Висновки до іі розділу

Як відомо, система управління освітою включає в себе такі важливі аспекти, як цілі та принципи управління, механізми прийняття рішення, структуру та функції різних рівнів управління, організацію та характер контролю тощо. Система управління освітою в Австрії (Австро-Угорщині) складалася поступово і зазнавала певних змін відповідно до потреб часу та коректив, які вносилися в освітню політику. Період, який нами досліджувався, характеризується трьома етапами у розвитку системи управління: абсолютистського централізму, ліберального центризму та федерального централізму. Проте головні риси цієї системи властиві всім трьом періодам і особливо чітко проявилися у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Цілі освіти в Австрійській, а пізніше в Австро-Угорській імперії визначалися, насамперед, характером політичного устрою як просвітницької монархії. Серед них: зміцнення імперії, єдність народів, що до неї входили, сприяння розвитку економіки, підготовки грамотних працівників для неї; посилення впливу культури і мови домінуючої німецької нації; духовне збагачення особистості. Відповідно до поставлених цілей вироблялася і освітня політика, характерними рисами якої є доступність освіти для всіх народів імперії, врахування національної культури різних народів та їх право навчатися рідною мовою, поступове обмеження впливу церкви на освіту, перехід від навчання за бажанням батьків до обов’язкової початкової освіти, стандартизація змісту освіти та її організації, суворе регламентування шкільного життя тощо.

Головними принципами, на яких ґрунтувалася діяльність управлінської ланки системи освіти Буковини, були принципи державності, централізації, відповідальності керівних осіб школи за успішність виконання рішень, регіональності, гласності. Перші три простежуються в описаній нами центральній управлінській структурі, два останніх принципи реалізовувалися у діяльності місцевих управлінських органів. Принцип регіональності передбачав врахування особливостей організації життя, побуту, діалекту, особливостей міжнаціонального спілкування населення тієї місцевості, в якій знаходилася школа. Все це зумовлювало специфіку того чи іншого навчального закладу, впливало на навчально-виховний процес у ньому, на перспективу його розвитку та фінансування. Принцип гласності в управлінні був реалізований лише частково через висвітлення на сторінках преси рішень керівних органів стосовно шкільництва, звітів, методичних інструкцій і т. ін.

Прийняття рішень у освітній галузі в умовах багатонаціональної імперії з регіонами, що мали певну автономію, здійснювалося як досить складний процес їх розгляду різними суб’єктами управління – імператором, Міністерством освіти та віровизнань, різними постійними та тимчасовими комісіями, регіональними органами управління освітою. Внаслідок цього рішення і циркуляри набували досить виваженого характеру, враховувалися різні точки зору і потреби. Але у прийнятті певного законодавчого документа поєднувалися елементи авторитаризму та демократизму.

Структура управління освітою була побудована по вертикалі, головні керуючі ланки якої – імператор та його відповідні служби – Міністерство освіти та віровизнань; крайові, повітові та місцеві органи управління освіти; педагогічні ради та керівники шкіл. Кожна низова ланка системи управління виступала як виконавець директив вищестоячої ланки, деталізувала їх відповідно до своїх умов.

Проте централізовано-бюрократичний характер системи управління підсилювався залученням до керівних структур високоосвічених спеціалістів, представників науки і культури, кращих вчителів та керівників шкіл, що забезпечувало її високий професіоналізм. Відповідно до розширення прав та автономії окремих провінцій і країв, регіональні органи управління освітою, зокрема Крайова Шкільна Рада, могли виступати з певними пропозиціями та законодавчими ініціативами до державних установ. Все це свідчить про зростання в управлінні освітою демократичних тенденцій.

Узагальнюючи характеристику управління освітою в Австрійській імперії та на Буковині, зокрема, варто відзначити широку систему контролю і звітності. Контроль охоплював діяльність чиновників усіх рівнів з усіх питань шкільництва - від стану фінансування освіти, дотримання законів, виконання програм і вимог до проведення уроків.

Аналіз відповідної документації, матеріалів контролю, звітності інспекторських перевірок свідчить про їх критичну спрямованість, орієнтацію на викриття недоліків і помилок, прагнення до бачення реальної картини справ у шкільництві і, отже, максимальне виключення їх фальсифікації. Особливо слід відзначити функції постійного нагляду за діяльністю шкіл з боку органів освіти та інспекторів, систематичну звітність інспекторів про стан доручених їм навчальних закладів та періодичні перевірки їх роботи компетентними комісіями.

Система управління шкільництвом, незважаючи на її недоліки, величезну зарегламентованість і формалізм, в цілому забезпечувала досягнення цілей освіти. Проте значний внесок у це здійснювався завдяки боротьбі народів краю, національної інтелігенції, прогресивних діячів церкви за підвищення освіченості та культури буковинців.

Таким чином, однозначно оцінити освітню політику австро-угорського уряду не можна. З позиції національних меншин вона була ліберальною, але з позиції управління мала як елементи демократичного, так і репресивного характеру.