10

Лекція № 4

Тема: Українська культура литовсько-польської доби

(Хіv – перша половина хvіі століття)

План

1. Суспільно-політичні та історичні обставини розвитку культури в ХІV – першій половині ХVІІ ст.

2. Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої.

3. Братства.

4. Розвиток друкарства, літератури й мистецтва.

І. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ТА ІСТОРИЧНІ ОБСТАВИНИ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ в ХІV – пер. пол. ХVІІ ст.

Після жорстокої татаро-монгольської навали, яка у 40-х роках ХІІІ ст. знищила Київ, а згодом і після занепаду Галицько-Волинського князівства, наступає довга доба темряви. Землі України-Русі (40-ві рр. XIV ст.) захоплює Велике Литовське князівство. Проте литовське панування не було надто ворожим – Литва не нав'язувала населенню Русі своїх звичаїв, а, навпаки, пе­реймала його значно вищі культурні надбання. Верхівка литовської держави переходила від язичництва до християнства, а руська (тобто і українська, і білоруська) мова стала офіційною урядовою мовою. ("Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо").

Значно складнішими для завойованих земель стали події другої половини XIV ст., коли розгорнулась польська експансія на Україну. Почав її польський король Казимир Великий ще у 1340 році, а вже у 1366-му - вся Галичина і частина Волині були під польським пану­ванням. Цей наступ відбувався під католицькими гаслами хрестового походу проти литовців-язичників та українців-схизматиків ("схизмою" називали католики православне віроспові­дання). У 1385 році відбулася важлива подія - політична унія Польщі та Литви, підтверджена одруженням польської королеви Ядвиги з великим князем литовським Ягайлом. За титул короля Польщі Ягайло зобов'язався навернути Литовців у католицизм, а землі Литви та України приєднати до польської держави. Умови життя українського насе­лення ставали дедалі нестерпнішими - постійно посилювався процес покатоличення, наступ на мову і звичаї народу. Українське галицьке боярство поступово полонізувалось, заохочене вирівнянням у правах з польською шляхтою, за умови переходу до католицизму. Все це при­носило великі втрати самобутній культурі місцевого українського громадянства. Одночасно на півночі зростала нова грізна сила - Московське царство, яке, скинувши у 1480 р. татаро-монгольське поневолення, почало розширювати свої володіння, проголосивши себе "третім Римом". Це означало, що після падіння Римської та Візантійської імперій Москва має бути третьою "вічною, священною і всесвітньою імперією". Князь московський Іван III прийняв титул "государя всієї Русі" й заявив своє "право" на усі землі колишньої Київської держави.

На півдні теж ситуація ускладнювалась утворенням Кримського ханства – автономного державного утворення турецької Османської імперії, що утвердилась у силі з кінця XV ст.

За таких складних політичних умов доленосними для східних слов'ян, зокрема україн­ців та білорусів, стали дві дати – 1569 і 1596 роки. У 1569 році Польща і Литва підписали Люблінську унію, на підставі якої обидві дер­жави об'єднувались в одну – Річ Посполиту. Для українського населення це озна­чало повне поневолення. Це остаточно підтвердила наступна дата: 1596 рік - Берестейська унія. Цим актом було проголошено об'єднання на Україні католицького та православного віросповідань під зверхністю Ватикану. Цей релігій­ний, але, безперечно, і політичний акт викликав бурю протестів православних руських маг­натів. Категорично відкидав унію князь Костянтин Острозький, підтриманий декількома єпископами і широким загалом віруючих. Проте перемогли прихильники унії - їм сприяв польський король і ряд ієрархів православної церкви. Окремі з них керувались не тільки вла­сними інтересами. Вони сподівались, що після з'єднання з католицизмом, православні ста­нуть повноправними громадянами Речі Посполитої, українські міщани не будуть дискримі­новані у містах, а представників вищих верств не ігноруватимуть при розподілі службових посад. Одначе наслідки унії виявились далеко не однозначними й часто драматичними в іс­торії України. Навколо цих подій піднялась гостра полеміка. На захист унії виступив єзуїтсь­кий проповідник Пйотр Скарга, пристрасним оборонцем православ'я був галичанин, чер­нець Іван Вишенський котрий провів значну частину свого життя у Греції, на горі Афон. Він нещадно таврував відступництво греко-католиків, але разом з тим засуджував і православну духовну та світську еліту, яка підірвала авторитет своєї церкви нахилом до розкошів, мо­ральним розкладом.

Наприкінці ХV – першій половині ХVІІ ст. в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Заходу, західноєвропейських ідей гуманізму, Відродження й Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливий ґрунт в умовах запеклої боротьби за національну державність, економічну незалежність, політичні та громадські права, традиційний церковний устрій. Вони дали плоди у вигляді відродження національної культури. У ХVІ ст. ментальність українців піднімається на рівень національної свідомості, осмислення себе окремим народом із власною історією, державою, культурою. Почав формуватися ренесансно-бароковий тип української культури, який у ХVІІ ст. розцвів на українських землях і простежувався в Україні у ХVІІІ ст. Уже в ХVІІ ст. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов’янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури.

ІІ. ОСВІТА І КУЛЬТУРА УКРАЇНИ ЧАСІВ ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗІВСТВА І РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ

Руська (українська) мова у литовській державі було визнана офіційною. Нею писалися законодавчі акти, розпорядження, судові присуди, листи до українських магнатів, що стосувалися місцевих справ. Руська мова існувала у двох варіантах — північному (білоруському) і південному (українському).

Розширюється сфера застосування української мови. У 1556—1561 рр. в Пересопницькому православному монастирі на Волині Михайлом Васильовичем із Сянока на замовлення Княгині Анастасії Гольшанської-Заславської було зроблено пер­ший з відомих донині перекладів текстів Євангелія з болгарської на розмовну українську мову. У рукописі Пересопницького Євангелія чітко виявлені фонетичні, граматичні, лексичні риси живої народної української мови XVI ст.

Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з За­хідною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, зокрема латинізація. Ці впливи захопили верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилась із такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація.

Західноєвропейські культурні впливи проникали в Україну через тих україн­ських інтелектуалів, які здобували освіту в Італії та інших європейських краї­нах. Багато з них ставало вчителями, поетами, визначними громадськими й по­літичними діячами. Через це студентство прилучалося до загальноєвропей­ського культурного процесу, розвитку науки й освіти. У Паризькому універси­теті в кінці ХІV ст. підвищували освіту магістр Петро Кордован, Іван «з Рутенн», «Герцан Вілевич рутенської нації з Києва». З XV ст. при університетах у Празі (заснований 1348 р.) і в Кракові (виник у 1364 р.) іс­нували спеціальні бурси (гуртожитки) для студентів з України. Тільки в одному Краківському університеті протягом XV – XVI ст. Здобували освіту 800 вихідців з України. При університеті у Празі був створений спеціальний «литовський колегіум», де навчалися литовці, українці, білоруси. Студенти з України вчилися також у Бо­лонському, Падуанському, Базельському, Гейдельберзькому, Лейденському та інших університетах. Частина українських студентів залишалася працювати в Західній Європі. Де­які з них стали видатними представниками західноєвропейської гуманістичної культури.

Ученим європейського масштабу, проповідником гуманістичних ідей і нових досягнень науки був Юрій Котермак, більш відомий світові як Юрій Дрогобич. (Георгій Дрогобич де Русіа (з Червоної Русі). Незаможний студент Ягеллонського університету в Кракові, через рік став бакалавром, а в 1473 р. склав іспити на ступінь магістра наук. Однак отримані знання його не задовольняють, він вирушає до Італії і від 1473 р. вчиться в найславетнішому в Європі Болонському університеті. Студент Джоржо де Леополі — Юрій (Георгій) з Дрогобича — ґрунтовно вивчає астрономію та медицину, досить швидко здобуває найвищі наукові звання, отримує ступінь доктора філософії (1478), стає професором; чи­тає лекції з астрономії в Болонському університеті (1478-1482); обіймає посаду ректора (1481-1482). 1482 р. йому присвоюють (першому серед вихідців із України!) звання доктора ме­дицини. Він першим з українців почав роби­ти розтин людського тіла (щоб відкрити причини хвороб і віднайти засоби їх лікування), практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру дістав ти­тул довічного громадянина Болоньї. Ю. Дрогобич є автором першої друкованої книжки, виданої українцем за кордо­ном. Ця книга під назвою «Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра Юрія Дрогобича з Русі, доктора філософії та медицини університету Болоньї» ви­йшла у Римі латинською мовою 7 лютого 1483 р. і відома лише в двох примірниках. Вона належить до найдавніших, «колискових» книг людства. Крім астрології книга подає окремі наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії. Зокрема, у ній зроблено спробу визначити геогра­фічні координати Москви, Вільно (Вільнюса), Кафи (Феодосії), Львова, Дрогобича. Це перші відомості про Україну в друкованому виданні. Дрогобич розрахував рух небесних світил і передбачив два сонячних затемнення з точністю до хвилини. Прогнозуючи небезпеку епідемій та пошестей в Італії, Ю. Дрогобич зауважує, що вона може мати значні наслідки, якщо «не буде належного забезпечення міст». Книга написана на високому науковому рівні і свідчить про глибокі та різноманітні знання автора. Відомо, що у 1488 р. Ю. Дрогобич знову переїхав до Краківського університету і почав чигати лекції з астрономії, медицини, теорії мистецтв. Дехто з дослідників стверджує, що майбутній польський вчений Миколай Коперник — автор вчення про геліоцентричну систему, слухав лекції професора «вільних мистецтв» Ю. Дро­гобича, бо саме на цьому факультеті почав учитися з осені 1491 р.

Серед гуманістів українського походження яскравою постаттю був Павло Процелер (Русин). Він походить із міста Кросна (нині воєводство Польщі). Ця терито­рія тоді була заселена лемками. П. Русин навчався у Краківському та Грейсвальдському (Німеччина) університетах, деякий час працював у Німеччині та Угорщині. Він викладав римську літературу в Краківському університеті, очолював там по­етичний гурток молоді. Свої вірші писав латинською мовою. Політичним здобут­ком новолатинської поезії XVI ст. була віршова збірка «Пісні Павла Русина з Крос­на» (1509 р.). П. Русин своєю діяльністю помітно вплинув на формування плеяди відомих латиномовних поетів Польщі. На думку польських істориків літератури, П. Русин становить ціпу епоху в історії польсько-латинської поезії. Він був першим гуманіс­тичним поетом в українській літературі і одночасно основоположником гуманісти­чної латинської поезії в Польському королівстві. Характерно, що, перебуваючи за межами України, П. Русин завжди підкреслював своє русинське походження, про­пагуючи тим самим інтелектуальну силу свого народу, звеличуючи свою Батьків­щину в очах європейської громадськості.

У багатьох європейських країнах добре знали праці з філософії, публіцистичні твори й промови священика-гуманіста Станіслава Оріховського, уродженця села Оріхівців Перемишлянської округи Руського воєводства. Він учився в Краківсько­му, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському й Болонському університетах. Більшу частину життя прожив в Італії, але слава про нього поширилася по всій Єв­ропі. Відзначаються художньою досконалістю і можуть бути віднесені до блиску­чих зразків української полемічної літератури прозові та публіцистичні твори С. Оріховського «Про турецьку загрозу слово...» (1543—1544), «Напучення польсь­кому королеві Сигізмунду Августу» (1543 і 1548), «Хрещення в русинів», памфлет «Розрив із Римом». С. Оріховський одним із перших серед представників європей­ської політичної думки заперечив божественне походження влади та держави, кате­горично висловився проти підпорядкування світської влади духовній, відстоював невтручання церкви у державні справи. С. Оріховського вважали неперевершеним оратором і прозвали українським Демосфеном і сучасним Цицероном. Особливо прославився він Своїми промо­вами проти турецько-татарської агресії. Переважна більшість учених вважає са­ме С. Оріховського засновником полемічної літератури. У полеміці з католиць­ким теологом Яном Сакраном з Освенціма він став на захист православної віри. С. Орловський пишався своїм «рутенським» походженням, завжди підкреслю­вав це у виступах.

Звичайно, західноєвропейські культурні впливи в литовеько-польську добу біль­ше зачіпали західноукраїнський регіон. Тут в останній чверті XVI ст. склались два яскраво виражені культурні центри — міста Острог і Львів. Вони були попереду в культурному поступі України. В Острозі, як писав сучасник, православіє наше по­чало сяяти, мов сонце, будівничі церкви божої почали показуватися, книги друко­вані почали множитися».

З Острогом зв'язана діяльність великого українського патріота, активного захис­ника православ'я, київського воєводи Василя Костянтиновича Острозького. Князь Костянтин-Василь Острозький був найвпливовішим з-поміж тогочасних українських магнатів, загальновизнаним «начальником у православ'ї», меценатом, культурним діячем. Польський король Стефан Баторій прилюдно назвав його «верховним охоро­нцем і захисником православної церкви в Західній Русі». Острозький був прихильни­ком культурно-релігійної автономії українського і білоруського народів, протегував різноманітні православні інституції, медичні та освітні заклади. Він заснував у місті Острозі, що належало йому, гурток письменників, школи в Турові (1572), Володимирі-Волинському (1577), школу та друкарню в Острозі (1576).

В Острозькій слов'яно-греко-латинській школі вищого типу зібрались кращі на­укові сили України. У ній викладалися так звані «сім вільних мистецтв»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія. Сама школа була живим запереченням запевнень противників українства, що нібито на основі церковнослов'янщини і східної традиції немислимі ніяка наука і взагалі освіта. Сучас­ники називали її «тримовним ліцеєм» чи «тримовною гімназією», бо навчання ве­лося на трьох мовах: грецькій, латинській та українській (слов'янській), а ще «греко-слов'янською Академією». Вона вважається першою науковою установою України, першим українським навчальним закладом європейського типу. Це було виявом західної орієнтації, незвичайної для східного християнства. Протягом 60 ро­ків (1576—1636) у школі навчалося 500 осіб.

Складовими частинами Острозького освітнього осередку поряд зі школою стали гурток учених богословів та філологів і при ньому друкарня. Найвизначнішим представником Острозького літературно-наукового гуртка, першим ректором шко­ли був Герасим Данилович Смотрицький.

Вихованцем Острозької школи, сином Герасима був Мелетій Смотрицький. Йо­го вчителями були батько, а також один із найосвіченіших організаторів навчання в Острозькій школі, випускник Падуанського університету в Італії грек Кирило Лукаріс, який після смерті Герасима став ректором; а згодом у 1601 р. — патріархом Александрійським; а в 1621 р. — Константинопольським.

Баркулабівський літопис (кінець XVI ст.) свідчить, що В. К. Острозький по­слав М. Смотрицького у Віденську академію для освоєння філософських наук. Через декілька років М. Смотрицький продовжує освіту в Лейпцігському, Нюрнберзькому, Віттенберзькому університетах і стає одним із найосвіченіших людей України.

Розквіт його діяльності припадає на першу чверть XVII ст. Це була всебічно об­дарована людина: педагог, перекладач, письменник-полеміст, церковно-політичний діяч. Але найбільше прославився М. Смотрицький як автор єдиного на той час по­сібника з мови— «Грамматика словенския...».

Мелетій Смотрицький довів життєвість слов'янської мови. Граматика, яку він написав, мала довге житгя. Протягом кількох століть вона була основним підруч­ником для українського, російського і білоруського народів. У 1648 і 1721 рр. її пе­ревидавали в Росії. Вона була перекладена на всі слов'янські мови. Нею користува­лися у південнослов'янських країнах, а також у Молдавії та Румунії. Михайло Ломоносов говорив про цю граматику як про «ворота своєї вченості». У Росії гра­матика М. Смотрицького стала основою філологічних знань аж до 1755 р., тобто до «Російської граматики» Ломоносова. Термінологією граматики М. Смотрицького й досі користуються російські лінгвісти: гласная, согласная, ударение, слог, точка, многоточие, запятая, предлог, союз, междометие, глагол, существительное, склонение, спряжение.