити і думати все, що їм заманеться, якщо це не шкодить іншим індивідам.

Свободу людина отримала від самої природи. Кожна людина має свободу від народження. Свобода виступає як сама сутність обґрунтування права. Як можливість співвідношення індивіда з суспільством і державою свобода є критерієм розрізнення дозволеного і недозволеного за самою людською природою, а не на підставі будь-якого волеустановлення з боку держави чи

суспільства. Держава на підставі законів не встановлює, а лише підтверджує природний стан людини у певних межах. Природне розуміння свободи передбачає здійснення людиною будь-якої діяльності у межах здорового глузду з урахуванням простого людського досвіду.

Людина може здійснювати свою свободу у тих межах, у яких це не заважає здійсненню свободи іншої людини. Коли б людина мала можливість здійснювати свою свободу, зачіпаючи інтереси іншої людини, то така б діяльність людини виходила за межі свободи, тому що інша людина могла б діяти таким самим чином. Тоді б у державі і суспільстві людина не мала б свободи. Діяти в межах свободи означає не заважати діям щодо свободи іншої людини. Звідси можна зробити висновок про те, що необмежена свобода може перетворитися на

свавілля. А свавілля – це не свобода. Обмеження свободи має бути у визначених кордонах, воно має бути розумним. Межі свободи встановлює громадянське суспільство на засадах верховенства права та правова держава за принципом верховенства правового закону. Визначеними межами свободи С. Алексєєв вважає позитивне право і правовий закон [5, с. 9193].

Відомо, що будь який закон з моменту його прийняття до моменту застосування може застаріти. Якщо вважати суб’єктивною свободою тільки ті можливості, які закріплені законом і забезпечувати тільки їх, то деякі можливості взагалі можуть залишитися не забезпеченими. А це означає, що відсутність закріплення у законі будь-якої суб’єктивної можливості зовсім

не означає, що її немає [6, с. 44]. Враховуючи роль верховенства права при визначенні меж свободи, слід стверджувати, що верховенство права не протирічить законові та тим його положенням, які у певній частині вже застаріли, а доповнює закон з урахуванням тих свобод людини і громадянина, які сформувалися в реальних життєвих умовах і випереджують положення застарілого закону, якщо такі можливості прямо не забороняються законом.

Отже, свобода людини – це отримана від самої природи можливість людини мати власний (активний чи пасивний) вибір поведінки (спілкування і діяльності), що не залежить від будь-якої зовнішньої сили і може здійснюватися у межах верховенства права, зафіксованих (чи не зафіксованих) законом, але не заборонених ним.

Що ж означають терміни: “конституційні права”, “конституційні свободи”, “конституційні обов’язки”? Визначенням конституційних прав, свобод та обов’язків в юридичній літературі приділяли і приділяють увагу багато вчених-юристів. Конституційні права, свободи, обов’язки людини і громадянина розглядають разом, окремо і у їх взаємовідношенні між собою. Містяться такі визначення у монографіях, підручниках, посібниках, наукових статтях, тезах виступів на конференціях тощо. Наприклад, Й. Алжеєв визначає конституційні права,

свободи та обов’язки як можливості громадян користуватися політичними, соціальними і духовними благами в межах правової необхідності визначеної поведінки у сфері суспільного життя, що відображені у статтях Основного Закону Російської Федерації [7, с. 910]. В. Букач та А. Олійник визначають конституційні права, свободи та обов’язки людини і громадянина як закріплені конституційними нормами суб’єктивні можливості, міру можливої і необхідної поведінки суб’єкта права [8, с. 5258]. О. Негодченко визначає конституційні права, свободи та

обов’язки як записані в Конституції України можливості вільно, самостійно діяти в межах за кону, активно брати участь в управлінні державою, розвивати свої здібності та визначати свої вчинки, вибирати вид і міру своєї поведінки і, як наслідок, користуватися різними соціальними благами [9, с. 4142].

О. Пушкіна дослідила конституційні права і свободи у їх взаємодії з

конституційними обов’язками як систему. Вона визначає їх як інститут конституційного права, висвітлює критерії класифікації та конституційної фіксації прав і обов’язків. Поняття системи прав людини вона розглядає з позиції характеристики історико-правових джерел, її становлення, класифікації, конституційно-правової фіксації і аналізу специфіки взаємозв'язку між правами та обов’язками людини і громадянина. Акцентується увага на протиріччях суб’єктів

індивідуальних і колективних прав [10, с. 111]. Н. Шукліна дослідила конституційно-правове регулювання прав і свобод людини і громадянина в Україні. Конституційні права, свободи та обов’язки вона розглядає як окремий конституційно-правовий інститут, аналізує проблеми теорії і практики їх регулювання та пропонує напрями удосконалення конституційного законодавства щодо регулювання можливих і необхідних варіантів поведінки людей [11].

Таке розуміння конституційних прав, свобод та обов’язків сприймається як система конституційних правових норм, що регулюють, охороняють і захищають можливості людини і громадянина на певну модель поведінки з метою отримання соціальних благ суб’єктом права але не вичерпується ними.

С. Бобровник стверджує, що права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, засобом подолання протиріч і конфліктів. Вони забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, об’єктивно необхідних для нормативного функціонування суспільства і держави. Вони встановлюють міру свободи, що забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів і не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин [12, с. 85]. А. Колодій і А. Олійник визначають конституційні права як інститут конституційного права України через систему правових норм та принципів, що регулюють та охороняють суспільні відносини між людиною і громадянином та суспільством, державою, іншими спільнотами і окремими людьми в процесі задоволення їх потреб і інтересів [13, с. 6]. А. Колодій, досліджуючи конституційні права, свободи та обов’язки громадян України, наголошує на тому, що вихідним поняттям у цій проблемі є свобода людини. За відсутності у людини свободи вона не може володіти і реально користуватися своїми правами. Головним гарантом свободи у демократичному суспільстві є держава.

Ознаками свободи людини він вважає те, що вона вільна від народження і ніхто не має права порушувати її права. Серед конституційних прав він виділяє права людини і права громадяни на, акцентуючи увагу на пріоритетності прав людини. Конституційні права цей автор визначає як вид і міру можливої поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі з метою задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах. Конституційні обов’язки він визначає як вид і міру

необхідної поведінки людини і громадянина у суспільстві та державі для забезпечення життєво важливих матеріальних і духовних інтересів інших осіб, які закріплені в Конституції та інших нормативно-правових актах [14, с. 203207].

В. Погорілко і В. Федоренко під конституційними правами і свободами людини і громадянина розуміють гарантовану Конституцією та державою міру можливої поведінки або діяльності особи (колективу осіб) з метою задоволення своїх потреб та інтересів у політичній, економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах суспільного життя [15, с. 126].

Ю. Тодика конституційні права, свободи та обов’язки називає основними, що є ядром правового статусу особи, основою інших прав. Конституційні права і свободи – це її невід’ємні можливості, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист. Відмінність між правом і свободою він бачить у процесі їх реалізації. При реалізації свободи ніхто не може втручатися у внутрішній світ людини і громадянина. Право більшою мірою пов’язане з: а) необхідністю позитивних дій з боку держави; б) правомочністю людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур. Він визначає окремо конституційні права і свободи і окремо – конституційні обов’язки. Конституційні права і свободи, на його думку, – це закріплені в Конституції України і гарантовані державою можливості, які дають кожній людині і громадянину вільно і самостійно обирати вид і міру своєї поведінки, користуватися наданими йому соціальними благами як в особистих, такі і в загальних інтересах. Конституційний обов’язок – це встановлена державою в інтересах усіх членів суспільства і закріплена в Конституції необхідність, що встановлює кожному громадянинові відповідний вид і міру поведінки та відповідальність за неналежне його виконання [16, с. 119122].

Н. Шукліна визначає конституційне право як певні можливості суб’єкта конституційно-правових відносин, тобто юридичні можливості задоволення особистих потреб та інтересів відповідно до рівня розвитку громадянського суспільства й держави. Конституційна свобода людини і громадянина – це їх спроможність діяти відповідно до своїх інтересів і мети, можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Це встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади і інших громадян. Конституційний обов’язок людини і громадянина – це міра обов’язкової поведінки, якої кожен повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства [15, с. 213].

О. Фрицький конституційні права людини розглядає як певні юридичні можливості суб’єкта конституційно-правових відносин, необхідних для задоволення особистих інтересів і потреб, обумовлених рівнем розвитку в сучасний період розбудови Української держави, які мають бути загальними і рівними для всіх людей. Конституційна свобода людини, на його думку, – це її спроможність діяти відповідно до своїх інтересів і мети, це можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення [17, с. 162].

Позиція О.Фрицького повністю збігається з тлумаченням конституційної свободи, яку дає Н. Шукліна [15, с. 213]. Конституційні обов’язки людини О. Фрицький формулює як міру обов’язкової поведінки, якої кожний повинен дотримуватися для забезпечення нормального функціонування інших суб’єктів громадянського суспільства [17, с. 163].

Своєрідними є погляди на права, свободи та обов’язки В. Шаповала. Конституційними правами людини і громадянина він вважає особисті і політичні права та поділяє їх на права людини і права громадянина. Конституційні свободи людини у зарубіжних країнах В. Шаповал розглядає у двох значеннях: свобода як принцип правового статусу людини; як право на свободу. Він визначає

конституційну свободу як “відсутність широких обмежень діяльності особи”. “Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей”.

Конституційні обов’язки людини В. Шаповал розглядає як закріплені в конституціях і деталізовані у законах зарубіжних країн моделі необхідної поведінки держави і особи, вказує на взаємозв’язок прав і обов’язків. Він стверджує, що такий взаємозв’язок в теорії і практиці зарубіжного конституціоналізму нерідко заперечується. Взаємозв’язок прав і обов’язків характеризується тим, що держава, встановлюючи права і свободи людини, обмежує себе і бере на себе відповідні обов’язки. В окремих зарубіжних конституціях, на думку В. Шаповала, встановлюються і окремі обов’язки людини і громадянина: захищати вітчизну, сплачувати податки тощо. Такі обов’язки людини і громадянина не зумовлені обмеженням державної влади і мають об’єктивний характер [18, с. 109118].

В. Кравченко визначає основні (конституційні) права та свободи людини і громадянина як закріплені в Конституції України невід’ємні можливості, що належать людині від народження чи завдяки наявності у ній громадянства України, гарантуються Українською державою і становлять ядро правового статусу особи в Україні. Права він розглядає як соціальну спроможність людини вільно діяти, самостійно обирати вид і міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних і духовних потреб шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами. Свободи він ототожнює з правами, але зауважує, що свобода більшою мірою пов’язана з характеристикою таких правочинів особи, які визначають сферу її самостійності, захисту від втручання у її внутрішній світ. Право ж передбачає для реалізації

соціальних можливостей особи, які становлять його зміст, здійснення певних дій чи послуг з боку держави або правочинів особи на участь у діяльності певних структур. Обов’язок, на його думку, – це об’єктивно обумовлена вимога держави до особи діяти чітко визначеним у законі чином або утримуватися від здійснення певних дій. Ознаками обов’язку він називає: а) необхідність поведінки людини; б) певне обмеження прав людини; в) забезпечення виконання обов’язку наявністю юридичної відповідальності [19, с. 140143].

На думку П. Рабіновича і М. Хавронюка, права людини – це певні можливості людини, котрі необхідні для її існування та розвитку у конкретно-історичних умовах, об’єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх людей. Ці автори розглядають такі ознаки прав людини: а) це певні свободи людини; б) їхній зміст та обсяг залежать від спроможностей суспільства, від рівня його економічного розвитку; в) вони мають бути рівними і однаковими для усіх людей; г) вони не повинні відчужуватися, відбиратися, ліквідовуватися, даруватися. Звідси можна констатувати, що автори ототожнюють поняття «право» і «свобода». Розглядаючи конституційне право на свободу, вони стверджують, що це є конституційна свобода і визначають її як можливість людини бути незалежною від інших людей, вільно здійснювати передбачені Конституцією і законами України права, проявляти свою волю у своїх висловлюваннях, вчинках і діяльності згідно з власними світоглядними уявленнями та переконаннями без будь-яких обмежень, якщо такі обмеження прямо не передбачені Конституцією і законами України.

Конституційні обов’язки людини і громадянина – це закріплена Конституцією України і гарантована відповідним механізмом їх здійснення необхідність вчинення дій, покладена на людину чи громадянина України і безумовна для виконання ними. Обов’язки вони групують у три групи: а) обов’язки будь-якої людини, яка

перебуває на території України; б) обов’язки громадян України; в) обов’язки іноземців та осіб без громадянства [20, с. 5, 121, 288].

В. Семенов конституційні права і свободи поділяє на природні, економічні, соціальні, культурні. Конституційну свободу він визначає як можливість робити все, що не завдає шкоди іншому, як передумову гідного людського існування. Конституційні права ним визначаються як закріплені міжнародними актами і конституціями держав фундаментальні можливості людини,

які можуть бути протиставлені уряду, але мають ним же охоронятися. Усі права людини, на його думку, є універсальними, неподільними, взаємозалежними та взаємозв’язаними.

О. Негодченко в рецензії на монографію “Конституційно-правовий механізм забезпечення основних свобод людини і громадянина в Україні” підкреслює той факт, що у цій праці вперше виділяються конституційні свободи як самостійна група основних можливостей, визначено їх поняття, розкривається їх зміст та формулюється механізм їх забезпечення в Україні [23, с. 350].

А. Олійник у статті “Поняття і класифікація конституційних свобод людини та громадянина в Україні” дає визначення і аналізує ознаки конституційних свобод. Конституційні свободи детермінуються ним як закріплені нормами конституційного права та деталізовані у поточному законодавстві юридичні можливості щодо індивідуальної поведінки уповноваженого суб’єкта, що

здійснюються людиною без втручання у процес їх реалізації держави і суб’єктів громадянського суспільства. Цей автор також пропонує свою класифікацію конституційних свобод [24, с. 57].

На нашу думку, ознаками конституційних свободи є те, що вони: а) існують як передумови набуття, володіння, користування і розпорядження відповідними благами, що містяться у конституційному праві; б) складають окрему ведучу групу конституційних можливостей; в) закріплені в Конституції та законах України; г) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; ґ) рівні для усіх суб’єктів права; д) невід’ємні, належать особі від народження (або набуті) і закріплені в законах; е) утворюють основу правового статусу; є) мають

найвищий юридичний захист; ж) гарантовані державою і суспільством;

з) передбачають невтручання будь-кого у внутрішній світ людини і громадянина.

Отже, конституційні свободи – це рівні для усіх закріплені в Конституції та законах України передумови набуття, володіння, користування і розпорядження людиною і громадянином відповідними благами, що складають окрему ведучу групу конституційних можливостей, передбачають невтручання будь-кого у їх внутрішній світ та гарантуються державою і суспільством.

До ознак конституційних прав слід віднести такі: а) закріплюються в Конституції та законах України; б) визначають вид і міру можливої поведінки людини і громадянина; в) рівні можливості для усіх суб’єктів права; г) невід’ємні можливості, які належать особі від народження, або набуті можливості, що закріплені в законах; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) гарантовані з боку держави і громадянського суспільства; є) передбачають позитивні дії з боку держави; ж) потребують правомочності людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур.

Отже, конституційні права – це закріплені в Конституції та законах України рівні для усіх можливості людини і громадянина, що складають окрему групу та Потребують у процесі їх реалізації позитивних дій з боку органів держави та інших конституційних суб’єктів і гарантовані державою й суспільством.

Ознаки конституційних обов’язків: а) закріплені в Конституції та законах України; б) встановлені державою в інтересах усіх членів суспільства; в) є видом і мірою необхідної поведінки людини і громадянина; г) обмежують права людини; ґ) є основою правового статусу; д) мають найвищий юридичний захист; е) рівні і невід’ємні; є) гарантовані щодо здійснення необхідності; є) наявність встановленої юридичної відповідальності за невиконання чи неналежне виконання необхідної поведінки.

Отже, конституційні обов’язки – це встановлені в інтересах усіх членів суспільства та гарантовані державою і суспільством, закріплені в Конституції і законах України необхідні моделі поведінки людини і громадянина, що обмежують їх права і за невиконання чи неналежне виконання яких передбачена юридична відповідальність.

Підсумовуючи, слід зазначити: 1. Свобода людини – це отримана від самої природи можливість людини мати власний (активний чи пасивний) вибір поведінки (спілкування і діяльності), що не залежить від будь-якої зовнішньої сили і може здійснюватися у межах верховенства права, зафіксованих (чи не зафіксованих) законом але не заборонених ним. 2. Аналіз різних поглядів вчених-юристів на поняття конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина і їх взаємодію свідчить про те, що останні можна розглядати в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. 3. В об’єктивному розумінні зазначені поняття можуть розглядатися разом, як загальний конституційно-правовий інститут, та окремо – як головні інститути конституційних свобод, конституційних прав, конституційних обов’язків. 4. У суб’єктивному розумінні вони є видом і мірою можливої і необхідної поведінки суб’єкта конституційного права

(індивіда і колективу людей). 5. Провідне місце у їх системі належить конституційним свободам.